home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ другий

Третій чоловік[269]

Нехай Маліна запитує про все. Однак відповідаю йому, не очікуючи запитань. Місце дії цього разу — не Відень. Це місце називається Скрізь і Ніде. Час — не сьогодні. Часу немає, бо це могло бути вчора, могло бути давно, це може статися знову, це може бути завжди, дечого, певно, не бувало ніколи. Для одиниць цього Часу, в які втручаються інші часи, немає жодного виміру, немає виміру позачасовості, в якій відбувається те, чого в Часі не існувало ніколи.


Нехай Маліна знає все. Однак я уточнюю: сни ці я бачила сьогодні вночі.


Отверзається навстіж велике вікно, більше, ніж усі вікна, які мені доводилось бачити досі, але не на подвір’я нашого дому на Унґарґассе, а на похмуру долину, вкриту пасмами хмар. Під хмарами мало би бути озеро. Я вже підозрюю, яке то могло б бути озеро. Але тепер воно вже не вкрите кригою, святкова ніч, коли не було патрулів, минула, і сентиментальні чоловічі хори, які стояли колись на кризі посеред озера, зникли. А озеро, якого вже більше не видно, облягають численні цвинтарі. Хрестів немає на них, але над могилою кожною клубочуть густі темні хмари; надгробків, таблиць із написами майже зовсім не видно. Мій Батько стоїть біля мене й знімає руку з мого плеча, бо до нас підходить могильник. Батько очима наказує щось старому, той лякливо, під поглядом Батька, обертається враз до мене. Він робить зусилля щось вимовити, проте лише довго ворушить беззвучно вустами, мені вдається почути єдиний і останній вислів:

Це цвинтар убитих дочок.

Він не мав цього казати мені, і я гірко плачу.

Велика й темна кімната, ні, це вже зала з брудними стінами, вона могла б бути в родинному замку Гогенштауфенів[270], у тому, який в Апулії[271]. Бо немає ні вікон, ані дверей. Мій Батько замкнув мене тут, я хочу його запитати, що він хоче зі мною робити, та мені знову бракує відваги, його про це запитати, і я знову оглядаюсь довкола, бо мають же бути тут ще якісь двері, одні-однісінькі двері, щоб я змогла вийти на волю, хоча розумом я осягаю, що тут немає нічого, жодного отвору, тепер вже немає отворів, бо до всіх підведені чорні шланги, вони приклеєні скрізь вздовж мурів, мов велетенські п’явки, які хочуть виссати щось із стін. Чому я раніше не зауважила шлангів, вони мали тут бути від самого початку! Я була мов сліпа в напівтемряві, навпомацки рухалася вздовж стін, щоб не втратити Батька з очей, щоб віднайти разом з ним ті двері, та ось я знаходжу його й кажу: Двері, покажи мені двері. Батько здіймає спокійно перший шланг зі стіни, я бачу округлу діру, крізь яку щось віє досередини, я нахиляюсь, мій Батько йде далі, знімає зі стін шланг за шлангом, і, перш ніж встигаю скрикнути, я вже вдихаю газ, усе більше та більше газу. Я в газовій камері, це вона, найбільша газова камера світу, і я в ній сама. Газові не чинять опору. Батько мій зник, він знав, де двері, і не вказав мені їх, я помираю, а зі мною вмирає бажання його побачити ще раз, щоб сказати йому те єдине. Батьку мій, кажу я йому, хоч його вже немає, я тебе ніколи б не зрадила, я не сказала б нікому. Опору тут не чинять.


Коли це починається знову, у світі панує безлад, я знаю, що я — божевільна. Елементи світу ще тут, але в такому жаскому порядку, якого раніше ніхто ще не бачив. Навколо кружляють автомобілі, із них тече фарба, з’являються люди — личини із вишкіром, коли вони наближаються, то падають раптом, стають страховидлами із соломи, мотками металевого дроту, фігурами із картону, і я йду далі по цьому світу, який вже не світ, зі стиснутими кулаками, із випростаними руками, щоб захиститися від предметів, машин, які наїжджають на мене й зникають, і коли я від страху не можу вже рухатись далі, то заплющую очі, але фарби, блискучі, яскраві, шалені, лягають плямами на обличчя, на мої босі ноги, я знову розплющую очі, щоб зорієнтуватися в ситуації, бо хочу знайти звідси вихід, та раптом лечу догори, бо пальці на руках та ногах набрякають, стають повітряними кульками небесного кольору й несуть мене у височінь недосяжну, де стає іще гірше, потім усі вони тріскають, і я падаю, падаю і встаю, на ногах моїх пальці чорніють[272], далі я йти не можу.

Ваша Величносте!

Тут виринає з тяжких струменів фарб мій Батько, він каже глузливо: Йди далі, ну ж бо, йди далі! А я прикриваю рукою рот, з якого випали усі зуби, вони лежать нездоланною перешкодою, два півкола мармурових блоків.

Я не можу нічого сказати, бо маю тікати від Батька, подолати маю цей мармуровий мур, проте вимовляю чужою мовою: Ne! Ne! І повторюю багатьма мовами: No! No! Non! Non! Njet! Njet! No! N'em! N'em! Ні! Бо і нашою мовою я можу сказати лиш «ні», ані слова я не знайду вже в будь-якій мові. Обертається пристрій якийсь, можливо, то чортове коло, яке викидає з гондол екскременти, воно наїжджає на мене, і я кажу: Ne! N'em! Однак для того, щоб я припинила кричати Ні!, Батько встромлює в очі мені свої пальці, короткі, міцні, тверді пальці, я сліпну, але маю йти далі. Цього неможливо терпіти. Я ще всміхаюсь, бо Батько сягає мого язика, хоче його в мене вирвати, щоб і тут ніхто не почув мого Ні, хоча мене ніхто і не чує, та коли він мені вириває язик, стається щось надто жаске — до мого рота влітає величезна блакитна чорнильна пляма, щоб я не змогла вже ніколи зронити жодного звуку. Блакить, моя розкішна блакить, по якій походжають пави, блакить моєї далечини, блакитна моя Випадковість на горизонті![273] Блакить проникає в мене все глибше, до самого горла, Батько цьому помагає, він вириває у мене з тіла серце та нутрощі, та я все ще можу іти, і, перш ніж дійду до вічної мерзлоти, доходжу до першого талого льоду, і в мені лунає волання: Невже немає ані людини, невже немає тут ані людини, немає в усьому світі, невже навіть поміж братами немає людини, невже ти сам не вартий нічого, і навіть поміж братами! Усе, що від мене лишилось, заклякає у кризі, перетворюється на грудку, а я догори дивлюся, туди, де ті, інші, живуть у теплому світі, а Зіґфрід Великий[274] кличе мене, спочатку тихо, але потім на повну силу, і я нетерпляче дослухаюся до його голосу: Що ти шукаєш, яку ти шукаєш книгу? А я позбавлена голосу. Чого хоче Зіґфрід Великий? Його голос лунає згори все чіткіше: Що то буде за книга, якою буде вона — та твоя книга?

І раптом мені вдається з вершини полюса, звідки немає повернення, крикнути: Книга про пекло. Книга про пекло!

Крига ламається, я опускаюся з полюса в нетрі Землі. Я у пеклі. В’ються тонкі жовті пломені, вогнисті кучері звисають мені до ніг, я випльовую полум’я, я заковтую полум’я.

Я молю вас, звільніть мене! Звільніть мене від цієї миті! Я промовляю голосом із моїх шкільних років, але мислю абсолютно свідомо, я усвідомлюю, наскільки тепер це серйозно, я никну на чадне дно і думаю далі, я лежу там на дні та думаю, що повинна кричати, на повен голос звати людей, які могли б мене врятувати. Я кличу матір свою та сестру Елеонору, скрупульозно дотримуюся черговості, тобто спочатку матір, і то першим пестливим іменем із часу мого дитинства, а потім свою сестру, потім — (Коли прокидаюсь, то усвідомлюю, що не кликала свого Батька). Я збираю усі свої сили після того, як із льоду потрапила в полум’я, в якому з розплавленим черепом гину, збираю сили, щоб звати в ієрархічній черговості, бо черговість — це захист від чарів.

Це кінець світу, катастрофічне падіння в ніщо, світ, в якому я збожеволіла, закінчився, я хапаю себе за голову, як то часто буває, і мене охоплює жах, бо намацую на поголеній голові металеві пластинки, я здивовано озираюсь. Навколо сидять лікарі у білих халатах, вони мають привітний вигляд. В один голос кажуть, що я вже врятована, і пластинки вже можна мені познімати, а волосся виросте знову. Вони лікували мене електрошоком. Питаю: Чи маю відразу платити? Бо Батько мій не заплатить. Лікарі й надалі привітні — немає в тім поспіху. Найважливіше, Ви порятовані. Я падаю знову й прокидаюся вдруге, але ж я ніколи раніше не падала з ліжка, і лікарів тут жодних немає, та й волосся моє відросло. Маліна підносить мене і знову кладе до ліжка.


Маліна: Заспокойся. Нічого не сталось. Та скажи вже мені нарешті: хто це такий, твій Батько?
Я: (і я гірко плачу): Я справді тут. І ти справді тут!
Маліна: О Боже, чому ти весь час говориш «мій Батько»?
Я: Добре, що ти мені це нагадуєш. Однак дозволь подумати трохи. Накрий мене. Ким би міг бути мій Батько? Чи знаєш, наприклад, ти, хто твій Батько?
Маліна: Облишмо.
Я: Скажімо, я маю про нього якесь уявлення. А хіба ти не маєш?
Маліна: Ти хочеш викрутитися, хочеш бути хитрішою?
Я: Можливо. Хотіла б хоч раз і тебе обманути. Скажи мені ось що: чому ти подумав, що мій Батько не є моїм Батьком?
Маліна: Хто твій Батько?
Я: Цього я не знаю, не знаю, я справді не знаю. Ти ж набагато мудріший, ти ж завжди усе знаєш, своїм усезнайством ти мене доведеш до безтями. А себе ти сам хіба не доводиш? Авжеж, звичайно, ніколи. Зігрій мені ноги, саме так, спасибі, мої ноги зовсім заціпеніли.
Маліна: Хто він?
Я: Я не скажу ніколи. Не зможу сказати, бо цього я не знаю.
Маліна: Знаєш. Присягнися, що ти не знаєш.
Я: Я ніколи не присягаюсь.
Маліна: Тоді я скажу тобі це, чуєш, я скажу тобі, хто він.
Я: Ні. Ні. Ніколи. Ніколи цього не кажи. Принеси мені льоду та холодного мокрого рушника на чоло.
Маліна: (йдучи) Ти скажеш мені, будь певна.

Вночі телефон починає тихесенько скиглити, він будить мене криком чайки, потім у ньому вчувається сичання реактивних двигунів боїнгів. Телефонує хтось із Америки, і я з полегшенням відповідаю: Алло. Темінь, навколо я чую тріскіт, я на озері, лід на якому тане, це було зовсім промерзле озеро, а тепер я вишу в воді з телефонним шнуром, лиш тільки на цьому кабелі, який забезпечує зв’язок із Америкою. Алло! Я вже знаю, телефонує мій Батько. Озеро, певно, незабаром стане вже зовсім вільним від криги, та я тут на острові, який лежить далеко від берега, він відрізаний, корабля теж немає. Мені хочеться крикнути в телефон: Елеоноро! звати свою сестру, однак на кінці протилежному може бути лише мій Батько, я дуже мерзну й чекаю із телефоном, занурююсь, виринаю, та все-таки маю зв’язок, Америку чую добре, у воді ще можна телефонувати понад водою. Говорю швидко, я захлинаюсь, ковтаю воду: Коли ти приїдеш, я тут, так, тут, ти ж знаєш, як це жахливо, зв’язку вже немає жодного, я відрізана, я сама, ні, кораблі вже не ходять! І в той час, як чекаю на відповідь, бачу, як затьмарився сонячний острів, корчі олеандрів схилили віти, вулкан вкрився кристалами льоду, він теж замерз, клімат уже змінився. Батько сміється у телефон. Кажу: Я відрізана, приїжджай, коли ти приїдеш? Він сміється й сміється, сміється, мов у театрі, там мав він навчитися так страхітливо сміятись: ГА-ГА-ГА! Увесь час: ГА-ГА-ГА! Так сьогодні ніхто не сміється, кажу, так ніхто не сміється, припини так сміятися. Однак Батько не припиняє свого дурнуватого сміху. Чи можу я подзвонити тобі сама? питаю я лиш для того, щоб припинити увесь цей театр. ГА-ГА! ГА-ГА! Острів іде на дно, це видно з кожного континенту, а сміх тим часом лунає далі. Мій Батько пішов до театру. Бог — це вистава.


Випадково мій Батько ще раз зайшов додому. Мати тримає в руці три квітки, ці квіти — запорука мого життя, вони не червоні, ані блакитні чи білі, однак призначені все ж для мене[275], мати кидає першу квітку під ноги Батькові, перед тим, як він зможе до нас підійти. Я знаю, що вчинок матері правильний, що мусить їх йому кинути, але тепер я знаю також, що вона усе знає, кровоблуд, це був кровоблуд, однак я все-таки хочу попросити у неї віддати мені решту квітів, і я дивлюся в смертельнім страху на Батька, щоб помститися і на матері, він вириває у неї з рук решту квітів, він стає на них, всі три квітки топче ногами, як він часто топтав у нападах люті, він ступає по них і тупцює, так, ніби йдеться про те, щоб знищити трьох блощиць, настільки ще небайдужим є для нього моє життя. Я вже не можу дивитися на свого Батька, я з криком чіпляюсь за матір, так, це було, це був він, це був кровоблуд. Але потім я помічаю, що мати моя мовчить, мов німа, вона не зрушиться з місця, а в моїм голосі від самого початку немає жодного звуку, я кричу, та мене ніхто вже не чує, нічого не чути, лиш рот мій відкритий, він і мені підібрав голос, я не можу промовити слово, яке йому хочу викрикнути, і в цій напрузі, із цим сухим, роззявленим ротом, повертається знову те ж саме, я знаю, що божеволію, і щоб зовсім не збожеволіти, я плюю Батькові прямо в обличчя, тільки в роті моєму немає більше слини, навіть подих із уст моїх не досягне його. Мій Батько лишається недоторканим. Він лишається незворушним. Мати мовчки підмітає розтоптані квіти, цю дрібку сміття, щоб у хаті не було бруду. Де сестра моя у цей час, де вона? У цілому будинку я не бачила своєї сестри.


Батько мій забирає в мене ключі, крізь вікно викидає на вулицю мої сукні, я ж віддаю їх одразу в Червоний Хрест, після того, як витріпую порох, бо маю ще раз повернутися в дім, я бачила, як заходили його співучасники, перший б’є тарілки і скло, та кілька склянок Батько наказує відставити вбік, і коли я, тремтячи, йду до дверей і наближаюсь до нього, він бере першу склянку й жбурляє у мене, потім другу мені під ноги, він кидає й кидає усі склянки, і хоча цілиться дуже точно, у мене влучає лиш кілька осколків, кров спливає тонкими цівками вздовж чола, витікає із вуха, виступає на підборідді, сукня вся в плямах крові, бо кілька тонких уламків пройшли крізь тканину, з колін краплі крові стікають помалу, але я хочу, я мушу йому щось сказати. Він каже: чекай лиш, чекай і дивися! Я нічого більше не розумію, хоча знаю, що маю привід для страху, що побоювання не були ще чимось найгіршим, бо Батько повеліває зірвати мої книжкові полиці, так, саме так він і каже, «зірвати», а я хочу закрити собою книжки, хоча чоловіки підходять з глумливим посміхом, я кидаюсь їм до ніг і кажу: Тільки мої книжки залишіть у спокої, тільки оці книжки, зі мною робіть що завгодно, зі мною роби, що завгодно, викинь мене з вікна, ну, спробуй це ще раз, так, як колись! Але мій Батько вдає, ніби про ту спробу колишню нічого не знає, він починає брати по п’ять, шість книжок враз, мов упаковку цеглин, і жбурляє їх так, що летять вони шкереберть, у стару шафу. Підручні з цупкими, задубілими пальцями відсувають полиці, усе валиться на підлогу, якусь мить у мене перед очима миготить маска посмертна Кляйста[276], а також портрет Гьордерліна[277], під ним — надпис: тебе, о Земле, люблю я, сумуєш бо ти зі мною![278] я хапаю лиш ці портрети і притискаю до себе, навколо носяться вихором невеликі томи Бальзака, Енеїда[279] зігнута навпіл, підручні б’ють ногами Лукреція і Горація[280], та один з них, не знаючи, що він тримає в руках, починає деякі книги акуратно складати в кутку, мій Батько дає йому стусана (де я бачила вже того чоловіка? це він знищив одну мою книжку на Беатріксґассе), каже до нього по-панібратськи: Що, ти б не відмовився також і з нею, га? А до мене Батько підморгує, я знаю, що в нього на думці, бо той тип усміхається зніяковіло й каже, що він би не проти, і удає задля мене, ніби хоче тепер порядно обходитись із моїми книжками, але я вириваю з ненавистю у нього з рук свої французькі книжки, бо мені дав їх Маліна, я кажу: Я ваша ніколи не буду! А до Батька кажу: Ти завжди торгував усіма нами! Однак Батько горлає: Що, тепер раптом не хочеш, я покажу тобі, я покажу!

Чоловіки залишають будинок, кожен дістав чаєві, вони розмахують своїми великими носовими хустинами та кричать: Хай живе книга! а до сусідів та всіх, хто з цікавості зібрався навколо, кажуть: Ми зробили вже всю роботу. На мене ще звалюються ЛІСОВІ СТЕЖКИ[281] та ESSE HOMO, і я, приголомшена та закривавлена, сиджу навпочіпки серед книжок, так мало статися, бо я ніжно гладила їх щовечора перед тим, як йти спати, а найкращі книжки подарував мені Маліна, цього Батько мій не пробачить мені ніколи, тепер їх усіх неможливо читати, так мало статися, більше немає порядку, і я не знатиму більше ніколи, де стояв Кюрнберґер[282], а де Лафкадіо Герн[283]. Я лягаю поміж книжками, знову їх гладжу, одну за одною, спочатку було їх лиш три, потім — п’ятнадцять, а потім уже понад сотню, і в піжамі я бігала до свого першого стелажа. На добраніч, мої панове, на добраніч, пане Вольтер[284], на добраніч, князю, зичу вам доброго відпочинку, мої невідомі поети, приємних снів, пане Піранделло[285], моє шанування, пане Пруст. Хайре[286], Фукідіде[287]! Це вперше пани бажають мені сьогодні доброї ночі, я намагаюся бути від них подалі, щоб ненароком не заплямувати їх кров’ю. На добраніч, промовляє до мене Йозеф К.[288]


Батько мій хоче залишити матір, він повертається із Америки у фургоні й сидить, наче кучер, який ляскає батогом, біля нього — мала Меланія, яка ходила зі мною до школи, вона вже доросла. Мати моя не хотіла, щоб ми з нею дружили, але Меланія не припиняє тулитись до мене своїм великим, збудженим бюстом, який уподобав собі мій Батько, а мене він відлякує, вона поводиться лицемірно, сміється, має каштанові коси, а потім знову довге біляве волосся, вона хоче ввійти до мене в довіру саме для того, щоб я поступилася їй у чомусь, а мати моя все далі й далі відсувається вглиб фургона, без жодного слова. Я дозволяю Меланії мене обціловувати, але підставляю їй усе лиш одну щоку, допомагаю матері вийти з фургона й починаю вже щось підозрювати — бо всі ми запрошені, маємо нові вбрання, навіть Батько змінив костюм, поголився після довгого переїзду, і ми урочисто входимо до бальної зали з «Війни і миру»[289].


Маліна: Встань, порухайся, походи зі мною туди й сюди, дихай глибоко, глибоко.
Я: Я не можу, пробач мені, прошу, і спати не зможу, якщо так буде далі.
Маліна: Чому ти усе ще думаєш про «Війну й мир»?
Я: Це саме так називається, бо одне йде слідом за іншим, чи не так?
Маліна: Не маєш усьому вірити, краще подумай сама.
Я: Я?
Маліна: Війни й миру немає.
Я: Якже це тоді називати?
Маліна: Війна.
Я: Як же мені віднайти мир? Я хочу миру.
Маліна: Іде війна. Ти можеш мати лише короткий передих, не більше.
Я: Миру!
Маліна: У тобі теж миру немає, у тобі його теж немає.
Я: Не кажи цього, сьогодні не треба. Ти жахливий.
Маліна: Іде війна. Ти теж є війною. Ти сама.
Я: Я — ні.
Маліна: Ми всі нею є, і ти теж.
Я: Тоді я більше не хочу жити, бо я не хочу війни, приспи мене краще, подбай про кінець. Я хочу, щоб війна закінчилася. Я не хочу так ненавидіти, я хочу, я хочу…
Маліна: Дихай глибше, пішли. Уже краще, бачиш, вже краще, я тримаю тебе, пішли до вікна, спокійніше дихай і глибше, зроби паузу, не говори нічого.

Мій Батько танцює з Меланією, це бальна зала з «Війни і миру»; у Меланії перстень, який подарував мені Батько, але йому вже вдалося переконати усіх, що залишить мені у спадок іще коштовніший перстень, після своєї смерті. Моя мати сидить біля мене виструнчена і мовчазна, біля нас — два крісла порожні; і два вільних місця й за нашим столом, бо вони без угаву танцюють. Зі мною мати більше не розмовляє. Ніхто не просить мене до танцю. Заходить Маліна, а італійська співачка співає: Alfin tu giungi, alfin tu giungi[290][291]! Я зіскакую з місця й обіймаю Маліну, я палко прошу його танцювати зі мною, я з полегкістю усміхаюсь до матері. Маліна бере мою руку, ми стоїмо, притулившись одне до одного, на краю танцювального кола, так, щоб Батько нас бачив, і хоча я певна, що ми танцювати не вміємо, однак докладаєм обоє зусиль, нам має це вдатися, принаймні омана, ми зупиняємося знову й знову, мовби не можемо надивитись одне на одного, та з танцями має це мало спільного. Я весь час тихенько дякую Маліні: Дякую, що прийшов, я ніколи цього не забуду, о, дякую, дякую. Тепер і Меланії захотілось потанцювати із Маліною, звичайно, також і з ним, на якусь мить мене охоплює жах, та я чую, як Маліна спокійно й холодно каже: Ні, на жаль, ми йдемо вже. Маліна відімстив за мене. При виході я опускаю на землю свої рукавички, довгі та білі, Маліна їх підіймає, я опускаю їх на кожній сходинці, і Маліна їх підіймає. Я кажу: Дякую, за все дякую! Нехай падають, каже Маліна, я тобі все підійму.


Мій Батько іде узбережжям в пустелі, до якої мене заманив, він одружився, на піску пише ім’я своєї дружини[292], однак не моєї матері, я помічаю це не відразу, а лише після того, коли він написав першу літеру. Сонце жорстоко палить ті літери, вони лежать на піску наче тіні в заглибленні, і я надіюсь єдино на те, що вітер швидко зітре цей напис, ще до того, як опуститься вечір, але о Боже, Боже, Батько мій повертається із великим золотим жезлом Віденського університету, вкритим розкішно коштовним камінням, на якому я присягала: spondeo, spondeo[293], що хочу з найкращим знанням і сумлінням, і ніколи знання мої, ні за яких обставин. І цим поважним жезлом, який йому не належить, він справді осмілюється це робити, жезлом, на який я клала для обітниці пальці, щоб скласти мою єдину й правдиву присягу, жезлом, на якім присяга моя іще пломеніє, він пише на застиглім піску все те ж ім’я, цього разу вдається мені його прочитати, М е л а НІ я, і ще раз М е л а НІ я, і я думаю в сутінках: Ні, ніколи, ніколи не смів він того учинити. Батько дістався води, він задоволено опирається на золотого жезла, я маю рвучко підбігти, я знаю, що набагато слабша від нього, але зненацька я зможу його захопити, щоб збити із ніг, я стрибаю ззаду йому на плечі, я хочу його лише повалити, задля жезла із Відня, я йому не хотіла б завдати болю, бо цим жезлом я бити його не можу, я ж присягала, я стою та підношу жезл догори, а Батько лежить на піску, прискає люттю шалено, він проклинає мене, бо гадає, що я хочу розбити об нього цей жезл, хочу його ним убити, але я лиш підношу його до неба й виголошую так, що чути до небокраю, понад морем, аж до Дунаю: Я його повертаю зі священної брані. Тримаючи повну жменю піску, пісок — це мої знання, я йду по воді, а Батько не може йти слідом за мною.


У великій опері мого Батька я маю виконувати головну роль, так нібито побажав директор театру, який уже навіть оголосив це, бо публіка мала б тоді сунути натовпом, каже директор, і журналісти кажуть те саме. Вони чекають із записниками в руках, я маю висловити свою думку про Батька, а також про роль, якої я ще не знаю. Сам директор нацуплює на мене костюм, а оскільки пошитий він для когось іншого, то власноручно заколює його шпильками, які мені дряпають шкіру; такий він невправний. До журналістів кажу: Я нічого не знаю, прошу звертатися до мого Батька, я ж нічого не знаю, ця роль не для мене, усе це для того, щоб зібрати великий натовп! Та журналісти пишуть щось зовсім інше, а я не маю вже часу, щоб кричати та рвати їхні записки, бо лишилась одна хвилина до мого виходу, і я бігаю з криком розпачу по усій будівлі театру. Лібрето ніде немає, а я не знаю навіть кількох перших реплік, ця роль не моя. Музика мені добре знайома, о, я знаю її, оцю музику, але ж слова мені невідомі, я не знаю цієї ролі, я ніколи не зможу грати її, і, охоплена розпачем, я питаю у помічника режисера, як звучить перша фраза у першім дуеті, який я маю співати з якимсь молодим чоловіком. Він і всі решта загадково всміхаються, вони знають щось те, чого я не знаю, та що ж усі вони знають? У мене з’являється здогад, та завіса здіймається догори, а внизу — ця велетенська юрба, увесь оцей тлум, я починаю в розпуці співати навгад, співаю «Хто ж мені допоможе, хто ж допоможе!»[294] і знаю, що цього в тексті бути не може, однак зауважую все-таки, що музика глушить мої слова розпачу. На сцені багато людей, дехто із них мовчить з розумінням, дехто, коли настає їхня черга, співає приглушеним голосом, молодий чоловік співає рішуче та гучно, часом він поспіхом радиться потаємно зі мною, я розумію, що в цьому дуеті так чи інакше чути лише його голос, бо мій Батько написав лише його партію, а мою, звісно — ні, бо вишколу я не маю, мене треба тільки показувати. Я маю співати лише для того, щоб надійшли гроші, і я не виходжу з ролі, хоч ця роль не моя, а співаю з останніх сил, щоб тільки Батько нічого не зміг мені заподіяти. «Хто ж мені допоможе!» Потім я забуваю роль, забуваю також, що не маю відповідного вишколу, і нарешті, хоч завіса вже впала, і можна підбити підсумок, я починаю справді співати, проте щось із іншої опери, і я чую, як у спорожнілім театрі лунає мій голос, як він здіймається до найвищих висот і потім сходить до найглибших глибин, «Так усі ми помремо, так усі ми помремо…». Молодий чоловік зауважує, що цієї ролі не знає, проте я співаю далі. «Мертве усе. Усе мертве!» Молодий чоловік виходить, я на сцені сама, вони вимикають світло й залишають мене в цілковитій самотності, у смішному костюмі зі шпильками. «Погляньте на це, мої друзі, хіба ж ви не бачите?!» І з тим великим та звучним тужінням я падаю з того острова, падаю з опери, хоча все ще співаю, «Так умремо ми, щоб нерозлучно…»[295], до оркестрової ями, в якій вже немає оркестру. Я врятувала виставу, та сама лежу із вивихом в’язів між покинутих пультів та крісел.


Батько мій б’є Меланію, а тоді, коли велика собачиця неподалік починає з осторогою гавкати, б’є ту собачицю; вона дозволяє себе лупцювати, повна покори й відданості. Так дозволяли бити себе я та мати моя, і я певна, що собачиця та — моя мати, втілення покори та відданості. Я запитую в Батька, чому він б’є і Меланію, на що він каже, що не потерпить ставити собі такі запитання, вона для нього нічого не важить, а моє питання про неї — нахабність, він увесь час повторює, що Меланія для нього нічого не важить, вона потрібна йому лиш на кілька тижнів, для оновлення почуттів, я повинна вже то розуміти. Мені видається, що собачиця й не здогадується, що досить було б мого Батька легенько вкусити за ногу, щоб побоям настав кінець, та собачиця скавулить тихенько і не кусає. Потім Батько вдоволено починає розмову зі мною, він відчуває полегкість від того, що мав нагоду когось побити, однак я все ще пригнічена, намагаюсь йому пояснити, якою хворою стала я через нього, хоч раз він мусить про це дізнатися, я намагаюся пригадати, у скількох я була лікарнях, тримаю в руці рахунки за лікування, бо гадаю, що ми мали б їх поділити. Батько мій у найкращому настрої, але він не бачить зв’язку між побоями, власними вчинками та бажанням моїм нарешті йому все це відверто висловити, усе це даремно, не має жодного сенсу, хоча атмосфера між нами вже не напружена, радше добра й весела, бо він хоче затягнути завісу й спати зі мною, так, щоб Меланія нас не бачила, вона ще лежить там і скиглить, однак, як завжди, нічого не зрозуміла. Я лягаю, в мені жевріє нікчемна надія, та відразу встаю, я не можу цього зробити, я кажу йому, що мені на тім не залежить, я чую свій голос: Не надаю тому жодного значення, я ніколи не надавала тому жодного значення, це не має жодного значення! Мій Батько навіть і не розгніваний, бо й він не надає тому жодного значення, він виголошує один із своїх монологів, в якому нагадує поміж іншим мені про те, ніби я раз казала, що то завжди одне й те ж саме. Він каже: одне й те саме, отже, жодних причин для відмови, не викручуйся, іди сюди, і ми робитимемо те ж саме, якщо це справді одне і й те ж саме! Однак щось нам стає на заваді, бо нам завжди щось було на заваді, у цьому немає сенсу, я не можу йому пояснити, що це пов’язане з тим, що нам заважають, і ніколи це не було одним і тим самим, тільки з ним, бо для мене це не має жодного значення. То Меланія стогне і заважає, а Батько підіймається на амвон і виголошує свою недільну промову, про одне й те ж саме, а всі слухають тихо й побожно, він найкращий на всі усюди проповідник недільний. На закінчення він завжди щось чи когось проклинає, з метою, щоб його проповідь справила більше враження, він проклинає вже знову, сьогодні він проклинає мою матір й мене, проклинає свою й мою стать, а я йду до чаші зі святою водою, як у католиків, і зволожую собі чоло, во ім’я Отця, я виходжу, поки проповідь дійде кінця.


Мій Батько пішов зі мною поплавати в королівство атолів, яких міріади. Ми пірнаємо в море, назустріч мені пливуть зграї найчарівніших риб, я хотіла б поплисти із ними, але позаду з’явився вже Батько, я бачу його часом збоку, часом внизу, піді мною, часом вгорі, над собою, маю спробувати дістатись до рифів, бо в кораловім рифі заховалася мати моя, вона тупо на мене дивиться, безмовно та з осторогою, бо вона знає,  що має зі мною статися. Я пірнаю все глибше й кричу під водою: Ні! А також: Я більше не хочу! я більше не можу! Я знаю, що це важливо — під водою кричати, бо так проганяють навіть акул, тому цей крик мав би прогнати і мого Батька, який на мене хоче накинутись, пошматувати, або він знову хоче зі мною спати, схопити мене перед рифом, так, щоб це бачила мати. Я кричу: Я тебе ненавиджу, я тебе ненавиджу, я тебе ненавиджу більше, ніж власне життя, присягаюсь, я тебе вб’ю. Я знаходжу для себе місце біля своєї матері, в її розгалуженій, тисячочленній, глибинноморській закляклості, яка зростає й зростає, я чіпляюся з острахом й боязню за її розгалуження, чіпляюсь за неї, та мій Батько сягає мене, він знову сягає мене, і, виявляється все-таки, що це не я, що це він кричав, цей голос належав йому, не мені: Присягаюсь, я тебе вб’ю! Однак саме я кричала: Я тебе ненавиджу більше, ніж власне життя!


Маліни поряд немає, я поправляю подушки, знаходжу склянку з водою, це мінеральна Гессінґер, я ледь не вмираю від спраги й випиваю склянку тієї води. Навіщо сказала я це, навіщо? Більше, ніж власне життя. Я маю добре життя, усе краще й краще, завдяки Маліні. Ранок похмурий, проте вже світає. Що за вислови я виголошую, чому Маліна зараз спить? Саме зараз. Він мав би пояснити мої слова. Я не маю ненависті до свого життя, як же я можу ненавидіти більше, ніж власне життя? Ні, я не можу. Опертя я не маю лише вночі. Я обережно встаю, щоб воно лишилося добрим, моє життя, ставлю воду на чай, мушу випити чаю, у кухні я мерзну, хоча маю довгу нічну сорочку, і я готую собі цей чай, він потрібен мені, бо якщо я нічого більше не можу, то готування чаю — це, все ж таки, певне заняття. Коли закипає вода для чаю, я вже більше не поміж атолів, підігріваю маленький чайник, відраховую ложечки Earl Grey[296], заливаю його водою, я ще в стані випити чаю, я ще можу втрапити киплячою цівкою до маленького чайника. Мені не хотілося б зараз будити Маліну, однак сама я не сплю до сьомої ранку, потім буджу його й готую йому сніданок, Маліна теж не в найкращій формі, може, він пізно прийшов додому, яйце для нього зварилося надто крутим, та він нічого не каже, я бурмочу тихенько вибачення, молоко вже сквасніло, але чому всього лише за два дні? Воно ж було в холодильнику, Маліна зводить погляд: у чаї плавають білі грудки, я виливаю чай із його горнятка, сьогодні йому доведеться випити чай без молока. Усе сквасніло. Вибач мені, кажу. Що сталося? запитує Маліна. Іди вже, прошу тебе, іди, збирайся, а то ще прийдеш запізно, від самого ранку я не можу вести розмови.


Я, подібно до інших, одягнута у сибірський єврейський плащ[297]. Сувора зима, на нас сипле щораз більше снігу[298], і під снігом обвалюються мої книжкові полиці, помалу сніг замітає їх зовсім, а ми всі чекаємо, щоб нас звідси вивезли, і фотографії, ті, що стоять на полиці, стають враз вологими, це світлини всіх тих людей, яких я любила, і я витираю сніг, обтрушую фотографії, проте сніг усе падає й падає, мої пальці закостеніли, я мушу залишити ці фотографії, їх помалу вкриває сніг. Мене охоплює розпач, бо Батько спостерігає за тим, що я намагаюсь зробити, він не належить до нас, я не хочу, щоб він бачив мої зусилля та здогадався, хто на цих фотографіях. Мій Батько, який теж хотів би одягнути плаща, хоча для нього занадто товстий, забуває про ці світлини, він домовляється з кимось, знову знімає плащ, щоб пошукати ліпший, однак, на щастя, плащів немає. Він бачить, що я від’їжджаю з іншими, і я б ще раз хотіла з ним говорити, з’ясувати йому нарешті, що він до нас не належить, що він не має такого права, я кажу: Я не маю вже часу, я не маю достатньо часу. Просто, на це вже немає часу. Кілька людей із мого оточення закидають мені, що я зовсім не солідарна, «солідарна» — яке чудернацьке слово! Та мені це байдуже. Я маю десь підписатися, але підпис ставить мій Батько, він завжди «солідарний», я ж навіть не знаю, що воно означає. Кажу йому швидко: Прощавай, я більше не маю часу, я зовсім не солідарна. Я маю когось відшукати! Я ще добре не знаю, кого я маю шукати, це хтось із Печа, я шукаю його серед усіх цих людей, у цьому жахливому хаосі. Минає останній час, який мені ще лишився, я боюся, що його вивезли ще до мене, хоча лише з ним я можу про це говорити, тільки з ним, і то до сьомого покоління, за яке я не дам поруку, бо після мене нікого вже більше не буде. Я минула багато бараків і віднайшла його в найдальшій кімнаті, він там, знеможений, чекає на мене, у порожній кімнаті стоїть біля нього букет золотоглавих лілей, а він лежить на підлозі у своєму найчорнішому з чорних ряснозорім плащі, у якому я його бачила кілька тисяч років тому. Він підіймається, оспалий від сну, він постаршав на кілька років, утома його велика. Він каже мені своїм давнім голосом: Ох, нарешті, ти надійшла, нарешті! А я вклякаю, сміюся і плачу, і цілую його, ти ж бо тут, головне, що ти тут, о, нарешті, нарешті! Дитина теж тут, я бачу лише одну, — хоча мені видається, що їх мусило бути двоє, — ця дитина лежить у куті. Я відразу її впізнала. В іншім куті лежить жінка, така ніжна[299] й терпляча, це з нею він має дитину, вона нічого не має проти, щоб ми перед тим, як нас депортують, тут лягли разом. Зненацька чути наказ: Вставай! Ми всі встаємо, виходимо, малий уже там, на вантажній машині, ми маємо поспішати, щоб також встигнути піднятись на неї, я ще мушу віднайти для нас захисні парасолі, і я знаходжу їх всіх, для нього, для ніжної жінки, для дитини, для себе також, але моя парасоля мені не належить, її хтось забув у Відні, мені ніяково, бо завжди хотіла її віддати, однак зараз на це не лишається часу. З’ясувалося, що цей парашут непридатний для вжитку. Вже надто пізно, я маю взяти цю парасолю, щоб ми змогли минути Угорщину, бо я віднайшла моє перше кохання, падає дощ, із шумом ллються на всіх нас потоки дощу, передусім на дитину, яка весь час залишається такою ясною й спокійною. Знову це починається, я дихаю надто часто, напевно, через дитину, але коханий мій каже: Заспокойся, будь спокійна, як ми! Зараз уже зійде місяць. Однак мене ще проймає смертельний страх, бо це починається знову, бо я божеволію, він каже мені: Заспокойся, думай лише про Штадтпарк, думай про той листок, думай про віденський сад, про наше дерево, про те, як квітне павловнія[300]. Тієї ж миті я заспокоююсь, бо обох час спіткало те саме, бачу, як він показує на свою голову, я знаю, що вчинили вони з його головою. Вантажівка має переправитись через ріку, це Дунай, потім, однак, з’ясовується, що це інша ріка, я докладаю зусиль, щоби втримати спокій, бо тут, у дунайських заплавах, ми зустрілися вперше, я кажу, що все буде добре, але раптом мої вуста розтуляються, німо, без крику, бо, властиво, добре не буде. Він каже мені, вважай, не забудь цього слова знову, воно значить: Facile[301]! А я розумію його неправильно й беззвучно кричу: воно значить: Facit[302][303]! У ріці, у глибокій ріці[304]. Чи можу до Вас я звернутись, на хвильку? питає мене якийсь чоловік, я маю Вам передати звістку. Питаю: Кому, кому саме маєте Ви передати звістку? Він каже: Тільки принцесі Каґранській. Я кричу йому в відповідь: Не смійте називати ім’я це, ніколи. Не смійте мені щось казати! Однак він виймає сухого листка, і я тоді вірю, що він сказав правду. Моє життя закінчилось, бо він під час депортації потонув у ріці, він був для мене життям. Його я любила більше, ніж власне життя.


Маліна тримає мене, це він промовляє: Намагайся бути спокійною! Я мушу бути спокійною. Я ходжу з ним туди-сюди по квартирі, він хотів би, щоб я прилягла, та я більше не можу лягти на надто м’яку постіль. Лягаю вниз, на підлогу, проте знову відразу встаю, бо так я лежала на іншій підлозі, вкрита теплим сибірським плащем, і я ходжу з ним туди-сюди, вимовляю слова, розмовляю, пропускаю слова, вставляю слова. Охоплена розпачем, кладу на плече йому голову, тут, у цьому місці в Маліни має бути старий перелом ключиці, де стоїть пластинка із платини, відколи він потрапив в автомобільну аварію, якось казав він мені про це, я відчуваю, що мені холодно, я знову тремчу, виходить з-за хмари місяць, його видно в нас із вікна, чи бачиш ти місяць? Бачу я інший місяць, інший зоряний світ, та не про інший місяць хочу я говорити, я маю лише розмовляти, весь час розмовляти, щоб врятувати себе, щоб не заподіяти чогось Маліні, моя голова, моя голова, я божеволію, та Маліна не має знати про це. Однак Маліна знає про це, і я прошу його, коли знову бігаю туди-сюди по квартирі, чіпляюсь за нього судомно, падаю вниз, на підлогу, знову встаю, розпинаю сорочку, знову падаю вниз, бо я трачу розум, на мене находить, я трачу розум, я безутішна, я божеволію, та Маліна каже мені ще раз: Не хвилюйся, опустися донизу, розпружся. Я опускаюсь донизу й думаю про Івана, я дихаю вже рівномірніше, Маліна масує мені долоні та стопи, потім навколо серця, та я ж божеволію, тільки одного прошу, я прошу тебе лиш одного… Проте Маліна каже: Навіщо ти просиш, просити не треба. Та я говорю, у мене знову мій голос, такий, як сьогодні: Я прошу тебе, Іван ніколи не має дізнатись про це, ніколи не має знати (і, приголомшена, я усвідомлюю, що Маліна про Івана нічого не знає, навіщо тепер вести про Івана розмову?) — Іван ніколи не має, обіцяй мені, і поки я можу ще говорити, я говорю, це важливо, що я говорю, знаєш, я все-таки ще говорю, я прошу тебе, поговори й Ти зі мною, Іван не має, не має дізнатись про це ніколи, прошу тебе, розкажи мені щось, поговори про вечерю, де ти вечеряв, і з ким, поговори зі мною про нову платівку, ту, що приніс, О, аромат тих давніх літ! говори ж бо зі мною, то байдуже, про що ми говоримо між собою, так, про будь-що, лиш тільки, щоб мовити, мовити, мовити, тоді ми не будемо знову в Сибіру, ані в ріці, ані в заплавах, у заплавах Дунаю, тоді ми знову будемо тут, на Унґарґассе, моя ти земле обітована, мій краю угорський, говори ж бо зі мною, ввімкни всюди світло, не думай про наш рахунок за струм, нехай скрізь світиться світло, скрізь увімкни вмикачі, мені дай води, ввімкни світло, ввімкни усе світло! Запали також і свічник.

Маліна вмикає все світло, Маліна приносить воду, божевільний напад минає, приголомшеність наростає, невже я сказала щось Маліні, невже я назвала ім’я Івана? Чи сказала «свічник»? Знаєш, кажу, вже не така збентежена, ти не маєш сприймати це надто серйозно, Іван живе, і він жив колись також раніше, дивно все це, чи не так? Передусім, однак, нехай для тебе це нічого не значить, тільки для мене сьогодні це значить усе, тому я настільки втомлена, а світло нехай горить. Іван ще живе, він подзвонить мені. Коли він телефонуватиме, скажи йому — Маліна знову ходить зі мною туди й сюди, бо я не можу лежати спокійно, він не знає, що має сказати Іванові, я чую, як задзвонив телефон. Скажи йому, скажи йому, прошу, скажи! Ні, не кажи нічого йому. Найкраще: мене нема вдома.


Мій Батько має омити нам ноги, як усі наші апостольські цісарі омивали раз на рік ноги своїм біднякам[305]. Ми саме з Іваном замочили ноги, стікає чорна вода, вона піниться брудом, ми давно вже не мили ніг. Ми краще помиємо їх самі, бо Батько мій більше не дотримується того гідного шани обов’язку. Я радію, що наші ноги вже чисті, що пахнуть вони чистотою, витираю ноги Іванові, потім собі, ми сидимо на моєму ліжку й радісно дивимося одне на одного. Та раптом чути, як хтось іде, уже надто пізно, двері розчиняються навстіж, з’являється Батько. Я вказую на Івана й кажу: Це він! Не знаю, чи маю чекати за це я смертної кари, чи мене лиш відправлять до табору. Мій Батько дивиться на брудну воду, з якої я вийняла свої запашні білі ноги, а я гордо звертаю його увагу також і на чисті ноги Івана. Батько не повинен помітити, не зважаючи ні на що, хоча він знову не виконав своєї повинності, що я радію від того, що змила все після довгого шляху. Цей шлях був занадто довгим, від нього аж до Івана, і ноги мої вкрились брудом. Поряд лунає з радіо: та-тім, та-там. Мій Батько горлає: Вимкни те радіо! Це зовсім не радіо, ти добре то знаєш, кажу я йому переконано, бо я ніколи не мала ще радіо. Мій Батько горлає знову: Твої ноги запаскуджені брудом, я сказав про це вже всім людям. Щоб ти знала. Запаскуджені, запаскуджені! Я кажу, усміхаючись: Мої ноги помиті, я надіюсь, що у всіх такі ж чисті ноги.

Що то за музика, досить тієї музики! Батько мій шаленіє, як ніколи раніше. І негайно відповідай: коли Колумб доплив до Америки? Скільки існує основних кольорів? Скільки відтінків? Три основні кольори. Оствальд налічує майже п’ятсот відтінків. Усі мої відповіді — швидкі та влучні, проте вони дуже тихі, я не винна, що Батько не чує їх. І він знову кричить, і щоразу, коли він підвищує голос, від стіни відпадає шмат тиньку, або вискакує планка з паркету. Як же він може питати, коли зовсім не хоче слухати відповіді?


За вікном темно, я не можу його відчинити й притуляю обличчя до шибки — майже нічого не видно. Помалу спадає мені на думку, що темна калюжа могла б бути озером, і я чую, як п’яні чоловіки співають на кризі хорал. Я знаю, що за мною зайшов мій Батько, він присягнув мене вбити, я швидко стаю поміж довгою тяжкою завісою та вікном, щоб він не міг схопити мене зненацька, коли виглядатиму до вікна, проте знаю вже те, чого не повинна знати: на березі озера — цвинтар убитих дочок.


На малому корабликові Батько мій починає знімати великий свій фільм. Він режисер, і все відбувається за його волею. Я знову йому поступилася — Батько хоче зняти зі мною декілька сцен, він запевняє, що мене не можна буде впізнати, бо в нього найкращий гример. Мій Батько прибрав собі чуже прізвище, ніхто не знає — яке, хоча його вже не раз можна було побачити на сяючих вивісках кінотеатрів мало що не півсвіту. Я сиджу і чекаю, ще не одягнена й не загримована, на голові — папільйотки, на плечі накинуто лиш рушник, та раптом я зауважую, що Батько використовує ситуацію й уже потаємно знімає, я обурено зриваюся з місця, не можу нічого знайти, щоб прикритись, однак підбігаю до нього й до оператора і кажу: Припини це робити, припини це негайно! Я кажу, що цю стрічку треба відразу знищити, це нічого спільного з фільмом не має, це суперечить умові, цю стрічку потрібно викинути. Батько мій каже, що саме на це він чекав, це має бути найцікавішим фрагментом у фільмі, і далі знімає. Я з жахом чую дзижчання камери та вимагаю знову, щоб він припинив це робити й віддав мені ту частину стрічки, та він незворушно знімає далі й знову відповідає «ні». Я ще більше хвилююся, я кричу йому, що він має лише секунду для роздумів, я більше не боюся його погроз, я зумію допомогти собі, якщо мені не допоможе ніхто. А оскільки він знову не реагує й секунда минає, я дивлюся на корабельні труби та на обладнання, яке стоїть навколо на палубі, спотикаюся через кабелі та шукаю й шукаю, бо як же я можу чинити опір тому, що він робить, кидаюся знову до гардеробу, двері якого зняті з завіс, щоб я не змогла там замкнутись, мій Батько сміється, однак у цю мить я бачу мисочку перед дзеркалом, у якій приготовлена для манікюру мильна вода, і, мов блискавка, мені щось спадає на думку, я беру мисочку й поливаю лугом апаратуру, виливаю його в корабельні труби, навколо здіймається пара, мій Батько стоїть, мов закляклий, а я кажу, що я ж бо попереджала, тепер я не буду більше йому коритись, тепер я змінилась, і від сьогодні кожному я сповна плататиму за все те, що він чинитиме проти угоди, подібно, як і йому. Корабель чимраз більше вкриває пара, із фільму нічого не вийде, робота має бути негайно припинена, усі стоять перелякані та дискутують, вони кажуть, що режисера і так не любили, вони раді, що фільм цей знімати не будуть. По мотузяних драбинах ми спускаємося із корабля, і, погойдуючись на хвилях, відпливаємо геть у рятункових човнах, згодом нас підбирає великий якийсь корабель. У той час, коли я, знеможена, сиджу на лавці великого корабля й спостерігаю роботи для порятунку малого, хвилі приносять людські тіла, хоча люди ці ще живі, вони вкриті, однак, численними опіками, ми маємо потіснитись, усіх їх потрібно взяти на цей корабель, бо трохи далі від нашого корабля, який тоне, вибухнув інший, він теж належав моєму Батькові, на кораблі було велике число пасажирів, і всі поранені — звідти. Мене охоплює безпричинний страх, що коли моя мисочка з мильним розчином спричинила вибух і цього корабля, я припускаю, що, лишень ми досягнемо берега, мене звинуватять у вбивстві. До нас прибиває все більше тіл, які виловлюють із води, серед них я бачу багато мертвих. Потім, однак, мені стає легше, я чую, що той корабель затонув із зовсім інших причин. Я з тим не маю нічого спільного, було це лише недбальством Батька.


Мій Батько хоче забрати мене із Відня до іншого краю, він намовляє мене, щоб я звідси виїхала, усі друзі, нібито, мають на мене поганий вплив, але мені зрозуміло, що йому не потрібні свідки, він не хоче, щоб я розмовляла з ким-небудь, і щоб це стало явним. Усе-таки, це могло б стати явним. Я більше не опираюсь, тільки питаю, чи маю право писати додому листи, він каже, що ми ще побачимо, навряд чи це буде для мене корисним. Ми виїхали на чужину, я навіть отримала дозвіл виходити часом на вулицю, але я нікого не знаю й не розумію тамтешньої мови. Живемо ми дуже високо, мені паморочиться у голові, жоден будинок не може бути таким високим, я ще не жила так високо й цілими днями лежу на ліжку, щоб запобігти млості, я ув’язнена й не ув’язнена, Батько лиш зрідка заглядає до мене, здебільшого він посилає жінку з закритим обличчям, я можу бачити лише її очі, вона про щось знає. Вона приносить для мене їжу та чай, незабаром я не зможу більше вставати, бо навколо мене все починає кружляти, відразу ж після першого кроку. Я пригадую інші випадки, отож, я повинна встати, бо їжа, а може й чай, напевно отруєні, я дістаюся ще якось до ванни й викидаю їжу та чай в унітаз, ні жінка, ні Батько не помічають цього, вони хочуть мене отруїти, це жахливо, я повинна написати листа, та у мене виходять лише початки листів, які я ховаю в сумці, в шухляді, під своєю подушкою, проте я повинна писати й винести листа з цього дому. Я кам’янію від жаху й випускаю з рук кулькову ручку, у дверях стоїть мій Батько, він давно здогадався, він шукає листи повсюди, виймає одного із кошика для паперу й кричить: Говори! Що це все означає? Говори, кажу я тобі! Він кричить годинами без перестану, не дає мені вимовити жодного слова, я плачу все голосніше, йому краще кричати, коли я плачу, я не можу йому сказати, що вже нічого не їм, що викидаю їжу, що я вже про все здогадалася, я віддаю йому навіть того зіжмаканого листа, який лежав під подушкою, і ридаю. Говори! Відповідаю йому очима: Тужу я за домом, я хочу додому! Мій Батько каже глумливо: Туга за домом! Хороша мені туга за домом! Уся справа в оцих листах, однак, будь певна, вони ніколи не будуть відіслані, любі твої листи до твоїх любих друзів.


Я схудла так, що від мене залишилися шкіра та кості, я не можу втриматися на ногах, та мені ще якось вдається потайки зняти свої валізи з горища, це відбувається посеред ночі, мій Батько спить міцно, я чую, як він хропе, він сопить і харчить. Незважаючи на висоту, я вихилилася із вікна й подивилась додолу, на іншому боці вулиці стоїть автомобіль Маліни. Маліна, який не отримав листа, усе зрозумів і вислав мені машину. Я кладу до валіз найпотрібніші речі, властиво, лиш ті, які під рукою, усе відбуватися має тихо й у найбільшому поспіху, це має статися сьогодні вночі, бо інакше мені це не вдасться ніколи. Непевно хитаючись, я йду з валізами вниз на вулицю, що два кроки я мушу ставити їх і чекати, доки зберуся з духом і зможу їх нести, потім сиджу в машині, валізи поставила на заднє сидіння, ключ від машини — на місці, я поволі рушаю, їду зиґзаґом нічною безлюдною вулицею, приблизно я знаю, де має бути виїзна дорога в бік Відня, напрямок знаю, проте їхати далі не можу, я зупиняюся, у мене це не виходить. Я мала б дістатись хоча б до пошти й відіслати телеграму до Маліни, щоб він приїхав мене забрати, та в мене це не виходить. Я мушу повернутись, світає, машина виходить з-під мого контролю, вона зісковзує на те саме місце, де стояла раніше, розвертається в протилежному напрямку, мені хочеться ще раз дати газу і в’їхати в мур, розбитись на смерть, бо Маліна не приходить, уже настав день, голова моя лежить на кермі. Хтось тягне мене за волосся, це Батько. Жінка, з обличчя якої зсувається хустка, витягує мене із машини й відводить назад додому. Я побачила обличчя її, хоч вона квапливо закриває його хустиною, і я вибухаю плачем, бо впізнала її. Вони обоє мене уб’ють.


Мій Батько запровадив мене до високого дому, на горі є навіть і сад, він дозволяє мені там садити квіти й невеличкі дерева, для того, щоб я мала заняття, він кепкує з численних ялинок, які я плекаю, ці ялинки — із різдвяних свят часу мого дитинства, і поки він лиш жартує, немає жодних проблем, з’являються срібні кульки, все цвіте фіолетовим й жовтим цвітом, хоча ці квіти — несправжні. Я саджу та сію в горщечки з глини, хоча барви квітів, які виростають, зовсім не ті, яких я бажала, я невдоволена, а Батько мій каже: Ти, мабуть, думаєш, що ти — принцеса?! Ким ти, власне, себе уявляєш, ти, мабуть, думаєш, що найкраща? Це минеться, це тобі виб’ють із голови, а ось це тут і тут — він показує на мої рослини — це теж незабаром закінчиться, це ж марнування часу, вся оця зелень! Я тримаю в руці шланг для зрошення квітів, могла б скерувати в обличчя Батькові повний струмінь води, щоб перестав мене ображати, це ж він доручив мені доглядати цей сад, проте я кидаю шланг на землю, закриваю обличчя руками, він мав би мені сказати, що маю робити, вода тече по землі, я не хочу більше поливати рослини, закручую кран і заходжу в будинок. Мій Батько приймає гостей, я повинна невтомно трудитись, заносити та виносити незліченну кількість тарілок і таць, заставлених склянками, потім сидіти там, слухати, я навіть не знаю, про що вони розмовляють, я маю часом відповідати, але коли я шукаю відповідь, то відчуваю на собі гострі погляди, я затинаюсь і відповідаю цілком не до ладу. Батько всміхається, він зі всіма особливо чарівний, мене він плескає по плечу і каже: Вона хоче вас переконати в тому, що я дозволяю їй працювати лише в саду, ви тільки погляньте на цю виснажену працею садівницю, покажи свої руки, дитино моя, покажи свої гарні біленькі лапки! Усі сміються, я теж змушую себе сміятись, мій Батько сміється найголосніше, він п’є багато, п’є іще більше, коли всі уже розійшлися. Я маю ще раз йому показати руки, він обертає їх, він викручує мені руки, я вириваюся, я ще можу втекти від нього, бо він п’яно хитається, не може стати на ноги, я вибігаю й хочу замкнути двері, заховатись в саду, та Батько наздоганяє мене, його очі — жахливі, обличчя — червоно-брунатне від люті, він тягне мене до перил, невже це той самий високий дім, він грубо тягне мене, я з ним борюся, він хоче мене перекинути через перила, ми зсуваємося разом донизу, я кидаюся на протилежний бік, я маю дійти до муру або перестрибнути на сусідній дах, а може, краще дістатись назад, до будинку, я починаю втрачати розум, я не знаю, як мені врятуватись, а мій Батько, який, напевно, також боїться перил, уже більше не намагається мене загнати туди, він підносить горщик із квітами, жбурляє його у мене, горщик б’ється за мною об мур, Батько бере ще один, земля порскає мені в обличчя, я чую гуркіт і тріскотіння, мої очі повні землі, мій Батько не може бути таким, мій Батько не має бути таким! На моє щастя, хтось дзвонить до брами, хтось, отже, підняв тривогу, знову дзвінок, а може, це повернувся один із гостей. Хтось прийшов, шепочу, перестань! Мій Батько відказує в’їдливо: Це хтось по тебе прийшов, звичайно, по тебе, але ти залишишся тут, ти чуєш?! А оскільки дзвінок лунає, оскільки це мав би бути порятунок для мене, оскільки обличчя моє все в землі, я нічого не бачу й намагаюсь навпомацки віднайти двері, мій Батько жбурляє через перила горщики, які потрапляють йому під руку, щоб люди йшли геть, замість того, щоб мене рятувати. Однак, видається, мені вдалося втекти, бо раптом стою біля брами на вулиці, навпроти мене у темноті стоїть Маліна, я шепочу, він не відразу розуміє мене, я вимовляю, мов подих, зараз не йди, не сьогодні, а Маліна, якого я ще ніколи не бачила таким блідим і розгубленим, ніяковіло питає, чи сталося щось, що тут діється? Прошу, йди геть, я маю його заспокоїти, шепочу. Я чую сирену, уже поліцейські вискакують із патрульної автомашини, я кажу в панічному страхові, допоможи мені зараз, ми мусимо їх позбутися, мусимо. Маліна вступає із поліцейськими у розмову, він пояснює їм, що тут відбувається свято й розвага, розвага й надмір доброго гумору. Мене він відсунув у морок. Справді, поліція їде геть, Маліна повертається, він переконано каже, я усе зрозумів, це він поскидав усе те згори, на волосину лише не влучив у мене, зараз ти підеш зі мною, або ми розлучимося назавжди, цьому має бути кінець. Однак я шепочу, я не можу піти з тобою, дай мені спробувати хоча б тільки раз, я хочу його заспокоїти, він це зробив, бо ти подзвонив, я повинна вже повертатися. Прошу тебе, не дзвони вже більше! Зрозумій мене, каже Маліна, ми зможемо знову побачитись, однак лише за умови, коли це скінчиться, бо він хотів мене вбити. Я заперечую тихо, ні, ні, не тебе, він хотів лиш мене, і я плачу, бо Маліна вже пішов, я більше не знаю, що маю робити, я повинна замести сліди, збираю на вулиці черепки, квіти та землю згрібаю руками до ринви, сьогодні вночі я втратила Маліну, сьогодні вночі Маліна мало не вмер, ми обоє, я і Маліна, та це сильніше за мене та моєї любові до Маліни, я й далі буду все заперечувати, у будинку ще світиться, Батько заснув на підлозі, посеред пустки цієї, усе тут зруйновано і спустошено, я лягаю біля Батька свого, в оцю пустку, бо тут моє місце, біля нього, який спить кволий, сумний та старий. І хоча споглядання його викликає в мене огиду, я повинна дивитись, я маю знати, яка небезпека написана ще на його обличчі, я маю знати, звідкіля береться те зло, і мене огортає страх, хоча інший, ніж звично, бо те зло — на обличчі, яке я не знаю, я підповзаю до чоловіка, який для мене чужий, до його рук прилипла земля. Як я сюди потрапила, як опинилася у його владі, у чиїй владі? Я зовсім виснажена, та в мені визріває підозра, але ця підозра надто велика, я відразу її відкидаю, це не може бути чужий чоловік, не могло це бути даремно, і не міг це бути просто обман. Бути цього не може.


Маліна відкриває пляшку з водою, він підносить мені до обличчя ще й склянку із ковтком віскі, наполягає, щоб я його випила. Я не хочу пити віскі посеред ночі, однак, оскільки вигляд у Маліни такий заклопотаний, його пальці стискають моє зап’ястя, я здогадуюсь, що зі мною не все гаразд. Він шукає мій пульс, рахує, та задоволеним не виглядає.


Маліна: Ти не маєш що сказати мені?
Я: Мені поступово стає дещо ясно, я починаю навіть бачити в цьому деяку логіку, але окремо не розумію нічого. Дещо, звичайно, правильно, хоча б те, що я чекала на тебе, що колись збігла сходами вниз, щоб спинити тебе, ця історія з поліцейськими майже правдива, однак це не ти їм сказав, щоб вони пішли геть, що це тільки непорозуміння, я сказала про це їм сама, я сама відіслала їх геть. Чи не так? Уві сні страх був більшим. Чи взагалі ти здатен заявити в поліцію? Я не можу. Я їх не викликала, це зробили сусіди, я замела сліди, давала фальшиві покази, так вже заведено, чи не так?
Маліна: Чому ти його покривала?
Я: Я сказала, що то лишень свято, нестямне, звичайне свято. Олександр Флайсер та молодий Бардо стояли внизу, вони якраз хотіли вже розійтись, і тут в Олександра мало не влучив якийсь предмет, я не можу сказати, який, однак, достатньо великий, щоб ним можна було вбити людину. Донизу кидали також пляшки, проте, звісно, жодних вазонів. Я помилилась. Таке ж час від часу буває. Щоправда, часто це не буває, не в усіх сім’ях, не щодня, і не скрізь, хоча деколи може це статися, під час свята, уяви собі, який у людей часом буває настрій.
Маліна: Я не кажу про людей, ти ж то знаєш. І настрої їхні мене не цікавлять.
Я: Коли знаєш, що таке може статися, страху не відчуваєш, це зовсім інше, страх прийде згодом, в іншому образі, він прийде сьогодні вночі. Ах так, ти хочеш довідатись про щось інше. Наступного дня я була в Олександра, у молодого Бардо, якого я майже не знала, у нього теж могло влучити, але він устиг відійти на сто метрів. Олександрові я сказала, що я до такої міри, до певної міри, до якоїсь міри цим приголомшена, що просто навіть висловити цього не можу, хоча говорила дуже багато, бо Олександр зробив уже свої висновки, я відчувала, що він донесе, хоча до цього не можна було допускати, збагни! Я також сказала, що вулицю «вони» вважали порожньою, хто ж міг подумати, що Бардо стоїть там внизу в таку пізню пору, може, «вони» його і побачили, навіть напевно, але про це могла знати лиш я, тому й почала розмову про тяжкі часи, хоча з виразу Олександра я зрозуміла, що він не схильний пояснювати подібні випадки тяжкими часами, тому в додаток до тяжких часів я вигадала ще і тяжку хворобу, і так я вигадувала щораз нові причини. Олександр, однак, не був переконаний. Та я й не мала жодного наміру когось переконувати, я хотіла в цій ситуації запобігти найгіршому.
Маліна: Чому ти зробила це?
Я: Я не знаю. Я просто зробила. Тоді я вважала, що чиню правильно. А пізніше нічого не пам’ятаєш. Не можеш назвати потім жодного приводу, усі вони стали сумнівними.
Маліна: Які ти дала б зізнання?
Я: Я б зовсім не зізнавалася. Щонайбільше одним лише словом, яке я могла ще вимовити — хоча тоді вже не знала, що воно значить — і так звела б нанівець усі запитання. (Подаю пальцями Маліні знак, мовою глухонімих). Чи не змогла б я в той спосіб прекрасно вийти із ситуації? Або послалася б на родинні зв’язки. Тобі добре сміятись, з тобою нічого не сталося, ти не стояв під брамою.
Маліна: Я сміюся? То ти смієшся. Ти маєш виспатись, немає жодного сенсу говорити з тобою, поки приховуєш правду.
Я: Поліцейським я дала гроші, правда, не всі підкупні, але ці хлопаки такими були, то правда. Вони були раді, що можуть повернутися в комісаріат, а чи завалитися в ліжко.
Маліна: Мене не обходять усі ці історії. Тобі все це сниться.
Я: Сниться, та запевняю тебе, що починаю все розуміти. Тоді я теж почала тлумачити хибно все, що б не читала. Якщо десь мова йшла про напрями «літніх мод», я читала це «літній мор». Це лише один приклад. Я могла б навести тобі сотні. Ти цьому віриш?
Маліна: Звичайно, але я вірю ще в дещо, у що ти сама все ще не хочеш повірити.
Я: А саме…
Маліна: Ти забуваєш, що завтра у мене чергування зранку до вечора. Прошу тебе, встань завтра вчасно. Я від утоми мертвий. Буду вдячний тобі, незалежно від того, чи буде яйце на сніданок надто м’яким, чи зовсім твердим. На добраніч.

Розпочався новий мор зимовий, його демонстрація відбуватиметься в найважливіших будинках морів. Мій Батько — головний модельєр у місті. Я вагаюсь, однак маю демонструвати моделі для наречених. Цього року й так лише білі, дуже мало чорних убивств, білі — в льодовім палаці, при морозі п’ятдесят градусів, там на живо беруть шлюб перед публікою та для публіки, у льодових серпанках і з льодовими квітами. Наречені мають бути оголені. Льодовий палац стоїть на місці, де колись було товариство ковзанярів, улітку тут відбуваються змагання борців на рингу, але мій Батько винайняв усю площу, я маю взяти шлюб з молодим Бардо, замовлено також оркестр, який теж боїться смертельно грати на цьому морозі, але Батько дає розпорядження застрахувати вдів. Поки що всі вони є дружинами музикантів.


Мій Батько повернувся з Росії[306], що йому явно зашкодило. Не оглядав Ермітажу, а вивчав лиш тортури, із собою привіз він царицю Меланію. Я маю вийти з Бардо на лід, у граційному, мистецьки оформленому павільйоні з льоду, під оплески всього Відня та всього світу, бо видовище це транслюється за допомогою сателітів, це має статися того дня, коли американці чи росіяни, або навіть усі разом полетять на місяць. Моєму Батькові залежить лише на тому, щоб віденське ревю на льоду заставило цілий світ забути про місяць та світові держави. Він мчить у повозі, підбитому хутром, через перший та третій район, щоб усі ще раз могли з захопленням подивитись на нього у парі з молодою царицею, ще до того, як розпочнеться великий спектакль.

Спочатку по ґучномовцях увага усіх присутніх звертається на фантазійні деталі палацу із льоду, на вікна, в яких замість шиб — найтонші льодові пластини, прозорі, мов найдорожче скло. Палац освітлюють сотні льодяних канделябрів, а убрання його гідне подиву: дивани, табурети, буфети з найтоншими, крихкими сервізами, склянками й чайним посудом, усе зроблене з льоду й розмальоване яскравими барвами, як порцеляна з Ауґартену[307]. У каміні лежать льодяні поліна, зверху политі нафтою, видається, ніби вони горять, а на велике ложе із балдахіном можна поглянути крізь мережані завіси із льоду. Цариця, яка називає мого Батька своїм «ведмедем», дражнить його, вона говорить, що жити в такому палаці — це насолода, однак спати, напевно, буде занадто холодно. Батько нахиляється близько до мене й каже дещо фривольним тоном: Я переконаний, що ти не замерзнеш, коли розділиш сьогодні це ложе зі своїм паном Бардо, він має дбати, щоб пломінь кохання між вами сьогодні не гас! Я кидаюсь Батькові в ноги, я не прошу за своє життя, лише милосердя для молодого Бардо, якого я майже не знаю, який майже не знає мене, він звів свій знетямлений погляд на мене, на межі замерзання втрачає розум. Не розумію, чому й Бардо має бути принесений в жертву на цій всенародній забаві. Цариці Батько роз’яснює, що й мій співучасник повинен повністю роздягнутись, після чого нас мають так довго поливати водою з Неви та Дунаю, аж поки не перетворимося на статуї з льоду. Але ж це жахливо, мій Великий Ведмедю, відповідає з афектом Меланія, ти напевно накажеш спочатку вбити цих двох нещасних. Ні, моя Маленька Ведмедице, відповідає мій Батько, бо в противному разі вони втратять природність рухів, які конче потрібні з огляду на закони краси, я накажу, щоб їх поливали живцем, а то як же я зміг би потішитись їхнім смертельним страхом! Ти жорстокий, каже Меланія, але Батько їй обіцяє екстаз, він знає, наскільки близькі між собою жорстокість і любострасність. Якщо загорнений в хутро, то споглядаєш це легко й з приємністю, обіцяє він їй у надії, що Меланія з часом перевершить усіх жінок і в жорстокості. Люди з вулиці та віденське товариство в захопленні торжествують: Таке не щодня побачиш!


Ми стоїмо перед палацом на морозі п’ятдесят градусів, обоє оголені, мусимо прийняти пози, які нам було наказано, серед публіки дехто зітхає, але кожен думає, що Бардо, який насправді зовсім невинний, мій співучасник, бо нас поливають струменями крижаної води. Я чую ще, як я жалібно плачу й кидаю прокляття, останнє, що я усвідомлюю, це тріумфуючий сміх мого Батька, а його задоволений віддих — це останнє, що я іще чую. Я більше не можу просити зберегти життя для Бардо. Я перетворююся на лід.


Мої мати й сестра надіслали до мене міжнародного парламентаря, вони хочуть знати, чи й «після» такого випадку я ще готова мати якісь стосунки зі своїм Батьком. Я кажу посередникові: Ні за що на світі! Чоловік цей, ніби мій давній знайомий, ніяковіє й гадає, що, мабуть, це даремно. Як на нього, моя позиція надто сувора. Потім я йду від матері та сестри, які стоять мовчазні й безпорадні, у сусідню кімнату, щоб самій розмовляти з Батьком. Хоча думаю я непохитно, суджу непохитно, хоча тіло моє стало теж непохитним, я не можу позбутись уявлення, що повинна буду виконувати свій обов’язок, що знову з ним спатиму, міцно стиснувши зуби, з непорушним тілом. Одначе він має знати, що я це роблю лише задля інших, і міжнародної сенсації це не викличе. Мій Батько дуже пригнічений, він натякає, що почуває себе недужим, що усе йому не під силу, а я знову не можу розпочати розмову, він утікає в хворобу, якої й близько не має, щоб не думати про Меланію та про мене. Мені стає зрозуміло, що він прикривається всім можливим, бо живе тепер із моєю сестрою. Я нічого більше не можу зробити для Елеонори, вона надсилає мені записку: Молися за мене, проси за мене!


Я сиджу на ліжку, мені гаряче й холодно, дістаю книжку, яку, перед тим, як заснути, поклала вниз, на підлогу, РОЗМОВА З ЗЕМЛЕЮ, забула, на якому розділі я закрила її, безладно шукаю у змісті, в додатках, у списках термінів та чужомовних слів, серед сил і процесів, які мають підземне походження, у динаміці внутрішній. Маліна забирає у мене з рук книжку й відкладає її.


Маліна: Звідки взялася твоя сестра, хто вона — ця сестра?
Я: Елеонора? Я не знаю, я не маю сестри, яку звати Елеонора. Однак кожен із нас має сестру, чи не так? Вибач мені. Як я тільки могла! Проте ти ж хочеш знати щось про мою справжню сестру. У дитинстві, звичайно, ми завжди були разом, потім деякий час ще й у Відні, по неділях зранку ми ходили разом на концерти до Музичного товариства, деколи призначали побачення одним і тим же чоловікам, вона теж уміла читати, написала якось три журливі сторінки, які до неї абсолютно не пасували, як багато чого нам загалом не пасує, а я не сприйняла цього серйозно. Здається, я щось пропустила. Що лишалось робити моїй сестрі? Маю надію, що незабаром вона вийшла заміж.
Маліна: Про свою сестру ти не повинна так говорити, ти завдаєш собі мук, коли намагаєшся замовчати її. А Елеонора?
Я: Мені треба було поставитися до цього серйозно, та я була тоді ще така молода.
Маліна: Елеонора?
Я: Вона набагато старша від моєї сестри, вона мала жити в інші часи, в іншому навіть сторіччі, мені знайомі її зображення, та я не пригадую, не пригадую… Вона також читала, одного разу снилось мені, як вона мені щось читає потойбічним голосом. Vivere ardento е non sentire il male[308][309]. Звідкіля це
Маліна: Що з нею сталось?
Я: Вона в чужині померла.

Мій Батько тримає сестру мою у полоні, він не зраджує своїх намірів, вимагає, щоб я віддала їй свій перстень, бо сестра має носити цей перстень, він стягує перстень із мого пальця й говорить: Цього, напевно, вже досить, напевно, цього вистачає! ви обоє однакові, ви справді вартуєте одна одної, ви у мене іще зазнаєте. Меланію він «усунув», деколи каже, що вона «звільнена», її він побачив наскрізь, її амбіції та її манію мати блискучий успіх завдяки ньому. Однак тиради, в яких він хоче мені пояснити, що то за манія, дуже дивні, у них з’являється слово «сніг», ніби вона хотіла їхати з ним по моєму снігу, а також по нашому снігові спільному із передгір’я Альп, я запитую, чи надійшли до нього мої листи, але з’ясовується, що вони застрягли у снігові. Я ще раз прошу у нього віддати мені кілька речей, які мені необхідні будуть аж до кінця, два горнятка для кави з Ауґартену, бо я ще хочу хоч раз напитися кави, інакше не зможу виконувати свою повинність, та ці горнятка для кави вже зникли, а це найприкріше, я змушена буду сказати сестрі, щоб віддала мені принаймні оті горнятка. Батько зрушив невелику лавину, щоб я злякалася і не сміла висловлювати те бажання, горнятка лежать під снігом. Він хотів мене лиш ввести в оману, він зрушує другу лавину, помалу я розумію, навіщо цей сніг, сніг повинен мене погребти під собою, так, щоб ніхто вже не зміг мене віднайти. Я біжу до дерев, де рятунок й onopa, і намагаюся боягузливо крикнути, що я вже нічого не хочу, нехай він усе забуде, я взагалі нічого не хочу, постає загроза снігового обвалу, треба гребти руками, треба пливти в снігу, щоб залишитись на поверхні, намагатися треба залишатися на поверхні снігу. Однак Батько стає на сніговий карниз і спускає третю лавину, вона зносить увесь наш ліс, найстаріші й найміцніші дерева гинуть від її несамовитої сили, я не можу більше виконувати своєї повинності, я згідна з тим, що боротьба вже закінчилась, Батько оголошує рятівній команді, що вони отримують безкоштовно по пиву й можуть іти додому, аж до весни прийдешньої їм нічого не вдасться зробити. Мене накрила лавина Батька.


По схилу за нашим будинком, легко вкритому снігом, я вперше спускаюсь на лижвах. Намагаюся робити такі поворотів щоб не потрапити на талі місця, і, спускаючись вниз, не вийти за лінію фрази, написаної на снігу. Здається, це фраза з минулих часів, розлого написана, скільки сягає око, незграбним дитячим почерком на рештках талого снігу моєї юності. Мені спадає на думку, що це фраза зі шкільного брунатного зошита, на першій сторінці якого я написала новорічної ночі: Хто мусить жити постійним Чому, витримує майже кожне Як. Однак в тому вислові йдеться також про те, що я все ще маю проблеми із Батьком, і не можу мати надії на те, щоб звільнитися зараз від того нещастя. Старша жінка, ворожка, навчає мене та групу, яка стоїть збоку, до якої, однак, сама я не долучаюсь, їзди на лижвах. Вона стежить за тим, щоб кожен зміг зупинитися там, де кінчається схил. Там, де я зупиняюсь, виснажена до краю, лежить невідомий лист, він стосується 26-го січня й має причетність до якоїсь дитини[310], він згорнений дуже складно й у багатьох місцях запечатаний. Деякий час його не можна ще відкривати — лист покритий увесь кіркою з льоду —, він містить пророцтво. Рушаю у путь через великий ліс, знімаю лижви й кидаю палки, іду далі, у напрямку міста, аж до будинків моїх віденських друзів. На дверних табличках будинків немає жодних чоловічих імен. З останніх сил намагаюся дзвонити в двері Лілі, дзвоню, хоча до мене вона ніколи вже не прийшла, я все ще в розпачі, що вона не прийшла, однак вдаю, ніби зовсім спокійна й розповідаю їй просто у дверях, що сьогодні мають приїхати моя мати й Елеонора, щоб помістити мене до хорошого закладу, нічліг мені не потрібен, я маю негайно дістатися до аеропорту, та раптом я забуваю, куди маю їхати, до Швехату, чи до Асперну[311], водночас бути в обох аеропортах я не можу, я навіть не знаю, чи справді мати моя й сестра прилетять літаком, чи сьогодні льотна погода, чи мати моя й сестра взагалі ще можуть прибути, і чи вони про все повідомлені. Повідомили ж бо тільки Лілі. Я не можу закінчити цієї фрази, мені хочеться закричати: Повідомили ж бо тільки тебе! І що ти зробила, нічого ти не зробила, лише усе зіпсувала!


Оскільки усі чоловіки позникали із Відня, я винаймаю помешкання у молодої дівчини, кімнату, не більшу від моєї кімнати в дитинстві, у ній стоїть також моє перше велике ліжко. Раптом я закохуюсь у цю дівчину, обнімаю її, у той час, коли пані Брайтнер, моя домовласниця із Унґарґассе (а чи баронеса із Беатріксґассе), лежить біля мене, товста й обважніла, вона помічає вже, що ми обнімаємо одна одну, хоча й накриті моєю блакитною ковдрою. Вона не обурена, проте говорить, що таке їй ніколи не спало б на думку, вона ж мене знає і Батька мого добре знала, хоча до сьогодні їй було невідомо, що мій Батько виїхав до Америки. Пані Брайтнер скиглить і скиглить, вона ж бо вважала мене за «святу», вона повторює кілька разів «щось на зразок святої», і для того, щоб вона не виселила мене з квартири, я намагаюся їй пояснити, що це зрозуміло й природно, після того нещастя великого, яке трапилося з моїм Батьком, я інакше не можу. Я приглядаюсь пильніше до дівчини, її я раніше ніколи не зустрічала, вона дуже ніжна і дуже юна, розповідає мені про прогулянку над Вьортерзее, я дуже вражена, бо вона говорить про Вьортерзее, однак не наважуюсь звертатись до неї на «ти», бо тоді вона здогадається, хто я. Вона не повинна дізнатись про це ніколи. Звучить музика, лагідна й тиха[312], і ми намагаємося навперебій заспівати по кілька слів до цієї музики, баронеса теж докладає зусиль, вона — моя домовласниця, Брайтнер, ми збиваємося без упину, я співаю: «Розчарування моє вже минуло»[313], а дівчина враз підспівує: «Хіба ви цього не бачите, друзі мої?» Натомість пані Брайтнер виводить: «Будьте пильні! Будьте пильні! Незабаром ніч мине!»[314]


Дорогою до мого Батька я зустрічаю групу студентів, які теж бажають до нього потрапити, можу їм показати дорогу, але я не хотіла б підійти до дверей водночас із ними. Чекаю, спираючись об стіну, а студенти тим часом дзвонять. Відкриває Меланія, вона в довгій домашній сукні, її груди знову надто великі й доступні погляду кожного, вона вітає студентів надмірно палко та удає, ніби пригадує кожного, бо бачила їх на усіх лекціях, вона осяйна від щастя й говорить, що сьогодні вона іще панна Меланія, але вже недовго, бо хоче стати пані Меланією. Ніколи, думаю я. Потім вона помічає мене, я зіпсувала їй виступ, ми недбало вітаємось, подаємо одна одній руку, однак лишень так, що долоні дотикаються пласко і жодна не потискає руки іншої. Коридором вона йде перша, це вже нова квартира, і мені стає ясно, що Меланія чекає дитини. У квартирі стоїть, понуривши голову, моя Ліна, вона вже більше не сподівалась, що я прийду, бо в цій квартирі її кличуть Ріта, щоб більше нічого не нагадувало про мене. Квартира ця велетенська, хоча складається всього з двох кімнат, зовсім вузької та здоровенної, цей поділ засвідчує архітектурні ідеї Батька, я знаю його ідеї, їх не можна сплутати з іншими. Серед меблів я бачу свою блакитну софу із Беатріксґассе, а позаяк Батько зайнятий облаштуванням квартири, я звертаюсь до нього у великій кімнаті. Батько, якому я висловлюю пропозиції стосовно блакитної софи та кількох інших речей, мене не слухає, він ходить зі своїм метром туди й сюди, обмірює стіни, вікна та двері, бо знову надумав робити щось грандіозне. Я запитую, чи маю йому пояснити зараз усно, а чи пізніше письмово, як для мене краще було б розставити меблі, і як було б ліпше для нього. Він не припиняє роботу, лишається незворушним і тільки каже: Я зайнятий, ти ж бачиш, я зайнятий! Перед тим, як вийти з квартири, я оглядаю деякі речі, високо на стіні помічаю кумедну декорацію з пір’я: у ніші, яскраво освітленій червоним світлом, стоїть багато мертвих пташок, набитих соломою, і я промовляю сама до себе, який то несмак, несмак, як завше. Нас завжди розділяли різні смаки. Його бездушність та його несмак — ці слова змішались для мене в одне, і коли Ліна, яка дозволяє себе називати Рітою, проводжає мене до дверей, я кажу, це без смаку, тут абсолютно відсутній смак, усе тут бездушне, і так з моїм Батьком буде завжди. Ліна зніяковіло киває, крадькома подає мені руку, я хотіла б зараз набратись відваги, я хотіла б, я мушу кинути з грюкотом двері, з грюкотом, так, як мій Батько завжди грюкав дверима, щоб і він зрозумів нарешті, що то значить «грюкнути перед кимось дверима». Однак двері зачиняються легко, я все ще не можу кинути з грюкотом двері. Під будинком я спираюся об стіну, мені не треба було приходити до цього дому, не треба було іти до Меланії, мій Батько вже наказав зробити переставляння в будинку, повернутися я не можу, і далі йти я не можу, але я могла б іще перелізти через паркан, там, де дуже густі корчі, і в смертельному страхові я біжу до паркану й лізу на нього, це порятунок, це був би рятунок, але нагорі, на паркані, я за щось зачіпаюсь, це дріт з колючками, колючки під напругою сто тисяч вольт, я отримую сто тисяч ударів струмом, Батько мій пропустив струм крізь дріт, по всіх волокнах тіла шаленіє в мені сила-силенна вольт. Від шаленства Батька мого я спломеніла й померла.


Розчахується якесь вікно, за ним — похмура місцевість, над якою гніздяться хмари, там є ще й озеро, воно стає чимраз меншим. Навколо озера — цвинтар, чітко можна розпізнати могили, над ними земля отверзається, і в ту мить із могил підіймаються померлі доньки, їхнє волосся розвіює вітер, їхні обличчя розпізнати не можна, волосся спадає до пояса, праву руку жінки підняли, це видно в білому світлі, вони розчепірюють воскові пальці, перстенів на них немає, на кожній руці бракує безіменного пальця. Мій Батько спричинює те, щоб озеро вийшло із берегів, щоб нічого не стало явним, щоб нічого не було видно, щоб жінки над могилами потонули, щоб потонули могили, Батько каже: Ця вистава зоветься: КОЛИ МИ, МЕРТВІ, ВСТАЄМО ЗІ СНУ[315].

Коли я встаю вже зі сну, то знаю, що багато років я не була в театрі. Вистава? Я не знаю жодних вистав, не маю уявлення про жодні вистави, але це мала бути вистава.


Маліна: Ти завжди собі уявляла надто багато.
Я: Однак тоді я не могла уявляти собі абсолютно нічого. Або ми говоримо про різні речі — уявляти собі й уявлення, і не мислимо одне й те саме.
Маліна: Я хочу розібратися в цьому. Чому ти не маєш перстенів? Чи ти колись їх носила? Ти ж ніколи не носиш перстенів. Мені ти розповідала, що для тебе це неможливо, носити на пальці перстень, мати щось на шиї чи на зап’ястях, або, припустімо, на щиколотках.
Я: Він спочатку купив мені невеликий перстеник, хотіла його заховати у скриньці, та він запитував у мене щодня, чи до вподоби мені цей перстень, і постійно нагадував, що його я отримала саме від нього, він говорив роками про перстень цей без упину, так, ніби він міг стати сенсом мого життя, і, якщо я не говорила щодня про це добровільно, то звертався до мене із запитанням: дитя моє, а де ти маєш мого перстеника? І я, дитя, я казала йому, ради Бога, я ж цей перстень, ні, я знаю напевно, я тільки лишила його у ванній, відразу його принесу й одягну на палець або покладу біля себе на невеликий комод, біля ліжка, заснути я можу лише тоді, коли перстеник твій біля мене. Навколо цього перстенця був жахливий театр, він, попри інше, розповідав усім людям, що той перстень — його подарунок, і люди подумали врешті-решт, що як додаток і до того, подарував він мені життя або, принаймні, платню щомісяця, а чи будинок, і сад, і, на додаток, і повітря, щоб я могла дихати, я не могла вже носити того проклятого персня, а коли вже той перстень втратив усе своє значення, я охоче жбурнула б його йому прямо в обличчя, бо, по суті, подарував він мені його не за власним бажанням, я сама спонукала його, дати мені підтвердження, бо з його боку не було жодного знаку, а я чекала на знак, і, врешті-решт, я отримала перстень, про який йшлося увесь цей час. Однак не можна перстень будь-кому кидати в обличчя, на крайній випадок — лиш під ноги, але легше сказати, ніж вдіяти, бо коли хтось сидить або ходить туди й сюди, то неможливо жбурнути йому попід ноги настільки маленьку річ і досягнути цим вчинком того, чого хочеш. Тому я спочатку пішла до ванної й хотіла кинути його в унітаз, але потім мені здалося, що це надто просто, надто практично та правильно, мені хотілося теж розіграти свою власну драму, я теж хотіла надати персню певного значення, тому я поїхала на машині до Клостернойбурґу[316], там простояла кілька годин на мосту над Дунаєм під першим холодним вітром, витягла потім з кишені пальта пуделко із перснем, з пуделка — сам перстень, бо кілька тижнів уже не носила його, було це у вересні, числа дев’ятнадцятого. Холодного надвечір’я, коли ще не зовсім стемніло, я кинула перстень у води Дунаю.
Маліна: Однак це нічого ще не пояснює. В Дунаї повно перстенів, щодня з дунайських мостів, між Клостернойбурґом і Фішамендом[317], під холодним зимовим вітром, а чи спекотним літнім, хтось знімає із пальця й кидає в воду перстень.
Я: Я не знімала персня із пальця.
Маліна: Не про це мова, я не хочу знати твоєї історії, ти щось постійно від мене приховуєш.
Я: Найдивніше те, що я завжди знала, що він кружляє навколо мене з думками про смерть, я не знала лишень, в який спосіб він хоче мене усунути. Можливим було усе. Однак він міг собі вигадати тільки одну можливість, а саме її я якраз і не могла відгадати. Я не знала, що таке іще може бути, тут і сьогодні.
Маліна: Може, ти і не знала, проте погоджувалась.
Я: Присягаю тобі, згідною я не була, це ж неможливо, погодитись, хочеться піти геть, утекти. Що ти хочеш мені навіяти? Я ніколи з цим не погоджувалась.
Маліна: Не присягайся. Не забувай, що ніколи не присягаєш.
Я: Звичайно, я знала, що він хоче влучити в моє найвразливіше місце, бо потім йому не довелося б нічого більше робити, йому довелося б лише чекати, вичікувати, поки сама я, поки себе я сама…
Маліна: Припини плакати.
Я: Я зовсім не плачу, це ти хочеш мені навіяти, ти мене доведеш ще до сліз. Та було це зовсім інакше. Я тоді озирнулась навколо й помітила, що довкола мене, а також далеко від мого оточення усі люди тільки вичікують, нічого не роблять, не роблять чогось особливого, вони пхають іншому в руку снодійне, гостру бритву, вони намагаються посприяти тому, щоб людина, втративши глузд, проходжалась по стежці поміж скель над безоднею, щоб в оп’янінні на ходу розчинила двері потягу або, всього лиш, щоб об’явилась якась хвороба. Якщо достатньо довго чекати, то приходить загибель, приходить довгий або короткий кінець. Декому вдається ще вижити, проте лишень вижити, і не більше.
Маліна: І наскільки треба погоджуватись?
Я: Я надто багато страждала, я більше нічого не знаю, не визнаю нічого, як мені знати це, я знаю замало, я ненавиджу Батька свого, єдиний лиш Бог може знати, як я ненавиджу його, я не знаю, чому все це так.
Маліна: Кого ти зробила своїм божеством?
Я: Нікого. Так далі не піде, я не рухаюсь далі, нічого не вимальовується, я лише чую, то тихіше, то голосніше, як до образів цих промовляє голос: кровоблуд. Помилитися тут неможливо, я знаю, що все це значить.
Маліна: Ні, ні, саме цього ти, властиво, не знаєш. Якщо виживаєш, то виживання стає перешкодою пізнанню, ти навіть не знаєш, якими були твої попередні життя і чим є життя твоє нині, ти плутаєш навіть свої життя.
Я: Я маю всього лиш одне життя.
Маліна: Облиш це мені.

Це відбувається перед Чорним морем, а я знаю, що Дунай впадає у Чорне море. Я так само впадатиму, як і він. Я щасливо пройшла вздовж усіх берегів, однак уже перед дельтою бачу дебеле тіло, наполовину в воді, та я не можу його обминути й дістатись убрід до середини ріки, бо ріка тут надто глибока, надто широка, у ній повно вирв. Це мій Батько сховався перед гирлом ріки у воді, тепер він набрав подоби велетенського крокодила, очі у нього стомлені й напівзаплющені, далі він мене не пропустить. Немає більше крокодилів у Нілі, останнього привезли до Дунаю. Часом Батько підносить трохи повіки, виглядає це так, мовби він мляво лежить лиш тут і ні на що не очікує, однак, звичайно, він чекає на мене, бо він знав, що я хочу повернутись додому, що для мене це порятунок. Крокодил отверзає деколи велику пожадливу пащу, у ній висять клапті м’яса, це шматки плоті інших жінок, і мені на думку спадають імена всіх жінок, яких він роздер, вода вкрита плямами старої крові, але й свіжої теж; я не знаю, наскільки голодний сьогодні мій Батько. Раптом я помічаю, що поряд із ним там лежить ще й малий крокодил, Батько знайшов собі тепер крокодила до пари. Малий крокодил, одначе не млявий, його очі іскряться, він швидко пливе до мене й хоче, з фальшивою доброзичливістю, поцілувати в праву та ліву щоку. Ще до того, як йому вдається поцілувати мене, я кричу: Ти ж крокодил! Повертайтесь до свого крокодила, ви ж одне ціле, обоє ви — крокодили! Бо відразу я упізнала Меланію, яка, мов святенниця, знову напівзаплющує очі й не зблискує більше своїми людськими очима. Мій Батько кричить до мене у відповідь: Скажи це іще раз! Однак я не кажу цього ще раз, хоча б мала сказати, бо він наказав. Я не маю іншого вибору: або бути роздертою ним, або податися в річку, там, де вона найглибша. Перед самим Чорним морем я зникла в пащі у Батька. До Чорного моря, однак, потрапили три краплі моєї крові, останні три краплі крові.


До кімнати заходить мій Батько, він насвистує та співає, стоїть у піжамних штанах, я ненавиджу його, я не можу на нього дивитися й берусь до своєї валізи. Прошу, одягни щось на себе, одягни щось інше на себе! Бо він ходить в піжамі, яку я подарувала йому до дня народження, він ходить у ній зумисне, я маю бажання її з нього стягнути, та раптом мені щось спадає на думку, і я говорю недбало: Ах, це всього лиш ти! Я йду танцювати вальс, танцюю сама з собою, а Батько дивиться дещо здивовано, бо на ліжку лежить його малий крокодил, весь в оксамиті й шовку, мій Батько складає свій заповіт для оксамиту й шовку, пише на великому аркуші й каже: Ти не одержиш нічого, чуєш, бо ти ж танцюєш! Я справді танцюю, ті-там, та-там, танцюю й переходжу з кімнати в кімнату, а потім кружляю на килимі, який він не може витягти у мене з-під ніг, бо це килим із ВІЙНИ Й МИРУ[318]. Батько кличе на допомогу Ліну: Та витягніть-бо у неї цей килим з-під ніг! Однак моя Ліна має сьогодні вихідний день, а я сміюся, танцюю і раптом голосно кличу: Іване! Ця музика — наша, цей вальс для Івана, і знову і знову, лише для Івана, це порятунок, бо мій Батько ніколи не чув цього імені, він ніколи не бачив, як я танцюю, він більше не знає, що має робити, у мене не можна витягнути килим з-під ніг, мене не можна затримати при швидких оборотах у вирі танцю, я кличу Івана, але він не має приходити, не має мене зупиняти, бо голосом, якого ніхто ніколи ще досі не мав, голосом зоряним, сидеричним, я витворюю ім’я Івана та його всюдисущність.

Мій Батько виходить із себе, з обуренням він кричить: Ця божевільна має зараз же припинити й забратися звідси, вона має негайно зникнути, інакше прокинеться мій малий крокодил! Танцюючи, я наближаюсь до крокодила й витягую в нього свою сибірську сорочку, яку в мене вкрали, а також листи до Угорщини, витягую з його сонної, небезпечної пащі усе, що належить мені, ключ також я хочу отримати знову, і я, сміючись, уже готова зняти його із гострого зуба і танцювати далі, але мій Батько вириває ключа в мене з рук. Він, попри все, забирає у мене ключа, а це був єдиний ключ! Я гублю голос, я не можу більше кричати: Іване, допоможи мені, він хоче вбити мене! На найбільшому зубі у крокодила висить іще один лист, який написала я, це не сибірський, і не угорський лист, із жахом я бачу, кому він призначений, бо можу прочитати початок: Мій найдорожчий Батьку, ти розбив мені серце. Крак-крак розбив ти, там-ті-там розбив мені Батько, крак-крак-кррррак, та-ті-там Іван, я хочу Івана, думаю про Івана, кохаю Івана, мій найдорожчий Батьку. Мій Батько каже: заберіть звідси цю бабу!


До мене приходить дитина моя, якій зараз чотири, а може п’ять років, я відразу її пізнаю, бо подібна вона на мене. Дивимося до дзеркала й переконуємося у цьому. Малюк тихо каже мені, що мій Батько одружується із масажисткою, тією, що дуже вродлива, проте нахабна. Тому він не хоче лишатися у мого Батька. Ми у великій квартирі в чужих людей, я чую, як в одній із кімнат Батько розмовляє з якимись людьми, це добра нагода, і я зненацька вирішую взяти дитину до себе, хоча в мене вона, напевно, теж не захоче лишитись, тому що життя моє таке невлаштоване, я ще не маю квартири, бо повинна спочатку залишити притулок для бездомних людей, оплатити рятівну службу й пошукову команду, а грошей я не маю, однак міцно притуляю дитину до себе та обіцяю, що все зроблю. Здається, малюк погоджується, ми переконуємо одне одного, що маємо бути разом, я знаю, що віднині боротимуся за дитину, бо мій Батько не має права на нашу дитину, я сама себе більше не розумію, він же не має права, я беру дитину за руку й хочу відразу піти до нього, але нас розділяє кілька кімнат. Дитина моя ще не має імені, я відчуваю, що вона безіменна, як ненароджені діти, я повинна дати їй якнайшвидше якесь ім’я та ще й своє прізвище, пошепки я пропоную: Animus[319]. Дитині не хочеться мати ім’я, але вона розуміє. У кожній кімнаті розігруються найогидніші сцени, і я прикриваю дитині своїй очі рукою, бо зненацька помітила в музичнім салоні Батька, він лежить під роялем із молодою жінкою, це може бути саме та масажистка, мій Батько розкрив їй блузку й знімає бюстгальтер, і я боюся, що дитина все ж таки бачить цю сцену. Протискуємося крізь натовп гостей, усі вони п’ють шампанське, в наступну кімнату, мій Батько, напевно, вже зовсім п’яний, інакше як міг би він забути цілком про дитину. У наступній кімнаті, в якій ми шукаємо захистку, лежить, також на підлозі, жінка, яка всім погрожує револьвером, я маю підозру, що це небезпечне свято, свято із револьверами, я намагаюся розібратися в дивних фантазіях жінки, вона цілить в плафон, потім крізь двері, у мого Батька, я не знаю, чи робить вона це серйозно, а чи жартома, це могла б бути та ж масажистка, бо раптом вона запитує грубо, що я тут загубила, і ким є цей маленький байстрюк, а я запитую, у той час, як вона скеровує свого револьвера на мене, чи не є це все навпаки, чи не є вона саме тою, кому нічого тут шукати, та вона пронизливо верещить: Хто цей байстрюк, який став мені на дорозі? У смертельному страхові я не знаю, чи притулити дитину до себе, чи відіслати геть, я хочу кричати: Біжи, біжи, якнайскоріше звідси втікай! Бо жінка вже не грається револьвером, вона хоче обох нас забрати з дороги, сьогодні — 26-те січня, і я притуляю дитину до себе[320], щоб померли ми разом, якусь мить жінка роздумує, потім цілиться точно й убиває дитину. У мене вона вже може не цілитись. Мій Батько дозволив їй лише один постріл. У той час, як я падаю на тіло дитини, голосно дзвонять новорічні дзвони, усі підіймають келихи із шампанським, шампанське тече через край, воно тече по мені відтоді, з тієї новорічної ночі, і я поховала свою дитину без присутності мого Батька.


Я ввійшла в період падінь, сусіди цікавляться деколи, чи не сталося щось зі мною. Я упала в маленьку могилу, розбила голову, покалічила руки, до падіння наступного все має загоїтись, я повинна провести цей час у склепі, я відчуваю вже страх перед наступним падінням, однак знаю, бо існує таке пророцтво, що я тричі впаду перед тим, як зможу піднятися знову.


Мій Батько відправив мене до тюрми, я цим не надто здивована, бо знаю його добрі зв’язки. Насамперед я маю надію, що зі мною будуть добре поводитись і, принаймні, дозволять писати. Так чи інакше, я маю тут час і захищена від його переслідувань. Я могла б закінчити книгу, яку я знайшла, вже раніше, на шляху до тюрми, у цій поліцейській машині я побачила в обертах синього світла кілька висловів, які висіли поміж дерев, пливли в стічних водах, які втиснули колеса численних машин у надто гарячий асфальт. Я запам’ятала усі ці вислови, у моїй голові залишилися й інші, проте вони належать до минулого часу. Мене ведуть довгими коридорами, хочуть попробувати, до якої камери я пасую, однак потім з’ясовується, що я не отримаю жодних пільг. Різні інстанції довго з’ясовують ситуацію. За усім цим стоїть мій Батько, це він посприяв тому, що частина актів раптово щезла, зникає усе більше тих документів, які свідчать мені на користь, і нарешті з’ясовується, що писати мені не дозволять. Хоча я справді отримую ізольовану камеру, як я бажала собі цього потаємно, ставлять туди бляшану миску з водою, і, хоча в камері надто брудно і тьмяно, я думаю лиш про книгу, прошу паперу, барабаню кулаками у двері, задля паперу, бо я хочу щось написати. Перебування в камері не буде для мене таким складним, я не жалкую за тим, що я тут ув’язнена, з цим я відразу погодилась, я тільки звертаюсь весь час до людей, які ззовні проходять й не розуміють мене, бо думають, що я протестую й боронюсь від ув’язнення, тоді як я лиш хочу сказати, що для мене ув’язнення — це ніщо, я лише хочу отримати всього декілька аркушів і будь-яку ручку, щоб мати змогу писати. Наглядач різко розчахує двері та каже: З цього нічого не вийде, Ви не маєте права писати своєму Батькові! Він зачиняє з силою двері й б’є мене ними по голові, хоча я кричу вже: Та ні, зовсім не Батькові, я обіцяю, не Батькові! Мій Батько доклав зусиль, щоб проінформувати органи правосуддя про те, ніби я небезпечна, бо знову хочу йому писати. Однак це неправда, я хочу лише написати вислів один про причину[321]. Я зовсім знищена, перевертаю до того ж бляшану миску з водою, я хочу померти від спраги, це неправда, і в той час, як я знемагаю від спраги, навколо мене переможно кружляють вислови, їх усе більше. Деякі з них лише видно, деякі лише чутно, як це було на Ґлоріаштрассе[322] після першої ін’єкції морфію. Скулена, лежу я в куті, без води, я знаю, що мої вислови не залишать мене, і що я на них маю право. Мій Батько підглядає за мною крізь отвір, мені видно лише його тьмяні очі, він хотів би підгледіти й відібрати в мене усі мої вислови, однак при найбільшій спразі, після останніх галюцинацій, я іще усвідомлюю, що він бачить, як я помираю без слів, я заховала слова у вислові про причину, яка назавжди залишиться недосяжною й потаємною для мого Батька, бо я із останніх сил намагаюсь затримати подих. Язик звисає із моїх уст, Батько, однак, не може прочитати з нього жодного слова. Мене обшуковують, бо я знепритомніла, хочуть зволожити мені уста, змочити язик, щоб віднайти на ньому ті вислови, щоб потім конфіскувати, але потім знаходять поблизу мене лише три камені й не можуть ніяк зрозуміти, звідки вони взялися й що означають. Це три тверді та блискучі камені, які послала мені найвища інстанція, на яку навіть Батько не має впливу, і лише я знаю, яке послання несе кожен камінь. Перший камінь багряної барви, який упав до камери з неба, і в якому безнастанно спалахують юні блискавки, каже: З подивом жити. Другий, блакитний камінь, в якому мерехтить вся блакить, промовляє: Писати в подиві. А я тримаю в руці вже третій, сяючий білий камінь, падіння його зупинити не вдалося нікому, навіть моєму Батькові, але в камері раптом стає так темно, що послання третього каменя з’ясувати не можна. Каменя вже не видно. Останнє послання я дізнаюсь лише після звільнення.


Мій Батько має тепер обличчя моєї матері. Це величезне, поблякле, старе обличчя, але на ньому — його крокодилячі очі, хоча рот, натомість, і нагадує рот похилої віком жінки, і я не знаю, чи він — це вона, чи вона — це він, але маю порозмовляти з Батьком, напевно, востаннє. Сер! Спочатку він просто не озивається, потім рвучко бере телефон, потім комусь диктує, поміж тим говорить, що для мене зарано, що на життя я не маю ще права, а я кажу, усе ще з зусиллям та неймовірним напруженням: Тепер для мене байдуже, ти маєш це знати: усе, що ти думаєш, для мене байдуже. Знову з’являються люди, професор Кун і доцент Морокутті стають поміж мною та Батьком, пан Кун демонструє своє лицемірство, а я рішуче кажу: Чи не могли б Ви, будь ласка, лишити мене на десять хвилин наодинці з Батьком? З’явилися також усі мої друзі, мешканці Відня стоять, у напрузі чекають, хоча зовсім тихо і скраю, на вулиці, кілька груп німців задирають високо голови, нетерпляче, усе для них у нас відбувається надто повільно. Я рішуче кажу: це має бути можливо, хоч раз єдиний порозмовляти про щось важливе зі своєю матір’ю. Батько здивовано підводить погляд, однак він усе ще не розуміє. Часом у мене зникає голос: я дозволила все ж таки собі жити. Часом голос мій повертається, усі його чують: Ні, я жива, і я буду жити, я маю право на це життя.

Мій Батько підписує якийсь папір, він, без сумніву, знову причетний до визнання моєї недієздатності, проте інші мене вислуховують. Він огрядно, з облесним сопінням сідає до їжі, я знаю, що він знову мені не дасть ані крихти, і я бачу Батька свого в усім безмірнім його себелюбстві, я бачу тарілку бульйону з омлетом, потім йому подають тарілку з панірованим шніцелем, а також чашу, наповнену нашим компотом із яблук[323], я не можу більше володіти собою, і, помітивши громіздкі скляні попільниці та прес-пап’є, які з’явилися тут із усіх бюро і стоять навпроти, я ж бо прийшла сюди обеззброєна, беру перший тяжкий предмет і жбурляю його прямо в тарілку з супом, моя мати, зненацька захоплена, витирає обличчя серветкою, я хапаю наступний тяжкий предмет і прицілююсь у тарілку зі шніцелем, тарілка розбивається на друзки, і шніцель летить Батькові просто в обличчя, він зривається з місця, відпихає людей, які втиснулися поміж нас, і ще до того, як я встигаю пожбурити третій предмет, він підходить до мене. Тепер він готовий до того, щоб мене вислухати. Я зовсім спокійна, я не боюся більше і звертаюсь до нього: Я хотіла лише тобі показати, що здатна зробити те саме, що й ти. Ти лише маєш знати про це, не більше. Хоча я не кинула втретє нічого, по обличчю Батька мого стікає липкий компот. Нараз він не може мені більше нічого сказати.


Я прокинулась. Падає дощ. Маліна стоїть біля вікна; воно розчинене навстіж.


Маліна: У тебе можна було задихнутись. Ти надто багато курила, я тебе вкрив, повітря тобі не пошкодить. Скільки ти зрозуміла з усього цього?
Я: Майже все. Одного разу мені здалося, що я вже нічого не розумію, моя мати зовсім збила мене з пантелику. Чому мій Батько — це, водночас, моя мати?
Маліна: Властиво, чому? Коли хтось стає всім для іншого, то він може поєднати в собі багато інших осіб.
Я: Ти хочеш сказати, що хтось колись був для мене усім? Яка це помилка! Це дуже прикро.
Маліна: Так. Однак ти діятимеш, ти змушена будеш зробити щось, змушена будеш знищити всіх осіб у одній особі.
Я: Однак я сама вже знищена.
Маліна: Так. Це правда.
Я: Як легко стає про це говорити, уже набагато легше. Однак як тяжко з цим жити.
Маліна: Говорити про це не потрібно. З цим треба просто жити.

Цього разу мій Батько теж має обличчя матері, я ніколи не знаки напевно, коли він є моїм Батьком, а коли — матір’ю, потім підозра моя зростає, і я знаю, що він — жоден з обох, лише щось третє, і так я чекаю, поміж інших людей, у найвищому хвилюванні, на нашу зустріч. Він керівник підприємства, а може, уряду, ставить вистави в театрі, у нього — дочірні права й дочірні компанії, він постійно дає накази, розмовляє кількома телефонами, і тому я не можу подати голосу, лише в той момент, коли він розпалює свою сигару. Я кажу: Батьку, цього разу ти поговориш зі мною й відповіси на мої запитання! Батько відмахується від мене змаруджено, він усе це вже знає, мій прихід і мої запитання, він продовжує телефонувати. Підходжу до матері, на ній — штани мого Батька, і я кажу їй: Сьогодні ще ти будеш говорити зі мною й даси мені відповідь! Однак моя мати, у якої також чоло мого Батька, вона збирає його, як і він, у дві складки над утомленими, зів’ялими вже очима, бурмоче щось про «пізніше» та «нема часу». Тепер на Батькові її спідниця, і я кажу втретє: Думаю, що незабаром я буду знати, хто ти насправді, і ще сьогодні вночі, поки ніч іще не минула, я сама скажу це тобі. Та чоловік цей холоднокровно сідає за стіл і дає мені знак іти геть, однак у дверях, які розчиняють переді мною, я повертаюся й повільно іду назад. Я йду із останніх сил і зупиняюсь біля великого столу в судовій залі, а в цей час чоловік на другому боці столу, під хрестом, розрізає свій шніцель. Я не кажу ще нічого, хоча відразу свою не приховую, коли бачу, як він виделку свою занурює до компоту й прихильно мені усміхається, так, як до публіки, яка раптом має залишити залу, він п’є червоне вино, поряд знову лежить сигара, а я все ще мовчу, та він не може не знати, що значить моє мовчання, бо зараз настав вирішальний момент. Я беру першу тяжку попільницю із мармуру, зважую її в руці та підіймаю, чоловік спокійно їсть далі, я цілюсь і влучаю в тарілку. Виделка випадає йому з руки, шніцель летить на підлогу, він ще тримає ножа й заносить його, та я водночас підіймаю вже наступний предмет, бо він усе ще не відповів мені, приміряюся точно у чашу з компотом, він витирає собі серветкою сік із обличчя. Тепер він знає, що я не маю до нього жодного почуття, що я могла б його вбити. Я кидаю втретє, приміряюсь і приміряюсь, я приміряюсь точно, і предмет пласко змітає усе зі столу, так, що з нього летить усе геть, хліб, келих з вином, черепки й сигара. Батько затуляє обличчя серветкою, йому нічого більше мені сказати.

Ну, і?

Ну, і?

Я сама обтираю йому обличчя, не з жалю, а лиш для того, щоб його краще бачити. Я буду жити! — кажу.

Ну, і?

Люди розсіялись, їхні надії не виправдалися. Ми з Батьком залишилися самі на цілому світі, стоїмо так далеко один від одного, що крізь простір несеться відлуння:

Ну, і?

Мій Батько знімає насамперед одяг моєї матері, він стоїть так далеко, що я не знаю, який у нього під сподом костюм, він без упину міняє костюми: на ньому — вкритий плямами крові білий фартух м’ясника, він у ньому стоїть на світанку біля різниці, він носить червоний плащ ката й підіймається сходами, він одягнений у чорне зі сріблом, у чорних чоботях він з’являється перед колючим дротом, зарядженим електричним струмом, він стоїть на вантажній рампі, на вартовій вежі, свої костюми він носить до канчуків, кулеметів, до пістолетів, із яких стріляють в потилицю, ці костюми носять у непроглядні ночі, вони вкриті кров’ю і вселяють жах.

Ну, і?

Мій Батько, голос якого — не Батьків голос, запитує здалеку:

Ну, і?

А я кажу кудись вдалину, бо ми розходимося все далі, усе далі один від одного, усе далі й далі:

Я знаю, хто ти.

Я все зрозуміла.


Маліна мене підтримує, він сидить на краю мого ліжка, якусь мить ми не мовимо й слова. Мій пульс ані надто скорий, ані надто повільний, пароксизм відступив, мені зовсім не холодно, я не пітнію, Маліна тримає мене й тримає, ми не відриваємося одне він одного, бо його спокій перейшов і на мене. Потім я вивільнююся від нього, сама поправляю подушки, кладу свої руки на руки Маліни, тільки дивитись на нього не можу, я дивлюся на наші руки, які зчіплюються усе міцніше, я не можу на нього поглянути.


Я: Це не мій Батько. Це вбивця.
Маліна не дає відповіді.
Я: Це мій убивця.
Маліна: Так, я це знаю.
Я не відповідаю.
Маліна: Чому ти весь час казала: мій Батько?
Я: Я так казала? Як тільки могла я таке казати? Я ж не хотіла цього говорити, але розповісти можна лиш те, що бачиш, і я розповідала тобі все докладно, як було мені видно. Я хотіла сказати йому ще те, що давно зрозуміла — що тут не вмирають своєю смертю, тут убивають. Тому розумію, навіщо йому вдалося ввійти у моє життя. Хтось мав це зробити. Він був ним.
Маліна: Отож, ти ніколи більше не скажеш: війна і мир.
Я: Більше ніколи.
Завжди є лише війна.
Тут завжди є насильство.
Тут завжди боротьба.
Це вічна війна.


Таємниці принцеси Каґранської | Мáліна | Розділ третій Про остаточні речі [324]