01.10.

Учора й позавчора — бомбили. За чутками, влучили в лікарню № 7. Місцеве радіо передало: убито 420 людей, поранено близько 1000.

Місто повниться чутками. Часто ця «інформація» суперечить одна одній. Про те, що буде новий виток війни, у серпні нас попереджав професор В. Нунаєв — знайомий лікар-кардіолог. Ми йому не повірили. Закупили новий товар.

6 серпня ми дізнались: із Ґрозного виїхала вдова загиблого президента Дж. Дудаєва. Стільки інформації! Вірити можна тільки тому, що побачив сам, на власні очі. І в жодному разі не довіряти вухам.

30 вересня нас знову затопила каналізація. Викликали слюсарів, але ніхто не прийшов. Мучилися самі. А «дорогі» сусіди продовжують усе лити вниз. Ми виносимо за ними відрами.

На ринку люди мінялись адресами, хто з ким подружився. На випадок, якщо сильно бомбитимуть або якщо дім буде розбомблено зовсім, щоб було куди піти, де жити. Нам адресу дав Назар. Він разом із дружиною торгує продуктами: Мікрорайон, вулиця Косіора, 8, квартира 66. Автобус № 29.

Також адресу дала росіянка, ім’я її — Леля. Сказала: «Раптом ви в центрі міста будете й почнеться авіаналіт? Біжіть проспектом Перемоги до будинку № 5 “А” (це біля ринку), в нас у дворі є великий підвал».

Відразу загинути, мабуть, не так страшно, страшно лежати в завалах і болісно помирати. Я пам’ятаю, так помирали старі росіяни 1994 року в центрі Ґрозного. Не було техніки розгребти бетонні плити. Їхній будинок розбомбив літак, а вони були на верхніх поверхах і опинилися всередині завалу. Люди різних національностей тоді приходили, плакали біля цієї гори плит, чуючи їхні стогони. Так минуло кілька днів. А потім усе стихло. Це дуже страшна смерть.

Ще я думала над різними релігіями. Усі вони по-своєму хороші, тільки люди погано виконують закони Бога.

У Фатими — сусідки з середнього під’їзду нашого будинку — помер син, зовсім маленький хлопчик.