home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3

Вранці прокинулась від співу муедзина. По підвіконні й перевернутому човну лупив дощ. Я не вдома. Вдома спросоння тягнешся рукою до ноутбука, шукаєш укрнет. Раніше руки тремтіли, все всередині обривалося від тривоги — тепер звикла. Бувають періоди затишшя. Але зараз до ноутбука треба ще підключити Інтернет з господаревого смартфона.

Рік тривоги. Я думала, що поїздка трохи злагіднить емоції, власне, я й не думала їхати. Але Лада з Томеком зірвались, знайшовши дешеві квитки, і мене взяли з собою. Тим більше, що літак зі Львова. Майже сюрприз. Але мені так тяжко на серці. Вдома зараз дівчина-біженка з Луганська, нема від неї звістки. За два дні жодного листа. Маю підозру, що я неправильно записала її електронну адресу. Зрештою, так воно і виявилось.

Хочу додому. До 5 січня ще так далеко. Якби не війна… Потім може не бути такого шансу — кудись вибратись. Хтозна, як воно буде.

Я зварила каву, яку привезла зі Львова. Її питиму до останнього дня, бо в супермаркеті тільки розчинна. Каву тут купують на базарі.

— Привіт, пташечко!

Я готова насипати їй крихт. Геть з глузду з’їхала. Часом вдома я розмовляю з м’якими іграшками. Мені здається, що їм незручно сидіти, або холодно, або самотньо. Я думаю, так багато хто робить — наділяє речі душею, — однак соромиться в цьому зізнатись. Я не мала в дитинстві жодної м’якої іграшки, лише ґумові чи з пластику, не мала улюбленої забавки. А в Ладусі був Тигрисик, такий маленький, на долоню, але вона з ним спала навіть коли виросла. Він і зараз є, але вона не взяла його з собою до нового помешкання у Львові. Томек купив їй песика, теж іграшкового.

Цей день був здійсненням моїх дитячих мрій. Дивно, я ніколи в дитинстві не мріяла побувати у Межиріччі, чи Єгипті, чи в Стамбулі, куди потрапляли невільники з романів Загребельного, Зінаїди Тулуб, Юліана Опільського. Я розуміла, що цього часу вже не існує в реальності, а в уяві я завжди можу туди потрапити, вдесяте перечитавши книжку. Правда, іноді я думала про краї, куди хотіла б потрапити, і питала себе, чи дуже туди хочу. Ні, не дуже. Насправді я хотіла потрапити в пустелю, щоб жити там: ліс, велика вода чи навіть величезне місто, де можна загубитись, де є підземелля, руїни, порослі шипшиною й терном мури. Хіба я не маю права цього прагнути, коли хтось прагне жити у багатому будинку з гаражем і басейном, зупинятися у дорогих готелях, обідати в ресторанах, плавати на яхті? Я ніколи не заздрила можновладцям і амбітним мандрівникам, які зустрічаються зі знаменитостями. Я по вінця наповнена собою, своїми мріями і планами.

Але коли ти раптом наближаєшся до свого дитинства, це все одно, що обійняти м’яку теплу іграшку.

Я не знаю, наскільки страждали стамбульські коти під дощем і вітром, але я просила Бога, щоб він пожалів котів і припинив дощ, щоб вони так не переступали з лапки на лапку і жалібно не нявкали. Бо я знаю, який світ немилосердний до тварин, від своїх трьох котів, яких я підібрала на вулиці, і тих, яких не могла порятувати. Я ще не знала, що по всьому місту стоять миски з котячим кормом і водою, а подекуди будиночки для котів, і що кожного кота ти можеш погладити, він не боїться людей. Зрештою, як і в Єрусалимі. Це в Європі на таких, як я, дивляться зневажливо, вважаючи, що тварин люблять лише люди, в яких не реалізувалось особисте життя, і що варто любити дорогий одяг, гульки, коштовності, навіть людство. Для мене все це або мертве, або фантомне. Кілька рослинок у горщиках на крихітному подвір’ячку, які треба поливати щодня, миліші за всі ці стандартні травники перед стандартними котеджами, чи декоративні сади правильних геометричних форм. Схід дав Заходу геометрію, а сам відмовився від неї.

З мене вистачило б Археологічного музею, я спершу думала лише про нього. Але довелося йти у султанську резиденцію і купувати додатково квиток у гарем. Тому я відчувала зростаючий спротив, перебігаючи з одного відділу до другого під дощем уздовж ґалереї і з сумом позираючи на квадрат подвір’я, де я залюбки посиділа б, а не ходила по напівпорожніх залах разом з іншими туристами. Бувають дні, коли тебе ніщо не може вразити, навіть розкішні порцелянові посудини для шербету, тронний зал чи коштовності султанської скарбниці. Щось тішило око, щось вражало, але то був лише музей, покинута мушля, в яку набивається вітер з піском. Навіть тепер, коли минув місяць, я розумію, що не варто було туди йти в похмурий дощовий день. Відчувалась якась нехіть тих, хто створював цей музей. Вони не пишались Османською імперією, не вважали себе її спадкоємцями. Принаймні, у мене склалось таке враження. Кілька століть воювати із Західною і Східною Європою, а потім принишкнути, як миша під віником. Така доля всіх імперій. І Стамбул покараний тим, що не став столицею Туреччини, хоч і є одним з найбільших міст світу. І не є містом священним. У нас ще відчувають трепет: О, свята Софія! Але на прощу вже ніхто не їздить. Турки шиють одежу, взуття, будують, і жодних імперських амбіцій. Це — історія зі щасливим кінцем. Можливо, тому, що султанський двір мав свою кухню, і за мури, що височіють над Босфором, рідко проникав її запах. А зрада останнього султана, який хотів таким чином зберегти свою владу, але був відсторонений військовими і народом, так уже нагадує наш Другий Майдан. Народ вийшов з цієї катастрофи здоровим і без комплексів. Я бачила повно божевільних у Вашингтоні й Нью-Йорку, повно бомжів у Москві, повно жебраків та юродивих у Києві та Львові. Як відомо, приберуть тих, наступного дня з’являться нові. Можливо, в свідомості турків щось бродить, якесь невдоволення, туга, але на очі їм не потрапляють дражливі яскраві барви, здатні вивести з психічної рівноваги.

Мозаїка, плитка, тісні покої, такі несхожі на помпезні європейські палаци з анфіладами кімнат. Влітку троянди, маленькі водограї, пташки в клітках, музика, танці. Тут вбивали часто і легко, в оцій тісноті, але про це не думаєш. Тільки коли потрапляєш у яничарський корпус, бо яничари — слово, яке українці не можуть забути і для них воно досі — сам негатив і лайливе прізвисько людей, які забули запах рідних полинів і смак материного молока.

З нами палацом мандрує чоловік в інвалідному візку. Його друзі поруч, завжди готові допомогти. Молодий, худенький, він не поспішає, не лякається дощу, насолоджується побаченим. Можливо, він єдиний, хто тут не з самопримусу: як же, побувати в Стамбулі й не бачити палацу падишаха. Чесно кажучи, я хотіла глянути одним оком, як все це виглядає. І подивитись з мурів на Босфор.

Втім, мене вразила тут одна річ, якої я навіть не могла собі уявити. Гідна музею історії релігії й атеїзму. Зал, де, правда, просили мовчати і не фотографувати. Там була шапка Авраама, золота бляха, в яку був загорнутий Наріжний камінь, волосся з бороди Магомета, модель Кааби. І ще щось зі священних реліквій. Правда, не було християнських. Можливо, це все належало султанському роду, я не змогла дізнатись. Але мені ця вистава видалась профанацією. Навіть визуватись не треба було.

Пару днів тому я мала зустрітись з одним художником, якого бачила лише один раз двадцять років тому. Але в день зустрічі він повів свою маму дивитись хустку святої Вероніки і простояв у черзі дві з половиною години. Ми зустрілись через два дні і відразу почали говорити про реліквії та їхній вплив на віруючих. Я сказала, що не можу сприймати серйозно такі речі, але якщо комусь вони допомагають, то нехай. Але я б не стояла у черзі ні до плащаниці, ні до хустки, бо не вірю в їхню справжність. Навіть, якби вони були справжніми, це лише речі, зроблені людськими руками. Якби я мала перо Шекспіра чи Гете, хіба я могла б написати ним текст, гідний генія? На нас діє слава речей, а не самі речі.

Довелося побувати і в гаремі, порожніх залах-клітках, прикрашених барвистою плиткою. А що ти, власне, хотіла побачити? Можливо, якісь речі, дрібнички, що належали жінкам: дзеркальця, гребінці, парфуми, чашки для кави. Вже другий день ми ходимо по порожніх приміщеннях, які продуває вітер. І вже сутеніє надворі, чи то хмари надто густі. Краще б падав сніг, ніж лив дощ.

Археологічний музей був поруч — кілька корпусів, що теж колись належали до султанського комплексу. Під дощем мокли покришені скульптури, уламки колон, побиті мармурові стели, знайдені під час розкопок, а до музею треба було підійматись високими сходами. Якесь дивне поєднання чистоти і занедбаності, може, тому, що старі дерева з покрученим гіллям були без листя.

Шумер, Ассирія, Вавилон — задля цього я прийшла сюди і з годину кидалася несамовито по тих кількох залах, де були речі, що я їх впізнавала. Я забула про дощ, що вже стрімко наближається вечір, і це тільки початок експозиції. Лада лише посміхалась: вона знала. Я їй про це розповідала.

В мені прокинулась маленька сільська дівчинка, яка начиталась Зенона Косідовського «Коли сонце було богом», і в купі піску на подвір’ї робила усипальниці шумерських царів або єгипетських фараонів. Чомусь Шумер вразив мене більше, можливо, завдяки золоту й лазуриту, і тому, як ця цивілізація виринула із забуття. Можливо, тому, що я уявляла собі, як у поховальну яму спускаються слуги, випивають сонне зілля, а потім їх убивають. Оті дрібні деталі: срібло, що окислилось, реконструйоване обличчя цариці Шубад, у головному уборі із золотого листя, портрет князя Гудеа, печатка із зображенням ангела, цап із золота, лазуриту й перламутру, зотліла арфа… В Музеї історії Ізраїлю було кілька речей із Шумеру, але тут… Тут мене і Шумер розділяло лише скло чи кілька сантиметрів повітря. І всі ці речі з каменю, бронзи, мушель і глини, я бачила, звідки їх було взято. З якого краєвиду, якого помешкання. Бо всі ці роки я читала все, що могла, про Шумер, і пішла в цей музей задля Шумеру. Я писала про Шумер, я перечитувала шумерські гімни і поеми, я читала шумерський словник, я не маю золота, але в мене є кулон і коралі з лазуриту, і найшляхетніше поєднання кольорів — це синій і золотий. Я побувала в країні мертвих і запам’ятала туди дорогу, і знаю, що там небіжчики сидять у пилюці й чекають води і хліба від родини. А хто не має нікого, тому гірко й сумно.

Ми приносимо своїм мертвим вогонь і квіти, ми облаштували для них рай, ми здатні відмолити їхні прогрішення, щоб полегшити очищення душі. Ми записуємо їхні імена на папірці, щоб священик згадав їх у церкві. Ми існуємо доти, доки про нас пам’ятають. Так думають всі народи Землі. Це записано в генетичному коді людини.

Я всі ці роки створювала Шумер на карті своєї свідомості, хоча навряд чи колись побуваю в Межиріччі. Бо там війна. Тепер і в нас війна. «Твої сини порубані в крові лежать». Твої, Шумере, і твої, Україно. Материнська кров змішалась з дитячою. Я не можу їхати до Європи, яка не знає, що таке, коли діти сивіють у п’ять років, і нічого не хоче про це знати. Мені така Європа не потрібна. Європа, яка сміється над чужими богами і пророками, і над своїми власними також. Звичайно, негарно таке говорити освіченій людині, яка виховалась на європейській культурі, але якщо я не напишу про те, що відчувала тоді у Стамбулі, то відчуватиму докори сумління. Що відчувала хвора на сухоти Сімона Вайль, відмовляючись від харчування, бо йшла війна і горіли крематорії в концтаборах, чому голодував у знак протесту проти знущання над товаришами хворий ув’язнений Василь Стус? Це усвідомлення ірраціональності буття породжує ірраціональні емоції. Коли ти виплескуєш їх перед чужими людьми, будь готова, що тобі сміятимуться в обличчя. Шумер поволі вмирав, поневолений варварами, які привласнили собі його історію, героїв, міфи, і загинув остаточно, коли ніхто вже не міг відрізнити шумерське від аккадського, тільки ще довго у храмах молились шумерською мовою. Бо їм дозволили, чи, може, боялись їхніх богів. Бо чужі боги теж можуть завдати шкоди.

Коли археологи відчистили глиняні таблички від пилу, вони стали червонуватого кольору, такими як були колись. Дивно, що інші народи не писали на глині. Мабуть, сонце там не таке палюче. Побачити б все це хоч на мить. Може, так воно і було б, і я замість Стамбула поїхала б до Багдаду, а звідти в пустелю, де колись текла вода в каналах, а нині всюди пісок і змії. Я пам’ятаю, як бомбардували Ірак, як грабували Археологічний музей, і щоб зменшити біль, я написала повість «Брат мій Енкіду». Я пам’ятаю іракських біженців, яким ми допомагали. У них широко розставлені очі й чорне волосся. І якась шляхетна постава, стриманість. Турки теж чимось їх нагадують, бо в них так само тече кров шумерів.

Дитячі іграшки: глиняні ляльки, возики, столик. П’ять тисяч років тому вони були в дитячих руках, а потім… Можливо, як це не сумно, в дитячих могилах. Щоденні жертви з зерна і пива, і води. Вранішня молитва. Тяжка праця на користь громади. До бронзових сокир прилаштовані нові ручки. І хоч це все у вітринах, під склом, для мене воно дуже реальне, хоч люди довго не затримуються ні перед фігурною кладкою з цеглин, обпалених на сонці, ні перед дверима. У епосі про Ґільґамеша володар Урука описує свою виправу у кедровий ліс, і сам процес виготовлення дверей, які обкладено фігурними бронзовими пластинами із зображеннями богів. Я пригадую двері в храмі Софії. Якби можна було відчинити ці двері і увійти до храму. Але я не можу навіть їх торкнутись, хоча дерево там нове, тільки пластини старі. Втім, у кутку стояла велика ступа з чорного базальту, і я її торкнулась. Торкнулась Шумеру.

Речі, про які я пишу, це настільки особисте, що я й не сподіваюсь, що воно може викликати у когось трепет. І ті люди, що ходили й дивились разом зі мною, звісно, знали щось про Шумер, як кожна культурна людина. У багатьох з них є змога їздити по світу, тоді як я потом і кров’ю заробляю гроші на поїздку, хоча могла б приберегти їх на чорний день. А тепер ми в Україні всі стрімко біднішаємо, і хтозна, чи скоро я знову кудись виберуся. І, можливо, тому я отримую від поїздки у стократ більше, ніж багаті туристи. За цілий день ми випиваємо каву в якійсь простій забігайлівці зі шматочком пахлави. Я ніколи не витрачаю гроші на кафе, навіть коли їх маю. Далося взнаки десятиліття існування поза межею, або на грані бідності. Краще ці гроші витратити на музей чи на якусь цяцьку. Я страшенно люблю кераміку. В дитинстві любила ліпити мисочки, кухлики, фігурки. Можливо, тому, що начиталась «Робінзона Крузо», який давав собі раду і дуже тішився з того. Згодом я навчилась цінувати навіть черепки, знайдені в різних місцях, іноді товсті, княжої доби, почорнілі з внутрішньої сторони від страви. Археологія збуджує уяву. Чи кавалки порцеляни з малюнками, чи скло з бульбашками повітря. У своїй книзі Ле Корбюзьє постійно захоплюється керамікою Сходу, більше, ніж властиво архітектурою, яка згодом стала його покликанням. Мені здається, що чим далі — тим ближче. Майбутній архітектор спостерігав, як споруди узгоджуються з краєвидом, з людиною, з нашаруванням історичних пластів, з барвами, звуками і запахами. Щоб так звучав спів муедзина, слід створити простір для поширення звуку.

Іноді я зависаю то в ботаніці, то в палеонтології, історії чи механіці, але не в літературі. Бо чим ближче я до літератури, тим далі від неї. І навпаки. Письменник, який читає лише твори своїх колег по перу чи літературознавчі дослідження, стає частіше ремісником, ніж майстром. 90 відсотків моїх знань я забуду, не використаю, просто вони вгамовують мою допитливість. Це — мій спосіб насолоджуватися життям.

Звірі з брами, що вела до Ніневії, виглядають сучаснішими, ніж мозаїчні панно у Софії. Вони дуже ефектні на синьому тлі, ці леви, дракони й єдинороги. Леви — земля, дракони — підземний світ, єдинороги — повітря. Це я так собі уявляю, хоч може бути інше трактування цих зображень. У великій залі при денному освітленні вони б виглядали не так ефектно, хіба що відчинити цілу браму. У глухому залі з приглушеним штучним світлом вони просто заряджали позитивною енергією серед тьмяних бородатих ассирійців на тріснутих барельєфах.

А потім, коли ми вийшли надвір, у мене запаморочилась голова від надміру почуттів. З мене було досить. Але ми пішли в інший корпус. Виставковий зал, де були артефакти з самого Стамбула, виглядав по-сучасному, трохи нагадуючи Музей Ізраїлю, той спекотний жовтень 2013 року, акурат перед Майданом, якого ми всі прагнули і який закінчився так криваво.

Я була втомлена, щоб роздивлятися ті всі багатства з мармуру, але мені страшенно сподобалися невеличкі надгробні стели пізньої античності, які зображали приватне життя небіжчиків, цілі жанрові сцени. В них не було нічого сумного, та й моменти було підібрано прозаїчні. Очевидно, на стелах намагались розповісти про померлого не словами, а образами, бо тільки те й важливо, що пам’ять про нього. То були все розповіді про звичайних містян. Румуни теж зараз роблять надгробки не скорботні, а веселі. І, напевно, досі, як у наших далеких карпатських селах, жартують при мерці. А ще я думаю, що тоді не вважали, що Бог знає більше про людину, ніж його рідні та друзі. Далі була експозиція зниклих народів, що мешкали в Анатолії, і, проходячи повз вітрини черепків і цілого посуду, я раптом згадала Трою.

Про неї, тобто про Генріха Шлімана, який розшукав Трою, я теж прочитала у Косідовського. То були інші відчуття, більш шляхетні, ніж облаштування шумерських гробниць у купі піску. Я, сільська дитина, що не мала можливості ні займатись музикою, ні кататись на ковзанах, ні навіть користуватись великою бібліотекою, чудово розуміла малого Шлімана, який, дізнавшись про Трою, вирішив її знайти і задля цього працював багато-багато років. Став крутим бізнесменом, мільйонером, і доля привела його до Туреччини, на пагорб Гіссарлик.

Я зупиняюсь посеред довгого жовтого коридору і кажу: «А де ж Троя?» Лада з Томеком перезираються. «Якщо тут Археологічний музей, то мусить бути Троя». Ну, звісно, я розумію, що це туристичний бренд, і що, можливо, Шліман і не Трою знайшов. Сліди руйнування, пожежі — яке місто уникнуло заглади? І пагорб Гіссарлик, де навіть поставили Троянського коня для туристів, — це п’ять годин їзди зі Стамбула. І в таку пору року все там зачинено. Але Троя мусить бути в Археологічному музеї. І вона є. Трохи далі. Певно, зо сім залів, тобто вітрин з черепками і посудом, ясна річ, без скарбу Пріама, бо його Шліман вивіз з Туреччини додому, а потім росіяни вкрали, коли воювали з німцями. Скарб — це погана знахідка, він перетворюється на купу черепків і сухого листя.

Задля Трої я ще в дитинстві вивчила всі грецькі міфи, хоча ніколи не прагнула відвідати Грецію. Принаймні, в наші часи, коли все перетворено на машину, яка випомповує гроші з туристів. Я читала «Іліаду» й «Одіссею» Гомера, «Метаморфози» Овідія, у мене ціла бібліотека античної літератури. І все це завдяки Трої, завдяки Генріху Шліману, чиє серце назавжди залишилось дитячим. Напевно, Лада каже Томеку: «Ну, все, мама допалася». А вже вечоріє, і мене охоплює розпач: якого біса ми лазили стільки по порожньому султанському палаці, який нічим не промовляв до серця, коли тут — Троя? Мені від цих черепків, пряслиць, таких як і в Україні, перехоплювало подих. Немає значення, чи існувала направду Троя в Гіссарлику, коли вона існує в тебе у голові. Її зруйнування дорого обійшлося завойовникам. Одіссей не міг знайти батьківщини десять років, Агамемнон був вбитий, Ахілл також, та й усім їм набридла ця безглузда війна, хоча це вони вже під кінець вважали її безглуздою. Насправді існував якийсь вищий розрахунок у всьому тому. Війна йшла не за багатства, а за право володіти красою. І Гомер, такий багатослівний, коли йшлося про описи зброї, речей, делікатно замовкав, коли йшлося про істинний сенс війни, він приховував його, маскував, бо людям не можна знати всього. Ця традиція ведеться ще від шумерів. Про справді важливі речі — або якомога менше, або взагалі нічого. Щоб не було профанації. Гімни не повинні виходити за двері храму. Людина повинна дорости до того, щоб без посередника розмовляти з богами. Скасувавши цю ієрархію, люди натомість створюють іншу піраміду чи вертикаль: політичну та фінансову. Світ поділений на «золотий мільярд», країни другого і третього світу. Багатство проти традицій і високої духовності, з якими і йде зараз війна по всьому світу. І в Україні також. З обох боків. З одного, східного, намагаються знищити національну культуру, а із західного — не допустити в Європу проникнення іншої точки зору, крім схвалення ліберальних цінностей, небезпеку яких усвідомлюють уже й самі, але голосів цих майже не чути.

У третіх країнах практично неможливо заробити гроші чесним шляхом, не вкравши або не зрадивши, і це найбільш принизливо, коли тебе вважають жителем бідної країни і шкодують. Я пригадую, як у чорні 90-і в мою убогу оселю принесли пакунок з Америки — допомогу українським письменникам. Я з Ладою і своєї племінницею побачили там старі лахи, які не вдягнув би й жебрак, банку зіпсутого какао і кілька пакетів китайської вермішелі, типу «Мівіни». Я ніколи не зазнавала такого приниження, хоча вже сягнула дна. Бо то було не лише приниження мене, а й нашої культури. Шліман так само вважав, що турки не здатні оцінити скарбів Іліону, хоча у XV столітті Османська цивілізація була розвинутішою, ніж вся Західна Європа зі своїми «бенілюксами».

В останній вітрині було золото, кілька підвісок від діадеми у вигляді нанизаних листочків, браслет, сережки. І фото Софії Шліман, грекині, в прикрасах зі скарбу. Все, що перепало турецькій державі, яка знищила свою державність і потугу у намаганнях загарбати світ. І отримала приниження й пієтет до переможців. Те саме сталося з Німеччиною, що почуває пієтет до Росії, боїться її.

Я сиділа в закапелку і дивилася документальний фільм про розкопки Трої. Пустеля, пісок. Можливо, там теж падає зараз дощ і під ним мокне Троянський кінь. Я сиділа доти, доки фільм не закінчився.

Ми сховались в якомусь кафе, де кава була по сім лір, але потрібен був Інтернет, бо в нашому помешканні він пропав зранку. Я попросила Томека, щоб подивився новини в Україні. Гірше не стало. І за це дякую Господу.

У кафе було повно іноземців, дуже тісно. Каву пили лише ми і немолода турецька пара. Ми вийшли, і Томек пішов шукати пахлаву в маленькому кафе, де ми були першого дня. Там було майже порожньо, але був вайфай. Місце не для туристів. Саме такі мені найбільше подобаються. Літній господар тихо перемовляється із знайомим, дідок у кутку вечеряє на самоті. Я попросила гарячого молока, Лада — суп, а Томек — чай. Я і у Львові обираю тихі місця без брязкалець для туристів. Як-от, кафе на Вірменській, де все як і тридцять років тому, останній острівець львівської шляхетності. Тут приймають тебе не по одежі і не по грошах, а згідно з тією властивою всім народам гостинністю, коли гість і господар на рівних. Таке можливе все ще на Сході, і оте кафе у Львові належить вірменам.


предыдущая глава | Новий рік у Стамбулі | cледующая глава