home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



6. Хоч як дивно, ще досі день


— Ні-ні, Адо! Переможці — це ті, хто вижив… — говорю я поки пошепки, підбадьорюючи себе. Тьху ти. Звестися на рівні поки несила. Стою на колінах.

Та зараз це значення не має. Навіть якби надривала горлянку, супротивник мене не почув би. Про всяк випадок схиляюся над нерухомим тілом Едуардовича, втуплююся в його розплющені порожні очі, киваю своїм думкам. Не певна, що хотіла саме цього. Але інші варіанти були ще гірші.

— Ти… тобто ми його вбили, так? — машинально відзначаю оте дурне Ірчине «ми». Множина тут нібито ні до чого.

Ірина не зомліла, це вже добре. Хоча колір її обличчя захвату не викликає.

— Ні, Іро. Не вбили. Він житиме. От зараз його знайдуть, викличуть найкращих лікарів або завезуть у найдорожчу клініку і почнуть вичухувати, — зітхаю із щирим жалем. — Так що житиме, падло, довго, але не певна, що щасливо. Комфортабельна лікарняна палата, ввічливий персонал, якісна і, звісно, здорова їжа та всі необхідні пігулки… Однак навіть із серйозними грошима це таки перебування душі в майже повністю паралізованому тілі.

Замовкаю, відчувши, що останні слова звучать аж надміру цинічно. Та, погодьтеся, у мене є привід для злості.

— Іро, може, його добити, щоб уже напевне? — уточнюю без особливої надії.

Повільно підіймаюся, ледь заточившись. Розставляю ширше ноги, щоб устояти. Особливої радості від перемоги не відчуваю. Та й узагалі, завжди думала, що в таких випадках емоції мали б вирувати геть інші. Щось на кшталт ейфорії.

Іра заперечливо хитає головою і чомусь перелякано задкує від мене. Так, ніби я — її найлютіший ворог.

— Адо, ти хто така насправді? Т-т-ти, ти сильніша за нього?! А чому тоді раніше не врізала цьому падлу?

— Бо я — божевільна садомазохістка, котра отримує задоволення від болю і приниження! Не мели дурниць, Ірко, ну, яка там сильніша? — Ледь стримуюся, аби не зірватися на крик, хоч і сил на це в мене немає.

Проводжу долонею по обличчю. Чому це очі в мене вологі? Блін! Знайшла час…

— Іро, я слабка настільки, що навіть не пробувала боронитися на рівних із ним, розумієш. Просто… Ну, уяви, що я виставила перед собою дзеркало. І він зазирнув туди.

Чи я вчителька, щоб роз’яснювати, що відбулося?! А доводиться, і не так Ірі, як собі. Розказувати про силу сірого янгола, котра відбилася під певним кутом та вдарила по ньому ж. Бувають у мене осяяння. До цього так чинила хіба коли хтось аж надто вивертав переді мною душу, і я боялася вгрузнути у чужому болю. Повертала назад той біль.

Цікаво, він же досвідчений боєць… був… Невже досі жодного разу нікому з його ворогів не спало на думку перетворити власну слабкість на зброю? Це ж легко. І раптом чомусь яскраво згадується розповідь моєї бабусі про те, що темні янголи розпочали війну саме через пиху, а не так, як пояснював мені нещодавно Валерій Едуардович, начебто недооцінили суперника. Ех, певно, сірі не дуже їм поступаються у зарозумілості… От і я сама навряд чи колись визнаю, що блискуча ідея тактики ведення бою спала мені на думку за мить до реалізації. Та й то через те, що мене витверезило «дзеркало» — випадкове моє відображення в очах Ірки.

— Він побачив у дзеркалі те, що заміняло йому душу, і…? — Ірці перехоплює подих. І не лише від жаху. Отак народжуються нові легенди. Чому вони завжди гарніші, ніж життя? Про всяк випадок киваю. Те, що у нього замість душі, — видовище справді не для нервових…

— Хто ти, Адко? І чим ти краща за нього?! — І що, цікаво, вона бажає почути у відповідь?

«Тим, що тебе не схотіла вбити?!»

— Ви вампіри, так?

Господи! Покарай усіх творців фільмів жахів! Набридло! Дістало!

— Я не люблю часник, Іро. То факт. Та від сонця не ховаюсь, зі срібних ложечок їм, срібні прикраси ношу і в мене є хрещениця, тож і в церкві я теж інколи буваю. Можу перехреститися. Обережно! Скло!

Валерій Едуардович, падаючи, розтовк склянку з водою.

Іра завмирає на півкроку. Я мимоволі милуюся її граційним рухом. Йде, неначе танцює. Я так не втну ніколи, навіть якщо оселюся в танцювальній залі. Яка дурепа вигнала дівчину з балетної школи? Може, травма була не такою вже і серйозною? Якби тоді її не вигнали, то, гляди, зараз уже б роз’їжджала по світу з гастролям, а я б мала менше клопоту.

Іра обережно озирається на скляну експозицію позаду.

— Скажи, Адо, а це скло можна розбити?

— Розбити можна все, якщо знати, де і як бити. — Не втримуюсь і підходжу на крок ближче до стіни з колекцією.

— То розбий! — Диви-но, а вона швидко оговтується.

Зітхаю. Краєм ока бачу розпластане тіло колишнього Господаря «Темного янгола». Може, мені поки що просто не пощастило. Напевне, існують інші сірі янголи, може, навіть хороші.

— Ну, Адо! — окликає мене Ірка. — Давай розіб’ємо, будь ласка.

— Отак просто розбити? Щоб покалічити їх уламками скла?

Іра зітхає, в її сірих очах остаточно гасне вогник божевілля.

— То це і є душі? Валерій не жартував?

— Ага. Не жартував. Хто що колекціонує. Хто марки, хто монети. Довбень Валерка колекціонував унікальні душі, рідкісні екземпляри тобто. Ну що, Іро, намилувалася? Може, підемо? — Я трохи переграю, але мене гнітить і ця історія, до якої я примудрилася вплутатися, і відповідальність, що раптом звалилася на мою голову, а найбільше — це місце.

Ірка пропускає повз вуха мою пропозицію якнайшвидше вшитися звідси.

— Випусти їх, будь ласка. Я знаю, ти зможеш. Давай розіб’ємо це кляте скло!

— Навіщо? — Я не розумію поривань Ірки.

Зрештою, я начебто у янголи-охоронці до закладених душ не наймалася.

— Не хочеш? Чому? Так не можна. Це не по-людськи.

Ага, це справді не по-людськи. Невже мені не хочеться знищувати таку колекцію? Чим я краща за Валерія, кажеш?

— А розбивати ми нічого не будемо, Іро! Можна ж просто відчинити.

Рішуче підходжу до найближчого контейнера, де завмерло чарівне у своїй тендітності пташеня. Коротко кидаю:

— Допоможи, Іро. Та не пхайся досередини, дурко. До них не можна надто часто торкатися, як до крил метелика. Вікно навстіж відчини!

Мить — і пташа здіймається у повітря. У мене дивне відчуття, ніби я з власної волі знищую справжнісінький скарб. І водночас пишаюся цим.

Далі у вікно випурхує ціла зграйка метеликів, квітів, ельфів, комах. Щоразу це трохи легше. Але саме «трохи»…

Обережно цікавлюся, а що бачить Іра? Виявляється, лишень блискучі іскорки, що завиваються у крихітні, неймовірно красиві смерчі. Варто запам’ятати. Може, коли знадобиться. Далі Іра мовчить, а я швиденько закінчую справу. При цьому розумію, що добрими наші дії можна назвати лише через силу: у випущених на волю полонених мізерний шанс дістатися до колишніх власників чи до неба. Ще якщо з живими власниками можна якось уладнати, то з мертвими набагато важче. Тут спеціальні знання потрібні. У мене їх поки немає. Вільні від тіла і від свого прямого призначення душі залишаються закладеними.

— Ну все, Іро, з мене досить благодійності на сьогодні. — Я повертаю голову до розпластаного тіла Господаря. — Йому я «швидку» не викликатиму, а ти — як хочеш.

Рішуче прошкую до виходу.

На щастя, Ірка зі мною погоджується. Певно, зрозуміла, що не варто співчувати усім підряд, особливо тим, хто хотів тебе щойно вбити. Тож мовчки чимчикує за мною.

Услухаюся в будинок, призупинившись на широких сходах. Так я і думала: цей дім має свою індивідуальність, та краще б залишався звичайною цегляною коробкою, що дає притулок людському мурашнику. У нього вмуровано живцем жертви, і не одну. До того ж не лишень людські. Це його охоронці, душі припнуті до вмурованих тіл. Бр-р, ну й характер у будиночка! Точно як у його господаря. Навіть пробує навіяти мені примарні уявлення, потріскуючи панелями та усіляко намагаючись переконати: поруч причаївся ворог.

До речі, де охорона?! Антон не виглядав клінічним ідіотом, здатним залишити Господаря без захисту. Звичайно, не від нас, смертниць, його захищати, та всяке буває. Підпалив же хтось «Янгола»… До речі, чому така назва — «Темний янгол»? Чому не «сірий»? Як засторога для всіх сірих: пам’ятай, мовляв, чим можеш закінчити свій шлях, якщо грішитимеш… Тю, і знову не про те думаю… Безголова.

Ні, ми в будівлі самі. Ну, майже самі, та я зараз не хочу думати про ту кімнату з колекцією, де на підлозі напівмертве людське тіло. Є клопоти й важливіші:

— Іро, ти ж не хочеш потрапити до божевільні? — Навіть не чекаю відповіді на відверто провокаційне запитання. — Ти не дурна, тож повинна розуміти, що подумають люди про наші пригоди, якщо розповісти правду. Спробуємо забути про те, що з нами відбулося. Просто забути, га?

— Забути! — киває Ірен. Вона не проти. Звісно, не проти, бо розгублено додає: — Хотілося б, та чи зможу?

— Навряд чи, — відповідаю чесно. — Однак спробувати мусимо, гаразд? Тільки давай з’ясуємо дещо раз і назавжди. Так, я трішки схожа на Валерія Едуардовича, бо, якби стала заперечувати, що геть інша і що випадково його перемогла, хіба б ти повірила? Та наша схожість лишень в одному: ми належимо до когорти людей… Е-е-е-е-е, як би точніше сказати… До людей з особливими талантами.

Я не можу озвучити всієї правди, бо й сама не всю її знаю. І не можу прочитати звичайній людині лекцію про кастовий поділ серед янголів. Бо вона мене тоді вважатиме чокнутою, а якщо трапиться диво і повірить, то стовідсотково збожеволіє.

— Звісно, Іро, я не ідеальна. Та у мене, чесне слово, ніколи не було, нема і не буде такої колекції. І не лише цим ми з Едуардовичем різнимося. Тобто…

— Припини! І вибач, — перебиває Ірка, відчуваючи, що трохи мене образила, порівнюючи з Господарем, і тому їй ніяково. — У мене випадково вирвалися ті слова. Ти не така, як він. І ти мене врятувала. Я це знаю і пам’ятатиму.

Киваю. Усе повертається на круги своя, і я для неї не лишень борець проти поганців, а й звичайна дівчина Адка, офіціантка та студентка.

— Слухай, Адо, скажи, будь ласка, то моя душа насправді настільки гарна, що Едуардович хотів мати її в колекції?

Я чекала цього запитання. Я б також на її місці спитала. Бо це, виходить, головна причина всіх сьогоднішніх та, зрештою, й учорашніх бід.

— Так, Іро. Вона — прекрасна, надзвичайна, унікальна! Якби було по-іншому, то Валерій Едуардович так відчайдушно не хапався б за тебе.

Цього разу брехня злітає з моїх уст напрочуд легко, бо я вже знаю: далі говорити не доведеться. Ми нарешті на задньому подвір’ї. Тепер залишається дрібниця — вийти за ворота, на волю.



предыдущая глава | Крила кольору хмар | cледующая глава