16.11.

Сьогодні ми винайняли маленький будинок у районі Нижнього ринку. Завдавати клопотів тітоньці Юлії більше не можна. Купити ми нічого не могли на жалюгідні гроші, які моя мама одержала у вигляді компенсації за зруйноване житло. Ми стали бомжами, без свого житла і своїх речей! Що буде потім, краще не загадувати!

У житлі, яке ми винайняли за 4500 р., немає навіть гарячої води, опалення газово-пічне. Будинок споруджений понад сто років тому.

Компенсацію за поранення на мирному ринку в ході обстрілу ракетою не дають. Лікуємося за свій кошт.

Щодо мого переведення в один зі ставропольських вищих навчальних закладів вийшло так: дивлячись нам просто в очі, зажадали хабар у євро! (Ми жодного євро ніколи не тримали в руках.) Нам пояснили, що «пільгове» бюджетне місце, якщо перевести хабар у російські гроші, «коштує» від 70 000 р.! Пояснили це в кабінеті декана.

— Нас не турбує, що ви з Чечні, що були поранені — ми тут не «комітет милосердя». Є ставки. Хто з ними не погоджується, той вільний. Ми й так пішли вам назустріч: із чеченців ми вимагали б 100 000 р. за переведення з чеченського вишу до себе на факультет! Спасибі, у вас російське прізвище.

Ми з мамою в шоковому стані розвернулись і вийшли геть.

В іншому виші, куди ми пішли пізніше, нам відразу заявили про «добровільно-примусовий внесок» ректорові. Це замість того, щоб допомогти нам, людям із Чечні!

Тітонька Юлія нас утішала: годувала пиріжками, смачним курячим пловом. Вона, незважаючи на вік, дуже бадьора, сповнена сил. Вона обдзвонила всі виші Ставрополя, з’ясувала, що бюджетні місця є в Північно-Кавказькому університеті.

Мені знову сняться кошмари про війну. На моїх очах убивають людей і тварин, а я кричу й плачу, але не можу їм допомогти.