home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



7. Зникнення

Пані Тиблетовата досягла з Сіґурдом неймовірного успіху.

Вона робила з ним усе, що хотіла, але вікінг тільки посміхався, реготав і кивав головою. Невдовзі він уже поводився, як офіціант найвищої категорії.

А пані Тиблетовата натомість часто надівала собі на голову Сіґурдів шолом. І він їй чудово пасував.

Два тижні перебування пані Тиблетоватої в готелі минули занадто швидко. Пан і пані Еліси не хотіли, щоб їх покидала ця жіночка, адже вона стільки їм допомогла.

Тім і Зоя були просто закохані в неї, адже, попри всю її показну суворість і зверхність, вона мала м’яке, як пухова перина, серце.

А коли ще й Сіґурд довідався, що пані Тиблетовата від’їжджає, він цілковито втратив розум. Дер на голові волосся, тупотів то вгору, то вниз сходами, лякав гостей своїми криками й лементами. Ніхто не розумів цих його криків, бо він репетував своєю мовою. А ще він пальцем об палець не хотів стукнути, щоб допомогти в готелі. Коротше кажучи, вікінг застрайкував.

Пані Тиблетовата теж була засмучена. Вона не хотіла бачити Сіґурда таким нещасним, тому не виходила зі свого номера, де намагалася зв’язати джемпер, щоб відволіктися від сумних думок. З цього нічого доброго не вийшло, а вийшов єдиний у світі джемпер без отвору для шиї, зате з трьома рукавами, до одного з яких ще й була пришита шкарпетка.

— А чи не може пані Тиблетовата залишитися? — ледь не плакала Зоя.

— Це вже від неї самої залежить, — пояснила пані Еліс.

— Вона ж могла б тут працювати? — не вгавала Зоя. Мама здивовано на неї глянула.

— Не знаю, Зою. Я про це не думала. Мабуть, вона б не захотіла тут працювати. Адже у неї є свій дім.

Але ця Зоїна пропозиція змусила замислитися пані Еліс, і вона вирішила чимшвидше поговорити про це з чоловіком. Але спочатку треба було залагодити деякі інші речі, бо з кухонного столу зникли всі курчата.

Пані Еліс була певна, що витягла з холодильника трьох курчат, щоб спекти їх на обід. Коли ж не побачила їх на столі, подумала, що то її чоловік, мабуть, поклав курчат у духовку пектися. Натомість пан Еліс, не знайшовши курчат у холодильнику, подумав, що це вона поклала їх пектися в духовку.

Наближалась обідня пора, і вони вдвох підійшли до духовки, щоб дістати звідти курчат. Але курчат там не виявилося. Вони просто зникли. Пан і пані Еліси перезирнулися й вимовили одночасно те саме слово: «Сіґурд!»

Вони побігли сходами до його кімнати, де вікінг вилежувався собі на ліжку. Пан Еліс примусив його встати.

— Курчата! Куди ти дів наші курчата?

— Курчата, — повторив за ними Сіґурд. Він ще не знав цього слова.

— Так… курчата! — заревів, мов божевільний, пан Еліс. Він закружляв кімнатою, запхавши долоні під пахви й розмахуючи ліктями. — Ко-ко-ко!

Сіґурд вирячив очі. Зняв шолома й почухався.

Пані Еліс також долучилася до чоловіка.

— Ко-ко-ко-ко-ко!

— Курчата! — раптом вигукнув Сіґурд із широченною посмішкою і почав трясти головою, мов у лихоманці.

— Дякувати Господу, він зрозумів, — захекано вимовив пан Еліс. Але тут вікінг став навкарачки й узявся повзати кімнатою.

— Гав-гав-гав! — Сіґурд подивився на пані Еліс, висолопивши язика. — Гав-гав!

— Не вірю своїм очам. Та ж він подумав, що це якась гра, — застогнав пан Еліс. Він ухопив Сіґурда й поставив його на ноги. — Сіґурде, курчата — де вони? Ми хочемо їсти, їсти курчат. Обідня пора. Розумієш?

— А, курчата. Ням-ням. Я даю жертву богам. Даю курчат богам з Вальгалли. Я кажу: «О, Боги, будьте добрі, і пані Теплахата не йде від нас».

— ДЕ НАШІ КУРЧАТА? — заревів пан Еліс.

Сіґурд замовк і холодно подивився на пана Еліса.

— Я показую тобі, — спокійно вимовив він і потупотів сходами вниз. Вивів їх надвір і показав на дах ґанку.

Ґанок був увінчаний трикутним фронтоном з дерев’яними шпилями на кожному куті. На кожен із цих шпилів було настромлено по курчатку — обскубаному й готовому до печення.

Пан Еліс ладен був кинутися на Сіґурда з кулаками, але тут він побачив вираз вікінгового обличчя. Той дивився вгору з напівзаплющеними очима, піднявши руки до небес.

— Почуй мене, Одіне! — вигукнув вікінг. — Почуй мене, Торе! Почуйте мене, всі боги Вальгалли! Прийміть мою маленьку жертву і промовте до серця пані Теплохати, щоб вона не їхала від нас. Промовте до сердець пана Еліса, пані Еліс, Тіма і Зої, котрі опікуються мною, щоб вони не проганяли пані Теплухату, — Сіґурд поволі опустив руки.

Пані Еліс похилила голову й завела Сіґурда в готель.

— Вибач мені, — пробурмотіла вона. — Я не зрозуміла. Вертайся до себе, Сіґурде, а ми натомість приготуємо телятину.

Панові Елісу раптом сяйнула думка. Він пішов до пані Тиблетоватої, пояснив їй, у чому справа, і запитав, як би вона вирішила цю халепу. Пані Тиблетовата подивилася йому прямо у вічі і сказала, що відповідь на це цілком очевидна:

— Ви пропонуєте мені роботу, я погоджуюся, залишаюся тут, і всі будуть щасливі.

Ось так і почала працювати в готелі «Вікінг» пані Тиблетовата.

А курчата ще дуже довго залишалися на даху ґанку.

Зоя пояснила, що вікінги вважали цілком нормальним приносити подібні жертви:

— Зазвичай, мені здається, це бувала свиня чи корова. Нам про це розповідали у школі.

Ніхто не міг би сказати, завдяки курчатам на даху, Сіґурду чи пані Тиблетоватій, але щоразу більше й більше людей приїжджало й поселялося в готелі «Вікінг».

Невдовзі готель став процвітати, усі номери були завжди заповнені, і їх доводилося бронювати заздалегідь — за кілька місяців.

Літній сезон завершувався у Флотбі великим Карнавалом вікінгів. Мешканці містечка тижнями до нього готувалися. Це була грандіозна подія, з парадами на вуличках, оркестрами і вечірнім Бенкетом вікінгів. Під час бенкету мали бути танці.

Сіґурд нагадував маленького хлопчака. Коли він уперше побачив на вуличках вікінгів, то подумав, що це його нарешті розшукав Ульрик Чорнозуб. Він сидів біля вікна, дивлячись на все це замисленим і відсутнім поглядом. Зоя присіла поруч. Вона сподівалася, що в такий день він, навпаки, буде збудженим і веселим. Цього вона не очікувала.

— Сіґі, ти згадуєш свій дім?

— Гедебі, — хрипко вимовив вікінг. Побачивши стількох людей, перебраних у вікінгів, він відчув, як защеміло йому серце. Зоя залишила його на самоті.

Пізніше того вечора вони всі пішли в бік гавані, де мали бути танці і розкішна учта.

Посеред гавані на хвилях погойдувався невеликий човен, що імітував собою бойове судно вікінгів. З боків він був захищений щитами і мав смугасте вітрило. І ще він мав ніс у вигляді драконячої голови (зроблений з фарбованих коробок з-під яєць). Сіґурд подивився на це з усмішкою і сказав: «Човник-дитятко», — від чого всі розсміялися.

Почалися танці, а Сіґурд залишився стояти біля гавані, дивлячись на море.

— Усе з ним буде добре, — сказав Тім.

— Піду й поговорю з ним, — мовила пані Тиблетовата. — Можливо, зможу його вмовити прийти й потанцювати.

Вона попрямувала до гавані.

Минула година, і аж тоді пан Еліс раптово усвідомив, що в залі так і не з’явилися ні Сіґурд, ні пані Тиблетовата. Усі вже закінчили їсти, а їх і досі не було. Серце завмерло йому в грудях, коли він збагнув, що могло статися.

— Зою, Тіме, Пенні! Швиденько, за мною!

Вони ледве проштовхалися крізь танцюристів і вийшли на тепле літнє повітря. Одного погляду на гавань вистачило для підтвердження їхніх здогадів. Човна вікінгів там не було. Вони побігли вздовж муру до берега й почали вдивлятися в темне море.

— Нічого, — пробурмотів пан Еліс. — Я нічого не бачу.

— Там! Ось там, на горизонті! — заверещала Зоя.

Далеко-далеко в морі виднілося крихітне вітрило. Вони не відривали від нього очей, аж поки вітрило не перетворилося на цяточку, а потім щезло взагалі.


Вікінг у моєму ліжку

Еліси мовчки попрямували назад до готелю. Підійшовши до ґанку, вони зупинилися і глянули на трьох страшенно пошарпаних курчат на даху.

— Нехай їхня подорож буде безпечною, Одіне, — тихенько мовив пан Еліс, і вони зайшли всередину.

Давно вже минула північ, коли у двері хтось голосно загупав. Пан Еліс спустився вниз прямо в піжамі. Надворі бовваніли дві мокрі з голови до ніг постаті. Одна була низенька й огрядна, а друга — висока й кошлата.

— Ми все кружляли по колу, — вишкірився Сіґурд.

— Він навіть не знає, як користуватися вітрилом, — захихотіла пані Тиблетовата. — Цілком безнадійний. Насамперед…

— Він загубив весло, — договорив за неї пан Еліс. — Можете не розповідати.

— Великі хвилі, дуже мокро, — пояснив Сіґурд. — Вітрило впало.

— Він, звичайно, опинився під ним, — додала пані Тиблетовата. — Намагався виплутатися з-під нього, не бачив, що робить, і зіштовхнув мене за борт…

— Буль-буль, — вишкірився Сіґурд. — Вітрило стало шмяка-бяка. Пані Теплахата зробила великий шубовсь. Зробила дуже-дуже-дуже великий шубовсь.

— Ну, може, вже досить, Сіґурде. Ти також добряче шубовснув.

Пані Тиблетовата повернулася до пана Еліса:

— Він теж, звичайно, впав.

— Буль-буль, — додав пан Еліс. — Заходьте всередину. — Він увімкнув світло. — Пенні! Зою! Тіме! Спускайтеся вниз. До нас щойно прибули двоє поважних гостей.

Сіґурд стояв у коридорі, а під його ногами утворювалася величезна калюжа морської води.

— Завтра я приношу жертву богам Вальгалли за щасливе повернення, — сказав він.

— Чудово, Сіґурде, — погодився пан Еліс. — Але матимеш тільки шматочок шинки і все. У нас тут немає свиней, овець і корів, тож мусиш задовольнитися шматочком шинки.

Сіґурд стояв і шкірився до всіх, немов велике радісне дитя. Зненацька він ухопив пані Тиблетовату в обійми й міцно її поцілував.

— Сіґурд подобатися пані Теплахата. Подобатися дуже-дуже.

— Ой… Сіґі! — пані Тиблетовата стала червона як рак.

— Мені тебе люблю! — проголосив Сіґурд, шкірячись ідіотською посмішкою. А тоді знову схопив її в обійми.

— Гаразд, уже досить, — утрутився пан Еліс. — Негайно припиняйте. Час уже покласти цьому край.


6.  Подарунок від Тора | Вікінг у моєму ліжку | 1.  Біда на носі