home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



6. Інна


Зайшовши до під’їзду, я відразу відчула запахи. Цілий букет запахів: звіра, страху та річкових лілій. Один належав моєму батькові. Інший Інні. Ті двоє зараз були нагорі, у квартирі Софії. Я сказала про це Віктору. Він звик вірити мені на слово і не став випитувати подробиці. Це також важлива риса його характеру — не бовкати зайвого. Щойно зрозуміла, що для мене запах мали тільки істоти. Чисті люди та чисті янголи мені геть нічим не пахли. Ну, крім запаху шкіри, волосся, пилу та парфумів, звісно.

Перед дверима квартири я спинилася. Зібрала докупи всю свою мужність і вже збиралася покласти долоню на ручку дверей. Та Віктор легко відсторонив мене і першим зайшов досередини. Ясна річ, двері були незамкнені.

У кухні горіло світло. Ми з Віктором мовчки попрямували на нього. Я знала, що нас чекають і, судячи з густини запаху, давно. Я зупинила Віктора в довгому коридорі, який вів до кухні. Показала йому рукою на кімнату поруч. Він одразу мене зрозумів. Я просила його заховатися там, про всяк випадок. Але він не погоджувався, хитав заперечливо головою. Я склала благально руки і… Віктор здався.

Тож до кухні я зайшла сама. На чільному місці, за столом, сидів Мечислав. Він скинув з себе верхній одяг і почувався як удома. Навіть капці хатні нап’яв, темно-коричневі з білими смужками. Чому це раніше я їх тут не бачила? «Може, тому, що вони стояли в кімнаті Софії», — здогадалася майже відразу. До кімнати Софії я жодного разу так і не зазирнула, навіть заради цікавості.

Перед Мечиславом на столі був заварник із чаєм, горнятко та мисочка з печивом. Він уважно й допитливо спостерігав за тим, як я заходжу. Якусь мить вивчав мене одним зі своїх поглядів-штрикалок. Я запнула дзеркало темною завісою. Він невдоволено поморщив лоба. Чоловік скосив очі праворуч від себе. Там, забившись у куток та прикривши голову каптуром, у своєму беззмінному дорогому і модному плащі сиділа красуня Інна. Вона раз по раз шморгала носом. То від неї так тхнуло страхом. Мене аж почало нудити від цього запаху. Я сторчма кинулася до вікна, поривчасто відчинила кватирку, вдихнула вечірнього осіннього львівського повітря, не зовсім чистого та дуже людського. Тоді перевела погляд на Мечислава. Він грав у мовчанку. Я увімкнула електрочайник, дістала з верхньої полиці два горнятка. Цей поц зробив чаю тільки собі, про Інну він, звісно, і не думав. Просто не вважав, що вона вартує аж такої уваги.

Звісно, я знала, чому він тут. Усілася напроти. Поклала голову на руки і першою заговорила:

— Ну, привіт, таточко! Вибач, що без фанфар і салютів. Та й ти без запросин. Що цього разу трапилося?

Він хижо посміхнувся, звір усередині чоловіка облизався.

— Привіт, серденько! Я такий радий тебе бачити! Ох-ох, доню-доню. То як у старій східній приказці: коли гора не йде до Магомета, то Магомет чимчикує до гори.

— Невже? Щось не пригадую, щоб мене Магомет до себе в гості кликав… — Я саркастично кривлюся в напівпосмішці. Він просвердлює мене поглядом і наражається на мій захист.

— Неправда, люба. Тобі телефонував Антон, і не раз, і не два. Він навіть приходив до тебе особисто та запрошував від мого імені. Ти сказала, що буцімто дуже зайнята… Хіба це не відмова?

— Овва. А я була подумала, що у мене склероз і ти мене особисто запрошував до себе в гості, а я, розтелепа, забула! Таточку, то хто з нас більше зайнятий? До того ж Антон мені ніц не казав про запросини в гості, до тебе до хати, йшлося лишень про шабаш сірих 23 вересня. А що я там забула? Не збираюся я ставати членом ордену чи чого там. Зараз модно мати позаблоковий статус. Тож можеш вважати мене позапартійною. Я не належу до Партії сірих янголів. Крапка.

У мені закипала злість. Що це він собі думає? Припхався без запросин та попереджень, сидить, п’є чай і ще докоряє.

— Ну! Розмова, таточку, закінчена. Вимітайся звідси. І ось ту, — показую пальцем на Інну, — з собою забери, гаразд?

Хижий звір оскалюється.

— Вимітайся? — Він ледве стримується, щоб не дати мені ляпаса чи запустити чимсь важким. Або просто розчавити, як комаху. — Ти це мені, доню-серденько?

О, мені потрібно буде взяти в нього кілька уроків майстерності, як швидко пригальмовувати сердитого звіра всередині. Раптом доживу до його років і теж спаскуджу душу? Тоді може знадобитися.

— Так, тобі, — стараюся відповідати спокійно.

— Узагалі, люба, якщо ти випадково призабула, я тут колись мешкав, і цю квартиру для Софії з Христиною придбав теж я. У мене і ключ від цього помешкання зберігся, і навіть капці хатні.

Він демонстративно висуває ноги з-під столу, демонструючи мені капці-шльопки.

Я сердито фиркаю:

— Ніц собі доказ! А мо’, то від іншого Софіїного залицяльника залишилося придане? Софія ж не монашка.

Він і бровою не веде на мої закиди і далі співає своєї:

— Ти розумна дівчина, Аделаїдо, тож не будемо бавитися в словесний пінг-понг. Я так розумію, що Христину ти кудись заховала від гріха подалі. Бо така пізня пора, а її досі вдома немає. Молодець. Дуже передбачливо. Зрештою, це на краще. Не буде мале під ногами плутатися та заважати серйозним людям у серйозних справах. Я так розумію, твій Санчо Панса зараз приглядає за Христиною. Це теж добре. Він гарний хлопець, надійний. Зараз мої люди шукають його домашню адресу. Я ж мушу бути в курсі того, як там моя молодша донечка поживає? Зрештою, Христина — то один з останніх важелів впливу на тебе. Схоже, інші аргументи безсилі.

Хм. Він не відчував Віктора. Зазвичай Мечислав добре «бачив» людей. Чистих людей. Я це знала. А тут… Невже втрачає кваліфікацію?

— А Софія — розумниця. Позбулася таки малої. Придумала історію з викраденням і чухнула куди подалі. Вона — паскудна мати, Аделаїдо, а ти її ще жалієш. Заступаєшся за неї.

— Я не її жалію, таточку, — кажу йому з притиском. — Я жалію малу. У Христі що тато, що мама — обоє рябоє. Тільки про себе думають…

— Ти знаєш, що це не так. — Він щиро обурюється. — Я опікуюся долею світу, люба. Чи принаймні долею цього міста. Скрізь мусить бути порядок, а не божевільня, на яку може перетворитися місто, якщо бездіяти. Але зараз не про це. Я тут геть з іншого приводу. Звертаюся до тебе, як до своєї спадкоємиці. Ти маєш мені допомогти. Це твій обо…

— Я нікому нічого не маю, — холодно обриваю його. Закипає чайник, я заварюю собі та Інці чай. Підсуваю дівчині чашку:

— Пий, Інно, а то зараз захлинешся власним страхом і шмарклями.

Мечислав сердито вишкіряється. Рукою різко шарпає Інку за каптур, повертає обличчям до столу.

— Пий.

Інна підводить на мене заплакані очі.

— Я нічого такого не хотіла, Адо, чесне слово, він сам. Я нікому не казала. Навіть старалася про це не думати. Пробач.

Мечислав сердито з розмаху вдаряє Інку по обличчю. Що називається, відвів душу. Уся злість на мене падає ляпасом на обличчя дівчини. Та хапається за ніс, з нього починає цебеніти кров. Інна шморгає носом. Я беру кухонний рушник, намочую його в холодній воді, простягаю Інці.

— Що, таточку, подобається бити слабших за себе? Який ти після такого чоловік? Ти мерзотник. Нікуди я з тобою не піду.

Мечислав починає реготати так, що, здається, і стіни хитаються. Інка нажахано щулиться в куточку на стільці, прикриваючи обличчя мокрим рушником. Страх майже не дає їй дихати. Нарешті сміх звіра припиняється і чоловік вичавлює з себе:

— Ой, розсмішила. Оця упирячка, по-твоєму, жінка? Я гидую такими. Упирі — то найгірші і наймерзенніші почвари з-поміж відомих мені істот.

— Наскільки я розумію, таточку, вони теж колишні янголи. Ваші нащадки, блін! — Несила стриматися, чесне слово.

— Янголи? Тупоумна твоя голова. Хто тобі такої дурні наплів? Тоді люди — це колишні мавпи, які в результаті еволюції стали людьми. Нісенітниці. Ох, Аделаїдочко моя, треба тобі починати по-справжньому вчитися, а не волочитися містом та набиратися дурощів від усякої поторочі. Час ставати справжнім янголом. Бо ти верзеш казна-що. Ага, колишні янголи! Ще чого?!

— А як щодо вовкулаків, таточку? Чиї вони нащадки?

Це удар під дих. На мить мені здалося, що я зараз отримаю у відповідь навіть більше, аніж Інна. Мені зламають шию.

— Стули пельку, мала жабо.

Його аж сіпає від люті. А мені байдуже:

— Я тобі потрібна, таточку, і ти мене не битимеш. Одна людина якось сказала: «Кров — не водиця». Але, очевидно, не для такого, як ти! На що ти перетворився, скажи? На звіра? І не називай мене тупоумною. Може, я не всі тонкощі вашого родового дерева вивчила, але дещо таки втямила. Наприклад, те, що це ти вбив Ядвігу, свою матір і мою бабусю. Ти, татусю. Ти! Як тільки рука піднялася, скажи? Не віднікуйся. Я зазирнула тобі в душу. Тобто в той бруд, що від неї залишився.

Знаєш, я щойно зрозуміла: ідея з колекціонуванням душ — це не почерк Валерія Едуардовича. У цього пихатого бовдура фантазії не стало б таке виметикувати. Певно, ідею твою вкрав, чи в імітатори подався. А от ти… Геть інше. А Едуардович тебе побоювався, навіть всесильним називав. Боже, які ви все-таки мерзенні. І ти, і він, і твій прихвостень Антон, і той придурок Георгій, який сьогодні ледве малу з садочка не вкрав.

— Хм. Спеціально мене з себе виводиш. І Ядвігу згадала. Георгія якогось приплела. Провокуєш, так? Значить, по- хорошому домовитися не вийде?

— Я тобі не допомагатиму, — роблю ковток чаю і промовляю на видиху: — Відпусти Інну. А я тобі за це віддам той сраний ключ. Ти ж за ним припхався?

Він кривиться, наче кислого об’ївся.

— Дивна ти, Аделаїдо. Що тобі з тої упирки? Вона ж не людина.

— Ну, знаєш, таточко. Ти теж не людина. Відпусти Інну.

Я знімаю з ланцюжка на шиї ключ, котрий формою нагадує блискучу флешку. Кладу його на стіл.

— На. Бери і забирайся.

Мечислав навіть не ворушиться. Він стримано обморожує мене своїм поглядом. Переводить очі на ключ. Тоді знову на мене.

Інна ледь чутно схлипує в кутку кухні. Шляк би трафив, і чому саме я? Га, провидіння довбане, любий Всесвіте?! У місті достобіса бахнутих на всю душу янголів, у яких у голові замість мозку, певно, теж пір’я, як і на крилах, однак саме я мусила убгатися в таку халепу. Мечислав наче обмірковує якусь оборудку. Одною рукою він стискає плече Інни, інша нависла над ключем. Йому, очевидно, цікаво, що я знаю ще такого, чого він не відає, і як далеко зайшла, щоб дізнатися про таємницю ключа? Я ж не можу сказати йому всієї правди, бо хіба він у неї повірить?

— Аделаїдочко, — озивається врешті Мечислав, відклеївши свої очі від столу. Рука так і висить у повітрі. Ключ він не чіпає.

Мене це дивує. Він же так шалено прагнув його мати. Цікаво, що він мені скаже зараз? Звертання знаком питання зависає в повітрі.

— Аделаїдо, донечко. — Повторює вже більш пафосно. — Я розумію: вся ця історія з янголами й ключами для тебе поки нове і незвичне… Але, розумієш: ти — одна з нас. І ти нам потрібна. Ти — член родини. І відпущу я твою Інну, не хвилюйся. А за ніс розбитий не перепрошуватиму. Довела мене ця сучка. Вона ж хотіла з мене сили поцмулити, уявляєш? Захисти ставила всякі. Але нема зле, щоб не вийшло на добро. Так, здається, кажуть у народі.

Інна шморгає, очі прикриті повіками, під носом криваве місиво. Я встаю з-за столу, дістаю ще один кухонний рушник, чистенький, навіть підкрохмалений. Софія помішана на чистоті. Довкола все аж блищить, білизна похрустує, все ідеально попрасоване, навіть шкарпетки малої… Правда, під моїм чуйним керівництвом весь цей домашній затишок-рай поступово перетворюється на розгардіяш. Мовчки кидаю Інні новий рушник, забираю брудний. Морщуся. Не те щоб я боялася вигляду крові, але вона у мене не викликає шаленої любові.

— Дякую, — витискає з себе Інна і правою рукою тягнеться до чаю.

— Та мені за що? Он, йому подякуй. — Сердито хитаю головою на Мечислава і додаю, дивлячись на нього: — Я втомилася. День був скажений. Тож, гості любі, пора й честь знати. Бери ключі, таточку, і вали звідси. Я тобі більше нічого не винна.

— Не винна? — він кривиться, і звір усередині нього шкірить зуби. Звір сердитий, але поки не має бажання нападати. — Ні, доню. Ти будеш мені завжди винна. Винна життя. Якби не я, ти не народилася б. Тому ми ніколи не будемо квити. Адже кров — не водиця, люба. Сама щойно казала! Я — твій батько.

Пирхаю вдавано і трохи переграю:

— Який ти, в сраку, батько?! Ти ніколи ним не був. Якщо твій сперматозоїд випадково десь не туди завернув, це не означає, що я тобі щось винна. Про презервативи чув? Чи зекономити тоді вирішив? Хто тебе просив воскреснути? Ліпше б ти для мене залишався мертвим.

Дивлюся на Інну. Та перелякано зирить на мене. Вона боїться і дихати. Стоп. Тепер вона потерпає через мене. Дожилася.

Схоже, з Мечиславом так різко давно ніхто не говорив, а при свідках і поготів. Хіба що Валерка, але чим то все для нього закінчилося?

— Мале дурне дівчисько. От скажи, чого б тобі не заткнути пельку і не вислухати нарешті старшого і мудрішого? — Він витягає з кишені своєї душі усмішку. Більш-менш привітну. Це ж яке зусилля над собою треба було зробити?!

Опановую себе. Мене стримує те, що поруч ледь жива від страху Інна, а в сусідній кімнаті, напевне, до непритомності переляканий Віктор. Хай він і не подасть знаку, але втрапити на такі сімейні розбірки — то пригода не для нормальної людини. А за кілька кілометрів, у кімнаті для гостей в шоколадному «будиночку для принцеси», — мала Христя. А ще ж десь, там-тарарам, її матуся, хай би їй… жити довго і щасливо, давши спокій ігрищам із янголами. Я не вірю в баєчку батька про те, що Софія кинула малу.

Звісно, він же не в курсі, як його молодшу доньку ледве сьогодні не викрали. Якщо то не він робив, то хто?! Тому я мушу вислухати, що мені хоче сказати цей старий козел, але бути при цьому обережною. Не дозволити впіймати себе на гачечок.

— Ну? — Таки бути з ним ввічливою — то понад силу. — Давай, розповідай, і я, може, тебе почую.

— Не нукай, не коней ведеш. Де твої манери, дівчино? Ядвіга ніколи б собі не дозволила так розмовляти. Хоч у пам’ять про бабусю поводься пристойніше.

І він мене ще буде вчити!

— Тю. Я й забула. Хто перед нами? Вибачте за мої неаристократичні манери, шановний. Але ти на таке ставлення заслуговуєш. Ти завжди всіх використовував, навіть Ядвігу. Як ти міг підняти руку на рідну матір?

— Що ти про це можеш знати? — Він запитує якось буденно. Наче й не соромиться зовсім свого вчинку. Йому лишень цікаво.

— Просто знаю, і по всьому.

— Може, й знаєш, але не розумієш. Я мав це зробити. Ядвіга сама мені запропонувала допомогу. Пригадуєш казку про серце матері? Закохався її син у вродливу, але дуже жорстоку дівчину. І так він її сильно любив, що не жалів для коханої ні статків, ані власного здоров’я. Та примхливою вдалася красуня. І щораз нові й нові випробування вигадувала для парубка, тільки щоб йому допекти. І ось одного разу надумала таке. Сказала: «Буду я твоєю безвідмовно, якщо ти мені завтра вранці принесеш в оцій красивій шкатулці з червоного дерева серце своєї матері!» І жорстока красуня простягла чоловіку шкатулку. І він замість того, щоб плюнути почварі в обличчя, взяв ту шкатулку і пішов до мами. У гості. Син убив рідну матір із першого удару, навіть рука не здригнулася. Любов до чужої дівки виявилася сильнішою за любов до матері. Вирізав серце неньки гострим ножем, поклав до шкатулки з червоного дерева і поспішив до своєї коханої. А коли заходив у хороми, то несподівано на порозі спіткнувся та гепнувся. Шкатулка вислизнула з рук, упала на підлогу та розкрилася. А з неї простісінько до його ніг прикотилося серденько матері і схвильовано запитало: «Синочку, мій любий! Чи не забився?»

У мене від почутого все перевернулося. Інна навіть схлипувати забула. У її очах був жах упереміш із божевіллям. І я розуміла, чого вона боїться.

— То ти оступився і забрав у матері її серце? Заради якої красуні? Чи заради чого?!

Я промовила ті слова, але голосу свого не впізнала. Він звучав наче відокремлено від тіла. Мене всередині пекло, ніби то з моїх грудей добули щойно серце.

— Я оступився, дочко. І кожен може оступитися. Усевладність породжує вседозволеність. А це страшна спокуса. І від того втрачаєш не тільки голову, часто й життя. Я заклав свою душу, і єдиною вимогою для її повернення була душа рідної людини. Узагалі, якщо вже чесно, я спочатку хотів забрати твою душу. Ядвіга все-таки моя мати. А ти для мене завжди була чужою. Та Ядвіга запропонувала взамін себе. Сказала, що ти все одно не погодишся. А душу можна забрати неушкодженою тільки з дозволу власника.

Він говорить спокійним виваженим тоном, і я майже чую, як звір усередині батька починає муркотіти. Згадує, вочевидь, про перемогу, коли повернув душу. Мене нудить, мене фізично нудить. Я хапаюся за горня з чаєм, вхлюпую його досередини і вичавлюю з себе:

— Виродок! Який же ти виродок! Виходить, що душу свою ти повернув, а бабусину заклав? А на який… скажи, таке робити? Тільки не починай про благі наміри, гаразд? Знаєш добре, куди ними викладають дорогу?

Він весело мені підморгує. Зараз іще анекдот розповість. Ціпенію.

— Я й не стану про них говорити. Залишимо цю тему для моралістів. Побалакаємо про інше. Про ключ, наприклад. Оцей ключик, що лежить на столі, — від сховку душ. Ага, від Втраченого Раю. А всі душі в тому сховку виняткові й дуже цінні. Вони мені дозволять повернути всі втрачені сили, зцілитися від вовкулацтва і навіть отримати нові таланти. Але, на жаль, щоб відчинити сховок, мало мати ключ. Двері може відімкнути ним лишень одна людина…

Він умовкає та прискіпливо зазирає в очі. І чому це мене не дивує?

— Я?! — скоріше не запитую, а стверджую.

— Ти.

— Чому я?

— Усе дуже просто, дитино. Ось поглянь.

Він бере ключ, точніше, зараз поки флешку. Крутить, вертить нею, натискає на різні місця. А ключ так і не з’являється.

— Ось така халепа. Ключ належав Валерію і був його власністю. Слухав він лишень його. Коли ти знесилила власника ключа, вся міць духу Валери перейшла до тебе. Тому вийняти ключ із цієї блискучої коробочки можеш тільки ти.

Я мовчки беру з його рук флешку, натискаю на неї легко — і ключ вискакує зі свого сховку. Мечислав зачаровано дивиться, як той легко слухає мене.

— І що тепер? Маєш ключ, він відкритий, можеш його забирати.

— Не все так просто, Аделаїдо. Так, ти вийняла ключ зі сховку, але не відімкнула ним двері. А двері теж може відчинити тільки рука власника ключа…

— А тобі не спадало на думку, таточку, вбити мене і заразом заволодіти і ключем, і дверима, і моїми здібностями? Кльово було б. Ноу проблем із незговірливою донькою.

— Не спадало. — Він сердито кривиться, зітхає навіть. — Забирати силою чуже життя, особливо рідного по крові, — неприпустимо, навіть у світі янголів. Більше втратиш, ніж набудеш. Зрештою, я ж не монстр, а твій батько. Ти маєш відчинити сховок душ, а тоді, обіцяю, я дам тобі спокій. І не чіпатиму, аж поки ти сама до мене не звернешся. Знаєш, у мене з батьком теж були не зовсім чудові взаємини. Та хіба воно дивно? Вічні пошуки себе.

— Себе? Щоб тебе піднесло та гепнуло! — Не перестаю дивуватися! Соловейком співає, артист! — По-моєму, ти себе вже не раз губив і навряд чи всього до крихти знаходив. От скажи, Мечиславе, чому ти мені постійно брешеш? Так, Валерій Едуардович — далеко не ідеальний чувак, а ти? Склав на нього всі гріхи світу — і радий. І скажи тепер, яка різниця між тобою, сірим янголом, одним із найяскравіших представників сірості, та темними янголами? Я їх, щоправда, досі не зустрічала, та, думаю, різниці майже нема…

— Я не сваритися з тобою прийшов. — Мечислав свого звіра раптом силою волі запхав куди подалі, і зараз на мене дивилися цілком притомні очі мого біологічного батька без ричання та бризкання слиною. — Так, я — не ідеальний, дочко. Але ти ще дуже молода, щоб зрозуміти всю логіку того, що відбувається. Іде війна. І ми, сірі янголи, чи не єдині на боці людей. Ми нічого не нашіптуємо, не надихаємо на подвиги, не змушуємо творити зло. Ми вважаємо, що людина сама в змозі вибрати, на чиєму боці їй бути, як діяти та чинити. Ми оберігаємо людську расу від погибелі. Бо що буде, коли світ заполонить тільки добро й усі-усі раптом стануть світлими? Чи навпаки: світ наповнить зло і земля перетвориться на пекло? І в першому, і в другому випадку людей просто не стане…

Інка у своєму кутку, куди забилася, наче миша, раптом голосно чхає.

Ми озираємося на неї:

— Будь здорова, — кажу автоматично.

І раптом розумію всю безглуздість та жахливість ситуації. Інка все чула. Мечислав її живою не відпустить. Схоже, Інна то розуміє. Мечислав хижо посміхається. Він не встигає нічого сказати, бо в його кишені раптом озивається мобільний. Він дістає телефон. Уважно дивитися на екран, на номер того, хто телефонує.

— Алло. Так, я. Секунду зачекай. — І вже звертаючись до нас: — У мене важливий дзвінок. Не здумайте тільки з повітря вичаклувати мітли та полетіти. По-перше, ви не відьми, а по-друге, п’ятий поверх, і я вас навіть на небі дістану. Кілька хвилин без мене, окей?

Мечислав поривчасто виходить, запопадливо за собою прикривши двері кухні.

Я повертаю голову до Інни:

— Ну і як він тебе вирахував, розкажеш?

Інна нарешті підводить голову і піднімає на мене очі. Такою розгубленою, розчавленою та переляканою я її ще не бачила. Ніс розпухнув, кров уже зупинилася, але від того Інна не виглядає ліпше:

— Він мене вб’є, Адо. Після того що я почула та знаю про нього, він мене точно вб’є.

Інна шморгає і тільки завдяки силі волі не починає ревіти. Може, спроби були, але Мечислав, напевне, зупиняв їх відразу. Авжеж, янголи не люблять, коли вампіри плачуть.

Я сумно хитаю головою. Що я можу їй пообіцяти? Я не впевнена, що зараз сама собі можу допомогти. Натомість озвучую зовсім інше:

— Не вб’є, Інно. Поки я жива, він тебе не вб’є.

— Ти обіцяєш?

— Так, — не роздумуючи, відповідаю: — Я обіцяю!



предыдущая глава | Крила кольору хмар | cледующая глава