home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3. Нові відкриття

Коли Тім і Зоя зайшли до їдальні, вони побачили в одному кутку кімнати маму й сімох гостей, що збилися докупи, а в іншому — чудернацького волохатого чолов’ягу, що люто на них дивився.

— Здоров, — привітав його Тім. — Ти хто? У тебе класний меч.

Не встигла пані Еліс схопити Тіма за руку, як він уже рушив до того чолов’яги, широко усміхаючись.

— Це справжній меч чи пластмасовий? Та ясно, що пластмасовий.

Сіґурд насторожено дивився на Тіма, але ж той був усього лише малим хлопчиком. Він не міг завдати жодної шкоди такому грізному воїну-вікінгу.

Сіґурд усміхнувся у відповідь — хлопчина йому сподобався.

— Це ж пластик, правда? — зареготав Тім. — Тому ти й посміхаєшся. Ану, покажи, — він спокійнісінько простяг руку й забрав у Сіґурда меча.


Вікінг у моєму ліжку

Важко було визначити, кого це здивувало найбільше. Сіґурд залишився з порожніми руками і без зброї. П’ятирічна дитина щойно відібрала в нього меча. Мо-же, це сон? Та ні, бо Тім гепнувся на землю, не витримавши ваги меча. Він вирячив очі.

— Ого! Це справжній меч. Справжній, справжній, найсправжнісінький меч! Зою, та це справжній меч!

Цієї миті вгорі на сходах з’явилися пан Еліс і пані Тиблетовата. Бідолашний пан Еліс ще й досі не оговтався від шоку. Та й як могло бути інакше, якщо впродовж останніх трьох хвилин пані Тиблетовата намагалася привести його до тями. Спочатку вона спробувала його посадити й кілька разів ляснула по обличчю. Щоки ще й досі були червоні й напухлі. Це не спрацювало, тому вона взялася робити йому штучне дихання. Саме тоді пан Еліс почав отямлюватися, але побачив, що його заціловує до смерті пані Тиблетовата, і знову зімлів. Огрядна пані стала тоді колоти його шпилькою зі свого капелюха. Це нарешті поставило пана Еліса на ноги.

І ось ця парочка поволі спускалася сходами, а Сіґурд розпачливо роззирнувся довкола себе. Його оточили зусібіч. Не мав уявлення, куди він потрапив. Це було якесь жахіття. У Данії він досхочу наслухався оповідей про славетні рейди, але в жодній з них не йшлося про подібні речі.

Йому ще ніколи не доводилось бачити таких людей або бувати у таких кімнатах. Він ніби опинився в якомусь жахливому, кошмарному сні.

На його чолі виступив піт. Голоси людей, що стояли навколо, відлунювали в його мозкові, кружляли й вирували. Стіни їдальні ставали дедалі вищі й вищі, аж поки похилилися на нього й почали падати, падати, падати…

Сіґурд заточився, знепритомнів і гепнувся на стіл зі сніданком.

Склянка помаранчевого соку злетіла в повітря, гарненько покропивши всіх гостей. Тарілка з яєчнею й беконом шугонула зі столу, немовби стала літаючою. Її пасажири хляпнулись яєчною масою на килим, а вона полетіла далі, врізалася в стіну й розлетілася в друзки.

Сіґурд нерухомо лежав поперек столу.

Якусь мить панувала тиша, а тоді всі водночас закричали й заверещали.

Пані Еліс кинулася до Тіма і стисла його в обіймах, хоч він і не зрозумів чому.

Пан Еліс побіг додолу сходами, закликаючи всіх угамуватися.

— Усе гаразд. Вибачте за несподіваного гостя. Він, мабуть, загуляв учора на якійсь вечірці й забагато прийняв там на груди. Якщо ваша ласка, перейдіть у вітальню, а ми наведемо тут лад і через десять хвилин знову нагодуємо вас сніданком. Прийміть мої найщиріші вибачення за цей прикрий інцидент.

Пані Еліс допомогла гостям вийти з кімнати, а пані Тиблетовата дивилася на все це зі сходів, вигнувши брову:

— Наскільки я розумію, пане Еліс, вам не знайома ця істота?

— Звичайно, ні, пані Тиблетовата, — пан Еліс аж застогнав, намагаючись зіпхнути зі столу важке Сіґурдове тіло. Він зачепився ногою за ніжку стільця, й вони вдвох гепнулися на підлогу.

— Ой лишенько ж ви моє! — вигукнула огрядна пані й затупотіла сходами вниз. — Зараз я допоможу.

— Ти живий, тату? — забідкалася Зоя.

Пан Еліс щось невиразно пробурмотів і видряпався з-під вікінга. Усі разом вони перекинули Сіґурда на спину, й тепер він лежав очима до стелі.

— Яка гидота. Диви на нього, п’яне як свиня, — скривилася пані Тиблетовата.

— Класнющий меч, тату, — втрутився Тім. — Дивися!

— І костюм теж цікавий, — додала Зоя. — Зовсім як справжній. Але трохи смердить.

Пані Тиблетовата голосно пирхнула:

— Це алкоголь.

— Не думаю, — пробурмотів пан Еліс. — Це радше запах морської води… а ще несвіжих харчів і мокрої шкіри.

— Гидота. Його треба негайно під душ.

Пан Еліс на мить замислився. Пенні запитала, чи не варто викликати поліцію, але її чоловік похитав головою.

— Цей чолов’яга просто впився. Коли він прокинеться, в нього тріщатиме голова… і йому буде страшенно незручно. Занесімо його в дванадцятий номер, нехай проспиться. Пані Тиблетовата, ви б не допомогли нам віднести цього вікінга в кімнату номер дванадцять? Мені так прикро, що він опинився у вашій спальні. Не уявляю, як це могло трапитися.

Дивно, але пані Тиблетовата не виявляла тепер жодного занепокоєння.

— Усе гаразд, пане Еліс. У готельних номерах зазвичай можна вмерти з нудьги. Треба визнати, що я була шокована, побачивши, як він дрихне в моєму ліжку, але принаймні це мені надовго запам’ятається. Я візьму його за ліву ногу.

Вони вп’ятьох понесли Сіґурда вгору сходами до кімнати № 12 і там поклали на ліжко.

— Ну, — мовила пані Тиблетовата, — я аж зголодніла після всього цього. Мабуть, треба-таки поснідати.

— Звичайно. Запрошуємо всіх гостей, — пані Еліс побігла сходами вниз.

— Я зараз прийду, — кинув навздогін її чоловік. — Тіме, Зою, залишіться тут і припильнуйте цього чолов’ягу, добре? Відразу дайте знати, коли він прокинеться.

Усе в готелі «Вікінг» повернулося до нормальної рутини. Поки гості снідали, в їдальні панував спокій, тож невдовзі всі й забули про непроханого гостя.

А от у кімнаті № 12 було не аж так спокійно. Коли Тім і Зоя вже занудьгували, спостерігаючи за сонним тілом, Сіґурд поворушився. Він розплющив очі та спробував випростатися. А тоді вхопився за голову і знову впав на ліжко.

— У нього болить голова, — повідомила Зоя. — Тато казав, що в нього голова тріщатиме. Тіммі, дай йому трохи водички.

Сіґурд із вдячністю припав до води, а тоді йому вдалося якось спертися на подушки. Він зиркнув на дітей і обвів очима кімнату. Спробував намацати меча, але ж його там, звісно, не було. Сіґурд зітхнув. Йому було цілком ясно, що він потрапив у полон. Тепер його, либонь, уб’ють. Вікінгам-нападникам не варто сподіватися на милосердя.

— Привіт, — усміхнулася Зоя. — Мене звати Зоя. А це мій брат — Тіммі.

— Тім, а не Тіммі, — буркнув її брат.

— Як ви себе почуваєте? — запитала Зоя.

Сіґурд прислухався до дивних звуків, що долинали з дитячих уст, але не міг збагнути жодного слова. Зоя пильно до нього придивилася.

— Я не думаю, Тіме, що він нас розуміє. Не думаю, що він — англієць.

— Звичайно, ні. Він — вікінг, справжній вікінг.

— Не верзи дурниць, — Зоя показала на себе й кілька разів повторила власне ім’я. Сіґурд кивнув головою. Він також показав на себе й повторив:

— Зоя, Зоя.

— Та не ви, а я! — вона взяла вікінга за руку й показала нею на себе. — Зоя, — ще раз повторила вона. Тоді змусила Сіґурда показати на Тіма й назвала його ім’я.

Сіґурдове обличчя осяяла посмішка.

— А, Зоя! — вигукнув він. Тоді показав на її брата. — Тіммі!

— Та не Тіммі! Тім!

Вікінг показав на себе.

— Сіґурд, — гордо проголосив він.

Тім подивився на здоровила-воїна.

— Ну, то я називатиму тебе Сіґі, — впівголоса мовив він. Вікінг гупнув себе у груди й люто зиркнув на Тіма.

— Сіґурд, — повторив він. — Гедебі. Сіґурд, Гедебі.

— Гаразд, — пробурмотів Тім. — Не панікуй. Як хочеш, щоб тебе називали Сіґурдом Гедебі, можеш називати мене Тімом Елісом. Навіть можеш звертатися до мене: «Пане Тіме Еліс».

— Ой, Тіме, заткнися, — втрутилася Зоя, штовхаючи брата. — Ти іноді такий нестерпний. Здається, він сказав «Гедебі»?

— Сіґурд, Гедебі, — кивнув вікінг і знову почав показувати пальцем. — Зоя, Тім, Сіґурд, Гедебі.

— Пан Тім Еліс! — наполіг Тім. — Та не штовхай мене, Зойко!

— До тебе так і не дійшло, Тіме? Сіґурд каже «Гедебі», але це не його прізвище. Мені здається, він звідти родом.

— Як це?

Зоя похитала головою. Була бліда і схвильована.

— Нам розповідали про Гедебі у школі. Колись так називалося відоме поселення вікінгів у Данії.

— Але ж він і є вікінг, — здивувався Тім. — Що ж тут такого дивного?

— Гедебі вже не існує. Це було селище вікінгів, але сотні років тому. Його вже немає, але цей Сіґурд каже, що він родом з Гедебі!

Тім застогнав.

— Та це ж коню ясно. А звідки ж іще бути родом справжньому вікінгу? Я ж казав тобі, що це справжній вікінг!


2.  Подвійне бронювання | Вікінг у моєму ліжку | 4.  Обід по-вікінзьки