home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4

Останній день року. Ллє дощ. Він барабанить по підвіконні й перевернутому човні. На балконі з’являється жінка, вичепурена, наче до роботи, з білим комірцем, що виглядає з-під светра. Вона щоранку витрушу ковдри, залишає на кілька хвилин, тоді забирає. У не рухи відпрацьовані, як в автомата, вона пишається собою. Але вона не може бути щасливою. Бездоганні господині глибоко нещасні. Вони гадають, що їхня бездоганність буде оцінена на небесах, хоча ніколи не дивляться на небо. Ця жінка зараз піде на роботу, яка теж вимагає бездоганності. Поряд з нею я б виглядала нікчемою. Щоб стати бездоганною, мені потрібно зробити в квартирі євроремонт і позбутися котів, тобто їхньої шерсті. І пропрацювати на одному й тому самому місці років тридцять. І бути ображеною на життя, мати комплекс Титанії.

Я вирішила теж купити собі парасольку, таку як у Лади, за десять лір. Але в галантерейній крамничці їх уже розкупили. Правда, одну, відкладену, таки продали.

Ми вийшли, налетів порив вітру, і парасолька зламалася. Я ще мала надію, що не зовсім, і сховалась за будинок, щоб скласти. Але там було не краще. Я забігла у нішу біля гаража, де порався якийсь дядько. Я навіть йому посміхнулась, вибачаючись за те, що ступила на приватну територію, але він не відреагував. Видно встав не з тієї ноги. Що ж, він у своїй країні може вставати з якої хоче ноги. Парасолька обвисла. У нас такі не викидають. Треба хоч день поносити.

Коли я наздоганяла Ладу з Томеком, то побачила, як моя доня широким жестом шпурляє в урну свою парасольку. Теж зламалась. Це мене розсмішило.

Останній день року. Хай він швидше закінчиться. Хай ніколи цей рік не повертається.

То був дивний день, наповнений безперервним гулом, без жодних ознак свята. Можливо, саме тому був сенс їхати до країни, де Новий рік не святкують, де не п'ють шампанське і не пускають феєрверки. Потім Аня розкаже мені, що на Сихові таки стріляли, і вона почувала себе недобре від того. Бо це нагадало їй про війну в неї вдома. Бідна дитина. Я вже багато років не зустрічаю Новий рік, але зате його зустрічають мої сусіди і весь Львів. Люди не розуміють, що можна й не зустрічати. Не дивитись тупий телевізор. Не збиратись всією родиною коло миски з олів’є. Я одного разу це зрозуміла. І Лада завжди йде з дому в цей день. Головне, не змінювати своїх звичок. Вдавати, що це звичайний день. І він стане звичайним. У мені навіть нічого не стрепенеться. Я пригадую, як маму ховали 31 грудня, і після похорону моя двоюрідна сестра сказала, що зараз піде купити шампанське, і я здивувалась, бо забула, що за кілька годин Новий рік. Ми сіли з Ладою в маршрутку до Львова, я заснула. Лада вийшла на перехресті, щоб поїхати до друзів, а я повернулась в неприбрану хату, нагодувала котів і лягла спати. І крізь сон чула стрілянину. Але найдивнішим був ранок. Я прокинулась з якоюсь злою рішучістю вирватись з тієї чорної прірви, в яку мене затягували згадки про тяжку мамину смерть. Все це стояло перед очима. Десять днів, найнестерпніших у моєму житті.

Я витягла штучну ялинку, прикрасила її іграшками. То був мій протест. Я хотіла вийти з тіні смерті. Я увімкнула телевізор. Там йшов концерт старих українських шляґерів 60–70 років. Я сиділа і ревіла, хоч на похороні не проронила ні сльозинки, бо не можу плакати на людях. Ці пісні були піснями мого дитинства і маминої молодості: «Черемшина», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Рушник». То був реквієм за моєю мамою, за колишньою, не тією дивною відстороненою істотою, яка згасала у депресії півтора року. Я вчинила правильно. Я скинула з себе чорну хустку, щоб мене не поглинув морок, щоб не виникло спокуси піти за мамою. Бо всі ці десять днів ми молились, щоб вона пішла і більше не страждала.

Той день не міг не бути особливим. Ніколи з моменту своєї смерті мама не була так близько від мене. Я не знаю, чому Лада з Томеком вибрали цей район в азійській частині, Ускюдар, але він дуже нагадував той Стамбул, який описував Корбюзьє: пагорби, мечеті і цвинтарі. Тільки тепер усе заливав дощ. І я мерзла руки. Вони геть посиніли. Рукавиці я забула у Львові. Треба було купити нові. Я не знаю, скільки я ходила б отак по Львову і чи взагалі випхала носа з хати, але тут мене огорнула якась нечутливість і байдужість до того, чи промокну. Я спостерігала за собою ніби збоку, не відчуваючи тих емоцій, які повинна відчувати людина в іншій країні. Галантерейну крамничку ми знайшли швидко, зовсім маленьку. Коробка з рукавицями стояла надворі, я вибрала собі чорні вовняні рукавиці, і ми зайшли. Там торгувала молода жінка в хустці, мусульманка, і товар свідчив про те, що тут живуть прості небагаті люди, які й купують ці хустки, шалі й шкарпетки, і знають одне одного. Але якщо прийде хтось чужий, то нехай приходить, не проганяти ж його.

Рукавички мене зігріли відразу, до серця прилинуло тепло. Мені завжди хотілось жити в такому місці, де люди співчутливі й наче велика родина.

Томек з Ладою не мали якоїсь конкретної мети, хіба що побачити кілька мечетей, а от я мала — побачити район без туристів, просте життя. Це наче занурюєшся в тепле море. І знаєш, що коли помреш, на твій похорон хтось прийде.

Я загаялась, вовтузячись зі своєю поламаною пapaсолею, коли Лада з Томеком переходили на інший бік вузької вулиці. Їх не було, і я опинилась сама. Навпроти був мур недобудованої мечеті, зліва і справа тягнулась вулиця, від якої відходили бічні вулички. Спершу я подумала, що Лада з Томеком звернули кудись, але їх ніде не було. Вони наче розчинились в повітрі. Я не надто цим переймалась, однак поведінка видалась нетиповою. Якщо я десь затримувалась, Лада й Томек просто зупинялись і чекали на мене. Вони не могли зайти далеко. Я бігала отак хвилин двадцять, щоразу вертаючись до того місця, де бачила їх востаннє. Іншого виходу, як зупинитись і чекати, в мене не було. А я не люблю, коли є лише один вихід.

31 грудня 2014 року. Ще півдня, і закінчиться цей страшний рік. Для людей, що живуть у цьому місті, у цій країні — це звичайний рік серед інших років, а я стою тут на тротуарі, на безлюдній вулиці, вперше за цілий рік далеко від війни. Дивно. Але тут я в більшій небезпеці. Якщо я кинуся на пошуки, то можу загубитись остаточно. Треба стояти під цим дощем доти, доки мене не знайдуть. Холод пробирає до кісток через моє благеньке сукняне пальтечко, я ж розраховувала на градусів 14, не повірила Інтернету. В руки, правда, тепло.

З кожною хвилиною мінявся настрій, від приреченості до тривоги, від тривоги до гніву. Мабуть, є сенс у тому, щоб опинитись в чужій країні, не знаючи мови, не маючи ключів і зв’язку, не орієнтуючись у транспорті. Все, що я знала, це станція метро «Гос-тепе», звідти я могла б дійти навіть до нашого помешкання, але я не маю картки, не знаю, як її купувати, як поповнювати. Ой, лишенько. Я собі пригадала одного дядька, який прилетів до Канади, і його не зустріли. То він став посеред аеропорту й закричав: «Люди, де ви?!» Я згадала тих біженців, які потрапляли до України з Іраку чи Бангладеш, не знаючи навіть англійської. Я була в такій самій ситуації. І ще в мене топографічний ідіотизм.

Лада з Томеком вигулькнули з якогось проходу біля мечеті. Я не сварила їх, що вони відразу не повернулись за мною. Схоже, ми всі троє потрапили в пастку часу. У них був такий присоромлений вигляд, що мені стало раптом смішно.

Людей на вулиці майже не було. Мабуть, сиділи й дивилися телевізор. Але в Туреччині є ще такі чудові заклади, як своєрідні клуби для чоловіків. Їх видно через скло з вулиці. Старші чоловіки грають в шахи, є там адміністратор, що робить чай і каву. Дуже скромне приміщення, просто столи й стільці. У Туреччині жінці можна легко потрапити до мечеті, але тільки не чоловічий клуб. Це — святе. Навіть дивитись через вікно не можна, навіть зупинятись навпроти. Боже збав. Оскільки релігію відділили від держави, то традиція стала єдиним способом зберегти ідентичність, і за неї вони триматимуться зубами. Варто б у нас, коли ми не перемо чи не прибираємо в неділю, теж повідомляти приїжджим: «Це — традиція». Ми частіше вживаємо слово «звичай». Не працювати фізично в неділю — це не релігійний забобон, а можливість відпочити і присвятити себе більш духовним заняттям перед робочим тижнем. Я пригадую, як в суботу втомлювалась, намагаючись зробити все на городі, на подвір’ї і в хаті. Нарешті вимита підлога в коридорі, хідник винраний і застелений, і на серці — полегкість. Тепер я можу читати й писати. Те, що не всюди в Україні шанують цю традицію, мабуть, пов’язане з нашестям росіян, а ще раніше — з панщиною, коли доводилося в неділю працювати на себе. Всі, хто має в собі трохи російської крові, спеціально відкладають на неділю прання і прибирання. І роблять це з викликом. Отак руйнуються людські спільноти затишних кварталів і вулиць: на фасаді виникає тріщина. Йдеться не про те, «що подумають люди», а про якісь усталені позитивні ознаки співіснування в мирі. Це не така вже й дрібниця.

Я спіймала себе на тому, що геть зруйновані дерев’яні будинки зі слідами колишньої краси, які зустрічались у цьому районі, не сприймаю, як житло бідних людей, а як вперте намагання затримати час. Може, тому, що люди на вулицях не виглядали нещасними і голодними, і таких будинків з різьбленими верандами було дуже мало. Вони пнулись угору, притулившись до кам’яних будинків сучасної конструкції, наче забуті риштування, і видавались дуже крихкими й непридатними для життя. Дмухне вітер, і вони всі опадуть, як зітлілі лози винограду. Тільки коли я побачила у дворі такого будинку купку порубаних дров і якесь вбоге начиння, то зрозуміла, що тут живуть люди, які не мають навіть газу і, можливо, електрики, й живуть з випадкових підробітків. І хтось їх захищає, не виганяє, не руйнує їхні житла, терпляче чекаючи, коли природа і час довершать руйнування. Нехай смерть помирає спокійно.

Отак, поволі терасами ми піднялись на один пагорб і зупинились перед величезною сірою мечеттю, обгородженою муром. У нас такі храми називають оборонними. У внутрішньому дворику стриміли напівзасохлі старезні чинари, попід стіни вела ґалерея, і відчувалось таке миле моєму серцю запустіння — без осоружної реставраційної косметики. Це, мабуть, було єдине місце, куди навідувались іноді туристи, не ті, що галопом, а люди освічені, неквапні, здатні оцінити красу, не спотворену старанним ремонтом. Велика мечеть — то колись був цілий комплекс: школа, бібліотека, лікарня, лазня. Те, що є осередком цивілізації. Зараз залишилась лише лазня, за огорожею занехаяний цвинтар. І видно, що тут не так багато віруючих, оскільки мечеть на кожній вулиці.

То була перша стамбульська мечеть, яку я відвідала. І найкраща, як виявилось згодом. Атік-Валіде. При вході — кілька пар взуття. Ми визулись під дощем і увійшли досередини. Підлога, встелена килимами, була тепла, мені аж хотілось заплакати від такого милосердя, бо ми вже не одну годину тинялись і геть змерзли. У нас, напевно, був дуже нещасний вигляд: посинілі, мокрі. Сіли собі в куточку і принишкли. Мечеть — наче бульбашка, наповнена святістю, наче перевернута чаша, з якої ллється благодать. З куполом, через який лине щедро світло, з поличками для святих книг, виступом-сходами збоку, накритим зеленим сукном, і висловами з Корану там, де у наших храмах — вівтар. Жебраки, яких ми бачили вчора в напівтемряві, коли верталися додому, під дощем, неподалік від метро, напевно, раді були б тут зігрітись. Ми бачили кілька старших чоловіків, що бесідували між собою. Їм не треба уже ходити на роботу. Вдень вони приходять у мечеть поговорити на священні теми, а ввечері, мабуть, грають у шахи. Не знаю, але я завжди заздрила такій спокійній світлій старості сімейних пар, чи навіть поодиноких людей, які мудро вміють скористатися з усіх тих радощів, що випадають на схилі віку. Які не вважають старість прокляттям, як моя мама, яку вбив насправді не інсульт, а депресія. Старість повинна бути спокійна, поблажлива, мудра.

Невдовзі мала починатися молитва, і ми піднялися на відкритий пагорб. Томек хотів побачити сучасну мечеть. Нас продувало немилосердно, організм вже не мав сили боротися з холодом і вогкістю. Мечеть 2009 року, Шакірін, нагадувала кришталеву чашу, і підлога була в ній холодна. Невідомо звідки взялось троє дуже високих чоловіків. Лада казала, ніби вони перед тим слухали муллу, але мені здалося, що то були мафіозі, бо розмовляли вони італійською, і обличчя в них були дуже напружені. І ввійшли вони через вхідні двері. Вони почали все фотографувати, без жодних церемоній, хоча я навіть не наважилася б витягти фотоапарат, підійшли впритул до найсвятішої частини. Вони ледь не торкались канделябрів. Пихаті, зарозумілі обличчя, від них віяло ще більшим холодом. Мені здавалось, що це сон, настільки неприродним і брутальним було це вторгнення, і ніхто не посмів би його зупинити. Вони могли вихопити з-під дорогих тонких курток зброю і почати стріляти по скляних стінах. Чи це мені так здалося, може, Лада з Томеком їх не бачать? Найлагідніше, що я могла сказати про цих людей: «дуже неприємні». Хоч вони були як мстиві демони пекла. Як їх впустили сюди? Як вони самі посміли сюди прийти? Одне слово, у мене параноя. Навіть на мою розвинену уяву то було б забагато. Туристи — розслаблені, а ці якісь надто напружені.

Ми того дня зайшли в крихітне кафе, єдине, що трапилось за кілька годин, відколи нас провадив гід з Томекового смартфона. Я відчула, що в мене починається невралгія, що ж, я подбала про ліки. Ще тупий біль, що розвинувся за два дні у пекельні напади гострого від найменшої переміни повітря. Я уявила собі, як доведеться йти від метро до нашого помешкання: різкий вітер, дощ в обличчя, жалібні голоси жебраків, що сидять скраю дороги у темряві, невмовкаючий гул моря і машин, по сходах вгору, по сходах вниз…

На стіні у кафе плаский телевізор з ідіотським шоу. Боже, які дебіли таке дивляться? Абсолютний нуль інтелекту, не треба знати й турецької мови, щоб це зрозуміти. Але, як не дивно, навіть у такому нетуристичному закутку розуміють англійську. Від дверей тягне, столик маленький, моя шматяна торбина важка від води, і я не знаю де її подіти. Заходять місцеві, купують якісь булки чи пиріжки і швидко зникають.

Ми створили собі культ Нового року замість колись забороненого Різдва і досі не можемо уявити, що в інших країнах не вважають обов’язковим збиратися за столом і дивитися привітання президента, і стежити, як стрілка перетне поділку 12. І ці ідіотські питання: «А де ти будеш зустрічати Новий рік?» Головне, щоб не самотою. Раніше Лада комплексувала, що йде до друзів: як ти будеш сама, мамо. Я так боюсь родинної диктатури, донечко, — разом потрібно бути не на свята, вигадані, щоб заробити на них гроші, а в горі і в радості.

Але подібно, мені не доведеться цього року проспати Новий рік. І, помітивши поруч крамничку, я кажу, що треба купити вина. Біс з ним, посиджу вже до 12-ї. Маю підозру, що Лада з Томеком теж уже охололи до цього свята, тим більше на Заході заведено всі ресурси кидати на Різдво, на Новий рік уже нічого не залишається. Купуємо біле вино, турецьке. Я б уже їхала геть. Що ж, ми побачили Стамбул без прикрас, це вже добре. Якби не дощ і холод, побачили би значно більше. Однак Томек відчуває моє приховане розчарування, бо чогось бракує у цьому дні, якогось зблиску. Про диво я вже не кажу. Минулися часи сподівання на диво ззовні. Я не знаю, що відбувається вдома у Львові, чи на фронті. Мені всі ці дні доводиться боротися з власним сумлінням, хоч ця поїздка повернеться мені сторицею, як і кожна, бо я створюю свою карту світу.

Томек каже, що ми зараз підемо до барокової мечеті Аязма, правда, закинутої. Ми знову піднімаємось догори і через якийсь час впираємось у дерев’яний глухий паркан, яким зазвичай обгороджують аварійні будівлі. Треба відійти назад, задерти догори голову, щоб побачити мечеть, яку планують відбудувати, але, видно, немає коштів. Це не скляна чаша, не сльоза Аллаха, це — Дракон. Від нього лине потужний заклик, глухий спротив, невдоволення, прокляття. Я все це чую і піддаюсь гіпнозу, мені хочеться так стояти і дивитись до кінця життя і перетворитись на один з тих непоказних будинків, що мокнуть під дощем, холодні зверху, теплі всередині. Мене всередині просто пече, повно диму й вогню, який я не можу видихнути так само, як цей дракон. Нас тільки двоє. Я стаю на другий бік, намагаюсь сфотографувати, може, мені колись це фото допоможе в житті, але мечеть не влазить у кадр, дощ заливає очі. Так виглядає кінець світу: як ця закинута мечеть серед колючих чагарників і кволих дерев, що, однак, можуть вибрати тобі очі.

Доганяючи Ладу й Томека, кажу:

— Я вже бачила у Стамбулі все. Я можу повертатись назад.

Вони трохи розгублюються спершу, а тоді сміються.

— Ви нічого не розумієте.

Вони надто молоді, щоб бажати десь залишитись. Вони хочуть просто йти вперед, побачити якнайбільше. А я маю на увазі те, що ніщо мене більше не вразить у Стамбулі, ніж ця барокова занедбана мечеть, бо з нею у мене встановився містичний зв’язок. В одну мить, і вона мене вже не відпустить, і я її також. Більше нам ніхто не потрібен.

Зразу за мечеттю був скверик з дитячим майданчиком, що впирався просто у рештки старого муру. Я сховалась в хатинці, Лада з Томеком не ховались, мокнучи з якимось впертим мазохізмом. Я там постояла, збираючись з думками. Я так завжди роблю, коли побачу щось вражаюче. Три тисячі мечетей у Стамбулі, всі нові чи оновлені, лише ця… Так дивно. У нас багато покинутих, зруйнованих храмів, але тут… Якби я потрапила досередини, чи сильнішими були б мої відчуття? Можливо, аж занадто. Та якби я була тут сама, то спробувала б знайти якусь дірку, прохід, але діти виглядали надто втомленими. Я пішла за ними, озирнулась раз-другий. Я більш ніколи це не побачу.

То, власне, була кульмінація, як потім воно виявилось. Заради цього варто було взяти заощаджені гроші й податись до Стамбула, використавши останній шанс перед великою війною. Хоча я всіма силами пручалася, не вірила, що війна буде тривала і тяжка. Як оті, про які я читала.

По суті, перебувати на пограниччі війни і миру тяжче, ніж з головою зануритись у саму війну. Надія не лише посилює, а й завдає підступного удару в найнесподіваніший момент. Мені весь час крутиться в голові: живі будуть заздрити мертвим.

Весь день ми наштовхувались на цвинтарі, крихітні, геть закинуті і менш-більш доглянуті. Мертві тут були поруч з живими, як у середньовічних містах, огороджених муром. І жодні нові будинки, хоч їх в цьому районі не було, не займали територію мертвих. Як у нас, де тільки історики знають, що на місці цього кварталу з XIX століття був цвинтар, а на місці Краківського ринку був колись єврейський цвинтар, і що постамент вже неіснуючого пам’ятника Леніну у Львові зроблено з уламків надгробків січових стрільців. Що думає про це Господь? Чи для нього це несуттєво?

Так ми вийшли до великого нового цвинтаря, схожого на європейський, бо не було поблизу мечеті, не було огорожі на замку. Ми пройшли через нього, щоб вийти на широку вулицю. Здається, то була вже найвища точка пагорба. На цвинтарі було багато котів, здебільшого чорних, вони сиділи на білих пам’ятниках під високими деревами, дикуваті, хижі охоронці спокою мертвих.

А по той бік широкої вулиці, спускаючись уже донизу, ми знайшли маленьку пекарню, де мені зразу в око впали зеленкуваті тістечка, з фісташками. Вони були ще теплі. Господар дав нам кожному по тістечку попробувати, що було неймовірно щедро, бо то були дорогі ласощі. Ми ще накупували всього, і тут я по бачила чудову сіру хлібину, від якої йшло тепло. У 90-роки до нас приїжджали турки зі своїми пекарнями, відтоді в Україні з’явився хліб, що засихає наступного дня, і зовсім несмачний. Тепер на противагу тому несправжньому хлібу в нас почали пекти хліб на дровах, і я намагаюсь його купувати. Колись давно до нас в село прийшов дідусь, якийсь не від світу сього. Він ходив і питав, чи немає у когось хліба «домашнього печива», бо він уже сім років не їв його. Ніхто не знав, хто він і звідки, звісно, ми не мали такого хліба, бо піч давно розібрали, а спечений у електричній духовці — це не той хліб. Дивлячись на хлібину в турецькій пекарні, подумала, що той мандрівний дідусь не відмовився б від неї, хоча справжній житній хліб колись пекли в Україні. Кислий, з твердою грубою шкоринкою, важкий і самодостатній.

Ми повертались, і я думала, яким буде довгий цей вечір напередодні Нового року. Інтернету немає знову, в мене в ноутбуку лише «Англійський пацієнт» з непрочитаних книжок, а у темряві не поблукаєш. Не було б дощу і вітру, ми могли б поїхати в центр, подалі від цвинтарів і порожніх вулиць. Чи просто пошукали б море по шуму і запаху у своєму Гос-тепе. У Львові я чула про будинок біля моря і уявляла собі, що в новорічну ніч стоятиму на пляжі й слухатиму шум хвиль.

Але ми повернулись такі емоційно й фізично виснажені, що в нас не залишилось ні крихти новорічного пафосу. Я поклала сушитися куртку й черевики коло батареї, закуталася в коц і заплющила очі, бо час минає швидше з заплющеними очима. Мені не було добре. Мені навіть хвилину не було добре в Стамбулі у ці дні. Я перебувала у стані постійної тривоги, так як і п’ять років тому, коли вмирала моя мама, а дочка летіла з Америки через океан після кількамісячної відсутності, і я поїхала на день до Львова, щоб відчинити їй двері. Всі ті дні я не писала їй про бабусину хворобу. Тільки коли вона прилетіла в Бориспіль, зателефонувала і сказала, що сталось і до чого воно йде.

Томек на смартфоні господаря, який нам залишив його, щоб ми переглянули пошту, допоміг мені зайти на мій акаунт. Два листи, я тепер вже й не пам’ятаю від кого, і лист від Лани, яка повідомила, що з котами все гаразд і дівчата з Луганська залишаються на Новий рік у мене. Я уявляю собі, як хто зустрічає зараз чи не зустрічає Новий рік. Як завжди, звісно. Тільки в мене вперше за багато років щось змінилось. Я сиджу за великим круглим столом у чужій вітальні, хтось з нас позирає на мобільний. Однак, за розмовою ми проґавили 00.00, і чуємо тільки, як хтось вистрелив з ракети, і темне вікно на мить осяялось кольоровим блиском. І все. Потім мені розповідали дівчата, як стріляли на Сихові попри заборону, і як їм було неприємно й тривожно. Що вже казати про малих дітей з Донбасу, які ховаються під ліжко від кожного звуку, що нагадує постріл. Рік тому ми не могли цього уявити. Але я пригадую, як одного разу зранку не виявилось Інтернету, і ось я стою біля вікна, намагаючись вгадати новини по обличчях людей, і мене дуже напружує, що вони заклопотано розмовляють по телефону. І врешті я виходжу з хати раніше, ніж звичайно, щоб хоч щось дізнатись…

Турецька пташка сидить на столі, як же тепер без неї. Її легко сховати в жмені, вона в безпеці.

2015.

Я лягаю в ліжко, в моєму серці влягаються Стамбул, Ле Корбюзьє, барокова мечеть, схожа на дракона, маленька надія, що війна закінчиться швидко. Добраніч, пташечко Туреччино, добраніч, пташечко Україно.


предыдущая глава | Новий рік у Стамбулі | cледующая глава