home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



6. Подарунок від Тора

Як пояснити чотирьом збудженим дітлахам і їхнім батькам, що ви щойно позбулися справжнісінького вікінга?

Пан Еліс зіщулився й почав:

— Бачите, ми дійсно мали справжнього вікінга. Він називався Сіґурд і прибув до нас невідь-звідки. Не знаємо як і чому. Пані Тиблетовата знайшла його в своєму ліжку. А тоді він заховався в шафі, розумієте… — його голос затремтів і стих. Це все звучало так неправдоподібно, що він і сам собі не йняв віри.

Пан Еліс продовжив оповідь:

— Він запхав чашки і блюдечка в пральну машину, вижлуктав цілу миску підливки й настромив собі на шолом брусок мила, тож ми посадили його в човна, і зараз він пливе назад у Данію.

— Сам? — здивовано запитала пані Тиблетовата. — Ну, пане Еліс, це просто неподобство.

— То це не був рекламний хід? — втрутився пан Джонсон.

— Ні.

— Він був справжнім вікінгом, але ми не зможемо його побачити, бо він пливе в Данію?

— Так.

— І ви гадаєте, що ми в це все повіримо? — пан Джонсон аж присів і вишкірився до всіх посмішкою. — Та ну, не жартуйте, хоч жарт цей доволі вдалий.

Пані Тиблетовата заскрипіла зубами й випросталася.

— Це не жарт, пане Джонсон. Я вірю в це, бо знаю, що це правда, і сподіваюся, що ви також у це повірите. Я вже цілий тиждень живу в цьому готелі, так само як і Сіґурд. Я дуже добре його знаю.

Пан Джонсон ледве стримався, щоб не розреготатися.

— Ну так, я розумію, пан Сіґурд — ваш чоловік?

— Звичайно, ні!

— Але ж він був у вашому ліжку? — нагадав пан Джонсон.

— Так, тобто ні… так! Ви що, вважаєте мене брехункою? — сердито запитала пані Тиблетовата.

— Ні, — відповів пан Джонсон. — Але, може, у вас не всі вдома. Невже ви гадаєте, що той тип був справжнім вікінгом?

Пані Тиблетовату охопив розпач.

Пан Еліс почав казати, що їм, звичайно, ніхто не повірить. Мабуть, для родини Джонсонів найкращим виходом буде покинути готель. Адже Сіґурда і так тут немає.

Поки він усе це говорив, у коридорі почувся важкий тупіт і брязкання. Було таке враження, ніби крізь вхідні двері у коридор увірвалося мало не півармії. Зоя хотіла вже було піти й довідатися, що сталося, коли двері рвучко відчинилися і в кімнату ввалився Сіґурд. Він був мокрий з голови до ніг, а в руках стискав якусь довжелезну мотузку. З рогів його шолома звисали морські водорості.

— Сіґі! — вигукнула Зоя і пригорнулася до нього, хоч він і був мокрющий.

— Сіґі, Сіґі! — зарепетував Тім, стрибаючи йому на змоклу ногу. — Ой! — скривився він і відпустив ногу.

— Це вікінг! — заверещали інші діти.

— Як ся маєте, добрий вечір, вчора гарний день, — привітався Сіґурд, сяючи з-під бороди посмішкою від вуха до вуха. — Я пливу Гедебі. Пливу і пливу, веслом і веслом. Човен туди, човен сюди. Де я? Тільки вода, нема землі, не бачу. Я встаю, щоб краще бачити. Весло йде геть.

— Як це — «весло йде геть»? — не зрозумів пан Джонсон.

— Він загубив весло, — квапливо пояснила Зоя. — Далі, Сіґі. І що тоді сталося?

— Я пливу і пливу, одне весло, я пливу колом, тільки маленьким. Я знову встаю…

Пан Еліс застогнав:

— Тільки не кажи, що й друге весло загубив.

Сіґурд захитав головою, і з бороди рясно бризнули краплини морської води.

— Ні, я тримаю весло, але падаю в море, плюсь-плюсь. Лізу в човен, але човен перевертається, хлюп-хлюп. Човен топиться. Я топлюся. Буль-буль.

— Пресвяті небеса, і хто це навчив цього ідіота розмовляти? — прохрипів пан Еліс.

— Я пливу сам. Пливу до берега. І приходжу сюди, — Сіґурд зупинився й вишкірився до всіх, мов божевільний. — Я маю подарунок. Для пана Еліса і пані Еліс.

— Подарунок? — ледь чутно перепитала пані Еліс.

— Сказати вам дякую і як ся маєте, — пояснив Сіґі. Він смикнув за мотузку, що була в його руці. З-за дверей долинуло якесь химерне тупотіння. Сіґурд смикнув сильніше і нарешті затяг у кімнату велику чорно-білу корову. Вона завмерла біля канапи, немов якийсь прибулець з іншої планети, дивлячись на всіх здоровенними імлистими очима.

— Це для вас, — сказав Сіґурд пані Еліс. — Подарунок від Тора, бога грому. Ми робимо жертву. — Сіґі видобув з піхов свого Носодлуба. — Сьогодні ми вбиваємо корову, щоб казати дякую за безпечне повернення і що я не втопитися.

Одне з Джонсонових чад сховалося за батьковою спиною. Найменше маля затисло носа і смикнуло пані Джонсон за рукав.

— Мамусю, мамусю, мені здається, що корова щойно пока…

— Так, золотце, — урвала дитину пані Джонсон. — Я знаю.

— Сьогодні маємо бенкет, — вів далі Сіґурд. — Багато їсти. Ням-ням.

Пан Еліс скрушно зітхнув. Кілька хвилин тому він волів, щоб Сіґурд і досі був з ними. І ось Сіґурд повернувся, а пан Еліс був би вже радий, аби той пішов на дно разом із човном, буль-буль.

— Зою, прошу вивести надвір Сіґі й корову, — звелів він. — Поясни, чому ми не приносимо в жертву корів, і з’ясуй, заради Бога, звідки він її привів. Відведи її назад, поки нас не запроторив у тюрягу якийсь фермер. А я тут усе залагоджу.

Пан Джонсон розреготався. Він підвівся зі стільця, схопив пана Еліса за руку й приязно її потис.

— Прошу вибачення. Я тепер вам дійсно вірю. Цей Сіґі просто мусить бути справжнім вікінгом. Хіба що він найтупіший бовдур, якого я будь-коли бачив. Та все одно це фантастика. Питання тільки в тому, чи маєте ви вільний номер для нашої родини? Ми дуже хотіли б пожити разом зі справжнім вікінгом, правда ж?

Пані Джонсон глянула на купу посеред підлоги.

— Якщо тільки звідси заберуть корову.

Пан Еліс квапливо почав виштовхувати з кімнати збентежену корову.

— Звичайно, нема мови. Тим паче, що ця корова вже тижнями не сплачує рахунки, — пожартував він.

Пані Тиблетовата важко зітхнула, коли пан Еліс разом із Зоєю побіг діставати ключі й застелювати ліжка. Вона бачила, що всі заклопотані, тому тихенько взялася готувати спільну вечерю.

Коли настав час лягати спати, родина Елісів була цілком виснажена.

Пан Еліс поцілував перед сном дітей.

— Я мушу попросити пробачення. Мені дійсно жаль, що я посадив Сіґурда на човен.

Зоя міцно пригорнулася до батька.

— Усе гаразд, татку. Адже він повернувся до нас, правда?

— Це точно, — погодився пан Еліс.

Майже до самого ранку пан Еліс серйозно розмірковував. Півночі він обговорював свої плани з дружиною. У їхньому готелі зупинилася велика родина, а отже, їм додалося багато нової роботи. Цього разу вони таки мусять навчити Сіґурда виконувати бодай частину обов’язків.

— Зрештою, — мовив пан Еліс, — хіба ж це його провина, що він поклав мити посуд у пральну машину?

— Мабуть, не його, — посміхнулася дружина.

— Ми навчимо його прислуговувати за столами. Нам завжди бракувало людей, щоб подавати їжу. Тім і Зоя знову йдуть до школи і більше не зможуть нам допомагати.

Ці великі плани почали втілюватися відразу ж, коли прокинувся Сіґурд. Усі вже зійшлися на сніданок, і пан Еліс попередив гостей, що їх обслуговуватиме вікінг.

— Прошу набратися терпіння. Йому ще треба багато чого навчитися.

Найменша Джонсова дитина штурхнула батька в ногу.

— Зараз буде весело, тату!

Сіґі з’явився з двома тарелями яєчні і грінок.

— Це для пана й пані Джонсонів, — пояснив йому пан Еліс. — А тепер, Сіґі, дивися.

Пан Еліс поніс тарілку до пані Тиблетоватої й поставив її перед нею. Сіґурд вишкірився й поніс свої тарелі до Джонсонів. Там він викинув усе, що було на тарелях, прямо на стіл. Хляп!

— О, Господи, — пробурмотіла пані Джонсон.

— Сіґі, все треба залишати на тарілках, — пояснив пан Еліс.

Вікінг захитав своєю великою кошлатою головою.

— Ні, грілки тоді брудні. Не хочу брудні грілки.

— Це нічого, нехай будуть брудні. Ми завжди залишаємо їжу на тарілках. Розумієш?

— Я розумію, — сказав Сіґі й почав збирати пальцями яєчню, а тоді шпурляти її назад на тарілки.

Найменший Джонсонів малюк захихотів і вигукнув:

— Він такий смішний!

— Він гидкий, — заперечив з відразою старший син.

— Вибачте за все це, — поспіхом почав виправдовуватися пан Еліс. Він затяг Сіґурда в куток і заходився пошепки його повчати. Пані Тиблетовата поплескала пана Еліса по плечу.

— Давайте я це зроблю. А ви вертайтеся на кухню. Я швидко з ним упораюсь.

Вдячний пан Еліс пішов на кухню, а пані Тиблетовата повісила на одну руку рушничок, а другою схопила вікінга.

— Отже, слідкуй за мною, — звеліла вона, і Сіґурд покірно, мов теля, рушив за нею. Пан і пані Еліси, а також Тім і Зоя зачаровано спостерігали за ними з кухні.

— Знаєте, мені здається, що ця жіночка отримує від цього задоволення, — вимовив пан Еліс. — З них досить гарна пара, га, Пенні?

— Вона й сама трохи подібна на бойового вікінга, — відповіла дружина. — Я сумуватиму за нею. Вона нам так допомогла… немовби була нашим співробітником, а не гостею.

Пан Еліс усміхнувся.

— А може, врешті-решт, усе владнається. Можливо, Сіґі притягне до нас щастя.

— Але він уже притягнув до нас корову, — нагадав Тім.

Зоя розреготалася.


5.  Великі переміни | Вікінг у моєму ліжку | 7.  Зникнення