19.11.
Тітонька Юлія завела будильник, приготувала котлети, зібрала в дорогу фрукти й шоколад. Ми їдемо в автобусі по своїх кішок до Ґрозного. Ми їх не покинемо. Ще потрібно забрати наші старенькі речі: пару матраців, подушку та сковорідку.
Я і мама прийняли рішення виїхати з воєнної зони, тому що теракти не припиняються. У Ставрополі багато газет, я пошукаю роботу.
У Північно-Кавказькому університеті виявилися порядні люди. Ректор зовсім безкорисливо погодився перевести мене на бюджетне місце гуманітарного факультету, тобто я буду вчитися безкоштовно й заочно, зможу ще й працювати. Це усмішка долі — зустріти чесних і нормальних людей!
Тітонька Юлія, проводжаючи нас, хвилювалася. Ми обіцяли їй зателефонувати, як тільки дістанемося до Ґрозного. Я дуже полюбила бабусю. Як жаль, що ми не зустрілися раніше! Тітонька Юлія — християнка. Вона молилася за нас.
У її квартирі відбувалися дивні й непояснювані явища: у першу ніч, тільки-но я заснула, мене розбудили кроки. Злякано розплющивши очі, я побачила перед собою незнайому жінку в білому фартуху. Як тільки я стала читати молитву, образ проплив повітрям, просочився крізь зачинені двері і зник. Не повіривши, що то був сон, я стала розпитувати тітоньку Юлію про жінку в білому фартуху, і з’ясувалося, що такий вигляд мала колишня хазяйка житла, яка давно померла.
П.