— Ти знаєш, Адо, коли він мене схопив, я й уявити не могла, як Мечислав мене вичислив. Та поки ми до тебе йшли, він усе пояснив. Бо для йоур дедді я й так не жилець, тому мертвим можна спокійно сповідатися, вони ж не розпатякають і всі таємниці заберуть з собою в могилу.

Інна вмовкає. Вона не знає, з чого почати розповідь про те, як заклала мене Мечиславу. Мені стає її шкода. Я підводжуся з-за столу. Відкриваю кухонну шафку, дістаю з верхньої полиці заначку — пачку цигарок. Кидаю її перед Інною.

— На, закури. Мо’, трохи попустить.

Що тут почалося… У мене склалося враження, що Інна не цигарки побачила, а винищувача вампірів зі святою водою та осиковим кілком у руках, то як мінімум.

Вона вхопила пачку, злісно почала її шматувати, потім зірвалася зі стільця, аж той перевернувся, згребла все зі столу і кинулася до вікна. Рвучко відчинила його навстіж і викинула туди пошматовані цигарки.

Я аж рота роззявила. «Очманіла геть від страху», — подумалося тоді. Підійшла до Інни. Відтягнула силоміць дівчину від розчахнутого вікна, бо вона стояла, міцно вчепившись руками в підвіконня, і важко та натужно вдихала холодне вечірнє повітря:

— Ну-ну, Інно. Не побивайся так. Доста. Усе буде добре. От побачиш.

Я беру обережно її за руки, наче смертельно хвору, та саджу на стілець, на якому щойно був Мечислав. Піднімаю з підлоги необачно перевернутий стілець, зачиняю вікно. Інна обхоплює голову руками та починає плакати.

Я не заважаю їй. Сльози бувають гіркими, інколи безглуздими, інколи щасливими, але ніколи вони не бувають нещирими, звісно, якщо ви — не голлівудська зірка та не вар’ят.

Вона перестає плакати так само швидко, як і почала. Шморгає носом, бере брудний рушник, яким іще півгодини тому прикривала носа і витирала кров. Тепер, очевидно, не до церемоній, і вона голосно висякується.

— Мечислав говорив, що то Антон підказав йому ідею за мною поспостерігати. Не відаю навіть, що пуцьвірінка до цього підштовхнуло… А може, вони за всіма час від часу шпигують, і тут враз прийшла моя черга. Хай там як, але то було невчасно. Ти ж добре знаєш, що сірі вампірів недолюблюють. Шет, та хто нас любить? Так, вони не марнують нагоди їх, тобто нас, використати, але це як у торгівлі — ю мі енд ай ю.

— Ага, точно, Інно, — не втримуюся, вставляючи не зовсім вдало у спіч Інни власних п’ять грошиків. — Якщо йдеться про сірих, недолюблювати означає нікому ніколи не вірити.

Інна лишень зітхає та веде свою розповідь далі.

— Того дня, коли я була в тебе і приносила ключ, мене вислідив Антон і, звичайно, відразу «злив» Мечиславу.

Інна гірко зітхає. Обережно пальцями правої руки торкається свого розпухлого носа. Здається, перелому нема, той тільки напух і трохи посинів, але обриси залишилися такі ж, як і раніше. Упирка кривиться, їй болить.

— Інно, він тобі погрожував, так? І ти тому все вибовкала?

Інка ще раз торкається свого носа. Бере зі столу ножа, роздивляється в ньому своє відображення. Воно її не тішить, і дівчина готова знову розревітися. Деякі істоти ніколи не змінюються, навіть на гільйотині їм важливо, яка у них зачіска і чи не потекла, бува, туш.

Маю щось із цим зробити…

Випалюю перше, що стріляє в голову, повертаючи упирку до реальності. Мечислав може з’явитися будь-якої хвилини.

— Інно, а до чого тут цигарки? Чим тобі не догодили? Застереження Мінздраву вперше прочитала на коробці?

Інка зітхає. Сердито та розпачливо кидає ніж на стіл.

— Мечислав мені не погрожував, Адо. Ні він, ні Антон, ні будь-хто інший.

Інна крутить головою, ніби старається скинути з себе щось неприємне та гидке. І раптом починає варнякати щось дуже химерне.

— Адусю! Ти знала про те, що людина, яка палить, стає дуже вразливою в той момент, коли це робить?

Я стенаю плечима. До чого тут і зараз куріння? Інна, очевидно, не розуміє мого здивування, бо веде далі. Здається, зараз буде лекція про шкоду тютюнопаління.

— Енд вот? Твій батько, Адо, дуже розумний і любить повчати. Ти на нього заледве схожа. Усе в собі носиш — і знання, і повчання, і злобу, і добро. А він? Хизується своєю всесильністю постійно. А знаєш, у цьому випадку мушу-таки йому подякувати. Якщо виживу — ніколи не закурю, реалі. Клянусь. Виявляється, традиція паління має не одну тисячу років. Правда, в давні часи ніхто цигарок не курив, тільки люльки, і то не всім дозволялося. До цього потрібно було підготуватися. У давнину куріння вважалося процесом медитації. Коли ти куриш, ти розкриваєшся, наче флауер ін сан. Ти тоді і сильний, і вразливий водночас. Пригадуєш вислів «викурити люльку миру»? Знаєш, чому так кажуть? Бо коли твій ворог пропонував тобі мир, ти з ним сідав не за стіл перемовин, а погоджувався «викурити люльку». Куріння люльки — то ціла церемонія. Сам процес — це медетейшен. Це — твоя відвертість перед ворогом, ти відкриваєш власну душу, і твої наміри стають явними. Але і ворог теж перед тобою її відкриває, і ти теж бачиш усі його наміри, явні та приховані. Із поганими намірами ворог навряд чи наважився б закурити з тобою. А якщо ті наміри добрі — люлька докурювалися і ви щасливо укладали мир.

Наш козак Мамай, котрий курить люльку, — це взагалі сакральне явище. Це не просто нагода розслабитися — це можливість розширити власну свідомість, впустити в неї побільше інформейшен, невидимої людському вуху, оку, свідомості… Тільки вибрані вміли та знали, як зет робити. Люлька допомагала колись нашим характерникам, людям, які вміють та знають, що і як. Пригадуєш розповідь про характерника Сірка? Який перед тим, як відбивати атаку ворога, сідав курити люльку. А результат такий: ворог його не бачив, дивився на козацьке військо і не помічав. Люльки і донині ритуально курять у гуцульських селах жінки. Так вони позбуваються негативних енергій, які потрапляють до їхніх осель разом із чужими енергіями бед піплів. Непідготовленому слабкому і молодому організму краще не курити. До речі, ю знала, що, за статистикою, люди, які вміють «правильно» курити, живуть довше, аніж ті, що ведуть виключно здоровий спосіб життя і не курять? Куріння люльки — це дійство, а куріння цигарок — то дурість. Тобі здається, ти розслабляєшся, коли палиш, а ін момент, як з’ясовується, ти стаєш надзвичайно вразливим і різні болячки липнуть до тебе, магнітом притягуються, бо ти тоді відкриваєшся для всього, ти майже смертник. До того ж те, що ми ін зет таймс куримо, — це суцільна лажа, яка не дає жодного захисту від втручання недоброзичливців. От мене твій батечко і підловив за процесом паління-лажування. Я була відкрита перед ним, мов книга. І він легко зчитав і те, як я знайшла ключ, і як тобі його передала. Ніколи нізащо більше не закурю! Навіть коли хтось візьметься мене вчити правильно те робити — не стану палити. Ліпше я сама лізтиму комусь у душу, аніж дозволю всякому падлу там комашитися. А знаєш, виявляється, рак легенів чи інші легеневі болячки, котрі чіпляються до завзятих курців, — то не так фізична шкода від яду-нікотину, як шкода від того, що ти, курячи, ходиш-бродиш світом з відчиненими навстіж у душу дверима. З часом, якщо ти не припиняєш це робити, то навіть стіни твоєї оселі робляться прозорими. О, ні! Я більше не куритиму. Моя дурна звичка мене заледве не згубила. А може, й згубила… Вибач, Адо. Але, але… Я й слова йому не сказала про ключ і про тебе, реалі!

— То правда, вона мені нічого не казала.

Я не знаю, що саме почув Мечислав з нашої розмови. Він зайшов тихо, навіть двері кухні не рипнули, мовби крізь них пробирався.

Стояв, задоволений собою, сплівши руки на грудях.

— Отже, таке, дівчата. Дамо тютюнопалінню спокій. Дехто з нас уже переконався в шкідливості цієї згубної звички, особливо коли не вмієш правильно нею користуватися. Повернемося до того, з чого почали. Ти, — він тикає пальцем на Інну, — вставай, підеш зі мною. А від тебе, люба донечко, дуже залежить, чи цей непотріб, мається на увазі упирка, залишиться живим. Правду кажучи, не думав, що вона для тебе так багато важить. Ще одне: щойно надійні люди мені повідомили адресу, за якою переховується мала Христина. Це містечко Винники, 30 хвилин їзди. За хатою уважно слідкують надійні люди. Заодно і за Іреною, і за Михайлом теж. Так, здається, звати твоїх друзів-людей? Оскільки Софія поки мені не дуже потрібна, то я й не намагався її шукати. Це я, донечко, випереджаю твоє запитання — чому я досі не знайшов матері Христинки.

Мене аж пересмикує від почутого. Він зупиняє мене, розуміючи, що я готова знову вихлюпнути на нього купу дошкульних слів.

— Цить, Аделаїдо. Не гостри язик, притримай до ліпших часів. Нікого з перерахованих поки не чіпатимуть. Звичайно, доки ти будеш слухняною. Не чіпатимуть і твого рідного брата. Хоча, думаю, цього курдуплика людського якнайменше шкода. Та ти чомусь надто м’якодуха, доню, всіх жалієш. Ну?

Із чого я раптом узяла, що надійно заховала Христину? Наївна. У Мечислава довкола свої вуха та очі. Він давно живе у цьому місті. Він тут свій. То я в ньому чужинка, що в якийсь момент захотіла стати своєю. Але що я могла дати цьому місту, крім любові, поваги, чуйності та людяності? Останнє, звісно, під питанням. Чи є вона в мені, та людяність, якщо я не людина? Мечислав — господар сірого боку міста Лева. І я можу або стати під його прапори, або просто забиратися подалі звідси. І вже знаю, що з вередливості нікуди не заберуся. Я відчуваю, що це місто має й інші кольори, я бачу і зустрічаю їх щоденно — світле, веселкове, тепле, чуйне, загадкове, але сірість мені зараз затуляє світ, не дає дихати. Сірість — то вроджена вада моєї душі, бо я створена сірою? Чи, може, у мене ще є таки шанс виправитися?

Мечислав щось там далі варнякає про велику місію сірих, про те, що він змушений так зі мною поводитися… Нарешті мені це все набридає. Я обриваю його на півслові і рявкаю злісно:

— Заткнися. Досить! Я все зрозуміла! Коли?

Він умовкає. Виводить Інну з-за столу, легко штовхає її перед себе. У дверях озирається на мене, міряє своїм рентгенівським фірмовим поглядом: «Я про тебе знаю все». Я стискаюся до атома. Знаю, що він буде намагатися вкотре зчитати мене. І знаю, що я не дозволю, хоч би як мені було важко. А зараз це аж надто боляче робити. Я дуже втомлена за день, бо оберіг Ядвіги (а тепер я знаю, який він насправді потужний) віддала Христині. Але я витримую, хоч і руки, і ноги у мене дрібно тремтять.

Та Мечислав цього не помічає, тільки задоволено посміхається і, наче суперкомплімент, відвалює:

— Моя кров! Молодець. Завтра опівночі ми на тебе чекаємо біля озера на Світовидовому полі. От тобі й завіса води. Ключик візьмеш із собою, можеш прихопити і цього свого хвоста, Віктора. До речі, де це він досі валандається і тебе саму лишив? Вважай, Аделаїдочко, дуже ним не захоплюйся, бо він тобі не пара. І не кривися так, він теж не зовсім людина.

Я лишень киваю у відповідь та сяк-так складаю губи в посмішку. Виходить не дуже переконливо. Я знаю. Тьху. Мечислав ще сміє мені вказувати, з ким я маю зустрічатися! Пара, не пара… Інна намагається озирнутися і щось мені сказати. Мечислав не дозволяє їй цього зробити, хапає за плече і волочить до вхідних дверей.

Я кілька секунд стою, мов укопана, посеред кухні. Гучно гримають вхідні двері. Заплющую очі. У голові каша. Почуваюся зніченою та приголомшеною. Так, я щойно програла битву. Мечислав нав’язав мені власну гру, і я змушена грати за його правилами. Бо я не навчилася зраджувати людей, навіть якщо вони мені майже ніхто, чужі. Бо для мене багато важить людина, яка живе в мені й голосно досі говорить. Чи я стану такою ж бездушною, як усі сірі янголи? Може, колись, та не нині. Я стою, збентежена щойно почутим від Мечислава. «Віктор — не зовсім людина», — сказав він. Так, батько міг це спеціально бовкнути, щоб боляче вразити, зачепити мене. Міг. Я кидаюся стрімголов до кімнати, за дверима якої мав би сидіти і чекати на мене Віктор. Мечислав його не вчув. Чому? Я з розмаху відчиняю двері і…

…торопію…