27.09.
Сьогодні — дощ.
Останні п’ять днів торгувала на ринку, щоб назбирати на їжу в дорогу. Ризикувала неабияк. Навколо гуркотіло. Відкласти потрібну суму не вдалося. Тільки харчі купила.
Путін наплював на жителів Чечні. Сусіди кажуть, по радіо оголосили строк: 72 години. Стільки нам дозволено жити. Після того моєму Ґрозному та селам усієї Чечні загрожує доля талібів. Що означає: бомбитимуть нас за методикою Дж. Дудаєва, як в Афганістані, — «килимовими» бомбардуваннями. Це коли знищують усе й усіх.
Президент Росії домагається масової здачі зброї. А ми, мирні жителі, тут до чого?! Бомбити ж нас будуть! За п’ятнадцять хвилин цей термін минає. Курям на сміх! У якомусь селі одна людина здала одну одиницю зброї.
У нас телевізора немає і світла теж. Тому дані до нас прийшли від Мінат із гарбузом.
Учора в районі Консервного заводу стався гарматний обстріл. Убило дівчину 19 років! Хто поверне матері її дочку?
Я поспішаю. Якщо вб’ють, то хоча б мої записи про мирних людей залишаться! Термін, судячи зі стрілок годинника, минув!
Я зараз думаю: у нас є сім картоплин. Аж сім! Посмажити їх і з’їсти? Щоб померти ситим. Чи не їсти? Раптом нас не вб’ють? Чимось і потім харчуватися треба.
До нас прибігла сестра Борзових. Розповіла, що війська в місті почали стрілянину! З усіх видів зброї!
— Нас не бомбитимуть! — здогадалася моя мама. — Псують нерви жителям! Я переконана!
Начальство, напевне, домовилось. Це ми, «пішаки», нічого не знаємо! Сьогодні нас не скинуть із дошки!