home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2. Таксі!

Коли пан Еліс розповів усім про візит інспектора охорони здоров’я, гості, звичайно, засмутилися… Особливо Сіґурд…

— Я не брудніший! — кричав він, гупаючи себе кулаками у груди. З його хутряного кожуха здійнялися хмари куряви, а міль, що там замешкала, вирішила за краще покинути свої теплі гніздечка.

Пані Тиблетовата присіла з лютим виразом у гострих очах.

— Не варто панікувати. Маємо знайти вихід. У чому взагалі проблема?

Пан Еліс важко зітхнув.

— У тому, що готель закриють і ми збанкрутуємо, якщо тільки не знайдемо Сіґі якоїсь іншої роботи.

Як не дивно, Тибцю це аніскілечки не схвилювало:

— Я справді не розумію, чого ви так переймаєтесь. Адже відповідь цілком ясна. Ми забираємо мого любого чоловіка з кухні і знаходимо йому якусь іншу роботу.

— Наприклад? — поцікавилася Зоя.

— Застелювання ліжок? Садівництво? Прибирання кімнат? — запропонувала на вибір пані Тиблетовата.

Пан і пані Еліси замислено перезирнулися. Вікінг доволі швидко опанував обов’язки офіціанта. Можливо, його можна навчити й чогось іншого. Пан Еліс підвівся.

— Ну, гаразд, Сіґі, чи не хотів би ти стати покоївкою?

— Тату… та він не може бути покоївкою! Він має бути покоївцем! — захихотів Тім. Пан Еліс посміхнувся. Сіґурд мав спантеличений вигляд.

— Я хочу, Сіґі, щоб ти чистив кімнати. Розумієш?

— Я розумію. Я чищу гармати.

— Та не гармати, а кімнати. Пан Джонсон виїжджає з кімнати номер дев’ять. Я хочу, щоб ти зібрав з його ліжка всю постіль і заніс її до пральні, гаразд?

— Всьо буде чотко, шеф, — відповів Сіґурд, прямуючи вгору сходами, а пан Еліс ошелешено подивився йому вслід.

— Де, в біса, він навчився цього «всьо буде чотко, шеф»?

Тім почервонів як рак і кудись заквапився, залишивши пана Еліса наодинці зі своїми здогадами.

Сіґі піднявся нагору й попрямував до дев’ятого номера. Він постукав у двері і, не почувши відповіді, зайшов у кімнату. Там і досі був пан Джонсон, який спав мертвим сном, накрившись ковдрою. Сіґурд нахилився над бідолашним гостем і закричав йому на вухо.

— Гей, ти! Я чищу гармати. Я чищу нині. Вставай і йди геть!

Пан Джонсон поворушився й застогнав.

— Що? Що сталося? Слухайте, в мене страшенно тріщить голова, і я маю звільняти номер аж за годину. Залишіть мене в спокої. Я хочу спати.

Але на вікінга це все не справило жодного враження.

Пан Еліс звелів йому забрати постіль з дев’ятої кімнати, і він не збирався порушувати цей наказ.

Сіґурд видобув Носодлуба й націлився ним на пана Джонсона.

— Я чищу гармати! — просичав він.

— Ну й добре, можете йти чистити свої гармати, тільки залишіть мене в спокої, — пан Джонсон позіхнув і відвернувся.

Сіґурд подивився на нещасного гостя. Запхав Носодлуба назад у піхви і заскрипів зубами. Тоді нахилився і схопив простирадло з усіх чотирьох кутів. Одним могутнім рухом він закинув усю постіль разом із ковдрою собі на плечі, а пан Джонсон, потрапивши в пастку, тріпався, намагаючись визволитися.

— Гей! Та що це діється! Поклади мене на місце, бовдуре!

— Я робити порядок! — викрикнув Сіґі, переможно тупаючи сходами вниз.

— Не порядок, а бардак! — долинув із ковдри приглушений голос. — Негайно відпусти мене. На поміч!


Вікінг у моєму ліжку

Пані Еліс першою почула крики, що доносилися з підсобних приміщень готелю, і квапливо побігла глянути, що ж це діється. Побачила там Сіґурда, котрий чалапав убік пральні з великим мішком на спині. Мішок звивався, репетував, і з нього навсібіч стирчали руки й ноги.

— Сіґі? Що тут відбувається?

Вікінг вишкірився.

— Я чищу гармати. Це дев’ята, — з цими словами він пожбурив лантух на підлогу.

— Ой!

Пан Джонсон почав виборсуватися з-під простирадл. Його ноги були спутані, тому він тричі впав, аж поки спромігся випростатися перед Сіґі, побагровілий і розлючений.

— Ідіоте! — заверещав він. — Йолопе! Тупаку! Бамбулисько!

Сіґі відсахнувся, бо пан Джонсон кидався на нього.

— Я ще ніколи не потрапляв до такого готелю!

Пані Еліс поспіхом намагалася врятувати ситуацію.

— Пане Джонсон, мені страшенно прикро. Сіґурд ще не зовсім розуміє готельні інструкції, — почала вона перепрошувати. — Ходіть зі мною, і я обіцяю зробити вам велику знижку під час розрахунку.

Легенько підтримуючи пана Джонсона попід руку й відводячи його вбік, вона люто зиркнула на Сіґурда:

— А ти чекай тут і нікуди не йди!

Залагодивши все з паном Джонсоном, пані Еліс одразу побігла шукати свого чоловіка. З ним відбулася серйозніша розмова.

— Кіфе, з мене вже досить. Я не збираюся все життя давати нашим гостям знижки через того абсолютно безнадійного вікінга.

Пан Еліс заспокійливо пригорнув до себе жінку.

— Не журись. Я оце, здається, маю непоганий задум.

Пенні Еліс поглянула на чоловіка.

— Ти ж пам’ятаєш, як я завжди нарікав на те, що мушу забирати гостей з вокзалу і привозити сюди? То оце я й подумав, що можу навчити Сіґурда керувати автом, і він зможе це робити сам!

— Ти певний, Кіфе? Тобто гадаєш, що Сіґі з цим упорається?

— Та звісно, що тут такого! Він буде в захваті. Почуватиметься як риба в воді.

— Хотіла б вірити, що так воно й буде, — пробурмотіла пані Еліс, передчуваючи біду.

Перший урок водіння Сіґі отримав на паркувальному майданчику готелю. Пан Еліс заздалегідь подбав про те, щоб там не було жодної іншої машини. Сіґурд зі страшенно гордим виглядом умостився на передньому сидінні. Він тихенько гудів собі в бороду — «бррр-дрррр» — і шкірився, мов божевільний, до пані Тиблетоватої, котра стояла біля чорного ходу, дивлячись на нього.

— Уяви собі, що це корабель, — давав йому інструкції пан Еліс. — Оце кермо керує стерном.

Сіґурда це спантеличило.

— Нема весел. Нема вітрил. Нема корабля. Нема флоту.

Пан Еліс витер собі чоло.

— Ну, можливо, й нема, — погодився він, зміркувавши, що задум навчити Сіґурда керувати автом був, певно, не таким уже й чудовим. Він набрав повні груди повітря. — Послухай-но, завдяки цьому керму машина поїде, куди тобі заманеться. Ясно?

— Всьо буде чотко, шеф, — вишкірився Сіґурд.

— Ну от, повертай ключ і заводь мотор, — показав пан Еліс на замок запалювання.

Сіґурд крутнув ключем, і двигун ожив. Як і сам Сіґі. Він захоплено вигукнув, заплескав у долоні, підстрибнув на сидінні і знову загудів — «бррр-дрррр». Пан Еліс намагався не звертати на нього уваги.

— Це ручне гальмо. Зніми його ось так. Постав ногу на педаль зчеплення і натисни її. Правильно. А тепер ми перемкнемо цей важіль коробки передач на першу швидкість. Бачиш ту іншу педаль? Це педаль газу. Легенько на неї натисни, одночасно відпускаючи зчеплення, і гей-ой-ай-яй-я-я-я-я-я-я-я-яй!..

Раптом їх понесло. Смикаючись і стрибаючи, машина рвонула кудись по майданчику. З-під її коліс вилітали камінці, градом осипаючи пані Тиблетовату. Пан Еліс ухопився за кермо, намагаючись скерувати авто в якомусь певному напрямку. Нарешті двигун заглухнув, і машина різко зупинилася.

Сіґурд відчинив дверцята, вистрибнув з авта й оскаженіло почав виконувати на паркувальному майданчику танець тріумфу. Пані Тиблетовата долучилася до цього танцю, а пан Еліс сидів відсапуючись у машині й дякував Богу за те, що залишився живий. Зненацька Сіґі знову опинився на сидінні водія.

— Ще раз, — вигукнув Сіґі. — Я їду швидше.

— Вгамуйся, — відповів пан Еліс. — Менше емоцій. Гаразд, заводь двигун і цього разу ми перемкнемо на другу передачу.

— Вдруге перелячу! — перекрутив на свій лад Сіґурд.

— Тобі видніше, — буркнув пан Еліс, а двигун тим часом завівся, й маленьке авто застрибало майданчиком. — Натисни зчеплення, — заволав пан Еліс, перекрикуючи гуркіт старенького двигуна. — А тепер перемикай на другу передачу.

— Вдруге перелячу! — знову перекрутив Сіґі, а швидкість авта зросла відразу на тридцять кілометрів на годину.

— Повільніше, Сіґі! Не газуй! Забери ногу з педалі! Слідкуй за поворотами! Зміни швидкість! Повільніше! Повертай ліворуч! Не праворуч! Ліворуч! Зміни швидкість! Кермуй! Обережно!.. — пан Еліс безпомічно щось вигукував, а його авто неслося дедалі швидше й дедалі ширшими колами.

— Бррр… дрррр… бррр… — верещав Сіґурд, оскаженіло шкірячись.

Пан Еліс затулив руками очі. Слова «вдруге перелячу» тепер викликали в нього справжній переляк.

Саме цієї миті Сіґурду набридло кружляти колами, і він смикнув кермом у протилежний бік. Цей поворот був настільки різким, що авто мало не перевернулося. Пана Еліса пожбурило на бічні дверцята, а коли він знову поглянув уперед, то з острахом побачив, що їх несе прямісінько в готельний сад. Машина з оглушливим тріском підскочила на бордюрі, й ось вони вже мчали по траві. Пан Еліс зробив останню спробу оволодіти кермом і врятувати їх обох, але було вже запізно.

— Бррр… дррр… бррр… — ще встиг прорепетувати Сіґурд, поки авто, зробивши останнє прискорення, промчало галявиною й пірнуло капотом прямісінько в готельний ставок.

— Вода! — повідомив Сіґурд. — Плюсь-плюсь! Я виходжу.

Він виліз зі свого сидіння прямо у ставок і побрьохав до берега. Авто занурилося ще трохи глибше. Пан Еліс вибрався з пасажирського сидіння й поплентався слідом за вікінгом у бік готелю.

Сіґурд з величезним розчаруванням подивився на напівзатоплену машину.

— Це авто ні до чого, — мовив він, хитаючи головою. — Не плаває. Погане авто. Я йду чистити гармати для пані Еліс.

Пан Еліс розпачливо дивився, як Сіґі чалапав до готелю. Він знав, що скоро сюди повернеться пан Трип, але вже не мав сили щось вдіяти.


1.  Біда на носі | Вікінг у моєму ліжку | 3.  Смертохрап!