home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3. Будьмо друзями!

Неможливо було нічого вдіяти. Зелена фарба прилипла до скла, наче клей, і що не робили Еліси, відшкрябати її було неможливо.

Врешті-решт пан Еліс мусив викликати майстрів. Треба було зняти скло з віконних рам і замінити його іншим. Майстри мусили все належним чином перефарбувати, після чого вручили пану Елісу чималенький рахунок за виконану роботу. Його це не надто втішило, хоч він і звинуватив у всьому себе самого.

— Я просто забув, яким дурним буває Сіґурд, — пробурмотів він.

— Ти ж сам йому звелів помалювати вікна, — зауважила Зоя. — Ось він і помалював.

— Дякую тобі, Зою, за цей люб’язний коментар, — холодно відповів їй пан Еліс.

Пані Еліс склала на грудях руки.

— Мусимо щось робити, Кіфе. Інакше Сіґурд знищить усе, чого ми досягли тяжкою працею.

— Я знаю. Якби ж то зробити так, щоб більшість часу він перебував за межами готелю. Принаймні тоді б він не плутався в нас під ногами. Тім і Зоя підуть до школи, тож їх тут майже не буде. Шкода, що Сіґурд уже занадто старий для школи, — пан Еліс раптом замовк, а на його обличчі сяйнула ледь помітна посмішка. — А може, віддамо його в школу?

— Він трохи завеликий для групи підготовки дошкільнят, хоч це якраз для нього, — визнала пані Еліс. — Йому б дуже сподобалося з дошкільнятами: пісочок, водичка…

— А ще фарби, — додав пан Еліс. — Там завжди багато малюють.

— Але, на жаль, його там усі помітять. Уяви собі Сіґі у школі. Як він стоїть там у шкільній формі, з шоломом на голові й Носодлубом при боці… - Пенні Еліс розсміялася. — Ні, мабуть, для школи він уже застарий.

— Він може піти до школи зі мною, — втрутився Тім, висунувши голову з дверей. — Інші учні прикайфують.

— Прикайфують? Хто навчив тебе таких слів? — запитав пан Еліс.

— Яких слів? — здивувався Тім. — Одним словом, Сіґі може піти завтра зі мною. Панові Рамблу це сподобається.

— Сумніваюся, — пробурмотіла пані Еліс. — Не думаю, що це гарна ідея, Тіме.

— Ну, чого ти, — взявся вмовляти Тім. — Усі щось приносять. Ось минулого тижня Джеймс приніс кролика, а Речел Веґстаф — ляльку-ескімоску, зроблену з китової кості і шкіри тюленя.

— Так, але то ж не були справжні люди, — похитала головою пані Еліс.

— Зі справжніми людьми ще краще, — наполягав Тім. — Бо кроликів можна побачити коли завгодно, а той, до речі, ще й навалив купку на Джеймсову парту. А лялька була нецікава і смерділа тюленячою шкірою. От справжній вікінг — це буде круто. Сіґі зможе розповісти цілому класу, як він жив у часи вікінгів, і пану Рамблу це сподобається, бо він любить, коли учні щось приносять, і йому тоді не треба нічого викладати; і Сіґі не навалить купу, як кролик, і від нього не смердить… ну, принаймні не дуже.

Тімові батьки здивовано вислухали цю довгу промову.

— Нічого собі, — мовив тато. — Я й не думав, що ти знаєш аж стільки слів, Тіме.

— Я знаю мільярди слів, — пояснив Тім. — Просто я здебільшого розмірковую ними, а не вимовляю вголос. Інколи, коли я щось говорю, слова виходять недоречні, але цього разу так не сталося. Цього разу це були добрі слова.

Пані Еліс розреготалася.

— І то правда.

— То що, Сіґі може піти зі мною до школи?

Пані Еліс кивнула головою.

— Зробимо спробу, Тіме. Але він має чемно себе поводити. Піди і скажи йому це. Він там, нагорі. Пані Тиблетовата замкнула його в кімнаті, щоб він не наробив ніякої шкоди.

Тім блискавично зник, і наступної миті Еліси вже чули, як тупотять його ноги по сходах.

— Дивовижно, як однією парою ніг можна відтворити тупіт стада динозаврів, — вимовила пані Еліс. — Надіюся, ми прийняли правильне рішення, Кіфе.

— Знаєш, що я тобі скажу, — відповів пан Еліс. — Завтра ми майже цілий день не будемо бачити Сіґі. Що може бути краще?

Наступного дня Тім і Зоя відчували неабияку гордість. Вони йшли до школи обабіч Сіґі, тримаючи його за руки. Учні й учителі, звичайно, добре знали Сіґурда. Багато хто бачив його у Флотбі, коли він ходив там по крамничках разом із Елісами, але мати його в школі було набагато цікавіше. Справжній вікінг у їхній школі!

Більшість хлопчаків хотіли, щоб Сіґурд витяг Носодлуба і показав, як б’ються на мечах, але Зоя виявилася дуже розсудливою і спромоглася запобігти серйозному лиху на шкільному майданчику.

— Покажемо їм пізніше, Сіґурде, — сказала вона.

Тоді зчинилась невелика колотнеча, бо всі хотіли приміряти його шолом. І врешті-решт Зоя з Тімом посперечалися про те, в чий клас піде Сіґурд спочатку, але Тім переміг у суперечці, бо все ж таки це була його ідея.

Перед початком уроків директорка школи, пані Крок, представила всім Сіґурда.

Пані Крок була худенькою невисокою жіночкою із сивим волоссям, ошатно зібраним у вузол. Звертаючись до учнів, вона завжди ставала на невеличкий ящик, та все одно Сіґурд виявився вищим за неї.

Вікінг стояв біля директорки з шаленою посмішкою на обличчі, а його чорне волосся стирчало навсібіч з-під пошарпаного шолома.

— Діти, — почала пані Крок. — Ми дуже раді, що цього тижня з нами буде вікінг Сіґурд. Він вам розповість усе про життя вікінгів. Сіґурд — дуже поважний гість, і я прошу вас добре поводитися з ним. Сіґурде, чи ви хотіли б щось нам сказати?

Сіґурд ступив крок уперед і осяяв усіх в залі посмішкою.

— Я Сіґурд. Я прибув із Гедебі, Данія. Як я ся маю і те саме вам. — Він обвів рукою велику залу. — Це коло. Я люблю коло.

Пані Крок легенько його штурхнула.

— Школа, — прошепотіла вона.

— Так… шпала! — радісно вигукнув Сіґурд. — Шпала — гарне місце. Ви вчите різні речі. Я вас навчаю про вікінгів. Роблю вас добрими вікінгами. Тепер я кажу па-па, тисну вам руки і бувай здорова, пані Крокодилова.

Сіґурд повернувся до директорки, схопив її в руки, смачно чмокнув в обидві щоки, а тоді потерся своїм носом об її ніс.

— Ось так!

Пані Крок мало не впала зі свого дерев’яного ящика.

Вона стояла там, похитуючись і втративши дар мови, а Сіґурд шкірився до всіх присутніх.

— Це давній вікінзький звичай, — пояснив він. — Дивіться. Я ще раз вам показую, — і перш ніж пані Крок встигла отямитися, вона знову опинилась у волохатих ручиськах вікінга. — А тепер пробуйте ви, — гаркнув Сіґурд. — Усі вставайте. Підходьте до того, хто біля вас…

Ніхто не поворушився. Учителі приголомшено дивилися на нього й на директорку, що знепритомніла й поволі опустилась на підлогу. Учні сподівалися, що їм насправді не доведеться обійматися, цілуватися й тертися носами, але Сіґурд був невблаганний. Він дістав Носодлуба й розлючено замахав ним над головою.

— Встати усім! — наказав він. — А тепер покласти руки довкола ший, уті-путі, цілувати роти, усі-сюсі, і терти носи, шурхи-мурхи.

Це було дивовижне видовище. Сто тридцятеро учнів почали галасувати й тискати одне одного. Восьмеро вчителів також обіймалися, почервонівши від сорому.

— Обережніше, пане Рамбле, — попередила пані Блет. — Мій чоловік працює в поліції.

— Це ви обережніше, — холодно відповів той, — бо я мушу повідомити йому про вас.

Учні почали гидливо стогнати.

Навіть Тім і Зоя не були певні, що у вікінгів існував такий звичай.

— Фу! Ти мене чмокнула, Зою!

— Я ж не хотіла. Думаєш, мені цікаво з тобою цілуватися? Треба було відвернути лице. Я тепер заражуся від тебе чумою.

— Бе! Забери свого носа! — крикнула Речел Веґстаф якомусь п’ятирічному хлопцю, котрий відразу розплакався.

Сіґурд був страшно задоволений і шкірився до всіх. Він навіть не помічав, що між деякими учнями, а також учителями зав’язалися бійки. А ті, хто не бився і не сперечався, просто плакали. Нікому не сподобався цей вікінзький звичай.

— Тепер ми всі гарні друзі! — виголосив Сіґурд, не звертаючи уваги на те, що в залі всі борюкалися, кричали й намагалися втекти геть. Він нахилився, підняв непритомну пані Крок і закинув її собі на плече. Бо знав, як привести її до притомності.

Сіґурд попрямував коридором разом із директоркою, що погойдувалася в нього на плечі. Зазирав у кожну кімнату, аж поки знайшов туалет. Поклав пані Крок на кахельну підлогу, приперши її до стіни, тоді наповнив відро для миття підлоги холодною водою і вилив це все на бідолашну директорку.

Пані Крок смикнулася, ковтнула слину, закашлялася, виплюнула з рота воду й розплющила очі.

Її волосся безладно звисло на лице і плечі, а косметика потекла по щоках, залишаючи довгі чорно-сині плями. Вона сиділа у величезній калюжі води й дивилася на вікінга, котрий знову діловито наповнював відро.

— Ні-і-і-і-і-і-і-і-і! Геть від мене! — заверещала вона. Тоді зірвалася на ноги й побігла коридором як ніколи швидко.

— Пані Крокодилова очуняла, — пробурмотів собі під ніс Сіґурд, задоволено дивлячись їй услід.

Він щойно півгодини був у школі, але вже встиг учинити тут суцільний розгардіяш.


2.  Тяжка форма вікінгіту | Вікінг у моєму ліжку | 4.  Паніка на морі