home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



5. Сіґурд рятується втечею

З лютими вигуками, щоб додати собі відваги, поліцаї кинулися до готельних сходів. Сіґурд зіскочив на ноги й натягнув штани. Почав оскаженіло розмахувати Носодлубом. Поліцаї на мить зупинилися, сторожко приглядаючись до оголеного по пояс вікінга. Сіґурд люто дивився на них з убивчим блиском в очах. Зненацька він вигукнув: «Бу-у!» — розвернувся і зник у готелі.

— В атаку! — пискнув констебль Гарні, і поліцаї кинулися вслід за Сіґурдом, але в результаті позастрягали в дверях. Вони жахливо пихкали, фиркали, чмихали, хрипіли і стогнали, аж поки їм нарешті вдалося протиснутися всередину. Спотикаючись, вони потупотіли навздогін вікінгу, що заливався реготом.

Сіґурд був страшенно задоволений. Він мчав угору одними сходами, а тоді з’являвся зовсім на інших. З’їжджав додолу поручнями, проносився кухнею, знову вбігав у готель і нісся вгору сходами, влітав у чужі номери, лякаючи ошелешених гостей. Тоді знову стрибав додолу сходами, пробігав вітальню, тупотів садом, дряпався вгору пожежною драбиною… а кількість людей, що гналися за ним, постійно зростала, бо до них долучалися гості, які вибігали зі своїх номерів.

Нарешті Сіґурд вирішив, що досить з нього біганини. Він швидко зиркнув через плече, побачив довжелезну синю вервечку, що зміїлася за ним услід, тоді промчав вузеньким коридорчиком і щез, не залишивши по собі жодного сліду, якщо не рахувати дверей, що гойдалися на завісах, показуючи, куди він заскочив.

Двадцятеро поліцаїв і п’ятнадцятеро гостей захекано влетіли в малесеньку кімнатку и побачили, що там нікого немає. Крім відчиненого вікна, ніщо не свідчило про те, що там був Сіґурд. Констебль Гарні підбіг до вікна й визирнув у сад. Сіґурд стояв там унизу, махаючи їм рукою.

Констебль Гарні заскрипів зубами. Що-що, але стрибати з такої височини в сад він аж ніяк не наважувався. Він кинувся до сходів і побіг ними вниз, у бік саду. Сіґурда знову ніде не було.

— Все обшукати! — втомлено прохрипів констебль. — він має десь тут бути!

Поліцаї, трусячи головами, розбіглися хто куди по саду, неначе морські свинки, що повтікали з клітки.

Пан і пані Еліси, а також Тім і Зоя чудово знали, куди заліз Сіґурд, але воліли б цього не бачити. І тільки коли десь жахливо заскрипіла коробка передач, поліцаї нарешті зрозуміли, що сталося.

Люто заревів автомобільний двигун, оскаженіло завертілися колеса, і одна з поліційних машин раптово шугонула, мов ракета, готельним подвір’ям. Завила сирена, знову щось зловісно затарахкотіло в коробці передач, і Сіґурд вилетів крізь готельні ворота на головну вулицю. Пані Еліс затулила вуха. Тім і Зоя схвильовано застрибали на місці.

— Тримайся, Сіґурде! Покажи їм, на що ти здатний! Дава-а-ай!

Поліцаї дивилися на все це, не вірячи власним очам, аж поки розлючений крик констебля Гарні не примусив їх кинутися до решти авт. Повітря затремтіло від виття сирен, з-під коліс, що люто закрутилися, сипонуло навсібіч каміння, і п’ять поліційних автомобілів пустилися навздогін.

Поволі сирени стихли вдалині, а на готельному подвір’ї вляглася курява. Пенні Еліс обвила чоловіка за пояс.

— І що тепер, Кіфе? — запитала вона. — З мене вже цього досить.

Пан Еліс стояв і дивився на головну вулицю. Тоді повернувся в бік готелю:

— Я йду на кухню. Заварю собі чаю і вип’ю три пігулки аспірину, щоб не тріщала голова… Ось що буде тепер. А потім ми сядемо й зачекаємо. Я впевнений, що невдовзі поліцаї знову сюди нагрянуть.

Пан Еліс втомлено попрямував у готель. Зоя й Тім мовчки дивилися, як пані Еліс рушила вслід за чоловіком. Тім зиркнув на свою старшу сестру.

— Біда? — запитав він.

— Велика біда, — відповіла Зоя, а тоді вони присіли на готельні сходи й стали чекати.

Автопогоня тривала недовго.

Сіґурд не набагато вправніше керував автом, ніж тоді, коли випробовував, як плаває машина пана Еліса в готельному ставку з качатами.

Поки він розмірковував, куди крутити кермо, його вже винесло прямісінько на пляж. Перелякані відпочивальники з вереском розбіглися хто куди, рятуючись від поліційної машини з сиреною, що робила на піску химерні кола й зиґзаґи і врешті-решт пірнула своїм капотом прямо у хвилі.

Сіґурд, мабуть, подумав, що зможе доплисти на машині аж до Данії.

Звичайно, з цього нічого не вийшло. Двигун авта наповнився морською водою й заглух.

Сіґурд одчинив дверцята і шубовснув прямісінько у величеньку хвилю, впав, захлинувся, знову засапано підвівся й опинився в руках констебля Гарні, оточеного дев’ятнадцятьма поліцаями.


Вікінг у моєму ліжку

Констебль Гарні вишкірив зуби.

— Попався, синку!

Клацнули наручники, і Сіґурда поволокли до поліцейського авта, а тоді повезли до відділку поліції Флотбі.

Телефонний дзвінок, що його так боялися почути в готелі «Вікінг», пролунав раніше, ніж того сподівалися.

Пан Еліс стояв, притуливши до вуха слухавку, з понурим обличчям і страшенно втомленим виглядом. З ним говорив пан Трип, явно смакуючи кожнісіньку мить свого тріумфу. Нарешті пан Еліс відклав слухавку.

— Його посадили в камеру. Це все. У нього немає шансів. Поліцаї дуже не люблять, коли їм погрожують мечами й викрадають їхні авта. От халепа! Не знаю, що тепер робити, — він важко опустився в крісло.

Пані Еліс випростала плечі.

— Я знаю, що робити, — сказала вона, підходячи до телефону.

Набрала якийсь довгий номер, що цілу вічність не озивався, аж поки хтось там нарешті взяв слухавку.

— Алло? — сказала пані Еліс. — Це ви, пані Тиблетовата? Вас турбує Пенні. Як там ваша сестра?

На другому кінці дуже довго говорили, аж поки пані Еліс сказала:

— Це добре. Я рада, що вона видужує. Як справи тут? Ну, в нас виникли деякі ускладнення. Так. Не дуже великі. Сіґурда посадили до в’язниці…

Зі слухавки донісся такий жахливий вереск, що навіть пан Еліс і діти його почули. Лементи й репетування лунали довго й безупинно. Нарешті пані Еліс поклала слухавку й посміхнулася своєму чоловікові й дітям.

— Пані Тиблетовата сідає на перший поїзд до Флотбі, — повідомила вона.

— Не бачу, що в цьому доброго, — похмуро озвався пан Еліс.

— Ну, уяви собі таке, Кіфе. Якби, скажімо, ти був констеблем Гарні, який щойно запроторив Сіґурда в поліційну камеру, чи хотів би ти зустрітися з пані Тиблетоватою, щоб пояснити це все їй?

Виснажене обличчя пана Еліса поволі освітилося посмішкою. Він поцілував дружину в щічку.

— Ти, Пенні, така розумна й така небезпечна жінка.

— Можливо, хоч я далеко не така небезпечна, як пані Тиблетовата, коли вона починає рвати й метати!

— Буде бійка, тату? — поцікавився Тім. — Я можу долучитися? Пані Тиблетовата їх усіх відгамселить?

— Тіме! Так говорити негарно! — втрутилася пані Еліс.

Тім зітхнув.

— Я ж тільки запитав, — буркнув він.

— Краще піди й зроби щось корисне… скажімо, поприбирай у своїй кімнаті, перш ніж ми поїдемо на вокзал зустрічати Тибцю. Давай.

Тім ще раз важко зітхнув і потюпав сходами вгору. Намагався навести лад у кімнаті, але був для цього надто збудженим. Наступні кілька годин очікування тривали цілу вічність.

Та хоч як нудно було Тімові чекати в готелі, це не йшло в жодне порівняння з тією люттю й роздратуванням, що переповнювали пані Тиблетовату, поки її потяг поволі повз у бік Флотбі. Вона не могла повірити, що поїзди бувають такі безнадійно повільні. Коли у вагон зайшов, щоб перевірити квитки, контролер, вона навіть запитала в нього, чи не варто їй вийти й підштовхнути трохи поїзд. Йому це зовсім не здалося дотепним.

Упродовж останніх кількох днів пані Тиблетовата опікувалася сестрою, тож їй і так уже здавалося, що вона занадто довго засиділася на одному місці, де тільки те й робила, що бігала туди-сюди з чашками чаю і грілками. Вона тепер аж вибухала притлумленою енергією, і коли поїзд підповзав до вокзалу Флотбі, двері її вагону були вже давно відчинені. Пані Тиблетовата зістрибнула на платформу з валізкою в руці і швидко побігла до бар’єру, за яким нетерпляче очікувала на неї родина Елісів.

— Де він? Де мій Сіґі? — заволала вона.

Пан Еліс узяв її попід руку й відпровадив до машини, що була не тільки на ходу, а ще й сухесенька, бо щойно повернулася з гаража. Коли вони всі там умостилися, пан Еліс усе їй розповів.

Тибця сиділа на задньому сидінні, й по її щоках рясно котилися сльози. Вона знову і знову стискала й розтискала свої кулачиська. Тоді почала гатити ними спочатку себе по колінах, а потім по сидінню водія. Пан Еліс мало не вилетів через вітрове скло, а авто мало не перетнуло перехрестя на червоне світло.

— Заради всіх святих! — вигукнув пан Еліс. — Обережніше!

— Я вб’ю того пана Трипа! Це все через нього. Малий, шолудивий, паршивий, підлий цуцик. Я його вб’ю!

— Це не допоможе, — зазначив пан Еліс. — Послухайте. Вертаймось у готель, вип’ємо гарненько чашечку чаю, сядемо і спокійно все обміркуємо. Нам потрібен план.


4.  Сіґурд шаліє | Вікінг у моєму ліжку | 6.  Падає бомба