home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2. Подвійне бронювання

До восьмої ранку туман цілком розвіявся, тож ніхто й подумати не міг, що він був аж таким густим. Літнє сонечко зігріло тротуари, а вивіска перед готелем «Вікінг» легенько погойдувалася на скрипучих завісах. Войовничий вікінг, що красувався на ній, не виглядав при сонячному світлі надто респектабельним. Тепер було добре помітно, що фарба в багатьох місцях облупилася. Та й сам той воїн мав якийсь жалюгідний вигляд, як і весь готель «Вікінг».


Вікінг у моєму ліжку

Фарба на віконних рамах потріскалася. Рослини у квіткових горщиках прив’яли. Попід стінами назбиралися цілі купи пороху і сміття.

Пан Еліс узяв мітлу й зітхнув. І так воно було щодня. Він не знав, звідки береться той бруд, але його ніколи не меншало. Щойно два дні тому він помив усі вікна, а вони вже знову аж чорні. Чого ж дивуватися, що майже ніхто не хотів зупинятися в цьому готелі. Був пік літнього сезону — та ж готель мав би ломитися від гостей, але з дванадцяти номерів заселені були лише три.

Пан Еліс ретельно підмів передні сходи і знову зайшов у готель.

— Діти, ви вже встали? — гукнув він, поглянувши нагору, звідки почувся тупіт ніг. Він рушив до дружини — допомогти приготувати сніданок і накрити столи в їдальні.

Раптом на сходах загриміло. Вони так затрусилися й загуркотіли, немовби по них вирішило збігти ціле стадо північноамериканських бізонів. У дверях до кухні з’явилися задихані Зоя й Тім.

— Що таке, мамо? — не зрозуміла Зоя, чого це її мама стоїть така бліда й налякана. Пані Еліс закліпала очима.

— Та нічого. Я просто подумала, що хтось упав на сходах. Я навіть стривожилася на мить, лише на мить. Забула, що це ви встаєте з ліжок.

— Що там є погризти? — поцікавився Тім, хапаючи з тарілки банан.

— Поклади назад. Це для того хлопця Амброзія, а ти знаєш, який він зануда. Не розумію, як його терплять батьки. Спочатку застеліть столи, а тоді будете снідати, — батько показав рукою в бік їдальні. — І не забудьте про маленькі скляночки на сік.

Вони швиденько застелили столи, адже гостей було зовсім мало.

Закінчивши, Зоя й Тім вернулися на кухню, де пан Еліс смажив їм яєчню.

Він поцікавився, чим вони збираються займатися цілісінький день.

Зоя зиркнула на Тіма і знизала плечима.

— Треба було б дещо купити, — нагадав їм пан Еліс. — Не забудьте, що нині ми матимемо нову гостю, пані Тиблетовату.

— Яку-яку пані? — реготнув Тім.

— Тиблетовату.

— Дебілувату? — перепитав Тім, рухаючи язичком з боку в бік.

— Мій любий, — усміхнулася пані Еліс, — мусиш навчитися це вимовляти, поки її ще тут немає. Спробуй-но ще раз — Тиблетовата.

— Пані Тубільнахата! — аж підскочив на радощах Тім. — Ага! Я зрозумів, дійшло: пані Стерильнашмата!

— Ой, Тіме, — зітхнула Зоя. — Ходімо вже краще в крамничку.

Пані Еліс дала доньці список продуктів і попросила її хоч трохи вправити Ті- мові мізки до прибуття нової гості. Пан Еліс подивився їм услід, а тоді глянув на дружину.

— Не думаю, що він навчиться правильно це вимовляти. Йому ж тільки п’ять років, а ім’я і справді непросте. Може, пані Тиблетовата не образиться. Ти лише уяви, у нас будуть заселені чотири номери!

— А її кімната вже готова? — запитала пані Еліс.

— Я ще вчора її прибрав. Якщо чесно, Пенні, не знаю, що нам робити. Ми скоро взагалі вилетимо в трубу. Ніхто в нас не селиться, бо тут усе як на смітнику, а в результаті ми не зможемо заробити грошей на ремонт. Це просто якесь зачароване коло.

Пенні Еліс пригорнула до себе чоловіка.

— Не журися. Якось воно буде.

— І то правда. Тільки не воно, а вона — пані Тиблетовата. Щось вона раненько приїхала. Закінчуй там зі сніданком. А я її зустріну.


Вікінг у моєму ліжку

Біля вхідних дверей стояла гостя, підозріло розглядаючи готельну вивіску. Це була коротконога й доволі огрядна дама у величезному капелюсі і з велетенською валізою.

— Доброго ранку, — вигукнув пан Еліс, сяючи найсліпучішою своєю посмішкою. — Ви, мабуть, пані Тиблетовата? Ви так рано приїхали.

— Доброго ранку, — озвалася крижаним голосом дама. — Я завжди прибуваю рано. А ви, мабуть, з готелю «Вікінг».

— Мене звати пан Еліс. Добре доїхали?

— Ні. Поїзд запізнився. Хтось курив у купе, в якому курити заборонено, і я смикнула стоп-кран. Поїзд зупинився, а мене оштрафували на п’ятдесят фунтів, бо це, на їхню думку, не був екстрений випадок. А я їм сказала, що це був надзвичайно екстрений випадок, бо я могла померти від раку легенів. А тоді ще й таксист ніяк не міг знайти цього готелю.

— Мабуть, він завіз вас до кафе «Вікінг», — припустив пан Еліс. — Водії це часто помилково роблять.

Та пані Тиблетовата пропустила його слова повз вуха.

— Ми були біля кафе «Вікінг», ресторану «Вікінг», пивної «Вікінг», крамниці «Радощі вікінга», японського суші-бару «Вікінг» і бістро «Вікінг».

— Ну, але тепер ви тут, — усміхнувся пан Еліс, підхоплюючи важку валізу. — Прошу йти за мною, і я покажу вашу кімнату.

— Але чому тут усе пов’язане з вікінгами? — поцікавилася пані Тиблетовата, піднімаючись сходами слідом за паном Елісом.

— Ну, розумієте, понад тисячу років тому для вікінгів-рейдерів з Данії не було кращої цілі для нападів, ніж наше Флотбі. Тут повно вікінгівських реліквій, а щоліта ми проводимо фестиваль «Вікінг». Ось, ванна в кінці коридору. Кімната номер чотири має чудовий вигляд на море. Усі інші гості вже снідають. Хочете до них долучитися?

— Ні, дякую, я перекусила в поїзді. Навіть не знаю, що то було. Принесли мені якусь гидоту на тарілці, причому загорнену. Мабуть, боялися, що звідти полізуть мікроби, якщо добре не загорнути. Отож я не голодна. О котрій буде обід?

— О першій пополудні. У своїй кімнаті ви знайдете всю інформацію про готель.

Пан Еліс відчинив двері до четвертого номера й заштовхав туди валізу. А тоді поквапився додолу сходами, щоб допомогти зі сніданком.

— І як вона? — ледь чутно запитала пані Еліс, наливаючи каву й подаючи грінки.

— Зжере нас на вечерю. Ковть — і тебе немає.

— Ой лишенько, мені зараз тільки того і бракувало. Ще одна нестерпна гостя — ніби з мене не досить отих Амброзіїв.

Цієї миті згори пролунав гучний крик.

— Пане Еліс! Пане Еліс! Чуєте, пане Еліс?

Пенні вишкірилася до чоловіка:

— Ой, пане Еліс, здається, це ваша улюблена гостя, пане Еліс. Підіть-но гляньте, що там сталося!

— Я тобі дам «пана Еліса», — буркнув він, відставив убік кавник і подріботів до сходів.

— Пане Еліс, — кричала пані Тиблетовата, хапаючись рукою за поруччя східців. Її обличчя зблідло і трусилося.

Пан Еліс побіг, перестрибуючи по двоє східців нараз.

— Що сталося?

— Пане Еліс, там у моєму ліжку вікінг!

— Що ви цим хочете сказати, Бога ради?

Пані Тиблетовата раптово перестала тремтіти, випросталася на весь свій куцуватий зріст і вп’ялася в пана Еліса очицями-кинджалами.

— Я хочу сказати, пане Еліс, що в моєму ліжку лежить вікінг. А що б я мала ще казати? Якщо в моєму ліжку вікінг, то я й кажу, що в моєму ліжку вікінг. Ходіть-но і гляньте самі!

Вона схопила пана Еліса за руку й поволокла його коридором. Хвицнула ногою двері до спальні і штовхнула поперед себе пана Еліса. Той обережно зайшов у кімнату і попрямував до ліжка. Ні. Нічого там не було. Тобто простирадла були пожмакані, немовби хтось таки дійсно там спав, але ніде не було видно жодної душі.

— Можливо, вам здалося, пані Тиблетовата.

— Нічого мені не здалося, пане Еліс. У моєму ліжку був вікінг. Заради Бога, чоловіче, невже ви гадаєте, що я не впізнала б вікінга? До того ж він лежав у шоломі. І в чоботях! Негайно обшукайте кімнату.

Пан Еліс заскрипів зубами. Він став навколішки й зазирнув під ліжко. Тоді відхилив завіси і крикнув:

— Гав!

— Не клейте з себе дурня, — холодно зауважила пані Тиблетовата.

— Але ж тут нікого немає, — повідомив пан Еліс, підходячи до шафи й відчиняючи подвійні дверцята.

З шафи шугонув, мабуть, цілий мільйон вішаків, а тоді в кімнату з ревом вистрибнуло якесь страховисько з руками, ногами й волоссям. З його чорної сплутаної бороди звисали клапті водоростей. З-під велетенських кошлатих брів і пом’ятого дворогого шолома виблискували очі.

Сіґурд вихопив із піхов Носодлуба й люто вирячився на двох чудернацьких істот, що стояли перед ним.

— Гааарр! — гаркнув він, розмахуючи Носодлубом, і відтяв шматок завіси. — Гаааррррр!

Пан Еліс закляк на місці й вибалушив очі. Його мізки немов заціпеніли. Не міг поворушити ні язиком, ні губами. Жоден звук не міг видобутися з його горлянки. Хтось ніби приклеїв його ноги до підлоги. Руки в нього були наче свинцеві сосиски.

Пані Тиблетовата штурхнула його кулаком.

— Ось, бачите? Я ж казала, що в моєму ліжку був вікінг. Якщо у вас так заведено вітати гостей, то мені це зовсім не подобається. А якщо це жарт, то він зовсім не смішний. Чого ви тут стовбичите, пане Еліс, робіть щось.

І пан Еліс щось таки зробив. Він знепритомнів.

Сіґурд голосно реготнув і підступив до пані Тиблетоватої.

— Ой, ні, не смій, волохате опудало. Ось тобі, маєш! — І вона почала гамселити вікінга своєю сумочкою, мало не збивши йому з голови шолом.

Сіґурд вискнув, вирішив, що з нього досить, і вибіг з кімнати. Він потупотів додолу сходами й ледь не влетів сторч головою в двері їдальні, зупинившись в останню мить.

Він захекано стояв на нижній сходинці, розмахуючи Носодлубом, а семеро приголомшених гостей готелю випустили з рук свої грінки й каву, вирячившись на нього.


1.  Вимушене сходження на берег | Вікінг у моєму ліжку | 3.  Нові відкриття