home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Пролог

Випадковість — це прихована присутність Бога.


— Бабуню-бабусечко, ну, ще одну історію, будь ласка. Страшнючу. І, я обіцяю, спатиму, як янголя, аж до ранку Чесне слово!

Худеньке кирпате дівча, надто дрібне як на десятирічний вік, щиро просить стареньку бабуню, зазираючи їй в очі. Зеленкуваті оченята, світлі кучерики довкола мініатюрного личка, відкритий усміх на калинових губенятах — дівчинка дуже нагадує янгола з листівки чи із стародавньої картини, творець якої бачив тих крилатих вісників, принаймні уві сні.

Очі малої так благально дивляться на стареньку, що та не витримує, усміхається, пригортає онуку своїми сухими кістлявими руками до серця. Мала не пручається, бо добре знає: бабуня її любить, бабуня її не скривдить. Дівчинка слухає, як спокійно та трохи заповільно бється бабусине серце. Вона любить свою бабусечку. Дуже-дуже любить і потай хвилюється через те, що та вже аж така старенька. У бабуні ж, крім «малої горопахи», — то так бабуня її ніжно називає, —нікого нема. Зрештою, і в самої Адки, крім бабуні, — майже нікого.

Тато й мама? Ну, вони таки є десь та-а-ам чи принаймні колись були. Свого татка Адка ніколи не знала. Мама говорить, що його вбили якісь грабіжники ще до Адчиного народження. Бабуся Ядвіга — то мама її батька, і вона розповідає геть інше. Був такий час, що мала Адка замучила стареньку розпитуваннями про нього: яким був, що любив, а що ні. Та бабуня чомусь завжди неохоче згадує про сина. Говорить, що непутящий був, любив чарчину і випадково втрапив під машину. Так і загинув.

На могилу до батька вони не ходять. Нікуди ходити. Бабуня каже, що могила далеко, десь аж у Магадані. Адка знає тепер, де той Магадан. Бачила на мапі. Це — край світу. Дуже-дуже далеко. А ще, звісно, дорого туди їхати. Але нічого, от Адуся виросте, вивчиться, знайде гарну роботу, заробить купу грошей, візьме бабуню і вони разом поїдуть до тата на могилу. Вона хоче побачити таткову могилу. Чому? Сама не знає. Може, для того, щоб переконатися, що все в неї, як у інших дітей: і мама є, і тато, хай колись, але був.

А може, ще ось чому. Її однокласниця та подруга Юлька теж не має тата. Зате знає, де той похований, і, коли аж украй непереливки, біжить на цвинтар і розмовляє з батьком. Ада на власні очі бачила і навіть одного разу підслухала. Але нікому про це не розповідає. Бо Юлька не тому це робить, що скиглійка чи дивачка. Мама Юльки, як і Адусина, до речі, теж, має нового чоловіка, а той час від часу добряче напивається. І от, коли напється, починає збиткуватися над усіма, хто під руку підвернеться. Підвертаються, зазвичай, усі домашні. Спасу від нього нема. Юлька пробувала ховатися — то під ліжком, то на груші, а одного разу навіть у вулику старому укрилася. Іноді це допомагає, але коли вже вітчим тебе знайде, то Без пояснень чи погроз починає бити. Заломлює руки, затуляє дитині рота, щоб не верещала, тягне до хати та Вітчим уміє «правильно виховувати» — то він це так називає. Він — колишній мент. А менти рано йдуть на пенсію. Бабуся каже, через психічні розлади. Тоді чому ті психічні розлади не лікувати, а дозволяти зганяти їх на ближньому? Так, колишній мент бити уміє. Синців та ран на тілі не залишає. Юльчина мама, тьотя Свєта, називає це професіоналізмом. Як на Адку — це дебілізм. Бо хіба можна такого виродка біля себе терпіти? Він колись усіх їх повбиває. Бабуня каже, що Ада ще мала і багато чого не розуміє.

Ага, гарну відмовку придумали дорослі. Як тільки справа торкається чогось серйозного, то відразу чується: «Мала ще. Хай молоко на губах обсохне». Тю на тих дорослих. А от Юльку Адці й справді шкода. Єдине місце, де вітчим малу Юльку не може дістати, — то цвинтар. Одного разу, коли той знову не на жарт «розбушувався», ноги самі понесли дівча на кладовище. А вітчим на цвинтар не потикається. У нього алергія на церковні хрести, йому там чорти рогаті ввижаються. Хоча, Адка вважає так, що тим чортам робити між мертвими? Це між живими їх аж забагато. От і стала Юлька переховуватися від пяного вітчима на цвинтарі. Сідала на могилку батька та розмовляла з ним.

Адка навіть трохи заздрила Юльці. Бо єдиний, хто вислуховував, не питав, не повчав, а просто співчутливо огортав цвинтарною тишею, був хрест на могилі Юльчиного тата. От тому Адка і мріє хоч один разочок побачити батьків хрест, побути на батьковій могилі, поскаржитися йому на маму, яка заради нового чоловіка скинула її на стареньку бабуню. І відвідувала Аду лишень на великі святаСпочатку малій усе здавалося, що мама от-от забере її з собою до великого міста. І вони житимуть великою дружною родиною: вона, мама, бабуся, маленький братик, якого Адка дуже-дуже любить, хоч і бачить того ще рідше, аніж маму, і навіть дядя Вася, мамин теперішній чоловік. Він не гірший від Юльчиного вітчима, принаймні не бється. І від нього досить гарно пахне дорогим одеколоном та тютюном. Але мама Аду не забирала, щоразу відшукуючи нові та нові відмовки, аж поки Ада не перестала й проситися до міста та чекати на мамин приїзд.

Скільки всього розуміє дитина, коли їй 10 років? Адка себе про це не запитувала, вона розуміла та бачила аж забагато, як на свої літа. Бабуня називала її інколи «стара мала». Ада не ображалася. Бо хіба можна ображатися на правду?

— Ой, Аделаїдочко, моя маленька… — То тільки бабусі дозволялося так її називати. Бо для решти світу вона була Адкою. Себе ж для себе називала Адусею, Адочкою. — Моя солоденька, та хіба можна страшні історії слухати на ніч? Он місяць уповні, підглядає. Наслухаєшся — спати не будеш.

І коли це вона не спала? Навпаки, після почутого завжди спиться міцно і сниться щось хороше, то вона точно знає, що хороше, бо на ранок сну не пригадає. Якби снилися жахи, то кричала б і щось би таке запамятала.

— Буду-буду спати. Обіцяю! Будь ласочка. Я так тебе люблю, бабуню! — І Ада цілує стареньку в помережену зморшками щоку. Хіба можна відмовити?

— Ох, бешкетниця моя маленька. Та ти всі сільські бувальщини ліпше мене знаєш.

— Не всі, не всі! Бабуню, а ти колись казала, що, коли я підросту, розкажеш мені бувальщину про вдову Горпину. Я вже підросла. Розкажи, будь ласка.

— Про вдову Горпину? — Бабуня завагалася.

То була геть не дитяча історія. Хоча, може, якщо вона розкаже малій цю придибенцію, та хоч трохи налякається і перестане аж надто любити страшні оповіді. Он інші дівчатка, сусідські, про принцес та замки воліють слухати, а її онучці страшні історії давай.

Замислилася стара і вже примирливо додала:

— Та що з тобою вдієш, не відчепишся ж! Ну гаразд!

Ада плескає задоволено, біжить до стіни, вимикає світло та навпомацки пірнає під ковдру.

Бабуся зітхає. Знає, що то такий ритуал: страшні історії мають розповідатися вночі й обовязково в темряві.

— Жила собі на світі білому вдова Горпина з двома дітками, — починає бабуся. — Так сталося, що чоловік її рано пішов із життя. Посеред літа утопився в сільському ставі горопаха. Ніхто не знає чому. Сталося то посеред дня. Різні чутки ходили. Одні стверджували, що судома вхопила, коли купався. Дехто лякав річковими русалками, мовляв, залоскотали до смерті чоловіка. Хоча які там русалки посеред білої днини і чи взагалі вони існують? А ще були мудрагелі, котрі переконували, що то через любу дружиноньку трапилося. Начебто довела. Та то була неправда.

Любила Горпина свого Устима палко. І так побивалася за ним, що на похороні аж трійко людей її від могили відтягали, ледве за чоловіком у яму не кинулася. Малі дрібні діти — три та пять рочків — не зовсім розуміли, що відбувається Але всі плакали —і вони ридали, всі кидали землю на труну —і вони по жменьці кинули.

Поховали Устима, поставили на могилі хрест, хоч старі люди і казали панотцю, що не можна цього робити, бо, мовляв, загинув чоловік наглою смертю і є закладеним мерцем, а ховати таких слід біля перехрестя чотирьох доріг і ставити хреста, аж коли рік мине.

— А чому, бабуню? — запитує Адуся. Вона і справді не боїться, їй і справді цікаво.

— Душа людини, яка померла наглою смертю, кажуть старі люди, є закладеною. Тобто тіло померло, а їй ще не час —і на небо не пускають, і до пекла не приймають. То бідолашна душа мусить никатися невідпущеною по землі аж рік. Відбувати покуту.

— Цікаво! Але ж, бабуню, Устим не зумисне втопився. Пра’? — Мала пробувала розібратися.

— Так, дитино, і не зовсім так, — каже бабуня. — Устим не маленький, і йому нянька не потрібна. Мав сам знати, що одному посеред літа, в спеку, в холодну воду лізти не можна. Перепад температури іОх, дитино! Є певні закони, і їх слід дотримуватися.

— На все свій час, бабуню? — перепитує мала.

І на всіх свій час! — відповідає старенька. — Тож поховали Устима, а Горпина щодня на могилу бігає. Так побивається і так за чоловіком тужить, що аж-ажПрипаде губами до хреста і щось там шепоче або плаче, наче божевільна трохи. Люди через це боятися її стали, сторонитися. Здуріла від горя зовсім жінка, про дітей геть забула, до церкви не ходить, господарку та город занедбала. Навіть панотець пробував її повчати. А вона йому на те: «Поверніть мені чоловіка, отче! Будь ласка! Ви ж із Богом розмовляєте, він вас почує!» Ну що тут скажеш? І панотець змирився — бідолашна. Геть очманіла від горя.

Минав час, і сусіди помітили переміну в самій Горпині. Вона рідше стала на цвинтар бігати, навіть щось по господарству почала робити. І їсти дітям наварить, і попере, і до церкви щонеділі справно ходить. Але тут нове лихо жінку спіткало. Дуже худнути почала. Наче якась напасть до неї через пережите горе причепилася — так знаючі люди говорили. І от колись красива повновида пані враз перетворилася на худющу бабу, яку, здається, й легким вітерцем могло здути. І до бабок-шептух Горпина ходила, і різне зілля пила, і часто сповідалася, і службу Божу в сорока церквах за здоровя замовляла — нічого не допомагало.

Уже й до смерті зачала готуватися. Бо на силі геть-чисто підупала. Найбільше, на що жінку вистачало, то ввечері до воріт вийти та подивитися на захід сонця. Схоже, що вона скоро теж слідком за Устимом піде. Дітей тільки шкода, бо кому сироти на цьому світі треба? Та хто вона, аби долі противитись?

Одного вечора йшов повз удовину хату старий чоловік — сивий бородань із ціпком у правиці та з клунком за плечима.

— Доброго здоровячка, славна пані!

І вам най здоровя прибуде, пане! Дякую на добрім слові, — прожебоніла жінка, бо відповідати голосніше сил не було.

— Чи ти дозволиш мені у тебе на ніч залишитися? — запитав старий. — Я йду здаля, ноги стомилися, а дорога ще далека. Тож ніч мене наздожене в полі, а там, сама знаєш, і твердо спати, і холодно лягати, і вогко вставати.

Горпина замислилася. Чи гоже самотній жінці, удові, котра носить жалобу по чоловіку, приймати у себе чужинця? Що люди скажуть? Але то була тільки мить вагання. Махнула рукою. А що вони скажуть? Вона й так не жилець, а старий виглядає безпечним, та й добрий вчинок наостанок зробить. Мо, старий за неї колись у церкві свічечку поставить, згадавши добрим словом.

Старому Горпина постелила в сінях, на лаві. Той не знав, як дякувати жінці, бо і вечерю сяку-таку зготувала, і розмовою діти душу звеселили. То від них старий і дізнався про Горпинине горе —і про смерть чоловіка, і про болячки.

Полягали спати. І тільки-но стала дванадцята година, як рипнули вхідні двері й до сіней зайшов високий ставний чоловік. Постояв на порозі, наче через щось перечепився, тоді стріпнув головою і рушив далі. Місяць був уповні, отак, як нині, онучко, і старий добре розгледів чоловіка.

А вранці він то все розповів жінці. І описав того пана, що був уночі в хаті. Та здивовано дивилася на старого, наче мару побачила. А потім розплакалася. Вона ж думала, що то сон. Бо хіба так буває? Чоловік її помер, півроку минуло. А те, що він їй щоночі сниться, то спочатку вона навіть рада була. А останнього місяця стала вранці прокидатися виснажена, наче з неї хтось усі сили спивав. Виходить, до неї і справді щоночі покійник ходить. Але хто в таке повірить? Як лиху зарадити? Розповіла про все старому. Той слухав уважно, не перебиваючи. А коли Горпина вмовкла, заговорив:

— Я тобі допоможу, удовице! За твоє добре серце і за прихисток. Тільки маєш вчинити так, як я скажу.

Горпина погодилася. Принаймні то не нашкодить більше, аніж уже є.

Настала ніч, рипнули сінешні двері, тоді відчинилися двері хатні. Зайшов високий ставний чоловік та вкляк. Хату заливало світло від свічок-громовиць, котрі стояли по кутах світлиці. Посередині кімнати у святочному весільному вбранні стояла Горпина. До неї тулилися малі перелякані діти. Вони сполохано розглядали чоловіка, котрий зовсім був не схожий на їхнього батька, принаймні вони його памятали геть іншим.

— Горпино, жінко, ти чого так вирядилася? І куди це ви зібралися посеред ночі? — заговорила примара.

— На весілля, Устиме.

— На яке таке весілля? — здивовано витріщилася проява на жінку.

— Брат на сестрі одружується.

— Який брат на якій сестрі? Ти збожеволіла? То хіба можливо?

— Можливо, Устиме, як можливо, що мертвий говорить, мертвий ходить і мертвий із живою спить.

Тоді вона взяла у руки стрітенську свічку, дала ще по одній дітям, запалила їх та змусила і себе, і дітей подивитися крізь полумя свічок на примару в хаті

Бабуся вмовкла. Прислухаючись, як, майже не дихаючи, слухає її Аделаїдочка.

— А далі, бабуню, далі?

— Тобі не страшно? — запитала стиха.

— Ні, — відразу відповіла дівчинка. — Далі.

— Свіча горіла, потріскуючи. Хатня примара почала на очах танути, аж поки зовсім щезла. Відтоді покійник більше не приходив до Горпини. От і вся історія, а тепер — спати.

Адка хмикнула під ковдрою, прожебоніла «надобраніч» і, коли бабуся була вже біля дверей кімнати, раптом запитала:

— Бабуню, а можна душу просто так закласти? Спеціально тобто, задля чогось? В Устима то випадково вийшло, правда ж?

— Спи. Мала ще про таке питати. — Бабуня взялася за ручку дверей, повернула її вниз, почулося звичне рипіння.

— Бабуню, а мій тато також закладений? Бо помер наглою смертю.

— Ні. Із татком твоїм усе гаразд. Спи вже.

— Але жТи ж сама щойно розповідала.

Стара завмерла, мовчала якусь хвилинку. Адка подумала, що та не стане нічого відповідати, а просто піде. Та бабуня заговорила, лагідно та трішки сумно:

— Ця історія, доню, — вигадка. Ніяких закладених душ насправді не існує. Спи, зіронько моя. Ранок від вечора все мудріший.

І хай мені насняться янголи, так? — запитувала Адка.

— Моя маленька! Нехай насниться добрий сон, бо хіба можуть янголам снитися янголи? Ти ж мій янгол, хороший, допитливий, світлий. І янголятку потрібно виспатися. Спи, мій маленький янголе!

І сон тієї ночі Адці справді наснився добрий. Стільки років минуло, і бабуні давно немає, і вона вже не пригадає всіх дрібниць, таких тоді для неї важливихТа тільки сон

Сон.

Адці справді тієї ночі снилися янголи, і мали вони кольорові крила.


Крила янгола, або Про вибір, який є завжди | Крила кольору хмар | 1.  Вечір