home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



5. День


— Яка ще молодша сестра по батьку?! Ви не помилилися адресатом, шановний? Старша, може, десь і є, не сперечаюся, всяке буває, однак не молодша. Мати казала, що батька вбили грабіжники. Бабуню називала божевільною, бо та мене переконувала, що його збила машина. Хай там як, а вже дві нечужі для мене людини, зрештою, рідна мати батька насамперед, в один голос твердять: батько мертвий. Є у мене молодший брат по матері — не заперечую, але й тільки.

Він поглядає на мене з відвертим скептицизмом. Сплетені у вузол руки, довгі випещені пальці з доглянутим манікюром. Чомусь витріщаюся саме на них, і від їх доглянутості мені стає гидко. Тьху ти, знайшла коли гидитися. Чоловік впевнено та масно посміхається. Однак за мить до цього я ладна була заприсягтися, що його вільготна поза у зручному кріслі — фікція.

Ковтаю слину. Хай йому грець! Що за розмови? До чого тут мої родинні зв’язки? І чому почали «допит» саме з мене? Хоча…

Те, що вирішили почати з мене, а не з Іри, пояснити можна. Жену подалі спогад про розширені від страху зіниці дівки на зблідлому обличчі.

Похапцем роздивляюся кімнату. Крім нас, у кімнаті нікого. Звісно ж, Господар не сприймає мене як небезпечного супротивника. Отже, охорона і зайві вуха йому не потрібні. Але все-таки, чому я тут? Невже річ тільки в родинних зв’язках? Бо зараз чоловік аніскілечки не придурюється і не грає. Йому справді кров з носа треба знати, як здоров’ячко та справи у моєї молодшої сестри? І, коли я чесно відповідаю, що вперше чую про щось таке, Господар розчаровано кривиться. Навіть незадоволено смикаються куточки його тонких вуст. Це ледь помітно, певно, мімічних зморшок стережеться.

— Хм… Кажеш, що не знаєш про сестру? Дуже дивно, дівчино! Ада, здається? Принаймні це ім’я було на твоєму бейджику.

Я ствердно киваю у відповідь. Він веде далі:

— Я — Валерій Едуардович. То про всяк випадок, якщо призабула. Знаєш, рідні часто дурять своїх кревних. Особливо матері, особливо дітей і особливо у схожих ситуаціях. Краще сказати: помер татусь, і кінці у воду. Бо зізнатися, що він проміняв розумну та красиву тебе на хтозна-що, якусь примарну волю чи молоду коханку, а від дитини взагалі відмовився, — то треба мати мужність.

Він підводиться зі зручного м’якого фотеля, підводиться неквапливо, навіть елегантно. Руки, якими він так любить хизуватися, схрещує на грудях. Перебирає пальцями та прискіпливо вивчає мене. Але вивчає лишень мою зовнішність — статуру, обличчя, не стараючись влізти в голову, принаймні поки.

— Пригадуєш, Адо, про що я тебе вночі в клубі запитував? Чи подобається тобі твоя робота? Ти відповіла, що робота як робота. Справно платять. До речі, щоб справно платили, регулярно нагадую бухгалтерії. Правда, через одного бовдура я не встиг тебе запитати. Чому ти влаштувалася на роботу саме в нічний клуб «Темний янгол»? Тільки не обманюй. Випадковостей не буває.

Мої руки заховані за спиною. Я не хочу показувати супернику, що хвилююся і вони у мене тремтять. Криво посміхаюся і злісно додаю:

— Так ось чому я тут? Ви не встигли мене запитати, якого милого я роблю у «Темному янголі»? Це ж треба бути аж таким цікавим! Витрачати час, зусилля, прислугу. Могли б і в клубі знайти місце для розпитувань. Наприклад, викликати в кабінет Вікторовича, і все. А то ескорт-доставку організували. Чи не забагато честі для якоїсь там офіціанточки?

Не можу себе стримати. Іронізую. Легка тінь невдоволення пробігає обличчям Валерія Едуардовича. Він хмикає незадоволено. Ну хто мене за язик тягнув, скажіть? З того, як злістю наливаються його очі, витісняючи звичайну цікавість, розумію: зараз почнеться найважливіше.

— Погратися захотіла? Смілива дівчинка! Ну що ж. Давай пограємося. Тільки зваж: це дорослі ігри. О, не думай, що ти всі розуми поїла і от-от Бога за бороду вхопиш. Хто ти там? Психолог недороблений? Мені добре відомо, що ти «забула» начебто зовсім випадково у «Темному янголі», і знаю, хто ти насправді, і про батька твого аж забагато знаю, і про ту стару відьму, твою бабусю, теж. Самаритянка срана. А могла б досі жити, якби мудрішою була.

Чоловік робить паузу, вичікуючи моєї реакції. Я відчуваю, як починає прискорено битися моє серце, та я з усіх сил намагаюся тримати себе в руках. Поки вдається. Він трохи розчаровано веде далі:

— «Темний янгол» — моє улюблене дитя, і всі, хто там працюють, мають відповідати рівню закладу. А ти зовсім не вписувалася в рамки контингенту, який до нас приходить працевлаштовуватися. Та тобі не сказали «ні» відразу по співбесіді. У нас нікому не кажуть «ні» відразу. Співбесіда записується на відео, потім її переглядаю я і вже особисто вирішую, чи годиться людина, щоб працювати у «Янголі».

Не стримуюся. Голосно пхикаю. Він замовкає, питально зазирає в очі.

— Невже? Тобто обслуга «Янгола» — це, так би мовити, збіговисько збоченців. А нормальних людей ви близько до себе не підпускаєте?

— Чому ж? Хтось має робити і брудну роботу, — відповідає він глумливо і зухвало. — У мене свій підхід до підбору кадрів, вишуканий. В обслузі і «Янгола», й решти моїх закладів повнісінько людей. Правда, завжди трохи специфічних, особливих, виняткових. А ти? Я відразу впізнав тебе, дитинко. Тільки-но побачив на моніторі компа, переглядаючи відео співбесіди. Ти так схожа на свою бабусю. А коли зібрав на тебе інформацію, зрозумів: не помиляюся. Пригадуєш приказку про надто цікавих і що з ними відбувається? Схожа халепа трапилася з тобою. Захотіла дізнатися, на кого тато поміняв маму? Глянути хоч разок на ту нещасну, яка йому народила дитя. Зрештою, і сестру побачити кортіло. Правда ж, Адо?

Він робить паузу. Я мовчу. Я справді нічого не розумію. Це якась дурна помилка. Звичайна помилка. Яка сестра, яка звабниця-суперниця? Якщо навіть так і мама сестриці працює в «Янголі», то хто вона? Гарячково силуюся згадати, хто з обслуги має доньок, які за віком молодші мене. І несподівано розумію, хто вона.

— Дідько! Невже це Софія? У Софії є дитина?

І пригадую сьогоднішню нашу розмову з Софією про доньку подруги, яка народилася від покруча. Той покруч — мій батько? Не може такого бути. Чи може?

Господар задоволено шкіриться.

— Так. Софія має доньку. Христина, здається, малу назвали. Років чотири, може, трохи більше. Невже ти не знала?

Він не вірить. Він пропікає, свердлить мене поглядом. Я вперто не відводжу очі. Мені легко це робити, адже я й справді анічогісінько не знала досі про свою сестру. Він невдоволено випалює:

— Гаразд. Якщо навіть я повірю в те, що ти ні сном, ні духом про свою сестру не відала, тоді моє запитання залишається відкритим. Що ти забула у «Янголі»? — У його голосі щось схоже на розчарування.

Мій страх раптом кудись зникає. Я фізично відчуваю, як усередині тане льодяна кулька, що досі заважала мені дихати. А на її місці — порожнеча. Є у мене знайома, вчиться на філолога. То вона безупинно твердить, що життя — суцільна комедія помилок. Ніхто не знає, що спонукає до дій оточуючих, тож завжди помиляється сам. Щось не багато гумору в цій комедії, яка зараз відбувається.

— Шановний Валерію Едуардовичу! Я працюю у «Темному янголі» звичайною офіціанткою. І всі ці ваші фантазії, проше пана, геть купи не тримаються. Якщо вірити у ваші домисли про моє походження, то я мала б бути вродженою вовкулакою. Та нетипова якась, вам не здається? У повню на місяць не вию, шерстю не вкриваюся, від вигляду теплої крові не судомить…

В очах Господаря вперше майнув сумнів. Він укотре уважно вдивляється в моє обличчя, перевіряючи, чи не сталася-таки прикра помилка. Намагаюся не кліпати. Він ледь киває, майже вдоволено.

— Ось ти і впіймалася. А про вовкулацтво батька звідки тоді знаєш, раз така вже чесна — нічого не бачила і нічого не чула.

— А я й не сказала, що нічого не чула. Софія мені сьогодні баєчку розповідала про погану спадковість по батьковій лінії доньки своєї подруги. Але так жалібно розповідала, що я враз і зрозуміла: про власну дитину йдеться. Отже, якщо батько у нас із Христиною спільний, то й спадковість по його лінії схожа…

Я легко парирую випад. Господар зацікавлено хмикає і цього разу звертається до мене несподівано спокійним тоном.

— Можливо, не брешеш. Що ж, розберемося. Мене ще одне питання бентежить. От скажи мені, Адо, дев’ятнадцять років — то багато чи мало? Як гадаєш?

— Дивлячись що ви маєте на увазі, — виявляю дива дипломатії.

Щось я остаточно перестала розуміти логіку запитань та самої розмови. Укотре себе питаю: що я тут роблю, тобто нафіга було нас викрадати?

— Молодець. Обережно відповідаєш. Так, Адо! Для тебе твої роки — ледь не все життя, для тої дівки, котра очікує на нас у сусідній кімнаті, — теж, а для твого батька що? Пригадую часи, коли тебе ще не було, а він по вуха закохався в твою матір та активно з нею спілкувався. Сильним був, гад. Дехто навіть щиро заздрив його силі. А дехто заздрив по-чорному. Й не без підстав, звісно. Та одного дня все змінилося, щось пішло не так. Його світ перевернувся, він забагато забажав. Знаєш, а дехто ще й досі боїться його. Можливо, через те, що добре пам’ятає, яким небезпечним він може бути.

— Досі боїться? — Я не стримуюся. — Валерію Едуардовичу, ви мене точно ні з ким не сплутали? Який батько? Мій тато давно мертвий, чи ви не чули, що я вам розповідала?

Чоловік підходить до вікна. Мовчки щось там розглядає. На вікні цієї кімнати також ґратки. Озирається, кидає через плече:

— Який батько? Рідний по крові. Твій батько живий, Адо! Думаєш, легко вбити янгола? Дивно, що стара Ядвіга тебе нічого не навчила. Мати силу — ще не все. Потрібно вміти нею користатися. Дурень твій батько, Адо. Себе занапастив і дітей, вважай, також. Неуки ростуть. Зрештою, хіба ти винна? А яка користь із дівок?

Що за дурощі він верзе? Звідки він знає мою бабусю? І сестри мені не треба, мені брата з головою вистачає. І батька, та ще й якогось такого незрозумілого, теж не треба. Від мене особисто що це падло хоче?! І до чого тут убити янгола? Скажіть, до чого?

Не стримуюся:

— А у вас, либонь, самі хлопці в родині, та ще й гарно всьому навчені?!

Саме такі-от безглузді репліки і потрапляють у «яблучко». От і його обличчям майнула тінь, швидко відводжу погляд. З власної волі, немов підкреслюючи: мене зовсім не цікавить, що в когось можуть бути хвилинні слабкості. Та запізно: тіло затоплює хвиля болю. Хвацький ляпас. На щастя, це поки лише нагадування, що не варто забувати, дівко, на чиїй території ти перебуваєш. Сильно закушую губу, та вчасно похоплююсь: краще стогін, перед ким тут викаблучуватися, демонструючи силу волі? Він може й повторити, і вдарити сильніше.

У відповідь на мій стогін лунає спокійний, розважливий голос, так, ніби щойно нічого не трапилося. Чергове безглузде запитання:

— Що ти знаєш про сірих янголів, Адо?

— Це щось типу з легенди про повстання янголів. Сірі — то ті, котрі боязливо вирішили відсидітись у хмарах, поки арханголи з Люцифером та його військом рубалися. Тільки дещо прорахувалися. І вчасно не встигли стати під знамена переможців.

Задоволений кивок. Ще трохи — і мені запропонують взяти цукерку за старанність.

— Я б не називав це боязливістю, Адо, швидше розумом, — поправляє мене Валерій, як школярку, котра не надто добре засвоїла урок. — І що ж далі було з тими обережними?

Дикість ситуації мене вже не бентежить. Говорили про батька, тепер поговоримо про створення світу. Старанно морщу лоба, бо ж не відчепиться.

— Хтозна. І світлі, і темні їх вважали зрадниками, а не просто розумними та обережними. Навряд чи їм пробачили. Певно, скинули донизу. Лишень не в пекло. Там місце темними зайняте. Так сірі потрапили на землю.

Цього разу мої роздуми не розсердили, а зацікавили чоловіка. Так, певно, дивляться на вихованця інтернату для психічно відсталих, який, урешті, ощасливив-таки втомленого вчителя відкриттям, що два на два — чотири. А ось і наступне запитання. А ти що собі гадала? Тут навряд чи дозволять розслабитися:

— А на землі з сірими що сталося, як вважаєш?

— Ну, темні, ті, що не долетіли до пекла, хто де впав, там і залишився. Звісно, якщо вірити казкам. У річку впав — став водяником, у ліс — лісовим господарем, у хатинку — домовиком… Ой, а тоді хатки вже були чи ні? Може, лишень печери?

Це мені нагадує семінар, де терплячий викладач підштовхує студента-невдаху до потрібної відповіді. Найгірше те, що мені справді цікаво і згадувати десь-колись прочитане чи почуте, і логічно міркувати, і дещо вигадувати.

— Навряд чи. Невже ти, розумниця, та з такими генами, справді віриш у фольклорні побрехеньки? Запам’ятай на майбутнє: нікому і нічому не вір, навіть тому, що люди звуть першоджерелами.

— Отаке! Тоді звідки вампіри вкупі з вовкулаки взялися? Чи ви скажете, що вони теж фольклор?

— Не фольклор. Це нащадки сірих янголів. У деяких випадках виродження неминуче. Усесильність породжує вседозволеність… А то потім вилазить боком.

Яка вседозволеність? Подумки ставлю запитання, бо щось не дуже хочеться перепитувати про таке. Цікаво, він хоч трохи вірить у те, що я йому щойно наплела?

— Історію пишуть переможці, Адо.

— А переможені?

— Переможені, на жаль, заклопотані геть іншим. Виживанням та помстою. — Це ж треба вміти — банальності, які він зараз виголошує, наповнювати такою переконливістю.

Валерій Едуардович знову всідається в крісло, закидає ногу на ногу і веде лекцію далі.

— Коли йде битва між двома рівними суперниками, хто виграє, як думаєш? — Це риторичне запитання, бо чоловік говорить далі: — Знаєш, Адо, то сірі повинні мати претензії до темних, а не навпаки. Ми ж на них ставили. Темні самі винуваті, що продули битву. Не можна бути аж таким самовпевненим, коли маєш справу з надто правильними. Тобі здається, що ти знаєш про нього все. Адже правильний має діяти строго за правилами. Однак… Не так сталося, як гадалося. Бувають винятки. На те вона і війна. Темні самовдоволено та самовпевнено кинулися в бій. Світлі заманили темних у пастку. І темні програли. А потім у всьому звинуватили сірих. Звісно, сірі перетворилися на вигнанців. Чужі для світлих, чужі для темних, викинуті небесами на землю. Але до честі сірих слід сказати: вони зуміли-таки зберегти янгольську міць. Насправді не так це легко: втримуватися від спокус, не асимілюватися з людьми. Звичайно, знайшлися й слабодухі, які вимолили прощення у світлих учинками, прислужництвом, доносами. Хоча, як на мене, цілковитого прощення не існує… Дехто з сірих пристав до темних. Тут і прощення просити не треба, і якісь вчинки робити. Падіння — найпростіший шлях до самознищення. Уже не кажу про тих, хто взагалі скотився до дрібної нечисті. Замкнувся на служінні чомусь чи комусь одному, часто не зовсім живому, — лісу, дереву, водоймі. Ото ти про них згадувала — домовики, водяники і так далі. А дехто… Надто втомився від ролі вигнанця. Настільки, що пішов назавжди, та й по всьому.

— Це самовбивці? — Мені стає цікаво, і я, вже не соромлячись, запитую.

Валерій Едуардович поблажливо посміхається. На запитання він не відповідає, веде своє:

— Гірку картину я намалював, Адо? Невже виродження сірих неминуче? Очевидно, так. Бо й нащадків щоразу менше народжується. І віра у всемогутність янголів, для якої вороги — ніщо, перетворюється на міф.

Він знову похмурніє. Підтримувати розмову з таким типом нелегко.

— Валерію Едуардовичу, у мене нещодавно намагалися купити душу, — вперто перевожу розмову на інше і промовляю це навіть з образою в голосі.

Він ошелешено витріщається.

— Ну і що? Не купили ж. Чим тут перейматися? — Таким тоном заспокоюють дівчаток із гарних родин, коли ті вперше проти волі старших пхаються на круту дискотеку, а пізніше, отямившись від шоку, скаржаться, що отримали там непристойну пропозицію.

— Валерію Едуардовичу, все це, звісно, цікаво — і про янголів, і про їхній поділ на касти, але… — Роблю паузу і вкладаю у свій голос усю серйозність, на яку я здатна. Важливо, щоб він не подумав, наче я кепкую над ним. — Але ж хіба у справжніх янголів може бути душа? У будь-кого з них? Це ж лишень людина створена на подобу Божу… А янголи? Вони мають іншу місію: оберігати, стерегти, застерігати, тримати світовий порядок, чи не так?

— Не так. ЯНГОЛИ МАЮТЬ ДУШІ! От хто ти така насправді? Наперед знаю, що зараз бовкнеш: звичайна собі людина!

Я знизую плечима.

— Ну…

Мій словниковий запас поки вичерпаний.

— Ага. От тобі й ну, Адо! Було б усе так просто, не було б так цікаво. Як ти гадаєш, дівчино, чому ти тут? Хто ти така насправді, Адо?



предыдущая глава | Крила кольору хмар | cледующая глава