home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4. Мечислав


Дорогою додому присіла на лаві в парку. Стільки всього навалилося на мою бідну голову. Це сталося не в один момент. Зрештою, навіщо я себе дурю? Мені ніколи легко не жилося, завжди щось траплялося. Але цього разу якось аж надто стрімко і таки забагато.

«Кров — не водиця. Кров — не водиця», — стугонять у голові відомі крилаті слова. А коли то рідна кров?

Рання осіння заметіль — не снігом, золотавим листом — блукала світом. Я вдихала її терпкі пахощі, відчувала ніжні пальчики сонця на своїй щоці. Мені було хороше, хотілося, щоб ця мить тривала довго. Павутинка бабиного літа лоскотала мені носа. Я не поспішала стріпувати її. Нехай. Кусень щастя та кусень миру, спокою, нормального людського життя. Та враз чиясь тінь — це не хмара точно, знаю й очей не розплющуючи, — затулила мені сонце. Я спеціально не розплющувала очі, я не могла зрозуміти, як це чужинець так тихо підкрався, що я не почула ані його кроків, ані запаху. Він нічим не пахнув. Та хіба таке буває?

— Ей! Агов! Ви — та сама Аделаїда. — Це не питання, а абсолютне ствердження.

Він, очевидно, зрозумів, що я чую його. Голос безбарвний та різкий. Як і годиться мати тому, хто не має запаху.

Ліниво розплющую очі та втуплююся в типа навпроти.

— Повторюю ще раз! Ви — та сама Аделаїда, так! Авжеж! — Чоловік торочить очевидне, думаючи, напевне, що я тупувата від природи.

Таким тоном пояснюють першачкам у школі, що два плюс два — то таки чотири, Дніпро впадає в Чорне море, Київ — столиця України. Неймовірно, та хочеться чомусь отак по-дурному у відповідь ляпнути: «Не певна» чи «Невже? От здорово! А я була забула власне ім’я!» — чи приплести ще якусь дурницю, аби вивести з себе цього курдуплика з промороженими наскрізь очима-крижинками, майже безбарвними. Колір таких очей мають зомбі в голлівудських жахликах.

Пришпилюю до своєї карти пам’яті ще один файл. Це не Антон, це хижак куди вищого ґатунку, а що аж такий «неввічливий», то не на краще. Просто вважає, що я не вартую його емоцій.

Подумки нагадую собі, що я психолог — без п’яти хвилин, чи без тридцяти, чи як сказати про студентку, яка до «екватора» навчання майже дотеліпалася? Неважливо, головне, що я в душі таки психолог, а не дурний підліток, і на жовчні провокації не ведуся. Безгучно втягую повітря крізь зімкнені зуби і ствердно киваю. Мовчки, але з дуже ввічливою і навіть зацікавленою мармизою.

Чоловік веде далі:

— Ваш батько хоче з вами зустрітися та поговорити.

— Шановний. На жаль, мій тато помер. Чи ви пропонуєте зайнятися спіритизмом, пане… Е-е-е-е. Ви знаєте, як мене звати, а самі чомусь не представилися. Це неввічливо як мінімум.

А як максимум? Ну так, зараз я нариваюся, і я в курсі. Але хай краще швидше скине машкару, ніж і далі гратиме роль бездоганно холодного посланця. З якого це дива мені на зустріч із воскреслим татком плентатися? Мо’, за логікою сірих, я від щастя навіть бігти маю, йойкаючи дорогою від цікавості: «І як той батечко виглядає?» А може, трохи потягти час і дочекатися Віктора? А вже при ньому цей гнидник поводитиметься адекватніше.

Чоловік ігнорує моє зауваження та кпини щодо невихованості, натомість говорить далі тим самим безбарвним голосом.

— Спіритизм, панночко, не забавка. Не варто з нього починати вчитися силою користуватись.

Пауза. Мене уважно вивчають ті самі льодяні очі. Таке відчуття, що прокрадаються досередини, беруться за душу. Оцінюють, зважують, відзначають недоліки і корисність, наліплюють етикетку і прилаштовують на відповідну полицю. І все це менше ніж за хвилину. Профі, хай йому грець. Виникає нестримне бажання застосувати силу дзеркала.

— Аделаїдо, ви ж не мала дитина. Мусите розуміти, що не всі обрані дорослі мають час на забавляння зі шмаркатими спадкоємцями чи на купівлю тим малим цяцьок на свята. Бувають речі, котрі свідчать про любов куди переконливіше.

— Наприклад? У випадку, коли про те, що твій рідний батько живий та здоровий, дізнаєшся вже студенткою?! І не кажіть мені, що він не потикався роками до єдиного місця на світі, де його по-справжньому люблять, аби не підставляти рідних. Бабусі така турбота не допомогла!

— Ви мислите, як мала дитина, Аделаїдо. Поміркуйте, чи було б розумно панові Мечиславу няньчитися з вами замість рятувати світ? До того ж ви впевнені, що в іншому випадку взагалі не осиротіли завчасно? Чи що взагалі вижили б? А ще ж у вас є матінка і брат, у яких немає і краплі янголиної крові. Думаєте, їх би не зачепило?

Я не впевнена. Уже ні в чому не впевнена. Крім двох речей.

• Не можна довіряти янголам, бо вони вміють напустити туману та переконати у чому завгодно. Ні, не в тому, що чорне — то біле, і навпаки, а в тому, що білого й чорного не існує, що то — різні відтінки сірого, а отже, за певних обставин їх цілком можна сплутати.

• І нікуди я не піду з власної волі. Але й утікати та переховуватися не стану — набридло боятися.

А може, допомога таки встигне надійти. Зиркаю на сонце. Майже полудень. От-от з’явиться Віктор.

— Він спізниться. На ваш телефон зараз надійде есемеска. — Я здивовано роззявляю рота. Тю, сподіваюся, він не думки читає, а просто моє обличчя аж надто виразне, бо інакше геть бридко стає. — Ні, не хвилюйтесь, Аделаїдо, із вашим… приятелем усе гаразд. У нього з’явилися термінові клопоти на роботі. До того ж ваш хлопець упевнений, що з вами все добре. І він, звичайно, має рацію.

Мить услухаюсь у напружену тишу парку. То ненормально для міста, отака тиша. Невже осінь підслуховує? Тьху, а яке діло до нашої розмови осені, панянці в пістрявому вбранні, яка ховає на дні очей майбутні зимові холоди?

Зрештою, хтозна…

Рішуче піднімаю очі на співрозмовника.

— Що ж, шановний. Ось моя відповідь. Передайте її пану Мечиславу. Я, наприклад, не втікаю від тих, хто мені не байдужий. Тим паче не запрошую їх до себе через посередників. Якщо мене хочуть бачити, хай приходять. Так, можна навіть ось сюди, на оцю-от лаву. Хай пан Мечислав хоч раз у житті вчинить по-чоловічому. Так і передайте.

Що, образливо? Та порожньоокий не дивується. Не обурюється. Узагалі не виявляє жодних емоцій. Так, наче отримав детальну інструкцію і на такий розвиток подій. Лише киває і мимохідь попереджає.

— Я передам ваші побажання, Аделаїдо, вашому батькові. — На мить умовкає і поправляє себе: — Я передам пану Мечиславу ваші слова, пані Аделаїдо.

Звісно, пан не витрачає часу на прощання. Ще чого. Повертається та прошкує алеєю, не озираючись. Байдуже дивлюся, як він карбує кроки по коричнево-жовтавому килимку з листя.

«Добре, що палому листю відболіло, і йому байдуже, хто його толочить», — дурна думка. Уриваю себе і зводжу очі до неба.

Там хмари. Зовсім не схожі на ранішні. Ті були білі, якісь розгублені. Наче заблукали влітку і випадково втрапили в осінь. А теперішні непевні, блякло-сірі. Кружляють у високості жмутками вовни, і хтозна, що з тієї вовни вив’яжеться…

Вібрує мобільний. Дістаю його. Есемеска від Віктора: «Затримуюся. У разі нагальної потреби телефонуй».

Усе прогнозовано сумно.



предыдущая глава | Крила кольору хмар | cледующая глава