home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



8. Хранитель


Я дуже люблю це старе добре місто, яке вже звикла подумки називати своїм.

Львів має неповторний шарм. Навіть не так. Львів має харизму. І вона зовсім не в багаторічній історії, не в суперечках багатьох націй, які дискутують досі, і то вельми активно, кому належить це пречудове місто. Це безглуздо, пані та панове! Львів — місто виключно українське, бо батьки його — русини-українці. І хай би скільки мов у процесі навчання ти вивчив, хоч би які джинси та шорти носив, мейд ін Чайна чи Юесей, Австрія чи Полонія, ти від того не перетворишся на поляка чи німця, бо кров у твоїх жилах завжди тектиме українська.

Видряпалася на дах свого будинку. Сутінки ніжно і доволі привітно опускалися на дерева, будинки, людей. Замилувалася заходом сонця. Воно приязно та трішки вже по- осінньому сумно всміхалося мені. Відкрила назустріч тому усміху всю себе і розчинилася в небі.

«Перед смертю не надихаєшся», — так, здається, говорить доволі відома народна мудрість. Але я не дихала, як божевільний астматик, якому банально бракує не кисню, а уваги, я просто насолоджувалася ранньою осінню у вічно молодому, безсмертному місті Львові. Місті, яке розташувалося на межі великої води, великих потрясінь, історичних віх, зрад та самопожертв, на межі сакральної доцільності…

Насиченість теплом і силою зараз робила мене дужою. Навіть здалося, що тих кільканадцяти днів, які переколошматили моє життя і випили з тіла стільки енергії, не було.

Роззирнулася довкола й обімліла. Ще вчора я запримітила тут друге крісло-гойдалку, трохи стареньке, але ще доволі добротне та придатне для використання. Одне вже давненько тут стоїть. Я була безмежно вдячна незнайомцю, який сюди їх притяг. А зараз в одному з крісел сидів чоловік і мило мені всміхався. Я так заклопоталася сонячною медитацією, що не зауважила його з’яви. Це було несподіванкою, то правда, однак зовсім не випадковістю.

— Доброго здоров’ячка, голубонько! Ви ж не проти, щоб ми з вами спокійно побалакали перед тим, як усе почнеться?

Пан Олег підвівся з крісла, галантно мені вклонився.

— Прошу сідати, Адо. Розмова буде непроста, голубонько.

Я сумно зітхнула. Починаю звикати до непростих розмов.

— Доброго вечора, пане Олеже! Я завжди рада вас бачити, Хранителю.

Той киває доброзичливо. Він зовсім не здивований, що я називаю його Хранителем.

— Завжди радий вашому товариству, Аделаїдо! Мій добрий сірий янголе! Даруйте, що обставини не зовсім веселі. Та це нічого. Усе минає, і це мине. Важливіше інше. Ми з вами зараз насолоджуємося волею, ловимо поцілунки сонця. А ще я щиро поважаю вас і дуже сподіваюся, що симпатія ця взаємна.

Я зітхнула та всілася у старе рипуче крісло-гойдалку. Пан Олег теж сів. Чиїсь дбайливі руки поклали на спинку крісла теплий плед, і мені враз до божевілля захотілося пахучої львівської кави, яку вміють варити отак по-справжньому тільки тут, у Львові. У керамічній турочці, в гарячому пісочку, коли кип’ячена тепла вода, поступово нагріваючись та змішуючись зі свіжозмеленими кавовими зернами, під дією високої температури перетворюється на цілющу амброзію. І вміщає в собі усмішку божественних запахів плантацій, на яких кава росла, та пахощів міста, яке живить її тільки йому властивими соками. Місто Львів, цей гордий і чепурний панич, обожнює каву, як і більшість його мешканців. Зловила себе на думці, що теж несамовито люблю цей напій, і це також один із моїх привілеїв чи хиб, що так подобається Львову. Чому ж кава, яку вперше в Україні починали пити не у славному Львові, а в доволі симпатичному мені Кам’янці-Подільському, там не прижилася? Бо це — напій міста Лева. Гурман Львів не дуже зважав на застороги ескулапів про шкідливість надміру випитої кави: начебто колір шкіри це псує, провокує сердечні болячки, білосніжність усмішки теж від кави страждає. «Ну і що?!» — каже славне місто Львів. Йому байдуже, бо кава мусить бути, бо Львів любить каву, як і тих, хто любить його.

Я зітхнула. Що влізає у голову дурнуватому дівчиську, яке за кілька годин має піти туди, не знати куди, і зробити те, не знати що…

— Кави? — запитує пан Олег.

І якби зараз стався землетрус, я б менше здивувалася, аніж такій милій пропозиції.

Я не відповідаю. Завмираю на кріслі з придуркуватим виразом обличчя, вдячно приймаючи з рук пана Олега горнятко з гарячим напоєм. Простір наповнює чудесний аромат — густий, міцний, бадьорий…

— У нашому місті, голубонько, старалися більш-менш мирно співіснувати різні люди — і русини, і поляки, і вірмени, і євреї, і грузини… Русин Львів ставився доброзичливо до всіх, хто вмів любити, нещадно мстився зрадникам, гидував тими, хто не заслуговував не те що на повагу, а навіть на співчуття. Місто росло, ставало дедалі багатолюднішим. І міцний та поважний пан Львів ураз зрозумів: йому самому не впоратися з великим господарством. Потрібні помічники.

— Янголи? — Я перепитую наче очевидні речі. Та пан Олег не погоджується зі мною, сумно зітхнувши.

— На жаль, голубонько, янголам якось до дупи, даруйте мені за не зовсім коректний вислів, перипетії смертних, та й міст, зрештою, також. Вони зайняті здебільшого міжусобицями, переділами зон впливу, поділом влади, війнами, миром, полюванням на душі. А місту, дух якого творять люди, котрі вже жили, ще живуть і які житимуть у ньому, потрібно відшукати тих, хто вміє безкорисливо любити — не за гроші, не за владу, а просто тому, що відкрив для себе найважливішу для космосу пізнання таїну. Вічність починається з любові, і все справжнє починається з неї. Так, Аделаїдо, з’явилися Хранителі. Звичайні смертні люди, у чиїх венах тече кров міста і які його люблять так, як дитя може любити рідну неньку. Тільки за те, що вона дала йому життя, а решта — це звичайна турбота або проста повага.

Я не розкриватиму вам усі тонкощі роботи Хранителів і того, хто ними стає і за які такі заслуги, — це доволі довго, заплутано і геть не важливо, особливо, коли ти — янгол. Я лишень розповім вам, голубонько, що необхідно знати перед тим, як ви відправитеся до Втраченого Раю. Цю інформацію від вас приховали. І зробили це навмисно. Світлі висловили своє бачення ситуації, тобто вони вважають, що не варто йти вночі до озера та відчиняти заборонені двері! Так, і вас, і вашу сестру вони захистять. І це дуже шляхетно з їхнього боку. А що буде з вашими друзями чи родиною? До них усім байдуже, бо всіх не захистиш і не вбережеш, а вас це мучить. Усім, звісно, крім Віктора, бо він вас любить. І не так за ваше янголине походження, як за людяність.

Я мовчки п’ю каву, слухаючи спокійну та розважливу промову пана Олега.

— Оцей ландшафтний парк, що внизу, — пан Олег показує рукою на парк «Знесіння», — має не одну тисячу літ. Його не раз намагалися знищити: затопити, забудувати, зруйнувати, підірвати. Усі спроби закінчувалися завжди фатально для посягачів і, звісно, для тих, хто брався виконувати дурнуваті накази. Випадкові збитки, безглузді смерті, втрата душі. Знищити цю красу — це майже те саме, що вийняти з людини серце і сказати, що вона не змінилася, просто втратила здатність дихати, любити, вірити. Навіть маленькі діти знають, що не можна пхати пальці в розетку, не можна брати в руки вогонь, не можна гратися гострими предметами і так далі. Чому ж ми, коли виростаємо, забуваємо про це? Бо сонце для нас стає лампочкою, трава під ногами заважає ходити, і ми прагнемо її якнайшвидше закатати в асфальт, а землю якось по-нормальному, по-ґаздівськи, так би мовити, використати. Не розуміючи, що на цвинтарі хмарочосів не будують, а у Божому храмі не роблять базар. «Знесіння» — місце сакральне. Місце, де є не одні ворота. Їх багато. Ви ж знаєте лишень про вхід до Втраченого Раю. Можливо, згодом для вас відчиняться й інші. І це дуже цікаво, повірте мені. В осерді Світовидового поля, тобто під ним, спить великий Змій, який потребує поваги і спокою. Не будіть сплячого Змія, бо, коли розбудите — загине не тільки той, хто розбудив, а й той, хто дозволив це зробити. Хранителі бережуть це місце від зазіхань і людей, і янголів, й інших істот і багато від чого та багато від кого теж.

Пан Олег умовкає. Робить ковток кави. Так, звісно, інколи він повторюється у своїх розмислах. Але я на це не зважаю. Мені завжди цікаво його слухати — чи вп’яте, чи вп’ятдесяте.

— Пане Олеже, а що собою являє насправді той Втрачений Рай? Напевно, щось особливе, раз така коловерть почалася? Не вірю, що там тільки частина колекції Валерія Едуардовича. Надто банально, пра’? І світлий янгол мені натякав, що ті двері краще не відмикати.

— Він добре казав. Тільки шкода, що всієї правди не оповів. Насправді Втрачений Рай — цікавезне місце, однак не всім туди варто заходити. Непідготовлений розум нашкодить і собі, й іншим.

— Це те ж саме, що дати мавпі гранату? — перепитую я, відсьорбуючи каву.

— Ага. І розбудити старого Змія, який стереже через двері Втраченого Раю вхід до пекла…

Ми якусь мить мовчимо, спостерігаючи, як сонце, востаннє ковзнувши по чупринах дерев та пославши нам повітряний поцілунок, тихо та розважливо рушає спати.

— У Втраченому Раю зберігається багато чого. Там не лише вхід до спочивальні Змія. Пригадуєте, голубонько, я вам розповідав про бажання, які здійснюються в день осіннього рівнодення? Забажати й обов’язково віддати щось натомість.

— То там віддане щось натомість?

— Авжеж. Такий собі сховок чи обмінник. Душа за душу. Здоров’я за життя. Війна замість миру. Спокій замість ненависті. Там навіть є справжнє кохання, яке проміняли на байдужість. Там багато справжнього й дуже багато фантомів. Ключі від дверей до Втраченого Раю споконвіку зберігалися у Воротаря. Від початку створення цих воріт, а отже, і дверей.

— А хто такий Воротар?

Пан Олег доливає собі ще кави, пропонує мені. Не відмовляюся. Він уміє варити справжню смачну каву.

— Воротар — це охоронець воріт, який стереже їх ізсередини. Завжди з поважної родини сірих янголів, у якій бути Воротарем — призначення спадкове. І ворота він відмикає лишень тоді, коли приходить охочий отримати те, чого найдужче жадає, і приносить натомість відкупне. І відмикає їх отим самим ключем, що зараз у вас у кишені. Воротар відмикає двері, впускає досередини відкуп, віддає те, за що людина заплатила, і двері замикаються. До наступного року чи… Швидше за все, до наступного разу, бо не щороку приходять прохачі. Усе доволі чесно і справедливо.

— Тоді що робить тепер той злощасний ключ у світі людей, — щиро дивуюся. — Як він сюди потрапив? Невже комусь вдалося зробити дублікат?

— Дублікат? От же вигадниця! — Пан Олег скрушно хитає головою.

Він заплющує очі, наче вишукує потрібні слова про те, що зараз мені повідає.

— П’ять років тому на капище для обміну прийшов янгол. Я щиро дивувався з цього. Що забув тут той, кому й так забагато дано? А він просив безсмертя, взамін віддаючи найдорожче, що тоді мав, — власну янгольську душу.

— Тим чоловіком, котрий прийшов просити безсмертя, був Мечислав… — Я не запитувала, я стверджувала. — Він зрозумів, що безглуздо витрачав янголині сили на різні бздури? А захоплення перевертництвом задалеко його завело, він мало не перетворився на вовкулаку і втратив благодать янгольську, так?

— Він її заледве не втратив, — уточнив Олег, уважно зазираючи мені в очі. — Останній козир у рукаві, щоб залишитися сильним, він так собі гадав, — то його янгольська душа. «Кому та душа потрібна, — думав Мечислав. — Живеш собі та й живеш. І добре живеш, совість не гризе, сумління не турбує, любов не колошматить душу, до всього ти ще й безсмертний!» Ось так, голубонько. Душа янгола, нехай і безвладного, в обмін на звичайнісіньке безсмертя.

— Звичайнісіньке? — я здивовано кліпаю.

— Ага! Звичайнісіньке. Камінь також може бути безсмертним, а ще пісок, глина… Але без душі камінь лишень камінь.

— А глина — тільки глина? А людина тільки… Хто?

Олег пропускає моє запитання повз вуха:

— Була ніч 23 вересня. Було бажання, всіх правил дотримано, обмін мусив відбутися. Двері Втраченого Раю відімкнулися. І назустріч Мечиславу вийшов Воротар, який мав забрати янгольську душу до комори, віддавши натомість істоті безсмертя. А тепер спробуй вгадати, хто був Воротарем, який зустрів Мечислава?

Я стенула плечима. Маленький здогад ріс у мені, наче снігова лавина.

— Але це неможли…

— Можливо. Воротарем був твій дідусь, Світозар, батько Мечислава. А знаєш чому?

— Воротар — істота з родини сірих янголів, у якій успадковується призначення бути Воротарем, ви щойно сказали. Отже, родиною спадкових Воротарів є моя родина?

— Ваша, голубонько. Чоловіки з родини Світозара-Мечислава, сірі янголи, виконують велике призначення на землі. Вони стережуть вхід до Втраченого Раю. Здійснюючи обмін, тримаючи порядок і нікого ані з живих, ані з мертвих досередини не впускаючи. Вони не торгують, вони не продають, вони завжди чесні, віддані клятві та завжди чудові виконавці, тому їм даруються великі сили, знання та таланти під час народження. Так було завжди.

— От куди дівся мій дідусь?! Бабуся казала, що помер. Давно-давно, коли мій батько був молодим-зеленим. Щоправда, Мечислав якось обмовився, що насправді дідусь живий-здоровий і, звісно, творить великі справи — рятує світ…

— Ну, цього разу він майже не збрехав. Завжди вважалося, що Воротарями можуть бути лише чоловіки. Така от досі панує ґендерна нерівність у середовищі сірих янголів. Тому Мечислав завжди був палко переконаний, що тема Воротарства до тебе не має жодного стосунку. Можливо, він і покинув твою матір через те, що народилася донька. Тобто хотів спробувати з іншою жінкою народити спадкоємця. А тут халепа: народилося ще одне дівча.

— Зачекайте, пане Олеже. Я не розумію. Виходить, Мечислав добре знав, що за тими дверима його батько, так? — Я зараз почуваюся детективом, в усьому тілі грає адреналін.

— Звісно. І двері відчинилися, і син із батьком порозумілися. І Світозар, перекресливши всі приписи та закони, замість того, щоб забрати душу Мечислава і віддати йому безсмертя, запропонував синові угоду. Не знаю, що трапилося зі Світозаром. Коли і як він скурвився? Доволі хороший і чесний янгол був. Можливо, всередині він зайшов у такі місця, куди ходити заборонено, і тому прагнув вирватися-утекти на волю. Отже, Мечислав отримає все, що тільки забажає. Ба навіть більше, він отримає ключ від Втраченого Раю і зможе вільно користуватися послугами цього чарівного місця. Благо, для того, щоб відімкнути замок, не потрібна замкова щілина, треба лише ключ. Байдуже, з якого боку відмикаєш двері. За таку батьківську щедрість, яка, проте, порушувала весь досі існуючий уклад, плата «мізерна»: Мечислав мав принести добровільну кровну і кревну жертву, яка звільняла Світозара від тягаря залишатися Воротарем. А добровільна кровна і кревна жертва — то душа матері, яка за власним бажанням віддала синові і своє життя, і власну душу…

— І тому Мечислав убив Ядвігу? — Рве на шматки біль від розуміння того, що у моїх жилах тече кров юди. — А ще твердять: «Кров — не водиця». Добровільна кровна жертва, кажете? Чому?

— Заради справедливості мушу сказати, Аделаїдочко, що Мечислав Ядвігу не вбивав. Вона добровільно пішла з життя і віддала синові власну душу. Це можна кваліфікувати за людськими законами як «доведення до самогубства». А у світі сірих янголів такого припису в законах нема. А чому він це вчинив, питаєте? Це просто, голубонько. Світозар став вільним. Мечислав отримав ключі від усього, що ховалося за дверима Втраченого Раю. Він себе вважав тоді майже Богом. Жалів, очевидно, лишень за одним — Богом він себе міг уповні відчувати лишень один раз на рік. І все було б добре, якби не пиха та палка любов вашого батька до вихваляння. Він почав хизуватися перед найкращим приятелем Валерієм своєю всевладністю. Називав себе всемогутнім, казав, що може зупиняти час чи, навпаки, прискорювати його, воскрешати мертвих, карати живих і так далі. Ваш батько, голубонько, ще той хвалько. Ну, якщо коротко і щоб не переповідати зайвого, Валерій підступом поцупив ключа у Мечислава. Тільки бідолашний Валерка не знав, що мало мати ключик, знайти місце розташування вхідних дверей і знати сприятливий для їхнього відмикання час. Бо найпотрібніше для проведення ритуалу і так «залишалося» власністю Мечислава. Ключ слухає тільки Воротаря. А виконував його обов’язки віднедавна Мечислав. Чому виконував обов’язки? Бо щоб стати повноцінним Воротарем, потрібно знаходитися за воротами нашого світу, у Втраченому Раї тобто.

— І що далі?

Пан Олег робить ще один ковток кави, хоч мені здавалося, що у його горнятку мало вже геть нічого не залишитися, і веде далі:

— Без ключа Мечислав зовсім змарнів, схуд, осунувся. Бо підзарядки від привласненого в кімнаті Втраченого Раю вистачало ненадовго. То як із позиченим хлібом: якщо сам не сієш, не жнеш і не мелеш, то навряд чи хліб у тебе спечеться. А Валерію Едуардовичу подобалося дражнити твого батька. Він хоч і не міг ключем скористатися, та бачити теперішнього ворога зломленим було неабиякою насолодою. І сам не гам, і комусь не дам.

— А далі, а що далі? — повторюю я.

— А далі у справі з’являється новий персонаж. І тим новим персонажем стає дівчинка Аделаїда, донька Мечислава, онука Світозара. Тобто спадковий янгол. До речі, твоя бабуся теж була янголом, і то все байки, начебто вона вродженого хисту не мала, бо народилася жінкою. Твій дідусь це зрозумів давно і тому забажав саме такої жертви заради звільнення. Янголи, голубонько, бувають різними. У кожного власне призначення. У Ядвіги було особливе. Вона охороняла тебе, добре знаючи лиху вдачу і сина, і чоловіка. Уявляєш, що тут почалося поміж янголами, коли ти у Львові об’явилася? А Валерій Едуардович ураз отримав шанс стати одноосібним власником жаданої кімнати. Не хоче Мечислав співпрацювати — хай він западеться, зате його нащадок співпрацюватиме. Валерій був переконаний, що змусить тебе йому служити. Щойно розкаже всю правду про батька чи просто займеться шантажем. А потім утюхає тобі силою того ключа і ти станеш одноосібним його власником, а він маніпулюватиме тобою та ключем.

— Хм. Цікаво! Але ж ключ на той момент був загубленим? — не втримуюся від уточнюючого запитання.

— Невже? І ти гадаєш, що Валерій Едуардович ні сном, ні духом не відав про те, де він? Камера спостереження, про яку ніхто, крім найближчої охорони, не знав, відразу «здала» Інну. Та Валерка був доволі хитрим стервом. Звісно, Мечислав ключ не припинить шукати, підсилатиме стукачів, тайняків та злодіїв. Тож можна випадково і пійматися. Але Мечислав ніколи не здогадається шукати ключа серед працівників клубу. А перелякана упирка не стане світитися і вихвалятися перед іншими своєю знахідкою. Вона ж собі не ворог. До того ж вона не знає, що знайшла, і добре розуміє, що чекає на неї в разі викриття. Бачиш, Мечислав лишень тепер допер, у кого ключ. І якби не Антон, досі б нишпорив по будинках та сховках Валерія.

— Ліпше б він ніколи не знаходився, той ключ, — випалюю розпачливо. Що мені дає те знання?

— О, не кажіть так, голубонько. Ключ мав віднайтися. Випадковостей не буває. Хоча б заради душі вашої бабусі. Біда вашого батька, Аделаїдо, в тому, що він недооцінював жінок. Навіть рідна мати для нього була звичайною провінційною дурепою. Він легко зачинив її у кімнаті Втраченого Раю. І ніколи не гризся тим, як її душі там мається. Бо душу можна знищити і за допомогою вчинків тих, кого та душа найдужче любить. А ваша з’ява, голубонько, примусила його переглянути всі пріоритети. Його донька Аделаїда — також янгол. І не простий там якийсь середнячок, а могутній… Бо то саме його донька ліквідувала суперника Валерку, саме його донька має в собі велику силу, і саме його донька віднайшла той злощасний ключ.

— Нічогенькі такі пріоритети, — сумно посміхаюся. — Ну його, з такими пріоритетами. Сумна історія, але вона досі не завершилася. Ключ зараз у мене, і, звісно, я можу відімкнути ті двері, бо я донька свого батька. Так, пане Олеже?

Пан Олег підтверджує мої слова кивком.

— Але чому Мечислав сам не хоче відчинити ті двері? Поясніть мені, пане Олеже. Тільки-но вчора я добровільно віддавала ключа Мечиславу. Він відмовився його брати. Чому?

— А тому, голубонько, що єдиним і справжнім власником ключа на сьогодні є ви. Якщо вам ключ набридне, то ви його можете також передати спадково.

— Зачекайте, пане Олеже! Я не розумію. Мечислав — мій батько, одна кров, чому ж тоді він не може відімкнути двері? Фігня якась, даруйте за різкість.

— Ніякої, як ви кажете, «фігні», — пан Олег невдоволено морщить лоба. Йому не подобаються такі слова, і я з ним іще досить толерантна в розмові, а довкола ж така дупа. Пан Олег веде далі. — Цей ключ, голубонько, можна передавати чи дарувати кровним родичам, і виключно в такому порядку: від батька синові чи доньці, від сина власній дитині, а онука потім віддасть комусь із своїх нащадків і так далі. Але зворотної дії не може бути. А оскільки Мечислав — не ваш син, то… Ви потрібні йому живою, Адо, щоб відімкнути двері. До речі, у вас уже є родич, точніше родичка, якій ви можете передати ключа по праву спадковості. І той родич молодший за вас, і ніякі приписи не порушуються.

Я завжди всміхаюся, коли згадую малу Христю, але цього разу лякаюся. Христя — молодша сестра, отже, якщо я не прийду сьогодні до озера, батько все одно не зупиниться. Він візьметься за малу.

Ледве шепочуть губи:

— Христинка? Нізащо. Я її йому не віддам. Краще я знищу і себе, і Мечислава вкупі з ключем. Щоб більше ніхто не мучився.

— Люба моя дівчинко! Не гарячкуйте. Давайте міркувати мудро. Ви зараз у ролі Воротаря. А Воротарі бережуть, але не руйнують. Моя порада: не руйнуйте нічого. Руйнівників у нас вистачає. Знаєте, Аделаїдочко, чого вчать усі найкращі вчителі з єдиноборств? Коли тебе б’ють, не тримай удар, приймай його, використовуючи енергію ворога, вкладену в той удар, у власних інтересах… Силу ворога перетвори на його слабкість, а власну слабкість — на силу.

Ошелешено дивлюся на пана Олега. Я нічого не розумію з того, що він мені щойно наплів. Сила у слабкості? Мій батько — монстр, який використовує у власних інтересах усіх і вся.

— Пане Олеже, а яким боком до цієї всієї історії темні янголи? Так, я погоджуюся, що Мечислав — ще той грішник та покидьок і діє, виходячи з власних інтересів, але нафіга здалася ця кімната темним янголам? Що їм з того? Частинка від пирога? Крихти з барського столу сірих? Це ж огидно.

Пан Олег підводиться з крісла. Вечір доволі швидко переходить у ніч. Стає холодно. Чоловік підходить до мене, поверх мого теплого коцика кидає ще й свій, по-батьківськи обережно вкутуючи мене, забирає з рук порожнє горня. Сідає навпочіпки, зазирає мені в очі. Темрява, яку освітлюють вечірні ліхтарі, не така вже й густа. Вона полохливо відступає, бо навіть найменший пломінчик світла творить дива — ти починаєш вірити, що зможеш.

— Темні насправді дуже передбачувані, голубонько. Зараз ключ у вас. І всі про це знають. А коли щось піде не так і ви з Мечиславом повбиваєте одне одного, — вони цього з нетерпінням чекають, знаючи вашу кипучу вдачу, — то підберуть ключ, заберуть в Іри Христину і через рідну матусю заставлятимуть служити їм. Бути «кишеньковим» Воротарем.

— Господи! Повна лажа! — я щиро обурююся, бо справді не зрозумію, що мені з отим усім тепер робити. — Скажіть, чому саме я маю то все розгрібати? Мені тільки двадцять, і у мене геть немає досвіду.

— Знаєте, що казала моя мама про вік жінки? «Не пов’язуй ніколи вік жінки з хронологією, синку. Бо є жінки, котрі, маючи вісімдесят літ, перебувають на рівні розвитку вісімнадцятирічної юнки, зустрічаються сорокалітні, котрі досить уміло літають у рожевих хмаринках дванадцятирічної зрілості, а є двадцятилітні, які носять у собі такі рани та досвід попередніх поколінь та життів, які й столітнім не снилися».

— І скільки століть ви мені дасте, пане Олеже?

Він усміхається. Усміх той трішки сумний.

— Це необов’язково, голубонько. Ви наче днина. Уранці молода, наївна і гожа, а ввечері стара та мудра. Такими мають бути справжні янголи. Такими їх створено. На щастя, голубонько, спадковість не завжди є вирішальною, коли доводиться робити вибір.

Сумно посміхаюся після почутого:

— В одній сучасній пісні є такі слова: «Важко бути янголом, навіть з третього разу». І я щойно, пане Олеже, зрозуміла одну важливу річ: я досі залишаюся більше людиною, аніж янголом, і, очевидно, діятиму, як людина. У цьому моя слабкість, так?

Пан Олег усміхнувся, погладив мене по голові, як маленьку дитину, і чесно сказав:

— У цьому ваша сила, Аделаїдо. Але тим усім сірим-білим-темним про це краще не знати. І ще одне. Прийміть оцю річ як подарунок від мене. Покладіть собі до кишені чи пришпильте деінде. Байдуже, нехай тільки вона сьогодні вночі буде з вами.

Пан Олег простягає перед собою долоню. А на ній щось куценьке, кошлате, біле. Я обережно беру це пальцями. Пір’їнка — маленька, пухнаста, сніжна.

— Вона блокуватиме всі запахи, які просто рватимуть вас на шматки і знесилюватимуть там, куди ви зараз підете. Вона блокуватиме навіювання, бажання залізти вам у голову чи душу. Бо то перша пір’їнка янгола, який зронив її, коли тільки-но народився.

Я зачаровано роздивляюся пір’їнку. Вона не схожа на пір’я птаха, вона залегка і засильна для цього.

— Чия вона? — запитую машинально.

— Ваша, голубонько, — відповідає пан Олег. — Усі янголи приходять у цей світ, маючи білі крила. А потім…

— А потім їхня кровна приналежність забарвлює їх у сіре або чорне? Так?

— Так. Однак лишень крила. Те, що всередині, важко забруднити, якщо ти тільки цього не бажаєш… Ага! І ще одне. Візьміть із собою оце.

Пан Олег простягає мені маленький полотняний мішечок. Я зазираю досередини. Там щось біле та сипке. Беру його в руки, пробую на смак, кривлюся.

— Сіль?

Знизую здивовано плечима.

— Невже від янголів вона врятує? Хіба що на хвіст якійсь відьмі насипати, — говорю саркастично та гірко посміхаюся власному дотепу.

Пан Олег підморгує мені:

— Це для проведення ритуалу, голубонько. Ви зрозумієте все, тільки-но відчуєте дію ключа. Ви станете з ним одним цілим, і він вас вестиме. До речі, це — не звичайна кухонна сіль. Хоча при бажанні нею можна і борщ посолити. Це — сіль із Сарматського моря. Кажуть, що під Світовидовим полем лежить величезне Сарматське море. 15–20 мільйонів років тому це море вкривало великі простори — від Кременецького кряжу і Карпат аж до сучасного Аральського моря. Із «відходом» Сарматського моря поступово утворювалися долини і русла рік, що нині впадають у Чорне та Азовське моря. Але вода просто так нікуди не зникла. Вона захована під землю. І, за легендами, тільки бажання когось всесильного та добра воля Змія стримують ті води.

— Нічо собі! — «А де ви це все взяли — сарматську сіль, пір’ячко?» — захотілося запитати, та не стала цього робити, бо знаю ж: пан Олег не відповість, лишень загадково посміхатиметься. Натомість кажу геть інше: — Тобто море Сарматське заховане тепер під нами? І воно може так само несподівано знову з’явитися, як і щезло?

— Може, — відповідає спокійно пан Олег. — Але поки з цього приводу не варто хвилюватися, голубонько. Припливи та відпливи в душах людських залежать не лишень від фаз Місяця. Здебільшого від віри.



предыдущая глава | Крила кольору хмар | cледующая глава