home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



6. Пляцки з бруду «шурх», а з корови «пурх»

Тім і Зоя цілий вечір намагалися вблагати своїх батьків, але нічого з цього не вийшло. Навіть пані Тиблетовата вважала, що пан і пані Еліси вчинили правильно.

— Я б уже давно вигнала його в три шиї, - сказала вона.

— Як ви можете таке казати? — обурилася Зоя. — Ви ж одружилися з ним. Мали б його кохати!

— Можна когось кохати, Зою, але це не означає, що треба миритися з усім, що людина виробляє. Я справді люблю Сіґі, але ж більшість часу він нагадує величезну дитину. Мусить навчитися, як треба себе поводити.

— Чому? — запитав Тім.

— Тому що так повинні робити всі люди, навіть вікінги з X століття.

— Та ну! — Тіму так зовсім не здавалося.

Зоя поділяла братову думку, але спробувала виразити її належними словами.

— Сіґі подобається людям, бо він інакший, — сказала вона. — Подобається тому, що він себе поводить не так, як ми всі. Тому з ним так цікаво.

Пані Еліс ледь-ледь усміхнулася.

— Ти, звісно, маєш рацію, Зою, але мусиш визнати, що нам з цим дуже важко впоратися. Іншим людям легко реготати, коли Сіґі робить дурнуваті помилки; але ж вони не мусять потім збирати потрощені речі і платити за заподіяну шкоду або день у день жити разом із ним. А ми мусимо.

— То ви його так і не пустите назад? — запитав Тім.

— Ні, — відповів пан Еліс. — Вибач.

— Тоді я з вами більше ніколи не заговорю і буду страйкувати.

— Але ж ти і так ніколи нічого не робиш, — зазначив пан Еліс.

— Я оголошую голодівку, — люто зиркнув на батьків Тім. — Нічого не їстиму, аж поки ви не пустите в готель Сіґі.

Отак! Тепер-то вони швидко змінять своє рішення!

— Добре, — сказала пані Еліс. — Ми тепер хоч заощадимо трохи на харчах.

— То ви мене заморите голодом? — вигукнув Тім.

Пан Еліс похитав головою.

— Звичайно, ні, Тіме. Ми не моритимемо тебе голодом. Ти зможеш їсти, коли захочеш. Це ж ти оголосив голодівку, а не ми.

Тім стиснув кулаки. Це вже в ніякі ворота не лізе. Його знову переспорили. Він зірвався на ноги і вибіг з кімнати.

Зоя глянула йому вслід.

— Дивіться, що ви наробили! — крикнула вона й вилетіла з кімнати вся в сльозах.

Пан і пані Еліси перезирнулися з пані Тиблетоватою.

— Ой лишенько, — зітхнула пані Еліс. — Нелегко це все.

— Усім нелегко, — погодилася пані Тиблетовата. — Але не журіться. Я впевнена, що врешті-решт усе буде добре. Тім не витримає довго без їжі.

— Та це я знаю, — відповіла пані Еліс. — Мене турбує Зоя.

Пані Тиблетовата поплескала пані Еліс по руці.

— Зоя розумна дівчинка і дуже вразлива. Я впевнена, що вона все розуміє, і тому це так її засмутило. Сіґі не пропаде. Та що там казати, адже коли він був справжнім вікінгом у справжні вікінгівські часи, мабуть, не одну сотню ночей провів просто неба. Про нього я б анітрохи не турбувалася. На добраніч!

Тім вирішив не здавати позицій. Відмовився від вечері, а перед сном залишив недоторканими тістечко й сік.

Коли заліз у ліжко, був голодний як вовк. Його шлунок бурчав і вимагав їжі, а Тім проклинав самого себе за те, що оголосив голодівку.

Він кілька годин крутився в ліжку, а коли вже нарешті почав засинати, почув, як відчинилися двері до спальні. У кімнату швиденько прослизнула Зоя, причинивши за собою двері. Вона навшпиньки підійшла до ліжка.

— Ти ще не спиш?

— Ясно, що не сплю. Мій шлунок бурчить як дурний. Не дає мені заснути.

— Я тобі принесла трохи їжі, — прошепотіла Зоя і витягла з-під халата два чималі бутерброди. — До них, здається, прилипло трохи пуху. Мусила їх тут ховати.

— Нормально, — озвався Тім, запихаючи одного до рота. — Мені дуже подобаються пухкі бутерброди. Дякую. Я вже вмирав з голоду.

— Я знала, що ти вмираєш. Але все одно ти вчинив дуже відважно, оголосивши голодівку.

— Так? Так! І справді. Я ж міг загинути.

— Тіме… але ж ти був без їжі всього десять годин, — засміялася Зоя.

— Десять годин? Мені здалося, що минуло десять місяців.

Зоя сіла скраєчку Тімового ліжка.

— Я завтра спробую принести тобі щось після сніданку. Пан Тревіс завжди залишає свою грінку і…

Зоя замовкла на півслові, спохмурніла й підійшла до вікна. Відхилила трошки фіранки й зазирнула в пітьму.

— Ти це почув?

— Ні? А що?

Тім вислизнув з ліжка й підійшов до Зої. Тепер вони удвох могли чути якісь химерні звуки. З дальнього куточка готельного саду долинало бамкання, гупання і шкрябання.

— Хто там щось робить? — запитав Тім.

— Не знаю, — відповіла Зоя, — але я, здається, щойно бачила свиню.

— Свиню! Не будь дурною!

— Ну, щось таке подібне на свиню, — наполягала Зоя.

— Може, це був вовкулака, — прошепотів її брат, вирячивши очі. — Або привид.

— Це була свиня, — повторила Зоя.

— Може, то був свинячий привид, — доводив своє Тім. — Страшний Свинячий Привид із Флотбі. А може навіть, вовку-свино-лака-привидяка…

— Вовку-свино-щось-там-привидяка?

— Ага… з кігтями, що світяться в темряві, рентгенівськими очима й таке інше…

Зоя знову затулила фіранку і спробувала набратися відваги.

— Ну, я не знаю, що це, але щось там надворі діється. Я зійду вниз, щоб подивитися.

— А я піду з тобою, — сказав Тім, раптово відчувши, що не хоче залишатися сам. Він схопив свій ліхтарик.

Діти спустилися навшпиньки сходами і перетнули скрадаючись готельну кухню.

Зоя тихенько відімкнула задні двері.

Звуки були тепер значно гучніші: крекіт, попискування, ляскіт і гупання.

Зоя намацала Тімову руку.

— Ти боїшся? — прошепотіла вона.

— Ні, — збрехав Тім. — А ти?

— Я трошки.

— То і я теж, — зізнався Тім.

Вони рушили стежкою до темної галявини, поволі наближаючись до джерела всіх оцих звуків. Підійшли до теплиці, і тут прямо перед ними виникла величезна темна постать, страшенно налякавши дітей.

— Ай! — заверещав Тім, випустивши з рук ліхтарика, і побіг, як божевільний, галявиною. — Це вовку-привид!

— Ай! — зарепетувала Зоя, кинувшись бігти в інший бік.

— Ай! — заревів Сіґурд, кидаючи на землю велику в’язку гілок, і витяг свого Носодлуба. — Це грабліжники! Ви погані люди… пришли пограбати готель. Я вб’ю грабліжників!

Тім перестав бігти й озирнувся.

— Я не грабліжник, тобто не грабіжник, — сердито буркнув він. — Я Тім.

Сіґурд перестав гамселити нічне повітря Носодлубом і вгамувався.

— Ви мене налякали, — сказав він Тіму і Зої.

— Ні, це ти нас налякав! — заперечила Зоя. Але я рада, що з тобою все гаразд, Сіґі. А що ти тут робиш?

Сіґурд запхав Носодлуба назад у піхви. Місячний промінь освітив його білозубу посмішку.

— Я вам показую. Я стою на березі й думаю. Починається приплив. Вода піднімається аж до колін. Я далі думаю, що робити. Вода піднімається до пуза. Я далі думаю. Вода піднімається до шиї. Думаю, що втоплюся, тому вилажу з моря і йду дорогою. Тоді мені приходить у голову свинка.

— Думка, — виправила його Зоя.

— Ні, — заперечив Сіґурд. — Свинка. Дивіться.

Сіґурд завів дітей в самий кінець готельного саду. Сіґі зробив там загороду. Забив у землю дерев’яні кілки, обв’язавши їх гілочками. Ці гілочки обмастив якоюсь багнюкою, що й досі ще не висохла.

А в тій загороді лежали три величезні свині. Вони сонно поглядали на Тіма і Зою. Одна з них неголосно рохнула.


Вікінг у моєму ліжку

— Ти сам це зробив? — захоплено пробурмотіла Зоя. — Зробив цей тин? Я й не знала, що ти вмієш майструвати паркани, Сіґі.

— Вікінги завжди роблять такі паркани. Береш кілок, гуп-гуп. Береш гілки. Змішуєш грязюку, солому й коров’ячі пляцки…

— Коров’ячі пляцки? — перепитав Тім, не впевнений, що хоче й далі слухати, як плететься тин.

— Вони додають туди коров’ячий послід, — пояснила Зоя.

— Фу, яка гидота! — вигукнув Тім. Сіґурд похитав головою.

— Я не знайти корову. Пляцків немає, але паркан усе одно добрий.

— А звідки взялися свині? — запитала Зоя.

— Я їх знайти.

— Ти знайшов трьох свиней?

Було дуже темно, тому Тім і Зоя не могли бачити, як почервонів Сіґурд. Він пішов назад до теплиці, щоб забрати ту в’язанку гілок, що впала в нього з рук.

— Я навіть знайти чотири свині, вони йти дорогою, але одна утікати, туп-туп. Велика свиня. Дуже велика свиня. Велика погана свиня. Ви бачите свиню?

— Ні, ми не бачимо свиню… тобто ми досі ніде не бачили свиней, — відповіла Зоя.

— Це нічого. Я тепер будую дім для Сіґурда, — сказав вікінг, і почав забивати в землю низку височеньких паль. — Готель заскладно для вікінга. Я роблю дім вікінга в саду. Це ще довго. Ви йдіть спати. Я бачу вас у…

— О-о-ой!

— А-а-ай!

Несподівані крики з готелю урвали Сіґурда на півслові.

Відчинилося вікно однієї спальні, і діти здивовано побачили своїх батьків, які з такою швидкістю вибиралися назовні, немовби готель був охоплений полум’ям.

Пані Еліс зуміла вхопитися за густе гілляччя плюща, що вився обабіч віконної рами, а от пан Еліс повис над землею, вчепившись кінчиками пальців у підвіконня.

За кілька секунд почулося голосне й сердите рохкання, а тоді велетенська свиноматка виставила на підвіконня свої свинячі ніжки й визирнула з вікна, пирхаючи і чмихаючи, немов якийсь плотолюбний людожер.

— Допоможіть! На поміч! — крикнув пан Еліс. — Рятуйте нас! У нашій спальні велетенська свиня!


5.  Самотній вікінг | Вікінг у моєму ліжку | 7.  Хай живе Сіґурд!