home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4. Обід по-вікінзьки

Батьки Тіма й Зої не мали жодного бажання вислуховувати байки дітей про вікінга в дванадцятому номері, тим паче вірити, що вікінг був справжній. Діти мусили зачекати, поки зі столів поприбирають, а потім помиють посуд після сніданку. Аж тоді Зоя переконала батьків піднятися до кімнати № 12, де Тім захоплено припасовував на себе Сіґурдового шолома.

Вікінга страшенно збентежила поява пана й пані Елісів. Він і далі був певний, що його мають стратити. Та Зоя заспокоїла його, познайомивши з батьками.

Її тато почувався останнім ідіотом, коли казав: «Доброго ранку, Сіґурде», — а тоді ще й обмінювався з вікінгом рукостисканнями.

А от Сіґурд з великою гордістю вимовив свою коронну фразу:

— Сіґурд, Гедебі, Данія.

Пані Еліс похитала головою.

— Він просто клеїть дурня. Мусить бути англійцем. Просто не хоче, щоб ми про це дізналися, бо тоді йому доведеться заплатити за всю заподіяну нам шкоду.

Зоя принесла папір для малювання й олівці. Присіла на краєчку ліжка й зобразила всю родину Елісів, підписавши знизу їхні імена.

— Ні, це не я, — поскаржився Тім. — Я зовсім не товстий.

Зоя не відреагувала на це, лише пояснила Сіґурдові, що вона робить:

— Це я, а це мій тато, пан Еліс… — і так далі. Вона намалювала готель з вивіскою. Сіґурд схвильовано ткнув у неї пальцем. Нарешті Зоя зупинилася й передала олівець йому.

Він витріщився на тоненький дерев’яний патичок, немовби той був зачарований. Було цілком очевидно, що він ніколи в житті не бачив олівця.

Зоя подивилася на батьків.

— Бачите? — сказала вона.

— Він нас розігрує, — пробурмотів тато.

Сіґі кілька разів провів олівцем по паперу, а тоді повільно й невпевнено почав малювати.

Усі оточили його ліжко.

Довкола запанувала якась химерна й напружена тиша.

На папері поволі вимальовувалася ціла біографія Сіґі. Він зобразив свій будинок і довжелезного човна, а на ньому — огидного і страхітливого воїна з кошлатою бородою. (То був Ульрик Чорнозуб, який, на щастя, не міг цього бачити.) Намалював човни під вітрилами, туман і те, як він упав у море.

— Тепер ви нам вірите? — прошепотіла Зоя, а Сіґурд відклав олівця й обвів їх усіх поглядом.

Пані Еліс завагалася.

— Не знаю, що й казати, люба. Тобто ти мусиш визнати, що все це не надто вірогідно.

Її чоловік заскрипів зубами.

— З мене вже досить цієї гри. З цього чоловіка такий самий вікінг, що і з мене. Це просто якийсь загублений пияк з вечірки-маскараду. — Він підійшов до Сіґурда й помацав його тверду шкіряну куртку. — Можу закластися, що десь там є його водійські права… і всі кредитні картки. З них ми й дізнаємося, хто це такий.

Тім захихотів.

— У вікінгів не буває водійських прав!

— Ніякий він не вікінг! — вигукнув пан Еліс і випростався. — Я зараз подзвоню в поліцію. Його вже, напевно, розшукують.

Але нічого з цього не вийшло.

У готель прийшли двоє дуже чемних поліцаїв. Вони звернулися до Сіґурда з кількома питаннями, яких він, звісно, не зрозумів. Тоді вони обшукали його одяг і нічого там не знайшли, крім морських черепашок і маленького здохлого крабика.

Поліцаї пояснили пану Елісу, що більше вони нічим не можуть зарадити. А тоді пішли.

— Отже, ми можемо залишити його в нас, татку? — зраділа Зоя.

— Зою! Це ж не якась домашня тваринка. Сіґурд — це людська істота… здається. Мабуть, він трохи побуде тут, аж поки ми з’ясуємо, хто він такий.

— Ще один зайвий рот, — зітхнула пані Еліс.

— Так. Ну, але він мусить заробити собі на прожиття. Може допомагати нам мити на кухні посуд.

— Він, мабуть, уже голодний, — припустила пані Еліс. — Нехай спускається з нами на обід. Може сісти собі в кутку їдальні.

— Ти зголоднів? — весело поцікавився Тім. Сіґурд насупив чоло. — Ой, Сіґі, ну, знаєш, харчі, закусочка, смачні шматочки… гам-гам-гам.

Тімів батько аж очі закотив, почувши цю високоінтелектуальну бесіду.

Сіґі й далі нічого не розумів, аж поки Зоя стала вдавати, що їсть. Тут його очі засвітилися, і він обома кулаками почав гатити себе по животі. Тоді зробив руками коло в повітрі, немовби показуючи, який величезний у нього з’явився апетит.

— Цього я й боялася, — зітхнула пані Еліс, коли вони спускалися сходами.

Вікінг уже більше доби не мав ані крихти в роті, тож він подивився на решту гостей у їдальні таким зажерливим поглядом, немовби волів проковтнути їх усіх. Це так не сподобалося подружжю Амброзіїв, що вони бридливо затулилися картками з меню, тоді як їхній чарівний синочок Роджер заповзявся з’ясувати, як швидко можна випорожнити сільничку в глечик з водою.

Сіґурд вирячився на чистесенькі білі скатертини й серветки, на посуд, ножі й виделки. Якась чудасія, подумав він. Узяв столового ножа, провів пальцем по лезу й пожбурив його на підлогу. Кому такий ніж потрібен! Та ж отаким нещастям навіть коника не вбити.


Вікінг у моєму ліжку

Зоя принесла смажене курчатко й поставила його на стіл. Не встигла вона відвернутися, щоб піти по овочі й підливку, як Сіґурд миттєво схопив курячу ніжку і зжер її рівно за три секунди. Відгриз зубами м’ясо, а кістку пожбурив через плече. Та полетіла аж на сходи, відбилася від поручнів і лупнула Роджера ззаду по потилиці.

— Ой! Та я ж нічого не робив! — зойкнув Роджер, думаючи, що то його ляснув у вухо батько.

Коли Зоя принесла підливку, Сіґі схопив миску й почав з неї пожадливо сьорбати, гадаючи, що це якесь пиво.

Зробив два потужних ковтки. Його очі мало не луснули, щоки розбухли, й він виплюнув усе випите прямо на скатертину.

— Сіґі! — крикнула Зоя. — Навіщо ти це зробив?

— Бе-е-е, — відповів Сіґурд, витираючи рота рукавом.

Решта гостей нажахано на це дивилися. Пані Амброзія нахилилася над сином і зашепотіла йому на вухо:

— Навіть не подумай отак себе колись поводити, Роджере. Цей чоловік — потвора.

Зоя спробувала була покласти на Сіґурдову тарілку трохи брюссельської капусти й моркви, але він це все змів на підлогу. Хотів їсти м’ясо… багато м’яса. Він відштовхнув убік стільця і рушив до інших столів, хапаючи рештки курчат і запихаючи їх собі до рота.

— Стривайте, — запротестував пан Амброзій. — Це моя курка!

Він спробував схопити Сіґурда за руку, але вікінг загарчав і зміряв його таким лютим поглядом, що той одразу сховав свої долоні поміж ногами.

— Ти боягуз, Герберте Амброзій, — засичала його дружина. — Ану покажи, на що ти здатний. Скажи, щоб він віддав твою курку!

— Але ж він її з’їв!

— Не виправдовуйся! Ти просто тюхтій. Я завжди знала, що ти тюхтій. Був тюхтієм, коли ми одружилися, і так тюхтієм і залишився.

Лице бідолашного пана Амброзія почервоніло, а тоді побагровіло.

— Якщо я тюхтій, то ти… то ти каракатиця! — бовкнув він, а коли побачив ошелешений вираз її обличчя, додав: — Була каракатицею, коли ми одружилися, і так і залишилася каракатицею.

Він залився істеричним реготом.

Дружина схопила виделку і штрикнула його.

Зоя кинулася на кухню по допомогу, й невдовзі її батьки прибігли в їдальню рятувати ситуацію.

Сіґі щойно проковтнув останнє конфісковане в гостей курча. Підлога була всіяна кістками. Пан Амброзій стояв верхи на кріслі й щосили верещав: «Каракатиця!» Його дружина жбурляла в нього брюссельську капусту й моркву. Роджер ховався під столом, набирав повен рот підливки й намагався якомога далі її виплюнути.

Як це не дивно, на поміч Елісам прийшла пані Тиблетовата. Досі вона сиділа в кутку кімнати й похмуро за всім цим спостерігала. А от тепер вона звелась на ноги й відсунула вбік стільця.

— Та скільки ж можна, — вигукнула вона. — Як вам не соромно.

Пані Тиблетовата підійшла до Сіґурда, схопила його за бороду й потягла до стільця. Тоді рушила до пана Амброзія, стягла його з крісла і двічі ляснула по щоках, щоб угамувати. Пані Амброзії вона також дала добрячого ляпаса. Тоді запхала руку під стіл, схопила Роджера за вухо, щосили смикнула й також посадила хлопця на місце.

Після цього запала приголомшлива тиша, у якій четверо осіб тримали себе за щоки й боязко поглядали на пані Тиблетовату. Вона обвела їх грізним поглядом, важко дихаючи й підперши руками боки.

— Я ще в житті не бачила, щоб так поводилися за обіднім столом! Можна подумати, що ми в зоопарку. Гляньте, що ви зробили з кімнатою. Її треба негайно прибрати, і це ви… ви всі… наведете тут лад!

Пані Амброзія хлипнула.

— Це він розпочав, — буркнула вона, показуючи на Сіґурда.

— Цей чоловік — бойовий вікінг, — урвала її пані Тиблетовата. — Як він ще мав поводитися? Його не вчили манер… на відміну від вас. А тепер — за роботу. Тіме, принеси мені Сіґурдового меча!

Тім вибіг з кімнати й невдовзі повернувся з важкою зброєю.

Пані Тиблетовата взяла в руки меча й стала наглядати за Амброзіями, котрі отримали для роботи відерце і швабру.

— Оце закінчимо з цим і негайно їдемо звідси геть! — просичав пан Амброзій. — Це найгірший готель, у якому ми зупинялися. Суцільний хаос, і ставлення до нас — як до рабів.

— Працюй і не патякай, — застерегла його пані Тиблетовата, штурхаючи Носодлубом.

Пан і пані Еліс попадали у крісла на кухні.

— Що нам тепер робити? Троє наших клієнтів покидають готель, а залишається непроханий гість, який шпурляється підливкою. Ой, Кіфе, таж ми збанкрутуємо. У нас ніколи не буде грошей, щоб навести тут лад!

Обличчя її чоловіка закам’яніло. Це все була сувора правда. Тут одчинилися двері до кухні й увійшла пані Тиблетовата.

— Чого це ви тут розсілися? Це що, не ваш готель? Ану до роботи. Люди й досі чекають там обіду, та й Сіґурд, мені здається, ще не наївся досхочу. Зваріть-но якісь сосиски, а я приготую овочі. Швидше, рухайтеся!


3.  Нові відкриття | Вікінг у моєму ліжку | 5.  Великі переміни