Сидимо на кухні, п’ємо чай, заїдаючи його тортом. Розмова не клеїться. Христя носиться дзиґою по квартирі, притискаючи до себе ляльку Ядвігу. Софія намагається не дивитися на мене. Уважно вивчає то чай, то торт, то втуплюється у сутінки за вікном, то щось там говорить малій. А мала — вогонь. Зовні нагадує мене на дитячих світлинах. І якби хтось став переконувати, що зовсім ми не рідні, тепер би не повірила. Он і ямка на бороді у неї така ж, і очі зеленуваті, з дивною переміною.

— Софіє, чому ти мені не розповіла раніше про все? І про Христю, і про… нашого з нею батька?

Я стараюся хоч якось підтримувати зовсім ніяку розмову. Знову втомлені очі навпроти.

— Я не буду брехати тобі, Адо. Не розповідатиму, що довідалася про тебе лишень учора. То неправда. Мене просвітили добрі люди трішки раніше. Тільки не запитуй хто, гаразд? Це не має значення. Я намагалася тобі сказати і про себе, і про Христю. Я взагалі вважала, що ти хоч щось маєш знати, і тому того ранку, коли вас з Ірою викрали, завела розмову про вигадану подругу з малям. Пригадуєш? Ти мені ще психолога дитячого нараяла. І я зрозуміла, що ти про Христю, а тим паче про свого батька, анічогісінько не знаєш.

Жінка вмовкає, притишено сьорбає чай, ложкою колупається в тарілці з тортом. Вона його майже не їсть, просто зумисне шпортає, щоб не дивитися на мене. Мені стає її шкода, і я розумію: треба забиратися. Софія мусить звикнути до думки, що в її доньки з’явилася сестра, не віртуальна, а дуже навіть реальна. І що та сестра тепер від них не відчепиться, бо врешті дізналася правду.

Що за потвора мій батько, якщо через нього ця колись дуже красива жінка перетворилася на загнаного звіра, на холодну троянду? Хоча… є в ній щось таке, що навіть лякає. Віктор має рацію: Софія далеко не жертва. А хто? Звичайна історія. Софія — зваблена, потім закохана, згодом покинута та врешті озлоблена на весь чоловічий рід жінка.

Удавано зацікавлено озираюся на годинник, що тікає на стіні у мене за спиною.

— Овва, як пізно! Мені той, Софіє, час. Треба трішки раніше лягти, завтра на пари. Два дні прогуляла, тепер мушу надолуджувати.

Софія не просить мене залишатися. Зате Христі ця ідея подобається. Мала просто благає:

— Се лано. Адоцко, не йди, будь ласка.

Вона має щодо мене великі плани: ми повинні з нею збудувати хатку для Ядвіги, прикрасити житло малюнками, а ще придумати Ядвізі друзів та купу-різну всяких проблем, тобто пригод. Я всміхаюся на такі плани малої Христини. І обіцяю, що обов’язково завтра зайду, якщо мама не заперечуватиме. Мама мовчки хитає головою. Вона не заперечує.

Аж біля вхідних дверей Софія хапає мене за руку і шепоче так, щоб не почула мала:

— Адо, будь обережна. Ти навіть не усвідомлюєш, люба, якого дива ти накоїла. Твій батько не просто покидьок, він — монстр, і він захоче тебе використати у власній грі. Для нього не існує моралі. У принципі, як і для всіх янголів. Є лишень велика місія і служіння їй.

— Цікаво. Розберемося якось і з цим. Який він насправді, Софіє, ти його дуже добре знаєш, чи не так?

Софія перелякано роззирається довкола, наче хтось може підслухати нас у темному тісному коридорчику з тьмяною лампочкою. Загудів на вібрі мобільний. Телефонує Віктор. Хвилюється. Я натискаю на відбій, бо вже й так виходжу. Софія відчиняє двері й, не відповідаючи на моє запитання, на прощання кидає:

— Бережи себе, Адо. І не вір нікому.