16.12.

Аладдин! Аладдин! Прийшов учора ввечері! Підтвердив, що одружився. За годину заявив: «Це неправда!» Плутався, брехав, говорив про те, що хотів перевірити мене. Питав, чи піду я заміж за нього другою дружиною. Морозив дурниці, у яких ми з Кусум нібито можемо бути подругами. Я відповіла:

— Так! Піду! Другою дружиною, коли мені буде сорок років. А поки що мені чотирнадцять! Я не хочу заміж. Я буду вчитися! Закінчу школу. Потім університет. І отоді я візьму собі за чоловіка того, кого захочу! Виберу сама!

Аладдин витріщив очі. Такою злою й непокірною він мене ще не бачив. Він попросив, щоб я не квапилась, подумала.

— Жінка, яка вже двічі побувала заміжньою, обкрутила тебе! — вставила свою думку моя мама. — Але… Для нас так краще.

Аладдин побіг за мамою на кухню. Казав, що заплутався. Що за книгами потрібно найперше одружуватися з розлученими жінками, щоб зменшити серед людей позашлюбні зв’язки та розпусту.

— Це мудро! — погодилась мама. — Але якщо ти одружений, ти маєш не заходити до нас. Так?! Це тобі ганьба. Нам — бруд! — поставила вона останню крапку в розмові.

Аладдин знітився. Мама явно сердилась. Він став її дратувати. Аладдин став прощатися. Виклав усі гроші, що були в його кишенях, навіть дрібні.

— Вам на їжу, — пробурмотів він і вийшов за двері.

А я перенервувала. Стало нестерпно боляче всередині! Я вискочила за ним у двір. Гукнула його. Аладдин дійшов до середнього під’їзду нашого будинку. Не витримав. Озирнувся! Потер пальцем ліве око. Перенісся. А потім, не зупиняючись, швидко рушив і зник за поворотом.

Лишившись сама, я ридала, не в змозі зупинитись. Погано розуміла, де я, чи жива я ще. Я давала якісь клятви й проклинала себе та весь світ. Війна здалася мені цілковитою дурницею порівняно з моєю втратою. Певно, це найстрашніший день у моєму житті! Але зовні я нічим не виказала себе. Навіть мамі.

Уночі поранену собаку хтось добив каменем. Камінь лежав поряд, у її крові. Уранці ми прибігли її погладити, перев’язати. Усе це побачили.

— Гавкала! Заважала лазити по чужих квартирах! — швидко зрозуміли сусідки-бабусі. — Ми бачимо! Ночами в під’їзді навпроти — світло від ліхтариків! То в одній квартирі, то в іншій! У нас дірочка в ковдрі на вікні. Ми в неї спостерігаємо, — зізналися вони.

Собаку Лайду поховали Ніколай та її господар Сулейман.

Ніколай нас ненавидить. Бурчить гидоту і бруд. За нахабне звернення до мене напідпитку Аладдин уже робив одного разу йому зауваження. Тому дід Ніколай злий. А мама відверто зве його п’яницею та злодієм.

Ніч. Канонада за вікнами. Я написала Аладдинові лист. Лист, якого він не прочитає. Я не посмію віддати його. Гордість моя не дозволить. Я пришила лист до твоїх сторінок, Щоденнику. Ось він:

«Аладдине!

Нехай буде задоволений тобою Всевишній і береже тебе на твоїй дорозі. Я молю його про те, щоб не була наша розлука занадто довгою, і дуже сумую. Сумую за тими моментами, коли ти був поруч. Чекаю тебе. Твою посмішку і світло від неї в нашому домі. Мені всього 14 років, це так мало, але за них я не зустрічала людини, кращої й добрішої за тебе.

Мені ніколи не забути наші уроки під бомбардуванням і твою турботу про мене, немов я й справді була твоєю сестричкою.

Я бажаю тобі уникнути смерті, пожити на землі й побути щасливим. Завжди пам’ятай, що наш дім — це твій дім.

15.12.99 р.»

Царівна