31.07.
Стрілянина жахлива! Гарматні снаряди влучили в наш двір.
І в сади! Горять дерева й дачні будиночки. Дим і осколки летять! З автомата стріляв чоловік у масці під нашим вікном. Він цілив у сади. Снайпери кричать на зорі: чий він? Хто він? Хтось підірвав два танки й машину. Ми чули їхню розмову. Чистою російською мовою, без найменшого акценту!
У нас у гостях дочка Золіни, Зара. Їй виповнилось 11 років! Дівчинка не знає, що її батька знайшли серед розстріляних. Вони з матір’ю приїхали по свої речі. Думали, наша сусідка Мар’ям тут, у Ґрозному, й допоможе. Але Мар’ям немає! Мати й дочка набралися страху. Говорять:
— Тут жити неможливо!
Вони їдуть. Терміново! Назад! До табору біженців в Інгушетію.
Учора я зустріла Кусум! Вона постаріла. Змінилась. Але не вагітна. Сказала мені твердо, дивлячись просто в очі:
— Аладдин — мій! Моя власність!
Ну що ж. Тільки мені дивно: ця жінка не знає, чи був він поранений?
У Кусум новий дорогий одяг. Ми попрохали її про допомогу для Наді з новонародженою дитиною.
— Надя зараз не може торгувати. Її мати без роботи, — розповіла моя мама.
Кусум гордовито й грубо заявила:
— Багато вас таких! Усім дай! Я сама винна гроші. Купила будинок!
Ми ошелешено промовчали.
Хитра суперниця за кілька хвилин біля нашого стола встигла посваритися з його основною хазяйкою. Хазяйка терпляче дочекалася, поки піде Кусум, і, щоб помститися, влаштувала мені капость із продажем води. Коли ми обурились, вона заявила:
— Не подобається — можете йти звідси!
До нас додому зайшли російські солдати з розумним собакою. Знайшли мою гранату в шафі, за другим рядом книжок. Її на прощання залишив Аладдин. Для самооборони від грабіжників і в разі спроби наруги над нами. Натерпілися ми страху! Нам військові повірили. Зрозуміли нашу беззахисність і нашу правду. Але бойову гранату вилучили. Так я втратила предмет, якого торкалась його рука. Я її навіть Маші не віддала! Берегла як пам’ять.
Царівна Будур