home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4. Ранок


— Дуринда, справжнісінька штурпачка! — сичу крізь стиснуті зуби, опускаючись на м’який килим.

Не раз шановний Вікентій Леонідович, викладач психоаналізу, наголошував на важливості позитивного мислення. Навіть помилившись, варто використовувати фрази на кшталт: «Я — розумниця, от тільки цього разу дещо схибила. І тому мені трішки не пощастило. Але я таки розумниця, велика розумниця!» Авжеж. У моєму випадку без позитивного мислення самокритичніше вдатися до виразу «дуринда зацофана».

Та каяття в мені нема ні грама. Якщо виплутаюся, то розберуся і з власними розумовими здібностями, і з сумлінням. Зараз мої репліки — більше гра на публіку. Змовкаю й обережно торкаюся правої вилиці. Як і думала, не дуже боляче. І синець, певно, невеликий, хоч і цілком виразний. Точно сказати не можу, бо в кімнаті нема дзеркала. І жодної матової поверхні, де можна розгледіти своє зображення, а ще краще — зазирнути у власні очі. Професіонал бив, майстер своєї справи.

У мені закипає злість. І зовсім не через продажність Ліни. Вона сама швидко збагне, що зрада — не такий уже й вигідний бізнес. І, звісно, злюся не на того кінченого наркомана, типу брата, ладного за дозу на все. На таких не варто витрачати свої сили. А от водій… Може, його і справді звуть Антоном?

Могла б здогадатися, чого йому від мене треба, щойно він мене окликнув у напівтемній вітальні будинку, куди нас привезли. Урешті, він також, як і його «брат», лишень виконавець. До того ж хороший. Приємних емоцій полонені у нього не викликали, та свого напівбожевільного брата- напарника він завбачливо відігнав. Вирішив відконвоювати переляканих дівчисьок до потрібного місця самостійно. Навіть попередження про можливі наслідки недоречного героїзму (спробу втекти) прозвучало майже сухо, мовляв, нічого особливого, та, якщо змусите…

— Той, дівко, — гукає до мене, — на кілька слів.

Зупиняюся та, зціпивши зуби, спідлоба обережно зиркаю на нього.

Раптом мою щоку обпікає біль. А цей негідник дивиться прямо у вічі. Так і не дочекавшись ні зойку, ні того, щоб я піднесла до обличчя руку, намагаючись втамувати біль. І несподівано кидає найбезглуздішу в цій ситуації репліку:

— Вибач, дорогенька, але інакше ніяк…

Бог із ним, із синцем. Хоч я нікому не дозволяю знущатися над собою безкарно. Тож поки мовчки ковтаю образу. Ковтаю, але не забуваю. Антон, здається, встиг себе переконати, що я — «своя», одна з них. І, звісно, тому не може мати нічого проти мене особисто, певно, навіть співчуває дівці, що опинилася не в той час і не в тому місці.

Та, якщо накажуть, уб’є без вагань. І не через те, що ненавидить мене, чи тому, що так уже нерозривно пов’язаний із теперішнім босом. Такий і сам зможе дати собі раду. Усе набагато простіше. Навіщо зайві клопоти в пошуку хлібного «місця під сонцем», якщо воно вже є? Знати б іще, чого мені так гидко від цих здогадів?



предыдущая глава | Крила кольору хмар | cледующая глава