home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement










































Таємниці принцеси Каґранської


Жила-була принцеса Шаґрська чи Шаґеранська, з роду, що звався в пізніші часи Каґран[88]. Бо святий Юрій, який забив змія у багновищі, щоб після скону потвори міг з'явитися Клаґенфурт, діяв і тут, у старовинному Мархфельддорфі[89], на другому боці Дунаю; і пам'ять про це береже стара церква, яка має його ім'я, та, що поблизу заплав.


Принцеса була дуже юна та дуже гарна і мала коня вороного[90], на якому вона могла усіх обігнати. Люди із почту намовляли її та просили, щоб не виривалася наперед, бо над краєм Дунайським, який вони заселяли, завжди чатувала загроза, не було там кордонів, у місцях, де пізніше з'явилися Ретія[91], Маркоманія[92], Норік[93], Мезія[94], Дакія[95], Іллірія[96] та Паннонія[97]. Не було ще ні Цислайтанії[98], ні Транслайтанії[99], бо велика народів міґрація все ще тривала. Одного дня примчали угорські гусари із пушти[100], із неосяжної Уґрії, яка простягнулась у незвідані далі. Вони вторглися туди на своїх диких азійських конях, швидких, мов вороний самої принцеси, і страх охопив усіх неймовірний.


Принцеса втратила владу, один полон змінював інший, вона не боролася, але й не хотіла віддатись за жінку старезному королеві гунів[101], а чи аварів[102]. Її тримали в неволі, як здобич, стерегти яку мали ватаги червоних й блакитних лицарів. Та оскільки принцеса ця була справжньою, вона радше завдала б сама собі смерть, ніж стерпіла б, щоб її відвели до старезного короля, і мала вона до кінця ночі сповнити серце відвагою, бо зранку хотіли відвести її до замку короля гунського, а то й аварського. Вона думала лиш про втечу та сподівалась, що сторожа її засне на світанні, та надія помалу згасала. Вороного у неї забрали, і не знала вона, як вибратись їй із ворожого табору, щоб дістатись до рідного краю із синіми пагорбами. Лежала вона у своєму шатрі, та сон не йшов їй на очі.


Глибокої ночі здалось їй, мов чує чийсь голос, та не була це розмова, лиш спів, він нашіптував і заколисував, але потім, однак, перестав звучати для всіх, а співав лиш для неї, мовою, яка чарувала її, хоч і не розуміла вона жодного слова. Та все-таки знала, що існує цей голос лише для неї, вабить лише її. Принцесі не треба було розуміти слів. Зачарована, встала вона, відкрила шатро, і побачила раптом темне Азії небо, якому не було меж, а перша зірка, яку там помітила, відірвалась й упала додолу. Голос, який долинав, промовив, що може чогось забажати, і зажадала вона від усього серця. Раптом перед нею з'явився якийсь незнайомець, загорнений повністю в чорний плащ[103], він не належав ні до червоних, ні до блакитних лицарів, обличчя його маскувала ніч, але, хоч вона й не могла його бачити, знала, що тужив він за нею і, повен надії, співав їй ніколи не чуваним голосом, знала, що прийшов він, щоб звільнити її. За вуздечку тримав вороного, а вона колихнула легко вустами й спитала: Хто ти? Як звати тебе, рятівниче? Якої дяки від мене чекаєш? Він притулив два пальці до вуст, чим давав знак, що повинна мовчати та йти за ним слідом; огорнув він її своїм чорним плащем, щоб ніхто не міг їх побачити. Були чорніші вони, ніж темінь чорної ночі[104], повів він її з вороним, який не іржав та м’яко ступав копитами, через табір увесь, а потім далі, у степ. Принцесі усе ще чувся спів його дивний, цей голос її полонив, і їй захотілось знову його почути. Мала бажання просити поїхати з нею вздовж ріки вгору, та він промовчав і передав їй вуздечку. Вона все ще була в небезпеці страшенній, і він тоді знак подав, щоб навскач рятувалася втечею. Так полонив незнайомець серце її; хоч і не бачила все ще його обличчя, бо далі ховав його, та покорилась, бо не могла інакше. Легким рухом злетіла вона на коня, німо глянула вниз на нього й хотіла своєю та його мовою сказати щось на прощання. Сказала це поглядом. А він обернувся та потонув у темряві ночі.

Вороний почав басувати у бік ріки, від якої війнуло на нього вологим повітрям. Принцеса плакала вперше у своєму житті, і наступні переселенці знайшли в цій місцині річкові перли, які принесли до свого короля; ще й сьогодні вони разом з найстарішими каменями коштовними оздоблюють корону святого Стефана[105].

Коли вона досягнула вільних земель, багато днів і ночей мчала навскач вздовж течії річки, аж поки не досягнула краю, де течія губилась у незліченних потоках[106], які розбігались на всі усюди. Тут принцеса потрапила у величезне багновище, поросле корячкуватими вербами. Вода сягала ще свого звичайного рівня, кущі хилилися та гойдалися, щось шепотіли під невгамовним вітром рівнини, який не дав піднятися вербам, і вони лишились покорченими. Вони колихалися лагідно, мов трава, і принцеса втратила напрямок. Здавалося, все прийшло в рух, хвилі вербового віття, хвилі трав; рівнина жила, та, окрім принцеси, на ній не було ні живої душі. Води Дунаю, яким вдалося уникнути примусу непорушності берегів, вільно ввійшли до ложа, яке обрали самі, загубились у лабіринті каналів, сплетіння судин яких порізало нанесені острови своїми широкими річищами, в які з гуркотом ринувся вир води. Уся перевтілена в слух, зрозуміла принцеса посеред пінистих порогів, безодень та вирв, що вода підмивала піщаний берег та поглинала його шматки разом з верболозом. Острови затопляла вода, їх наносило знову, їх форма та розмір щодня була новою, і так буде жити рівнина ця, сповнена змін, аж до часу великої повені, коли під хвилями, які усе наростатимуть, без сліду зникнуть верби та острови. На небі з'явилася пляма диму, та не видно було синюватих пасем гірських краю принцеси. Не знала вона, куди потрапила, не знала Девенських узвиш[107], кряжів Карпат[108], які були безіменні, не бачила і Морави, яка тут впадає в Дунай, а тим паче не знала, що колись ця річка буде межею двох різних держав[109], які матимуть свої назви. Бо тоді не було тут жодних країн і жодних кордонів.


На острівці, який наніс гравій, принцеса зійшла з вороного, бо він не міг іти більше далі, вона бачила, як потік щораз більше мутнішав від мулу й злякалась, бо це було повені знаком. Принцеса не бачила виходу із того дивного краю, який творили лиш верби, вітер й вода, вона повільно вела свого вороного, затуманена царством самотності, замкненим у собі, завороженим царством, у яке довелось їй потрапити. Вона оглядалась, шукаючи місця ночівлі, бо сонце було вже низько, а страхітлива жива істота, в яку перевтілилася ця ріка, ревла все гучніше, дужчав звук її голосу, плескоту, нестримним ставав її регіт при каменях прибережних, ніжний шепіт у тихім закруті потоку, виру шипіння, невпинний гуркіт на дні, під усіма поверхневими шумами. Під вечір наблизились зграї сивих ворон, корморани почали обсідати берег, лелеки ловили рибу в воді, а болотяні птахи всіх видів кружляли з пронизливим вереском, відлуння якого розпинало повітря.


У дитинстві принцесі розповідали про цей грізний край на Дунаї, про його чарівні острови, де можна було померти від голоду, але й пізнати видіння, пережити найвищий захват у шаленстві загину. Принцесі здавалось, що острів пливе разом з нею, але її охопило жахом не від гуркоту хвиль потоку, — страх та подив були в ній самій, а також ніколи не знаний неспокій, який линув від верболозу. Щось надзвичайно грізне відходило з нього і тягарем лягало на серце принцеси. Вона досягнула краю світу людського. Принцеса схилилась над своїм скакуном, який знеможено впав на бік та видав із себе жалібний стогін, бо і він відчував, що виходу більше немає, згасаючим зором благав він прощення у принцеси, бо не міг її більше нести крізь воду та понад водою. Принцеса лягла в заглибину поряд з конем, її охопило жахом, якого ще досі не знала; зловісно шипів верболіз, він шелестів, сміявся, пронизливо скрикував та зітхав зі стогоном. Тьма вояків не гналася більше за нею, та обступила її безліч таємних істот, міріади листків тріпотіли на кошлатому вітті верб. Принцеса була у долині ріки, саме там, де вела вона в царство мертвих, розплющила широко очі й дивилась, як наступає на неї могутня колона живих тіней, і на хвилю, щоб не чути виття страхітливого вітру, заховала обличчя в долонях, та схопилася знову, занепокоєна якимсь дивним звуком, що нагадував човгання чи шарудіння. Не могла вона зрушити з місця ні вперед, ні назад, могла вибирати лише між водою та всевладністю верб, та в непроглядній темряві перед нею блиснуло світло, а так як знала, що не від людей може бути це світло, а лиш від духів, то йшла на нього, скам’яніла від жаху, зачарована та заполонена.


Було це не світло, а квітка[110], розквітла тієї буремної ночі, найчервоніша з червоних, і походження була вона неземного. Простягнула принцеса руку за квіткою, та долоня її разом з квіткою доторкнулась чиєїсь руки. Ущухнув вітер, замовкнув сміх верболозу, і в дивному, білому сяєві місяця, що сходив і осявав щораз тихші води Дунаю, упізнала вона перед собою незнайомця в чорнім плащі, він тримав її руку, а два пальці другої притулив до вуст, щоб вона знову не запитала, хто він, — та темні, теплі очі його всміхались до неї. Він був чорнішим, ніж перед тим чорнота, яка обступала її, вона припала до нього та опустилась помалу в обіймах його на пісок, він поклав їй на груди квітку, мов мертвій, та накрив плащем і її, і себе.


Сонце було вже високо на небі, коли незнайомець розбудив принцесу зі сну, який нагадував смерть. Правдиво безсмертних — стихії, він змусив мовчати. Принцеса і незнайомець почали розмовляти, ніби були вже віддавна знайомі, і коли один говорив, усміхався інший. Вони промовляли світлі та темні слова[111]. Повінь спала, і тільки сонце зайшло, принцеса почула, як встає її кінь, форкає та риссю біжить крізь хащі. Вона злякалася до глибини серця й сказала: Мушу йти далі, мушу йти проти течії вгору, йди зі мною, не лишай мене більше ніколи! Та незнайомець похитав головою, і принцеса запитала його: Ти мусиш вернутися до народу свого?

Він усміхнувся: Мій народ найдавніший з усіх відомих народів і розвіяний на всі сторони світу.

Тоді йди зі мною! вигукнула принцеса з болем та нетерпінням, але незнайомець сказав: Терпіння, май лиш терпіння, бо ти ж знаєш, ти знаєш. За ніч принцеса набула дару ясновидіння, тому сказала крізь сльози: Я знаю, ми зустрінемось знову.

Де? усміхнувшись, запитав незнайомець, і коли? Бо справжньою є лише нескінченна мандрівка.

Принцеса глянула на погаслу, зів'ялу квітку, яка лишилася на землі, стулила повіки й на межі сну сказала: Зажди лиш, дай мені подивитись!

Повільно вона почала свою розповідь: Буде це далі, вгорі ріки, знову почнеться переселення люду, і станеться це в іншому віці, зачекай, дай мені розпізнати, коли, це буде через двадцять сторіч, ти промовлятимеш, мов інші люди: Кохана…[112]

Що це таке, сторіччя? запитав незнайомець.

Вона взяла пригорщу піску і швидко просіяла її крізь пальці, сказавши при цьому: Це і є, приблизно, двадцять сторіч, а потім настане час[113], коли ти прийдеш і мене поцілуєш[114].

Тоді це станеться незабаром, сказав незнайомець, продовжуй!

Це станеться в місті одному, а в цьому місті на одній вулиці, розповідала принцеса далі, ми будемо грати в карти, я програю зіниці[115] свої, це буде в неділю.

Що це таке, місто й вулиця? — запитав незнайомець вражено. Принцеса здивувалася й відповіла: Ми скоро побачимо це, я знаю лише слова, але ми скоро побачимо, ти зраниш терном серце моє[116], ми стоятимемо перед вікном[117], дай лиш мені сказати! Це вікно буде повне квітів, на кожне сторіччя там стоятиме квітка, понад двадцять квіток, по цьому ми розпізнаємо, що стоїмо на непомильному місці, і всі ці квіти будуть такі, як оця!

Принцеса стрімко скочила на коня, хмари ставали для неї дедалі нестерпніші, бо незнайомець окреслив подумки свою та її першу смерть. Він більше нічого не заспівав на прощання, і вона поскакала назустріч своїй країні з блакитними пагорбами, яка з'явилася вдалині, у страхітливій тиші, з серцем, яке він зранив тим першим терном, і впала, скривавлена, зі свого вороного посеред двору замку[118], на очах у вірного почту. Та всміхалася й шепотіла, охоплена жаром:

Я знаю, так, я це знаю!


Я не купила письмового пульту, бо коштував він п’ять тисяч шилінґів і мав монастирське походження, це заважало мені, я не змогла б писати на ньому, бо немає тепер ні пергаменту, ні чорнила; та й панна Єлінек не була б у захваті, бо звикла вже до моєї машинки. Я швидко ховаю в одній із папок аркуші про принцесу Каґранську, щоб панна Єлінек не побачила, що я там написала, а втім важливіше, щоб ми нарешті щось «залагодили», і я сідаю позаду неї на трьох сходинках, які ведуть до моєї бібліотеки, впорядковую сторінки і диктую:

Вельмишановні панове.

Мою адресу та сьогоднішню дату панна Єлінек, напевно, уже написала, вона очікує, та мені нічого не спадає на думку і я просто кажу: Дорога панно Єлінек, напишіть, прошу Вас, що хочете, однак, панна Єлінек ніяковіє й не може знати, що означає тут «хочете», і знесилено я підказую: Напишіть, наприклад, за станом здоров’я, ах так, це було вже? напишіть що-небудь про зобов’язання, чи й це ми мали вже надто часто? годі, отож, просто — з подякою та найкращими побажаннями. Панна Єлінек виявляє деколи подив, але вона цього не показує, бо, окрім пана д-ра Кравані, який спеціалізується з неврології й одружиться з нею в липні, не знає жодних вельмишановних панів, сьогодні вона зізналася в цьому, я запрошена на весілля, їде вона до Венеції, і в той час, коли її потаємні думки кружляють навкруг поліклініки та влаштування квартири, вона заповнює мої формуляри, порпається у картотеці, в якій панує несамовитий хаос, знаходить листи, кілограми листів, з 1962, 1963, 1964, 1965, 1966 років, бачить, що всі її намагання навести у мене хоч будь-який лад марні, намагання, яким вона надає позмінно благальної форми: «відкласти», «підшити», «впорядкувати за різними темами», вона хоче завести алфавітну систему, хронологічну систему, відділити справи службові від справ приватних, панна Єлінек згідна на все, але я не можу їй пояснити, що відтоді, як знаю Івана, кожна мить, затрачена на такі заняття, видається мені змарнованою, що сама повинна дійти зі собою до злагоди, а впорядкування тієї купи паперу стає для мене усе байдужішим. Збираюся ще раз з думками й диктую:

Вельмишановні панове,

я дякую Вам за листа від 26-го січня[119].


Вельмишановний пане Шьонталь,

особа, до якої Ви тут звертаєтесь, яку, як Вам видається, Ви знаєте і навіть маєте намір побачити, взагалі не існує. Спробую пояснити, хоча вже шоста година ранку, хоча саме ця пора видається мені відповідною для пояснення, яке завинила Вам і стільком іншим людям, хоча шоста година ранку, і я давно мала б спати, але так багато є справ, які мені не дають заснути. Ви не просили мене ні на свято дітей, ні на свято мишей, а усі свята і заходи випливають, що зрозуміло, із потреби громадськості. Ви ж бачите, я намагаюсь дивитись на справу цю й у Вашому ракурсі бачення. Знаю, що ми домовлялись про зустріч, повинна була б принаймні зателефонувати до Вас, однак мені просто бракує слів, щоб змалювати Вам мою ситуацію, та й порядність не дозволяє, вона ж накладає табу на деякі речі. Привітний фасад, який Вам доводиться бачити, на який я й сама не раз покладаюсь, має, на жаль, щораз менше зі мною спільного. Ви не повірите в те, що маю погані манери, що заставляю чекати Вас із невихованості, бо манери — це майже єдине, що лишилось мені, і якщо б у школах ввели до навчального плану «манери», то це, безсумнівно, був би предмет, який найбільше мені б підходив, з якого я мала б найвищу успішність. Вельмишановний пане Шьонталь, уже кілька років, як це триває, часто тижнями, я не в стані підійти до дверей своєї квартири, піднести телефонну трубку, чи просто комусь подзвонити, я не в стані цього зробити й не знаю, як мені можна допомогти, мабуть, мені вже не можна допомогти.

Мені не вдається також думати про ті справи, про які я повинна думати, про всякі терміни, про роботу, про домовлену зустріч, зараз, о шостій ранку, немає нічого, що було б для мене яснішим, ніж страхітливість мого нещастя, бо нескінченний біль проймає мене щомиті, сповна, непомильно та рівномірно, сягаючи кожного нерва. Я дуже стомилася, я запевняю Вас, я так стомилася…

Беру трубку та слухаю монотонний голос: прийом телеграм, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка. Тим часом незґрабно пишу на листку паперу: Д-рові Вальтеру Шьонталю, вул. Віланда 10, Нюрнберґ. На жаль не зможу приїхати крапка посилаю листа.

Прийом телеграм, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка. Клацнуло щось, і життєрадісна, молода жінка питає бадьорим голосом: Прошу, Ваш номер? дякую, зателефоную ще раз.


У нас з Іваном — цілий набір фраз про втому, бо він часто страшенно втомлений, хоч від мене набагато молодший, і я буваю страшенно втомлена, Іван пізно заснув, їздив з якимись людьми до Нусдорфу, де вони до п’ятої ранку пили молоде вино[120], потім він повернувся з ними до міста, тут вони їли гуляш, усе це мало бути тоді, коли я писала двохсотого листа до Лілі та ще кілька інших, принаймні я вислала телеграму, і ось опівдні телефонує Іван, вже після роботи, його голос важко впізнати.


Смертельно виснажений, я зовсім без сил

Я ледве жива

Ні, я не думаю, щойно

Я щойно лягла, я ледве

Нарешті, нарешті я висплюсь

Сьогодні я рано йду спати, а ти

Я вже засинаю, та сьогодні ввечері

Ну хоч раз піди вчасно спати

Як мертва муха, не можу тобі взагалі описати

Звичайно, якщо ти настільки втомився

Ще за хвилю я був страшенно втомлений, просто мертвий

Тоді сьогодні ввечері краще не треба

Якби ти, звичайно, не була зараз настільки втомлена

Здається, я добре не чую

Тоді краще слухай

Ти ж засинаєш

Зараз, звичайно, ні, я лише втомлений

Мусиш відіспатися від цієї утоми

Я браму не зачинив

Я справді стомилася, однак ти, напевно, ще більше

.....

Зараз, звичайно, коли ж іще

.....

Хочу, щоб ти вже була тут!


Я кидаю трубку, відганяю геть втому, біжу сходами вниз, навкоси через вулицю. Під дев’яткою — напіввідчинена брама, напіввідчинені двері в квартиру, і Іван іще раз повторює всі свої фрази про втому, і я повторюю знову, аж поки не досягаємо межі втоми і виснаження, і не можемо більше нарікати взаємно, наскільки ми виснажені, припиняємо розмовляти і, не зважаючи на величезну втому, не даємо собі заснути, і, поки подзвонить телефонна служба 00, щоб нас розбудити, я не перестаю в напівтемряві розглядати Івана, який має право поспати ще чверть години, не перестаю сподіватись, молити і думати, що почула я одне речення, яке зірвалось не тільки з утоми, речення, яке мене застрахує у цьому світі, але очі мені поступово щось застилає, виділення з залоз настільки нікчемне, що не вистачить ні на одну сльозину в кутику кожного ока. Чи досить одного речення, щоб дійсно застрахувати того, для кого усе вже закінчено? Мабуть, мало б бути таке страхування неземного походження.


Коли Іван упродовж цілого тижня зовсім не має часу, що лиш сьогодні дійшло до моєї свідомості, я більше не можу володіти собою. Це находить на мене без жодного приводу, не має  жодного сенсу, я поставила перед Іваном склянку з трьома кубиками льоду, але зі своєю склянкою відразу встаю та йду до вікна, я мала б знайти можливість вийти з кімнати, можливо, під приводом, що йду до ванни, дорогою могла б удавати, що шукаю в бібліотеці книжку, хоча книжка та ванна кімната не мають нічого спільного. Поки мені вдається вийти з кімнати, поки себе переконую, що в будинку навпроти глухий Бетговен усе-таки скомпонував Дев’яту симфонію, і багато чого окрім неї[121], а я ж все-таки не глуха, я могла б розповісти якось Іванові, скільки всього окрім цієї симфонії — однак тепер я не можу вже вийти з кімнати, бо Іван зауважив, що плечі мої тремтять, що носової хустинки не вистачає, щоб поглинула сльози, і в цьому стихійному лихові має бути винним Іван, навіть якщо він нічого і не вчинив, бо це ж неможливо, так плакати. Іван бере мене за рамена й веде до столу, повинна сісти й щось випити, а я намагаюсь, плачучи, просити вибачення за свій плач. Іван надзвичайно здивований, мовить: Як то не маєш плакати, плач, якщо тобі легше, плач, скільки можеш, поплач і ще трохи, просто ти маєш виплакатися.

Виплакуюсь, а Іван випиває другу порцію віскі, він ні про що не запитує, не поспішає мене втішати, не нервується і не дратується, він чекає, як чекають, поки перейде гроза, слухає, як затихає схлипування, ще п’ять хвилин, і він може занурити хустинку мою у воду з льодом, притуляє її мені до очей.

Надіюсь, ми не ревнуємо, люба панно?

Ні, це не те.

Знову плачу, але тільки тому, що тепер це приносить таке полегшення.

Звичайно, що ні. Немає жодного приводу.

Одначе причина, звичайно, є. Для мене минув цілий тиждень без ін’єкцій цієї дійсності. Не хочу, щоб Іван питав мене про причину, але цього він ніколи не зробить, тільки часом дозволить мені поплакати.

Виплачся! велітиме він.

Живу в реанімованому світі напівдикунки, вперше звільнена від судів та пересудів свого оточення, нездатна більше до жодного осуду світу — лише до миттєвої відповіді, до плачу й тужіння, до щастя й радості, голоду й спраги, бо надто довго я не жила. Іван зрушив врешті мою фантазію, багатшу від всіх фантазій, породжених галюцинаціями, викликаних яджеєм[122], завдяки йому в мене ввійшло щось надзвичайне, тепер воно променіє із мене, я невпинно осяюю світ, якому це необхідно, із цієї єдиної точки, у якій зосередилось не тільки моє життя, а й моя воля до того, щоб «добре жити», щоб знову стати корисною, бо я хочу бути потрібна Іванові, як він потрібен мені, і так на усе життя[123]. Інколи я потрібна йому, бо дзвонить у двері, я відчиняю, він стоїть із газетою у руках, на мить загляне до мене і скаже: Я мушу одразу йти, чи потрібна тобі машина сьогодні увечері? Іван іде геть з ключами від моєї машини, та ця його коротка поява знову зрушує дійсність, кожне речення, яке він вимовив, впливає на мене, на світовий океан і сузір’я, жую на кухні бутерброд з ковбасою і розставляю в сушарці тарілки, у той час як Іван усе ще до мене каже «я повинен одразу йти», витираю порох із грамофона й оксамитною щіточкою проводжу лагідно по платівках, які в безладді лежать довкола, «хочу, щоб ти вже була тут!» каже Іван, тоді як їде в моїй машині на Гоге Варте, бо має якнайскоріше бути в дітей, Бела вивихнув руку, проте Іван же казав «хочу, щоб ти вже була тут!» і я повинна розмістити цю небезпечну фразу між пережовуванням бутерброда із ковбасою, розпечатуванням листів та стиранням пороху, оскільки поміж буденними справами, які перестали вже бути буденними, щомиті може дійти до полум’яного вибуху. Застиглим поглядом я дивлюся поперед себе, слухаю і пишу список:

електрик

рахунок за електроенергію

сапфірна голка

зубна паста

листи до Z.K. та до адвоката

чистка

Могла б грамофон увімкнути, та чую «хочу, щоб ти вже була тут!» Я могла б зачекати на Маліну, але краще піду до ліжка, я смертельно втомилась, страшенно втомилась, я виснажена до смерті, «хочу, щоб ти вже —» Іван знову мусить одразу йти, він лише повертає ключі, Бела руки не вивихнув, мати його перебільшила, я затримую його в коридорі, він запитує: Що це з тобою, чому в тебе така дурнувата усмішка?

Так, нічого, мені лише божевільно добре, і я вже дурію від цього. Однак Іван каже: Ніхто не каже божевільно добре, а просто добре. Як почувала себе ти раніше, коли було тобі добре? Ти завжди ставала така дурнувата?

Заперечно похитую головою, Іван жартома підносить руку, ніби хоче мене ударити, мене охоплює страх, і я промовляю приглушеним голосом: Ні, я прошу тебе, тільки не в голову.

За годину тремтіння минає, я думаю, що треба було б сказати про це Іванові, але Іван не збагне такого безглуздя, а оскільки не можу сказати йому про вбивство, то покинута я сама на себе, навіки, лише пробую вирізати нарив, випалити його задля Івана, я не можу далі лежати у цій калюжі думок про смерть, з Іваном мені має вдатися викоренити ці думки, він звільнить мене від цієї хвороби, він повинен мене врятувати. Однак якщо Іван не любить мене, якщо я йому не потрібна, чому має він одного дня мене покохати, відчути, як я потрібна йому? Він бачить лише, як ясніє моє обличчя й радіє, коли вдається мене розсмішити, і він мені знову почне тлумачити, що від усього ми застраховані, як наші машини, від землетрусів та ураганів, від крадіжок, нещасних випадків, від пожеж і від граду, але я застрахована лише одним реченням, і нічим іншим.

У світі немає страхування для мене.


Сьогодні пополудні збираюсь із силами та йду слухати доповідь до Французького інституту, звичайно ж запізнююсь і повинна стояти позаду, біля дверей, здалеку до мене вітається Франсуа, який працює в посольстві й якимось чином обмінює наші культури, примирює їх чи взаємно запліднює, він сам цього точно не знає, ми обоє цього не знаємо, бо нам цього не потрібно, але нашим державам це приносить користь, він киває мені, щоб я йшла ближче, намагається встати, показує на своє місце, та я не хочу зараз перешкоджати, проходячи до Франсуа, бо літні дами у капелюхах і багато старших панів, а також дехто із молодих людей, що стоять поруч зі мною біля стіни, слухають, мов у церкві, поступово я схоплюю те, а чи інше речення і теж опускаю очі, раз у раз чую щось про «la prostitution universelle[124][125]», чудово, думаю я, так, наскільки це точно, чоловік із Парижу з аскетично блідим обличчям, розмірковує голосом хлопчини-хориста про сто двадцять днів у Содомі[126], і я вже вдесяте щось чую про це всезагальне повійництво; зала із натовпом віруючих, у своїй всезагальній стерильності обертається раптом довкола, але я хочу кінець кінцем знати, чи триватиме далі проповідь про це всезагальне повійництво, і у цьому храмі де Сада[127] я кидаю погляд зухвалий на юнака, який мені теж, мов під час служби Божої, відповідає блюзнірським поглядом, і продовж цілої години ми перезираємося по-змовницьки й потаємно, мов у церкві часів інквізиції. Закушую між зубами хустинку й ледве тамую сміх, і, щоб не захлинутися судомою кашлю від реготу, я залишаю залу, чим викликаю у слухачів загальне обурення. Я маю зараз же телефонувати Іванові.


Як було? Дуже цікаво

Ах так, ну-ну, а як ти?

Нічого такого, хоч було цікаво

Іди рано спати

Так це ти ж позіхаєш, мав би вже спати

Я ще не хочу, іще не знаю

Ні, але завтра маю

Ти справді повинна завтра?


Сиджу сама вдома, вставляю в машинку аркуш і бездумно друкую: Смерть прийде[128].


Панна Єлінек лишила листа для підпису.


Шановний пане Шьонталь,

Я дякую Вам за листа, якого мені довелося торік отримати, мені дуже ніяково, коли бачу, що він датований 19-м вересня. На жаль, через багато справ невідкладних я не мала змоги відповісти Вам вчасно, та й цього року не можу взяти на себе будь-яких зобов’язань. З подякою та найкращими побажаннями.


Вставляю наступний аркуш, а перший викидаю до кошика.


Шановний пане Шьонталь,

охоплена страхом панічним пишу Вам сьогодні цього листа в шаленому поспіху. Позаяк Ви для мене чужий, мені легше писати Вам, аніж друзям моїм, а оскільки Ви є людиною, що я зрозуміла із Ваших люб’язних зусиль —

Відень, …

                                              Незнайома


Кожен міг би сказати, що я та Іван нещасливі. Або що ми довго так і не матимемо жодних підстав вважати себе щасливими. Однак кожен не має рації. Бо кожен означає ніхто. Я забула запитати Івана по телефону як оформити декларацію на податки, Іван обіцяв мені якось великодушно, що зробить для мене її наступного року, мені не йдеться ні про податки, ні про те, чого ця служба хоче від мене наступного року, мені йдеться лише про Івана, коли він говорить про рік наступний, а сьогодні Іван заявляє, що забув сказати по телефону, що набридло йому весь час їсти лише бутерброди, і що хотів би нарешті дізнатися, чи вмію я готувати, і знову очікую я від одного-єдиного вечора більше, ніж від наступного року. Бо якщо Іван хоче, щоб я готувала, то це вже щось важить, він не зможе втекти від мене так швидко, як після ковтка алкоголю, і цієї ночі я розглядаю в бібліотеці свої книжки, між ними немає кухарських, я негайно повинна якісь купити, це ж абсурд, що ж я читала досі, для чого мені це зараз потрібно, якщо нічого з прочитаного не знадобиться мені для Івана. КРИТИКУ ЧИСТОГО РОЗУМУ[129] я читала при шістдесятиватній лампі на Беатріксґассе, як і Лока[130], Ляйбніца[131], Г'юма[132], у мороці Національної бібліотеки, при невеликих лампочках, забивала голову всіма поняттями всіх епох, від досократиків до БУТТЯ ТА НІЩО[133], Кафку[134], Рембо[135] та Блейка[136] читала при двадцяти п’яти ватах в одному з паризьких готелів, Фройда[137], Адлера[138], Юнґа[139] — при триста шістдесяти ватах на безлюдній берлінський вулиці, під тихе кружляння етюдів Шопена[140], палку промову про відчуження духовної власності студіювала на пляжі біля Ґенуї, весь папір був у плямах від солі й погнувся від сонця, за три тижні у Клаґенфурті, при високій гарячці, виснажена антибіотиками, перечитала ЛЮДСЬКУ КОМЕДІЮ[141], Пруста[142] читала в Мюнхені до світанку, аж поки бляхарі не вломилися до моєї кімнати в мансарді, моралістів французьких та логістиків віденських читала в спадаючих додолу панчохах, викурювала до тридцяти французьких сигарет на день і читала все, від DE RERUM NATURA[143][144] до LE CULTE DE LA RAISON[145][146], вивчала історію та філософію, медицину та психологію, у психіатричному закладі Штайнгоф[147] працювала над анамнезами шизофреників та пацієнтів із депресивною манією, писала конспекти в Auditorium Maximum[148] при температурі лише шість градусів вище нуля та робила замітки про de mundo, de mente, de moto[149] при тридцяти восьми градусах в затінку, із мокрою головою читала Маркса[150] й Енгельса[151], і вже зовсім сп’яну читала В. І. Леніна[152], розгублена, кваплячись, читала газети, газети, газети, читала газети уже в дитинстві, біля пічки, коли мала розпалити вогонь, газети й журнали, кишенькові видання читала скрізь, на усіх вокзалах, у всіх поїздах, у трамваях, в автобусах, у літаках, все читала про все, чотирма різними мовами, fortiter, fortiter[153], і розуміла усе, що мені довелось читати, і, звільнена на годину від усього того, що я прочитала, лягаю поруч з Іваном й кажу: Я напишу для тебе ту книгу, якої іще не було, якщо ти насправді її захочеш. Однак ти справді маєш її хотіти, хотіти від мене, а я ніколи не вимагатиму, щоб ти її прочитав.

Іван каже: Маймо надію, що буде та книга з добрим кінцем.

Маймо надію.


Я порізала м’ясо на порційні шматки. Дрібно посікла цибулю, приготувала солодку паприку, бо сьогодні буде гуляш, а на закуску ще яйця в гірчичному соусі, розмірковую, чи не надлишком буде подати ще на десерт книдлі з морелями, може, ліпше, лише самі фрукти, а якщо Іван буде у Відні й у новорічну ніч, то я спробую крамбамбулі[154], для чого треба перепалити цукор, уже навіть мати моя цього не робила. Із кулінарних книг я здогадуюсь, що мені уже не доступне, а що я могла б ще зробити, що смакувало б Іванові, та, як на мене, надто багато там треба знімати з вогню, відокремлювати, перемішувати та замішувати, надто багато високих та низьких температур, і я не знаю, як виставляти їх у моїй електричній печі, чи число 200 на показнику до духовки годиться для рецептів із книги СТАРА АВСТРІЯ ПРОСИТЬ ДО СТОЛУ або ДЕЩО З УГОРСЬКОЇ КУХНІ, і так я намагаюся здивувати Івана сюрпризом, його вже доводять до розпачу всоте запропоновані в ресторані ростбіф, яловича печеня, тафельшпіц[155] або палачинки[156] вічні. Я готую для нього те, чого неможливо знайти у списках меню, сушу голову, намагаючись розгадати, як поєднати мені старі добрі часи з їхнім смальцем, вершками й сметаною та розумні нові, в яких є йогурт, зелений салат з оливою й соком лимона, коли домінує лиш ярина, багата на вітаміни, і її не можна варити, коли має значення кількість калорій та вуглеводів, дотримання міри та відмова від спецій. Іван навіть не може собі уявити, що я із самого ранку туди-сюди бігаю й питаю з обуренням, чому немає тепер бугили, де знайти естрагон і коли вже буде базилік, бо цього вимагають рецепти. У продавця ярини лежить завжди лиш петрушка та зелена цибулька, продавець риби роками вже не отримував річкової форелі, і я навгад сиплю на м’ясо та ярину ті кілька приправ, які можна було дістати. Надіюсь, що запах цибулі не залишиться на руках, знову й знову я бігаю у ванну кімнату, щоб їх помити, перебити кухонний запах парфумами та зачесатися. Іван має побачити лише результат: що стіл накритий і горить свічка, Маліна здивувався б, що я навіть вчасно здогадалася охолодити вино, підігріти тарілки, а поміж поливанням печені та підсмажуванням грінок мені ще вдається нанести на вії туш, я малюю очі перед дзеркалом до гоління, що належить Маліні, підскубую відповідно брови пінцетом; і ця синхронна робота, яку ніхто не оцінить, виснажує мене більше, ніж усе, що я робила раніше. Та чекає на мене найвища з усіх нагород, бо, завдяки цьому, Іван прийде сьогодні о сьомій і залишиться аж до півночі. П’ять годин Івана, цього могло б стати на кілька днів певності, для підтримання кровообігу, для стимуляції тиску, для підліковування, для профілактики, для оздоровчого курсу. Ніщо не видається мені складнішим, проблематичнішим чи клопіткішим, ніж намагання вихопити бодай шматок життя разом з Іваном; коли Іван згадує під час вечері, що в Угорщині часто займався вітрильним спортом, то я хочу тієї ж миті навчитись вітрильної справи, може, вже завтра зранку, хоч би й на Старому Дунаї[157], у Кайзервассер[158], щоб відразу змогла бути корисною, коли Іван раптом захоче йти на вітрильнику. Бо сама я не зможу полонити Івана. Страви готові занадто рано; я стою на варті біля плити на кухні й намагаюся віднайти причину цієї нездатності, на місці якої раніше було так багато здібностей. Полонити когось можна тільки із застереженням, вдаючись до коротких відступів, одне слово, тактикою, тим, що Іван називає грою. Він закликає мене не полишати гри, бо не знає, що для мене немає вже жодної гри, що гра, властиво, закінчилась. Думаю про Іванову лекцію, коли прошу у нього вибачення, коли на нього чекаю, бо Іван переконаний, що з ним я маю поводитись зовсім інакше, маю спокійно лишити його чекати й не маю просити за це пробачення. Він каже також: це я повинен бігати за тобою, доклади до цього зусиль, ти ніколи не маєш за мною бігати, тобі терміново потрібно пройти додаткові заняття, хто ж то прогледів, не дав тобі цих елементарних уроків? Та оскільки Іван не такий вже й допитливий, насправді йому байдуже, хто ж то прогледів, маю швидко зробити якийсь маневр і відвернути його увагу, колись мені це вдавалося за допомогою загадкової усмішки, примхи, поганого настрою, проте з Іваном нічого мені не вдається. Ти надто прозора, каже Іван, щомиті видно, що в тобі діється, ну, розіграй, розіграй щось переді мною! Та що я маю перед Іваном розігрувати? Перша спроба дорікати йому за те, що він вчора не подзвонив, що забув принести мені сигарети, що все ще не знає, яку марку курю, переходить в гримасу, бо поки дійду до дверей, коли почую його дзвінок, не маю вже жодних докорів, а Іван визначає відразу за моїм обличчям прогноз погоди: хмарно з проясненням, сонячно, різке потепління, небо безхмарне, п’ять годин без перерви погідно.


Чому ти відразу не скажеш

Що саме?

Що хочеш знову до мене прийти

Але ж!

Я не дам тобі сказати цього

Бачиш

Щоб ти далі лишалася в грі

Я не хочу жодної гри

Але без гри це все неможливо


Через Івана, якому потрібна гра, та задля неї я також вивчила групу лайливих висловлювань. Перший образливий вислів ще дуже злякав мене, та тепер я стала мало що не хворобливо залежна й чекаю цих лайок, бо, коли Іван починає сваритися, для мене це добрий знак.


Ти, мала стерво, та ти, а то хто ж?

Ти завжди переконаєш мене у чому завгодно, так, саме ти

То ж правда, посмійся, посмійся

Облиш цей крижаний погляд

Les hommes sont des cochons[159]

Хіба що настільки ти розумієш французьку

Les femmes aiment les cochons[160]

Я розмовляю з тобою, як хочу

Ти, мерзото мала

Ти ж робиш зі мною усе, що захочеш

Ні, не відучувати треба тебе, а радше доучувати

Ти надто дурна, ти нічого не тямиш

Маєш стати великою стервою

От було б гарно, найбільшою за усі часи

Так, я хочу цього, звичайно, а чому б ні?

Маєш стати тепер зовсім іншою

З таким-то талантом, так, маєш його, звичайно

Ти ж відьма, скористайся цим врешті-решт

Вони тебе зовсім розбестили

Так, саме нею ти є, не варто боятися кожного слова

Ти що, не зрозуміла закону?


Свої лайки Іван вимовляє сам, з моїх уст він не чує жодної відповіді, тільки вигуки, а найчастіше: «Що ти, Іване!», — це звучить вже не так серйозно, як напочатку.

Що може знати Іван про закон, який мною керує? І я подивляю, що в лексиконі Івана трапляється слово закон.


Маліна і я, незважаючи на всю відмінність між нами, відчуваємо однаковий страх перед нашими іменами, лиш Іван сприймає своє остаточно, а оскільки його ім’я для нього вже звикле, і він може ідентифікувати себе із ним, то і я з насолодою вимовляю його, звертаюсь в думках, вимовляю про себе. Його ім’я стало для мене делікатесом, необхідною розкішшю у житті моїм вбогому, я докладаю зусиль, щоб ім’я ІВАН усюди звучало у місті, вимовляю його, шепочу, повторюю тихо в думках. Навіть коли я сама, коли сама ходжу Віднем, у багатьох місцях можу сказати собі: тут я ішла з Іваном, там на Івана чекала, в ЛІНДЕ[161] з Іваном обідали, на Кольмаркті[162] пила з Іваном каву-еспрессо, на Кернтнеррінґу Іван працює, тут Іван купує свої сорочки, он там — бюро подорожей, до послуг якого вдається Іван. Він же не має зараз знову їхати до Парижу чи Мюнхену! А там, де я не була ще з Іваном, кажу собі: треба якось буде прийти сюди із Іваном, треба це показати Іванові, хотілося б якось з Іваном увечері подивитись з Кобенцлю[163] на місто, або з останнього поверху на Герренґассе[164]. Іван реагує відразу, зривається з місця, коли його кличеш, а Маліна зволікає, зволікаю і я, коли йдеться про мене. Отож, Іван добре робить, що не завжди називає мене на ймення, а дає мені кілька прізвиськ, які щойно спали на думку, або звертається просто «панно». От ми, панно моя, знову себе і виявили, це ж сором, але незабаром нам треба цього позбутися. Glissons. Glissons[165].


Мені зрозуміло, що Іван не цікавиться Маліною. Вживаю, зрештою, засоби остороги, щоб шляхи їхні не перетнулися. Однак не зовсім я розумію, чому Маліна ніколи не починає розмови стосовно Івана. Не згадує навіть, хоча б мимохідь, уникає, на диво вміло, бути присутнім при моїх телефонних розмовах з Іваном, а чи зустріти його на сходах в будинку. Удає, ніби все ще не знає машини Івана, хоча моя дуже часто стоїть на Мюнцґассе попереду, а чи позаду машини Івана, коли зранку, щоб Маліна не запізнився до Арсеналу, я виходжу з ним з дому і швидко підвожу його на Арсеналґассе, хоча це й недалеко від нас, він мав би помітити, що на машину Івана я не дивлюся як на дорожню заваду, а лиш ніжно вітаю, пестливо проводжу рукою, навіть якщо вона мокра чи вся в пилюці, і з полегкістю переконуюся, що номер за ніч не змінився, W 99.823, Маліна сідає в машину, а я чекаю рятівного слова іронії, присоромлення докором, якихось змін на його обличчі, однак Маліна завдає мені мук своїм бездоганним самовладанням, своєю довірою непохитною. Тоді, коли вся в напрузі, чекаю великого виклику, Маліна розповідає мені педантично, які цього тижня він має плани, у Пантеоні сьогодні зніматимуть фільм, у нього нарада з референтами зброї, уніформ й орденів, директор поїхав до Лондона з виступом, і тому він повинен сам іти в Доротеум на аукціон зброї й картин, проте він не хоче нічого вирішувати, Монтенуово молодший отримає незабаром своє остаточне посадове затвердження, а цього тижня в суботу та у неділю Маліна чергуватиме. Я зовсім забула, що цього тижня він знову матиме чергування, і Маліна мав помітити, що я забула про це, бо затнулася, і надто відвертим було моє здивування, та він все ще себе обманює, так, ніби немає тут нікого й нічого, так, мовби існуємо лише він та я. Так, мовби думаю тільки про нього — як завше.


Своє інтерв’ю з паном Мюльбауером, який працював раніше в газеті ВІНЕР ТАҐБЛЯТ[166], та без жодних докорів сумління перейшов до своїх політичних суперників, до ВІНЕР НАХТАУСҐАБЕ[167], я відкладала вже кілька разів, шукала, як би відмовити, та пан Мюльбауер, зі своєю настирністю, цілуванням ручок по телефону, досягає, однак, мети. Кожен, подібно до мене, думає напочатку, що такою поступкою зможе нарешті позбутись його, але надходить той день, обіцянку треба дотримати, пан Мюльбауер, який кілька років тому ще мав робити нотатки в блокноті, послуговується магнітофоном, курить лише БЕЛЬВЕДЕР і не цурається келишка віскі. Хоч всілякі анкети та їх запитання між собою якимось чином подібні, заслуга Мюльбауера в тому, що його недискретність зі мною сягає останніх меж.


Питання 1-е: ……?

Відповідь: Як я ставлюсь до часу? Не знаю, чи зрозуміла Вас правильно. Якщо маєте на увазі сьогодні, то я не хотіла б відповідати, у кожному разі, сьогодні. Якщо дозволяєте зрозуміти питання інакше — який загалом стосунок до часу, єдиного часу для всіх, — то я не є тією інстанцією, ні, я хочу сказати, що я не є компетентною, і думка моя не є вирішальною, не маю, зрештою, жодної думки. Ви тут сказали, що ми живемо у велику епоху, а я, як звичайно, не готова була до великих епох, хто ж його міг передбачити, у садочку чи в початкових класах, пізніше, звичайно, також у школі, а чи навіть в університеті, мова йшла про вражаючі числа великих епох, великих подій, великих людей, великих ідей…


Питання 2-е: ……?

Відповідь: Розвиток мій… Ах, так, Вас цікавить духовний розвій. Влітку робила довгі мандрівки по Ґорії і лежала в траві. Перепрошую, саме це і є тим розвоєм. Ні, я не скажу, де та Ґорія, бо її продадуть й забудують, для мене ця думка нестерпна. Коли поверталась додому, мала йти через насип, де пролягла залізниця, там не було шлаґбаума, це було небезпечно, бо зустрічний потяг не можливо було побачити через хащі ліщини та ясенів, проте сьогодні немає потреби лізти там через насип, можна пройти крізь тунель.

(Покашлювання. Пан Мюльбауер помітно нервує, це починає мене нервувати).

На тему великого часу, великих епох, мені, однак, щось спадає на думку, але я не скажу Вам цим нічого нового: історія вчить, та учнів у неї немає.

(Пан Мюльбауер люб’язно киває).

Коли, ясна річ, починається розвій, Ви й самі визнаєте… Так, я хотіла вивчати закон, та через три семестри перервала навчання, за п’ять років розпочинала знову, та після одного семестру кинула, не могла я стати суддею чи прокурором, та й адвоката з мене не вийшло б, я просто не знала, кого або що змогла б представляти, кого або що захищати. Усіх і нікого, усе і ніщо. Скажіть, любий пане Мюльгофер, перепрошую, пане Мюльбауер, що б Ви зробили на моїм місці, якщо ми всі підвладні законові, який збагнути не можна, якщо ми всі неспроможні хоча б уявити собі увесь жах такого закону…

(Пан Мюльбауер подає знак рукою. Нова перешкода. Пан Мюльбауер повинен замінити стрічку).

…Добре, якщо бажаєте, я буду висловлюватися зрозуміліше й перейду відразу до справи, хотіла б лише сказати: існують ще ці попередження, Ви їх знаєте, бо справедливість гнітюче близько, а те, що я щойно сказала, не заперечує загалом, що справедливість — це ніщо інше, як жадання недосяжної чистої величі, саме тому вона настільки бентежно близька, хоча у цій близькості ми зовемо її несправедливістю. Поза тим, для мене завжди величезна мука проходити по Музеумштрассе[168], повз Палац юстиції[169], або коли опиняюсь раптово поблизу Парламенту, де-небудь на Райхсратштрассе[170], де я не можу його обминути, подумайте тільки про слово «палац» у зіставленні із юстицією — звучить це, немов засторога, що там справді немає місця безправ’ю, а тим паче, і праву! Нічого немає в розвої без наслідків, а та щоденна пожежа в Палаці юстиції…

(Шепіт пана Мюльбауера: 1927-го року, 15-го липня 1927-го року!)

Щоденна пожежа в такому палаці химер, з його колосальними статуями, з його колосальними розправами та колосальними виголошеннями, які називаються вироками! Це щоденне горіння…

(Пан Мюльбауер зупиняє запис й питає, чи можна буде йому стерти останній пасаж, він каже «стерти» й тієї ж миті стирає).

Які переживання мали вплив на моє…? Що мене найсильніше вразило? Якось видалось мені лиховісним, що я народилася точно на геосинкліналі, я мало що в цьому змислю, а втім, людина не може уникнути геотропізму, він же ж унікально сприяє переорієнтації.

(Пан Мюльбауер дуже стурбований. Він поспішно махає рукою).


Питання 3-є: ……?

Відповідь: Що думаю я про молодь? Нічого, справді нічого, у кожному разі, я ще ніколи над цим не думала, я дуже прошу Вашого розуміння, більшість питань, які Ви мені задаєте, і взагалі, багато питань, до мене скерованих, я ніколи собі ще не ставила. Сучасна молодь? Але тут я мала б подумати і про тих, хто нині старий, і про людей, які вже не є молодими, та й старими себе не вважають, то так тяжко, уявити собі всі ці сфери життя, ці спеціальні галузі, ці предмети — юність і старість. В абстрактних поняттях, знаєте, я, напевно, не зовсім тямуща, я бачу відразу цілі збіговиська, наприклад, діти на ігрових майданчиках, зізнаюсь, що юрми дітей мені уявляються чимсь особливо страхітливим, я не можу також зрозуміти, як самі діти витримують у цьому дитячому тлумі. Діти, розподілені поміж дорослими, це ще можливо, а чи доводилось бути Вам якось у школі? Жодна дитина, якщо вона не цілком позбавлена розуму і не є безнадійно зіпсутою, хоча більшість із них саме такими і є, не може прагнути жити в дитячому стовпищі, мати такі ж проблеми, як і всі інші діти, і, окрім кількох дитячих хвороб, ділити ще щось із іншими, скажімо, хоч би свій розвиток. Вигляд кожного тлуму дітей уже тому викликає тривогу…

(Пан Мюльбауер махає руками. Явно видно, що він не погоджується).


Питання 4-е: ……?

Відповідь: Моє улюблене — що? Заняття улюблене, справді, саме так Ви сказали. Я ніколи не була зайнята. Будь-яке заняття відволікало б мене, через нього я втратила б щонайменшу орієнтацію, не могла б споглядати, я нічим не можу займатися в цій усіх поглинаючій зайнятості, напевно, і Ви зауважили цю шалену зайнятість у цілому світі, напевно, і Ви вже чуєте пекельний той галас, що її завжди супроводжує. Як на мене, то я не дозволила б жодних занять, але можу заборонити їх лиш собі, та великих спокус я й не мала, я не ставлю собі це в заслугу, для мене спокуси такі були цілком незбагненні, я не хочу удавати із себе кращу, ніж є, мені відомі спокуси, які я не смію назвати, кожен підвладний найтяжчим спокусам, залежить від них і без надії силкується їх побороти, прошу, ні, не сьогодні… Ліпше я не казатиму. Мої улюблені, як Ви сказали? Краєвиди, тварини, рослини? Улюблені? Книги та музика, архітектурні стилі, малярство? Не маю улюблених звірів, москітів, жуків, хробаків, за всього бажання не можу я Вам сказати, яким же птахам, рибам, чи хижакам я надаю перевагу, взагалі, я мала б проблему вибору навіть між світом органіки та неорганіки.

(Пан Мюльбауер вказує підбадьорюючи на Франсез, яка тихо зайшла, позіхає, вигинаючи спину, а потім одним стрибком опиняється на столі. Пан Мюльбауер має замінити стрічку. Коротка розмова з паном Мюльбауером, котрий не знав, що я маю вдома котів, Ви ж бо так мило могли б розповісти про Ваших котів, каже пан Мюльбауер із докором, коти надали б розмові особистої нотки! Дивлюсь на годинник й кажу вже нервово, але ж коти — це тільки випадок, я їх не можу тримати у місті, про котів не може бути і мови, цих принаймні, а оскільки до кімнати вже заходить і Троллоп, роздратовано їх обох виганяю. Стрічка біжить).


Питання 4-е: ……? (Повторно).

Відповідь: Книги? Так, багато читаю, я завжди багато читала. Ні, я не знаю, чи справді ми розуміємо одне одного. Найбільше читати люблю на підлозі, на ліжку, майже все — лежачи, ні, тут ідеться не стільки про книги, як взагалі про читання, про те, що написано чорним по білому, про окремі літери, окремі склади та рядки, про нелюдське оце відтворення, знаки, визначення, це застигле у вираз уявлення, що йде від людей. Вірте мені, будь-який вираз — це лиш уявлення, він витворений нашим уявленням. Належить сюди і гортання книги, погоня з однієї сторінки на іншу, втеча, співучасть у шаленому виливанні, яке вже застигло, а також підступність якогось enjambement[171][172], страхування життя одним-однісіньким реченням, а також страхування зворотне речень життям. Читання — це вада, яка може стати на місце всіх інших вад, або іноді замість них інтенсивно сприяти всім жити, це — відхилення, манія, що поглинає. Ні, наркотиків я не вживаю, вживаю книжки, безсумнівно, я маю свої вподобання, багато книжок залишають мене байдужою, деякі з них я вживаю лиш зранку, інші — тільки вночі, є книжки, від яких відірватись не можу, з ними ходжу по квартирі, переношу з кімнати до кухні, читаю навстоячки в коридорі, не користуюсь закладками, не ворушу при читанні вустами, читати навчилась я дуже рано і дуже добре, навчальних методів не пригадую, але Ви могли б поцікавитись, у початкових школах у нас в провінції ця метода, схоже на те, була безвідмовна, принаймні тоді, коли я там вчилась читати. Так, я теж зауважила, але лише згодом, що в інших країнах люди не вміють читати, у кожному разі, читати швидко; хоча темп — це також важливо, не тільки сама концентрація, подумайте тільки, хто ж без огиди жуватиме речення, чи то просте, чи складне, пережовуватиме очима, а тим паче вустами; речення, утворене тільки із підмета й присудка, має бути поглинуте швидко, речення, яке має багато додатків, саме тому і треба сприймати у блискавичному темпі, за допомогою непомітного слалому яблук очних, бо інакше воно не скориться, а речення має читачеві «коритись». Я не змогла б «продиратись» крізь книгу, це межувало б уже з заняттям. Бувають люди, хочу сказати Вам, люди, у сфері читання трапляються часто гідні подиву несподіванки… Маю, щоправда, я слабкість до неписьменних, навіть знаю тут декого, хто не читає, не хоче читати; перебувати у стані невинності — це зрозуміє лиш той, хто узалежнився від читання, або зовсім не треба читати, або треба правдиво вміти читати…

(Пан Мюльбауер ненароком стер запис. Перепрошення з боку пана Мюльбауера. Достатньо, гадає він, якщо повторю лише кілька останніх речень).

Так, я багато читаю, проте шоком, подією пам’ятною стає всього один погляд, кинутий на сторінку, спогад про ті п’ять слів на двадцять сьомій сторінці внизу ліворуч: Nous allons а l'Esprit[173][174]. Слова на плакаті, імена на табличках будинків, назви книг, які ніхто не купив і вони лишилися у вітрині, оголошення в ілюстрованому журналі, прочитане у приймальні зубного лікаря, напис на пам’ятникові, на надгробку, який запав мені в око: ТУТ СПОЧИВАЄ. Ім’я, на яке ненароком натрапила, гортаючи сторінки телефонної книги: ЄВСЕВІЙ. Я вже переходжу до справи… Торік, наприклад, я прочитала: «Одягнений був він під Меншикова»; не знаю чому, та відразу була цілком переконана, що, ким би не був чоловік цей, якщо він, виходячи з цього вислову, вбраний «під Меншикова», мав бути одягнений так, то для мене було важливо, дізнатись про це, це належить уже невід’ємно і до мого життя. Із цього щось має вийти. Та, ближче до справи, я Вам хочу сказати, що дня і ночі не стане, щоб перелічити всі ті книжки, які на мене зробили найбільше враження, щоб пояснити, чому, яким фрагментом і як надовго. Що залишилось у пам’яті, хочете Ви запитати, але ж річ зовсім не в тому, що залишилось у пам’яті! Лише декілька фраз, декілька висловів знову і знову оживають в свідомості, крізь роки я чую їх голос: Білих крил у слави немає[175]. Avec ma main brul'ee, j‘'ecris sur la nature du feu[176][177]. In fuoco l'amor mi mise, in fuoco d‘amor mi mise[178][179]. To the only begetter…[180][181]

(Я зашарілась і махаю рукою, пан Мюльбауер має це неодмінно стерти, це не має стосунку жодного до будь-кого, я була нерозважною, піддалася на порух душі, читачі газет віденських, окрім того, італійською не зрозуміють, а більшість вже навіть — французькою, надто молодь, одначе, зараз ми не про це. Пан Мюльбауер хоче подумати, до нього не зовсім дійшло, він же теж не знає ні італійської, ні французької, і хоча двічі вже побував в Америці, на слово «begetter» за всю свою подорож не натрапляв ніколи).


Питання 5-е: ……?

Відповідь: Раніше я вміла жаліти лише себе, почувала себе упослідженою, ніби людина, позбавлена спадку, з часом навчилась жаліти людей і в інших місцях. Ви помиляєтесь, любий пане Мюльбауер. Я в злагоді із цим містом та його нікчемно малими околицями, які вже вийшли з історії.

(Пан Мюльбауер переляканий. Я, без жодного замішання, говорю далі).

Гадаю, варто сказати, що тут, як приклад для світу, з історії було усунено певну імперію[182], разом з її інтригами, особливою тактикою, яку завжди оздоблювали ідеями, я дуже рада, що тут живу, бо споглядати світ із цього місця у світі, де вже нічого не відбувається, набагато страшніше — без самопевності та гордовитості — бо немає тут жодного уцілілого острова, тут на кожному місці занепад, суцільний занепад, перед очима тут постає занепад усіх нинішніх та майбутніх імперій.

(Переполох пана Мюльбауера невпинно зростає, на думку мені спадає ВІНЕР НАХТАУСҐАБЕ, пан Мюльбауер боїться, напевно, уже за свою посаду, я маю хоч трохи подумати і про пана Мюльбауера).

Мені завжди більше було до душі казати так, як казали раніше: Дім Австрія[183], бо для вживання визначення земля це було б, як на мене, щось надто велике, просторе, незручне, землею я називаю лише невеликі утворення. Коли я дивлюся із вікна потяга, думаю: яка ж гарна оця земля. Коли наближається літо, маю бажання поїхати з міста, десь у Зальцкаммерґут[184] чи в Каринтію. Це ж видно, що діється із людьми, які живуть у справжніх країнах, скільки доводиться їм брати на совість, навіть тоді, коли кожен із них особисто мало причетний, або й нічого не має спільного з ганебними вчинками своїх галасливих, пихатих від величі країв, не має жодного зиску з посилення влади їхньої та багатства. Жити з іншими разом в одному будинку — це вже досить жахливо. Але ж, любий пане Мюльбауере, я цього взагалі не казала, зараз, коли говорю, йдеться не про республіку, яка нарікає дитину її законним ім’ям, хто тут сказав хоч слово проти республіки — непримітної та незначної, невченої та ушкодженої, хоча шкоди вона не завдає нікому? Ані Ви, ані я, немає жодних підстав для неспокою, заспокойтеся, прошу Вас, ультиматум, поставлений Сербії[185], вже віддавна неактуальний, він змінив лише кілька сторіч і так сумнівного світу, спровадив усе до руїни, давно вже всі перейшли до непорядків щоденних нового світу. Що під сонцем немає нічого нового, ні, я цього б не сказала ніколи, нове є, справді є, будьте певні, однак, пане Мюльбауер, якщо дивитися звідси, де вже нічого не діється, — зрештою, воно так і добре, — минуле слід вистраждати до краю, воно не належить ані мені, ані Вам, але хто ж то питає, ці речі ми маємо вистраждати, в інших людей нема на те часу, у їхніх країнах, вони там працюють, планують й торгують, вони там сидять у своїх країнах, ці істинні несучасники, вони ж позбавлені мови, вони безмовні, ті, хто при владі в усі часи. Зраджу Вам страшну таємницю: мова — це кара. У неї мають ввійти усі речі, у ній вони мають щезнути, відповідно до своєї вини та її обсягу.

(Ознаки виснаження у пана Мюльбауера. Ознаки виснаження у мене).


Питання 6-е: ……?

Відповідь: Роль посередника? Завдання? Духовна місія? Чи були Ви хоч раз посередником? Роль ця — невдячна, прошу, не треба жодних більше доручень! Я не знаю, чи це здійснення місії… То ж видно було, що з того вийшло насправді, не розумію Вас достеменно, а втім, Ваша точка зору, звичайно, вища, а те, що вище, якщо воно лиш існує, має бути дуже високим. Напевно, воно має бути до болю високо, надто високо для того, щоб хтось зміг хоч годину сам осягати його у повітрі розрідженім, як же можна тому разом з іншими здійматися високо, коли перед тим пройти треба ще найбільше приниження, бо духовність, — я не знаю, чи хочете Ви мене слухати далі, Ваш час настільки обмежений, та й шпальта в газеті також, — це ж безконечне приниження, треба спускатися вниз, не йти догори чи виходити з дому на вулицю, до людей, це ж просто ганьба, це щось неможливе, для мене це неосяжне, як можна дійти до таких пишномовних висловлювань. Кому можна довірити тут будь-яке завдання, чого досягти через місію! Я не можу собі цього уявити, мене це гнітить до краю. Хоча, може, Ви мали на увазі адміністрацію чи архівацію? Ми розпочали цю справу стосовно палаців, музеїв та замків, наш некрополь уже досліджений, обвішаний етикетками, до найменших деталей описаний на табличках, вкритих емаллю. Ми раніше не мали ніколи стовідсоткової певності, котрий палац Траутсона, а котрий Строцці, де міститься шпиталь Св. Трійці, і що за історію має, а тепер даєш собі раду без особливих знань і без усіляких екскурсоводів, а близькі знайомства, які необхідні були, щоб потрапити до палацу Пальфі чи до корпусу Леопольда у Гофбурзі[186], вже не потрібні, потрібно було лише зміцнити адміністрацію.

(Зніяковіле покашлювання пана Мюльбауера).

Сама я, звичайно, проти всякого управління, проти тієї всеосяжної бюрократії, під контроль якої потрапило все, від людей з усіма їх виглядами, до колорадських жуків з усіма подобами, прошу в тому не сумніватися. Однак йдеться тут про щось інше, про управління культове царством мертвих; я не знаю, на підставі чого Ви або я мали б гордитися, намагатися ще привернути до себе увагу цілого світу, фестивалями, фестивальними тижнями, тижнями музики, ювілейними святами, днями культури, світ зробив би найкраще, якщо б навмисно геть відвернувся, щоб не злякатись, бо в нього могли б відкритися очі на те, що на нього чекає, це в кращому разі, і що тут тихіше, що потаємніше працюють наші могильники, що замаскованіше все відбувається, що тихіше усе розігрується та мовиться до кінця, то сильнішою, певно, стає справжня цікавість. Духовна місія Відня — це його крематорій[187], бачите, ми все-таки відшукали цю місію, варто лише розговоритись достатньо, але ліпше про це мовчати, бо тут, у найвразливішому місці, цей вік надихнув кілька душ полум’яних, щоб спалити їх потім, щоб вони могли згодом вплинути на людей, та я все питаю себе, Ви, звісно, теж, чи не веде часом кожен вплив до нової незгоди…

(Зміна стрічки. Пан Мюльбауер одним духом осушує склянку).


Питання 6-е: ……? (Вдруге. Повторення).

Відповідь: До душі мені завжди був вислів Дім Австрія, бо він ліпше, ніж усі вирази, мені не раз пропоновані, давав зрозуміти природу моєї прив’язаності. Напевно, я жила в цьому домі за різних часів, бо пригадую себе часто на вуличках Праги чи у порту У Трієсті, мрію богемською, словенською та боснійською мовами, я завжди була вдома у цьому домі, та не маю тепер ні найменшого побажання поселитися в ньому іще раз, у домі, витвореному із мрій, хіба що вві сні, отримати його у володіння, пред’явити свої права, бо мені дістались ці землі коронні, це я зреклася престолу, зложила найстарішу корону в церкві Ам Гоф[188]. Уявіть лиш собі, після обох останніх воєн новий кордон мав пройти щоразу центром села Ґаліція. Ґаліція, яка окрім мене, невідома нікому, яка для інших людей нічого не значить, якої ніхто не відвідує, якою ніхто не захоплюється, завжди потрапляла під розчерк пера на штабних картах військових союзників; та в обох випадках, щоразу з інших причин, вона залишалась при тому, що сьогодні зоветься Австрією, кордон — лише в кількох кілометрах звідти, в горах, а влітку 1945-го дуже довго не могли прийняти остаточного рішення, мене туди вивезли в евакуацію і я намагалась вгадати, що буде зі мною в майбутньому, чи зачислять мене до словенців у Югославії, а чи до каринтійців у Австрії; шкодувала, що не вважала на уроках словенської, бо французька давалася легше, навіть латина видавалась мені цікавішою. Ґаліція, звичайно, завжди залишилася б тією ж Ґаліцією, байдуже, під будь-яким прапором, і ми не робили з того собі жодних проблем, оскільки ніколи не думали про жодні експансії, у родині завжди про це говорили: коли все скінчиться, поїдемо до Ліпіци, маємо ще відвідати тітку у Брно, що там сталося з нашими родичами у Чернівцях, у Фріулі повітря ліпше, ніж тут, коли виростеш, то поїдеш до Відня та Праги, коли виростеш…

Я хочу сказати, що ми завжди спокійно і апатично приймали реальні факти, нам було абсолютно байдуже, до яких країн перейшли, чи перейдуть ті чи інші місцевості. Однак до Праги я їхала з іншими почуттями, ніж до Парижу, тільки у Відні жила я щоразу власним життям, хоч не реальним, але і не марним, тільки в Трієсті не чулась чужинкою, та з часом мені стає це чимраз байдужішим. Хоча це не є украй доконечним, але я хотіла б колись, і то, якомога швидко, напевно, ще цього року, поїхати до Венеції, яку ніколи не осягну.


Питання 7-е: ……?

Відповідь: Гадаю, що все це — помилка, могла б розпочати знову і дати Вам докладнішу відповідь, якщо тільки матимете до мене терпіння, а якщо при тім знову з’явиться помилка, то принаймні, буде новою. Ми не можемо більше нагнітати збентеження, нас же ніхто не слухає, десь у іншому місці зараз теж хтось ставить питання і хтось дає відповідь, метою яких є ще дивніші проблеми, щодня замовляють їх на наступний день, проблеми вигадують і пускають відразу в обіг, проблем, як таких, немає, про них лиш говорять, та саме тому про них і говорять. Я також чула лише про проблеми, інакше не мала б жодних, ми могли б з Вами просто сидіти, склавши руки, та й пити, було б то не зле, чи не так, пане Мюльбауер? Але ж уночі й самотою люди ведуть ератичні[189] свої монологи, які не зникають, бо людина — це темна істота, вона належить собі лиш у темряві, а вдень повертає до рабства. Ви зараз мій раб, та й мене Ви зробили своєю рабою, Ви невільник своєї газети, яка, радше, не повинна була б називатись НАХТАУСҐАБЕ, Ваша рабськи залежна газета для тисяч рабів…

(Пан Мюльбауер натискає на кнопку й вимикає магнітофон. Я не чула, щоб він сказав: дякую Вам за розмову. Пан Мюльбауер надзвичайно розгублений, він готовий повторити це інтерв’ю, навіть вже завтра. Якби тут була панна Єлінек, я знала б, що відповісти, — що я буду зайнята, чи захворіла, чи поїхала геть. У мене з’явиться термінова справа, про що вже домовлено. Пан Мюльбауер втратив півдня, він це дає зрозуміти, невдоволено запаковує магнітофон і мовить мені на прощання: Цілую Вам ручку).


До Івана по телефону:


О, нічого такого, я тільки

Який в тебе голос, мабуть ти спала

Ні, я просто стомилася, сьогодні півдня

Ти сама, а чи люди

Так, вже пішли, та півдня

Я намагався півдня

Я втратила цілих півдня


В Іванові чується більше життя, ніж в мені. Якщо він не змучений, то весь він — суцільний рух, але коли втомиться, то набагато більше, ніж я, і тоді сердиться на різницю між нами у віці; він розуміє, що злий, хоче злим бути, сьогодні він має бути винятково на мене розгніваним.


Як ти боронишся!

Навіщо боронишся?

Нападати потрібно, ну, нападай!

Покажи мені руки, та ні, не долоні

Я не вмію читати з руки

Це видно по шкірі рук

У жінок я відразу це бачу


Однак цього разу я виграла, по моїх руках не побачиш нічого, шкіра не вкрита зморшками. Та Іван накидається знову.


Я часто бачу це на твоєму обличчі

Тоді ти мала вигляд старої

Деколи ти виглядаєш зовсім старою

Сьогодні ти виглядаєш на двадцять років молодшою

Смійся більше та менше читай, більше спи, менше думай

Це ж старить тебе, що ти робиш

Сірі й брунатні сукні додають тобі віку

Пожертвуй свої жалобні сукні в Червоний Хрест

Хто дозволив тобі носити ці похоронні сукні?

Звичайно, я злий, мені хочеться злитись

Ти зараз у мене виглядатимеш молодою, я вижену з тебе старість!


Іван, який на хвилю заснув, прокидається, а я повертаюсь з екватора, вражена все ще випадком, що стався мільйони років тому.


Що з тобою?

Нічого, вигадую.

Напевно, то буде щось путнє!


Я майже завжди щось вигадую. Іван прикриває долонею рота, щоб я не завважила, як він позіхає. Має негайно йти. Уже за п’ятнадцять дванадцята. Настає північ.


Я щойно винайшла, як змогла б ще змінити світ!

Що? І ти теж? Змінити суспільство, відносини? Сьогодні це вже набуло форми змагання.

Моє відкриття тебе не цікавить, справді?

Сьогодні напевне ні, ти, видно, матимеш величезну наснагу, а винахідникам не можна заважати в роботі.

То й ліпше, я буду сама винаходити, та дозволь це зробити для тебе.


Івана ніхто не застерігав щодо мене. Не знає, з ким має справу, що істота, якою він зацікавився, може і обманути, не хочу його вводити в оману, але він ніколи не осягне моєї двоїстості. Я ж є також і витвором Маліни. Іван безжурно сприймає лиш зовнішній вияв, моя тілесність для нього — точка опори, можливо, єдина, проте мені вона заважає, поки ми розмовляємо, я ніколи не дозволю собі уявити, що за годину, під вечір, або пізно вночі ми лежатимемо у ліжку, бо стіни раптом стали б прозорими, мов зі скла, а дах був би зірваний зовсім. Максимальне опанування дозволяє мені перед тим сидіти навпроти Івана, мовчати, курити і розмовляти. Жоден жест, жодне слово, із яких хтось міг би домислити, що це можливо, що це стане можливим. Якусь мить це значить: Іван і я. В іншу: ми. Потім відразу знову ти і я. Дві істоти, які на майбутнє не планують нічого разом, не прагнуть співіснування й прориву в інші світи, в інше життя, хоча і не прагнуть розриву, домовленості про домінуючу мову. Тлумач нам, либонь, не потрібен, я нічого не довідаюсь про Івана, він нічого не довідається про мене. Ми не проводимо товарного обміну почуттями, не діємо з позиції сили, не очікуємо доставки зброї для підтримки та охорони своєї особи. Ґрунт у нас — м’який і поживний, те, що впаде на землю мою, проросте пишно, я плоджуся словами сама і плоджу Івана, я народжую новий рід, з мого єднання з Іваном приходить на світ Богом дане:

Жар-птиці

Лазурити

Блукаючі вогники

Краплі нефриту


Вельмишановний пане Ґанц[190],

перше, що мене прикро уразило в Вас, був відстовбурчений насторч мізинець, коли в товаристві знайомих Ви були в центрі уваги і хизувалися дотепами, котрі мені та усім присутнім видавались новими, мені, правда, лише ненадовго, бо чула від Вас їх потім дуже багато разів, щоразу на інших зборах. У Вас було стільки гумору. Останнє, що мене почало дратувати і далі дратує, — це Ваше прізвище. Писати його іще раз сьогодні мені надзвичайно тяжко, а коли почую від інших, — моя голова починає моментально боліти. Для власного вжитку, коли думки про Вас уникнути неможливо, я маю умисне звертання «пане Ґенц» чи «пане Ґанс», не раз я вже пробувала й «пане Ґінц», та найкращим виходом і надалі лишається «пане Гонц», бо так від прізвища Вашого я задалеко не віддаляюсь і невеликим діалектним забарвленням можу надати йому трішки глузливого відтінку. Маю Вам це нарешті сказати, бо слово «цілий» день у день повторюють всі, я його теж не уникну, у газетах та в книгах воно вживається в кожнім абзаці. Я мала би бути обачнішою з огляду на Ваше прізвище, з яким Ви знову втручаєтеся в моє життя і приносите надто багато клопотів. Якби Вас звати було Копецький чи Віґеле, Ульман або Апфельбок — я мала б життя спокійніше та змогла б Вас забути на довше. Навіть коли б Ви звалися Мейєр, Майєр, Майр або Шмідт, Шмід, Шмітт, я мала б ще шанс, коли б чула це прізвище, думати не про Вас, а про когось із моїх друзів, кого теж звати Майєр, або про кількох панів на прізвище Шмідт, з якими відмінами воно б не писалося. У товаристві, на якомусь застіллі я б удавала подив або зацікавлення, могла б справді в запалі цих пустих та ницих розмов поспіхом Вас переплутати з іншим Майєром, а чи іншим Шмідом. Що за ідіосинкразії! скажете Ви. Нещодавно, коли вже боялася, що зустрінуся з Вами, невдовзі, коли з’явилася нова мода на металеві сукні, сорочки з ланцюгів, торочки з колючок та прикраси зі жмутів дроту, я відчула себе достатньо озброєною для нашої зустрічі, навіть вуха я б не лишила вільними, на мочках висіли б дві тяжкі в’язанки терну найкращої сірої барви, які при кожному порусі головою спричиняли б біль або постійно сповзали б, бо в юному віці забули мені проколоти дірки у вухах, які у нас на селі без жалю проколюють усім маленьким дівчаткам, у найніжнішому віці. Чому тільки вік цей ми називаємо найніжнішим, не розумію. Я була б тоді неприступна у тій панцерній сукні, так споряджена, боронила б я власне тіло, котре, даруйте, не буду зараз описувати, бо колись Ви його дуже добре спізнали…


Вельмишановний пане,

ніколи мені не вдавалося легко вимовити Ваше ім’я. Цим Ви мені не раз докоряли. Та не тому, однак, думка про зустріч повторну так мені неприємна. Я могла б її собі заощадити, тому що так вийшло, я не змогла побороти себе й зрозуміла, що нездатність до вимови поодиноких імен, надмірна болюча до них вразливість, від самих імен не залежить, а походить лишень із першої, початкової недовіри до самої особи, вона упереджена, звісно ж, спочатку, та завжди себе оправдовує з часом. Мою недовіру, яка була лише інстинктивною і тільки так могла виражатися, Ви, мабуть, хибно собі пояснили. Зараз, коли наша зустріч нова може щоразу відбутися, і я навіть не знаю, яким чином їй запобігти раз і назавжди, мене непокоїть лише одна думка: що Ви і надалі безцеремонно до мене звертатиметесь на Ти, Ти, яке свого часу Ви мені нав’язали за Вам же відомих обставин, і яке я дозволила Вам на час інтермедії, яка була так незабутньо огидна, напевно, зробила я це зі слабкості, щоб Вас не образити, щоб не вказати Вам ту межу, яку потаємно для Вас я поставила, бо не могла не поставити. Може, у випадку інтермедії звикле звертання на Ти, та після її закінчення послуговуватись цим Ти — недоречно. Не дорікаю Вам невимовно прикрими спогадами, які Ви мені залишили. Однак товстошкірість Ваша, повна нездатність відчути мою вразливість на Ваше Ти, приневолювання до нього мене та інших, дають підставу мені боятися, що Ви і далі несвідомі того, що займаєтесь приневоленням, бо воно для Вас «цілком» природно властиво. Ви ніколи ще, звісно, не замислювались над отим Ти, з яким Ви так легковажно обходитесь, не задавали, напевно, собі запитання, чому я радше можу заплющити очі на ті кілька трупів, що лишились лежати на Вашій дорозі в минулому, ніж дарувати застосування тих безупинних тортур, суть яких — у звертанні до мене в думках і в розмові на Ти. З часу останньої зустрічі не спало мені на думку, звертатись до Вас інакше, аніж у найкоректніший спосіб, вживати про себе та вголос іншу форму, як «пан» або «Ви», вголос, правда, тільки тоді, коли потрібно казати: з паном Ґанцом колись я трохи була знайома. Щоб Ви, врешті-решт, були теж спроможними на таку ввічливість, це єдине прохання, з яким я хоч коли-небудь дозволю собі до Вас звернутись.

Відень, …

                                  Засвідчую свою глибоку пошану

                                                               Незнайома


Вельмишановний пане Президенте,

Ваш лист містить вітання від Вас та від усіх інших з нагоди мого дня народження. Даруйте мені моє здивування. Цей день, як мені видається, належить до сфери інтимних стосунків поміж двома людьми, а саме, моїми батьками, яких Ви та інші не знають. Сама я ніколи ще не відважувалася уявляти собі зачаття своє та народження. Навіть саме називання дати, коли я побачила світ, яка мала значення не стільки для мене, як для моїх бідних батьків, завжди видавалось мені недопустимим порушенням якогось табу, оприлюдненням чужих болів та чужих радощів, а людина чуйна та мисляча сприйме це як щось гідне кари. Я мала сказати, людина цивілізована, бо наше мислення та почування частково, а саме у тій частині, яка вже ушкоджена, пов’язане з цивілізацією, із нашою цивілізованістю, через яку ми давно легковажно втратили шанс бути згадані нарівно з найдикішими із дикунів. Ви, науковець високого ранґу, мали б краще від мене знати, скільки гідності дикуни останні, ще не знищені дикуни, виявляють у всьому, що має стосунок до появи на світ, ініціації, зачаття та смерті, а нас не лише чванькуватість відомств позбавила останнього сорому, ще до опрацювання даних та заповнювання анкет діяв уже, випереджав події той споріднений дух; певен у здобутті перемоги, посилається він на просвітництво, яке вже приносить найбільшу шкоду спантеличеним неповнолітнім. Після остаточного звільнення від усіх можливих табу людство ще буде принижене до тотальної неповнолітності. Ви надсилаєте мені свої привітання, а я не можу не передати їх подумки давно вже ж померлій жінці, а саме, якійсь Йозефіні Г., яка значиться у моїй метриці як акушерка. Це її належало б тоді привітати з майстерністю при пологах, які минули успішно. В усякому разі, я дізналась багато літ згодом, що той день був у п’ятницю (відбувалося все, нібито, ввечері), новина ця мене в цілому не ощасливила. Якщо тільки можна цьому запобігти, я не виходжу по п’ятницях з дому, ніколи у п’ятницю нікуди не їду, це той день тижня, який видається мені небезпечним. До того ж, відомо напевно також і те, що я з’явилась на світ наполовину в «сорочці», я не знаю медичного терміна, як і того, чому у людей збереглося повір’я, що та чи інша прикмета у немовляти провіщати йому повинна щастя або ж біду. Проте, як я вже казала, я мала лише половину сорочки, половина, вважають люди, все ж краще, аніж нічого, одначе саме це напівпокриття надало мені значної задуми, дитиною я була надзвичайно задумлива, задумливість, а також звичка нерухомо сидіти мовчки впродовж годин, — це була моя найприкметніша риса. Сьогодні, однак, я себе все запитую, вже надто пізно, занадто пізно, що моя співчуття варта мати мала подіяти із цією неоднозначною звісткою, напіввітанням з напівсорочкою. Хто б хотів годувати дитину грудьми, намагався б зростити її та вивчити, якщо на світ вона народилась у напівщасливій сорочці. Що б Ви, шановний пане Президенте, могли подіяти з напівпрезидентством, напіввшануванням, напіввизнанням, половиною капелюха, що зможете Ви зробити навіть із цим половинним листом? Мій лист до Вас не може стати завершеним ще й тому, що і подяка моя за Ваші добрі вітання виходить лише з половини серця. Однак, видається, ми отримуємо лише ті листи, яких не чекаємо, а листи, якими відповідаємо, теж ніхто не чекає —

Відень…

                                                             Незнайома


Подерті листи лежать в кошику, майстерно переплутані й перемішані з пожмаканими запрошеннями на якусь виставку, прийняття, на доповідь, перемішані з порожніми пачками з-під сигарет, присипані попелом та недокурками. Копірку та папір для друкарських машинок я поспіхом склала на місце, щоб панна Єлінек не побачила, чим я займалась із самого ранку. Та вона загляне лише на хвильку, має зустріч зі своїм нареченим стосовно документів для шлюбного оголошення. Вона не забула, однак, купити дві кулькові ручки, хоча години роботи знову лишилися незаписаними. Питаю: чому, ради Бога, Ви не нотуєте їх, Ви ж знаєте, якою я є! Шукаю в торбинці одній, в іншій, мала б попросити гроші у Маліни, зателефонувати йому до Арсеналу, та, нарешті, конверт віднайшовся, він стирчить із Великого Дудена[191] так, що прогледіти його неможливо, позначений знаком таємним Маліни. Він ніколи нічого не забуває, ніколи не маю його щось просити. У потрібний момент на кухні лежать конверти для Ліни, на столі письмовому — для панни Єлінек, у старій касетці у моїй спальні завжди віднайдеться кілька банкнот на відвідини перукарні, раз на декілька місяців декілька більших банкнот для взуття та білизни, а також вбрання. Я ніколи не знаю, коли на це будуть гроші, та якщо пальто має зношений вигляд, Маліна заощаджує мені на нове ще задовго до перших холодних днів року. Я не знаю, як Маліні це вдається, хоча часом вдома немає вже ані гроша, подбати за нас у ці часи дорожнечі, за квартиру він сплачує вчасно, переважно також за світло та воду, за телефон та страхування машини, за все, про що я мала б подбати сама. Лише раз або два відімкнули нам телефон, але тільки тому, що були ми в дорозі, а коли від'їжджаємо, то забуваємо, звісно, про все, жодні листи та рахунки в дорозі стають непотрібні. Кажу з полегшенням: знову якось усе обійшлося, знову нам це вдалося, тільки б зараз лишень не причепилась хвороба, тільки б нічого не сталось з зубами! Маліна не може мені багато давати, але радше дозволить заощадити гроші на господарство, ніж пошкодує кілька шилінґів на ті речі, які важливіші для мене від запасів харчів чи ущерть переповненого холодильника. Я маю завжди свої кишенькові, щоб, прогулюючись по Відню, могла з’їсти сендвіча у Тшешнєвского й випити в кафе Захер маленьку каву із молоком, щоб після прийняття люб’язно послати Антуанетті Альтенвіль[192] квіти, щоб могла для Франціски Йордан зробити дарунок до дня народження — MY SIN[193], щоб докучливим, безталанним або потерпілим людям, яких я не знаю, роздавати квитки проїзні, трохи грошей чи одяг, переважно болгарам. Маліна похитує головою, але «ні» я чую лише тоді, коли з моїх пояснень заплутаних він розуміє, що «справа», «проблема», чи «випадок» стають неосяжними, що для нас вони цілком не під силу. Тоді Маліна допомагає мені зібратися з духом на Ні, яке в мені уже визріло. Та в останній момент я можу і відступити, кажу тоді: Може, ми все-таки спробуємо, чи не могли б ми, однак, попросити хоча б у Атті Альтенвіля, або я скажу малій Земмельрок, щоб вона звернулася до Бертольда Рапаца, він же має мільйони, або, може, ти б подзвонив до пана радника Губалека із міністерства! У такі хвилі Маліна каже мені рішуче: ні! Я маю фінансувати відбудову жіночої школи в Єрусалимі, виплатити, як невелику пожертву, тридцять тисяч шилінґів комітетові біженців, маю взяти на себе видатки, спричинені повінню у Північній Німеччині та в Румунії, брати участь у підтримці жертв землетрусу, фінансувати революцію в Мексиці, у Берліні та в Ла Пазі, однак Мартін уже сьогодні потребує негайно тисячу шилінґів, як позичку лиш до найближчого першого, а він — людина порядна, Христині Ванчурі терміново потрібні гроші на виставку її чоловіка, та знати йому про це не потрібно, вона сподівається взяти їх згодом у матері, хоча знов посварилася з нею, власне, зовсім недавно. Троє студентів із Франкфурту не можуть оплатити рахунок за готель у Відні, і це терміново, ще терміновіше Ліна має сплатити наступний внесок за телевізор, на все це Маліна вийме гроші й промовить так, однак коли катастрофи та починання набувають глобальних розмірів, Маліна скаже ні. Для Маліни не існує жодних теорій, для нього зводиться все до одного питання «Мати або не мати». Якби було так, як він того хоче, ми жили б у достатку, без фінансових клопотів, фінансові клопоти приношу до хати я, зі своїми болгарами, німцями, латиноамериканцями, з моїми подругами та моїми друзями, зі знайомими, з усією цією публікою, з політичним та астрологічним прогнозом. Ніколи я ще не чула, і це є спільним для Івана та Маліни, щоб люди зверталися до Івана чи Маліни, ясна річ, цього не буває, таке не спаде їм на думку, напевно, я більше приваблюю, вселяю у них набагато більшу довіру. Та Маліна каже: Це може статися тільки з тобою, дурніших немає на світі. А я кажу: Це терміново.


У кафе Ландман[194] на мене чекає болгарин, він сказав Ліні, що саме приїхав з Ізраїлю і хоче зі мною поговорити, намагаюся відгадати, хто ж це мені надсилає вітання, кого могло спіткати нещастя, що сталося з Гаррі Ґольдманом, якого я вже давно не бачу у Відні, сподіваюся, це не пов’язано з міжнародною ситуацією, маю надію, що не створюється якийсь новий комітет, що не треба сплатити кілька мільйонів, не треба брати до рук лопату, я не можу дивитись на лопати й мотики з того дня в Клаґенфурті, коли мене й Вільму поставили до стіни для того, щоб розстріляти, я не можу чути пострілів з часу того карнавалу, тієї війни, того фільму. Сподіваюся, він передасть вітання. Виявляється, ясна річ, це щось зовсім інакше, та, на щастя, я маю ще грип і гарячку 37,8, і не можу, звісно, здійнятись до нових звершень і в щось встрявати. Не можу дивитися на жодні місця подій, та як я маю сказати, що моє місце на Унґарґассе? Це мій край на Унґарґассе, який я повинна втримати, укріпити, мій єдиний край, який має стати для мене твердинею, який бороню, за який тремчу, за який борюся, готова померти, тримаю його в своїх смертних руках, я оточена ним навіть тут, коли переводжу дух перед кафе Ландман, край мій, якому загрожує помста всіх інших країн. Пан Франц вітає мене вже з порога, нерішуче він оглядає повну людей кав’ярню, але я, недбало вітаючи, минаю його, обходжу по колу залу, бо столик мені не потрібен, пан з Ізраїлю чекає на мене вже з півгодини, це термінова справа. Якийсь чоловік тримає в руці, демонстративно виставивши її наперед, німецький часопис ШПІҐЕЛЬ, обернений заголовком до тих, хто заходить, але з моїм паном я домовилася тільки про те, що до нього підійде блондинка, одягнена в блакитне весняне пальто, хоча весна іще не настала, та погода міняється з дня на день. Пан із часописом підносить руку, хоча сам не встає, а оскільки більше ніхто на мене не дивиться, він міг би бути тим чоловіком, який виявляв настирність. Так, справді, це він, бо, щось шепоче ламаною німецькою, я розпитую про своїх друзів у Тель-Авіві, у Гайфі, в Єрусалимі, але цей чоловік не знає нікого з моїх знайомих, він сам не з Ізраїлю, хоча був там ще кілька тижнів тому, мав довгу й виснажливу подорож. Я замовляю у пана Адольфа велику каву із молоком, я не питаю: Що Ви від мене хочете, хто Ви такий? де Ви отримали мою адресу? Що привело Вас до Відня? Чоловік цей шепоче: Я із Болгарії. Ваше прізвище взяв із телефонної книги, це була моя остання надія. Столиця Болгарії, здається, Софія, проте цей чоловік — не з Софії, розумію, що не кожен болгарин може жити в Софії, та стосовно Болгарії мені більше нічого не спадає на думку, кажуть, що завдяки йогуртові усі там живуть надзвичайно довго, та мій болгарин не виглядає ані старим, ані молодим, риси обличчя його неможливо запам’ятати, він невпинно тремтить, крутиться в кріслі, хапає себе за ноги. Витягує з папки газетні статті, які повирізував із німецької преси, велику сторінку із ШПІҐЕЛЯ, киває, я маю це прочитати, негайно, зараз і тут, ідеться про конкретну хворобу, morbus Buerger[195], болгарин п’є малу чорну каву, а я мовчки розмішую ложечкою свою велику каву із молоком і швидко читаю, що написано про хворобу Бюрґера, у вирізках — лиш нефахова інформація, однак видно, що morbus цей унікальний і надзвичайно незвиклий; з нетерпінням підводжу погляд, не знаю, чому болгари цікавляться хворобою Бюрґера. Болгарин трохи відсовується разом із кріслом від столика, вказує на свої ноги, це він хворий і на morbus Buerger. Кров ударяє мені у голову, її пронизує шалений біль, це не сон, удар цього разу вдався болгаринові, що я маю робити тепер в кафе Ландман із цим чоловіком та його жаским morbus’oм, що зараз зробив би Маліна, яких би вжив заходів? Болгарин, однак, зберігає цілковитий спокій і каже, що терміново йому мають бути ампутовані обидві ноги, а у Відні у нього закінчились гроші, йому потрібно поїхати до Ітцегьо, де працюють спеціалісти із цього morbus’a. Я курю, мовчу і чекаю, при собі я маю лише двадцять шилінґів, уже минула п’ята година, банки закрились, а morbus тут. За сусіднім столом пан професор Малер, ледве тамуючи гнів, кричить: Прошу рахунок! Пан Франц відгукує радісно: Вже іду! і втікає, а я — вслід за ним. Терміново маю телефонувати. Пан Франц каже: Щось сталося, ласкава пані? Ви, загалом, не до вподоби мені, склянку води для ласкавої пані, Пеппі, та тільки presto[196]! У гардеробі я риюсь в торбинці, але там немає записника з телефонами, шукаю в довіднику номер мого бюро подорожей, pikkolo[197], малий Пеппі, приносить склянку води, я риюсь в торбинці й знаходжу таблетку, яку не можу від надміру хвилювання переламати навпіл, засовую її цілу до рота і запиваю водою, таблетка мені застрягає в горлі, а малий Пеппі волає: Ісус-Марія-і-Йозеф, ласкава пані так кашляє, чи не краще мені покликати пана Франца!.. Однак номер я вже знайшла, телефоную, чекаю й п’ю воду, мене з’єднують далі, пан Сухи є ще в бюро. Пан Сухи повторює педантично й гугняво: Від імені милостивої пані прийде один чужоземець, квиток 1-го класу до Ітцегьо, один напрямок, та ще — готівкою тисячу шилінґів, не терміново, ми залагодимо, з задоволенням, не турбуйтеся, ласкава пані, цілую ручку!

Стою якусь хвилю біля гардеробу й курю, пробігає пан Франц, фалди фрака його розвіваються, він киває мені люб’язно, я люб’язно киваю у відповідь, мені треба іще покурити і зачекати. За кілька хвилин повертаюсь до столика з morbus’oм. Прошу болгарина відразу йти до мого бюро подорожей, потяг відходить за три години, пан Сухи усе залагодить. Гукаю: Прошу рахунок! Пан професор Малер, якому киваю ніяково, дякуючи за те, що пізнав мене, кричить голосніше: Прошу рахунок! Пан Франц пробігає й озивається на ходу: Вже іду! Кладу на столі двадцять шилінґів і даю зрозуміти болгаринові, що рахунок оплачено. Не знаю, що йому побажати, кажу: щасливої Вам дороги!

Іван каже: Ти знову дала себе ошукати.

Але ж Іване!

Маліна каже: Знову ти вклепалася до халепи, і тисяча шилінґів на дорожні витрати! Я на це: Ти ж, звісно, зовсім не такий дріб’язковий, я маю детальніше тобі пояснити, це ж страхітливий morbus.

Маліна відповідає розважливо: без сумніву, пан Сухи телефонував, твій болгарин справді заходив. Бачиш! кажу, якщо він не має morbus’a і не втратить обидві ноги, то це добре, але якщо він усе-таки має його, ми мали допомогти. Маліна каже: Не роби собі клопотів, я вже це якось влаштую.

Ані години довше я не змогла сидіти сьогодні з хворим на лепру в кафе Раймунд[198], хотілось мені відразу зірватися й піти вимити руки, не зі страху перед зараженням, а лиш для того, щоби позбутись думок про лепру, які перейшли на мене через потиск руки, а вдома хотіла промити очі водою з бором, щоб вони могли заспокоїтись після того, як побачили роз’їдене нею обличчя. Та ще перед єдиним цього року польотом, всього на два дні до Мюнхену і назад, бо на довше не можу залишити вже Унґарґассе, замовила я таксі й надто пізно помітила, що водій там без носа, ми вже їхали, бо я легковажно сказала: Швехат, аеропорт! і зауважила це лиш тоді, коли він обернувся до мене, щоб запитати, чи можна йому курити, отак, без носа, я їхала аж до Швехата[199] і лиш там з валізкою вийшла. Та в залі я передумала й попросила політ мій анулювати, після чого відразу ж поїхала іншим таксі у зворотному напрямку. Увечері Маліна був здивований, чому це я вдома, замість того, щоб бути в Мюнхені. Я не могла летіти, то була погана прикмета: справді, літак цей не долетів до Мюнхену, а приземлився з запізненням та попсутим шасі в нюрнберзькім аеропорту. Я не знаю, чому такі люди трапляються на моєму шляху, і чому неодмінно від мене щось хочуть. Сьогодні прийшло два французи, їхніх імен я навіть не розібрала, вони мали рекомендацію від знайомих і просиділи без жодних причин та пояснень, я просто не знаю, чому люди приходять до мене у дім і сидять там годинами, чому замовчують свої наміри. Можливо, вони й не мають будь-яких намірів, проте не йдуть геть, і я не можу телефонувати. Я тоді рада, що Франсез і Троллоп ще якийсь час залишаються в мене, на моєму утриманні, завдяки їм маю привід на півгодини вийти з кімнати, бо мають отримати кіт-кет та дрібно посічені свіжі легені, після чого вони, вдоволені, розгулюють по кімнаті, зосереджують увагу гостей на собі й розуміють, що їхня присутність мене виручає.

Щонайменше за місяць термін перебування котів у мене вже вийде, вони змушені будуть повернутися на Гоге Варте або їх вивезуть на село, Франсез підросте й незабаром окотиться, після чого її треба буде стерилізувати, Іван теж так вважає, я розмовляла з ним про майбутнє Франсез, він радше за, аніж проти, а я не дала по собі розпізнати, що не хотіла б бачити Франсез дорослою кішкою, спостерігати, як у неї розвинеться потяг, нехай вона залишається маленькою кішкою, яка ніколи не матиме кошенят, бо я хотіла б, щоб усе залишилось так, як є, щоб Іван за найближчі місяці теж не став старшим. Але цього я не можу сказати навіть пану Копецькому, який про котів знає все, якось він мав їх аж двадцять п’ять, і чотирьох усе ще тримає, він знає також усе про поведінку рифських мавп, про різні види щурів та надзвичайні їхні прикмети, але я вже не можу слухати, а тим паче, запам’ятати те, що він так весело розповідає про всіх цих котів, про ревність сіамської кішки, Рози Стамбулу, про самогубство його улюблениці, персіянки Аврори, яка, він і досі не може цього осягнути, викинулась із вікна. Франсез — не сіамська чи перська, а просто делікатна смугаста середньоєвропейська дворова кішка, яка походить із Відня, без жодної раси, а Троллоп, який їй доводиться братом, видався білим, з кількома чорними плямами, він флегматичний, умиротворений, ніколи так жалісно не нявчить, як Франсез, правдивий коцур, який поважно мурчить, стрибає до мене на ліжко, сидить на спині, коли я читаю, дістається до мого плеча і заглядає до книжки. Бо Франсез і Троллоп охоче зі мною читають. Коли я їх проганяю, видряпуються по полицях бібліотеки й ховаються за книжками, де тяжко працюють, аж поки не розхитають кілька книжок і скинуть їх з гуркотом на підлогу. Так я можу дізнатись, де вони заховались та бешкетують. Надійшов уже час, щоб Бела й Андраш забрали своїх котів, або щоб Іванова мати відправила їх на село. Пану Копецькому я сказала лише, що їх взяла тимчасово, поки друзі мої, якісь там друзі, хто саме, я не уточнюю, не повернуть до Відня з мандрівки. Маліну прошу натомість, щоб мав ще трохи терплячості, він не перечить проти котів, однак коти у нашій квартирі, які розкидають його папери, змітають усе з письмового столу, і в моменти, коли ми найбільше того не очікуємо, скидають книжки з полиці, це щось таке, з чим надовго миритися він не зможе. Останнім часом він відчуває по всій квартирі запах сечі, я до цього звикаю, проте Ліна підтримує Маліну, вона ставить мені ультиматум: або вона, або ці коти.

Маліна каже: Це ще одна із твоїх прекрасних ідей, до скриньки з піском ти ніколи не зможеш їх призвичаїти, вони не сприймають тебе серйозно, придбай собі морських свинок, папуг чи канарок, ні, лише не папуг, для мене вони галасливі надміру! Маліна не толерує двох бешкетних котів, що належать двом дітям, Маліна дбає про спокій для себе, не хоче чути, що Франсез і Троллоп — милі, потішні та пустотливі. Та коли я забуду нагодувати тих милих котів, Маліна пам’ятає про це, він їх годує так, наче робив це завжди, не забуває ніколи. Такий, власне, Маліна, і така, на жаль, я.


Сьогодні Ліна поважно нагадує, що рік тому я хотіла зробити перестановку в квартирі, не загалом у квартирі, звичайно, а переставити деякі меблі, та ще до того, як Ліна почне пояснювати, що час уже щось робити, я поміж іншим кажу: Іншим разом, і гукнемо тоді чоловіків двох на поміч! Ліна сопе: Чоловіків! Милостива пані, нам не потрібні для цього жодні чоловіки! Вона пересунула вже на п’ять сантиметрів мій секретер, я починаю допомагати, все-таки, це мій секретер, та він ані руш, видається тяжчим, аніж тисяча метрів кубічних дуба. Пропоную Ліні найперше розвантажити секретер, звільнити шухляди, я бурмочу: чи не могли б Ви з цієї нагоди, це ж така визначна нагода, взяти шухляди і трохи зробити…, ні, нічого я не сказала. Дивлюся в задумі на кількарічний порох. Ліну сьогодні чіпати не можна, а то вона, напевно, ще скаже, що й так тут щотижня «проходиться». Ліна страшенно сопе: Цілую ручку, цілую ручку, одначе комод цей жахливо тяжкий!

Я: Але ж Ліно, гукнімо чоловіків, виставмо кожному з них по пиву, даймо шилінґів по десятці, і всіх справ! Бо Ліна повинна збагнути, що важить вона для мене, як я ціную її зусилля, я навіть готова виставити безліч пива безлічі чоловіків, бо без неї ні я, ані Маліна не зможемо обійтися. І я, і Маліна не хотіли б, щоб вона тут у нас надірвалась, дістала килу чи серцевий напад, вона не повинна пересувати жодних шаф і жодних комодів. Ліна сильніша від мене, удвох волочимо секретер з однієї кімнати до іншої, хоча, звичайно, понад восьмидесяти відсотків ваги припадає на Ліну. До того ж сьогодні я на Ліну недобра, бо вона мені не дозволяє нічого, вона ніколи мені не дозволяє нічого, а зараз ревнує до якихось чоловіків, на яких я хотіла видати двадцять шилінгів, «викинути на вітер», бурчить Ліна. Я знову зробила усе не так, як потрібно. Ліна і я фатально залежимо одна від одної, ми взаємопов’язані, хоча вона ні собі, ні мені не дозволить жодних чоловіків із пивом, хоча тільки вона має право мені дорікати вголос, у той час, коли я — лиш про себе, але подумки я її теж критикую. Тому уявляю собі той день, коли жодна людина не залежатиме від іншої, коли житиму зовсім сама в помешканні, де Ліну замінить декілька невеликих машин, досить буде натиснути кнопку, щоб без зусиль підняти і переставити секретер. Ніхто вже не буде вічно всім дякувати, допомагати усім та потайки бути на всіх розгніваним. Ніхто не матиме ані користі, ані шкоди. Однак потім я бачу себе перед тими електромашинами, від купівлі яких Ліна мене раз на рік відмовляє, одначе сьогодні радить купити. Каже, що нині без електромлинка для кави та без електричного витискача соку із апельсинів жити вже неможливо. Але ж я так рідко п’ю каву, а на витискання соку із апельсинів для Маліни у мене ще вистачить сил. Маю, щоправда, порохотяг, холодильник, та принаймні раз на рік Ліна хотіла б побачити нашу квартиру перетвореною на фабричний цех із машин, вона з притиском каже: Нині кожен вже все це має, а тим паче, пани!


Настане день, коли люди матимуть чорно-золотаві очі, вони бачитимуть красу, звільняться від бруду та усяких знегод, здійматимуться в повітря й занурюватимуться під воду, забудуть про свої мозолі та клопоти. Настане день, і вони будуть вільними, усі люди будуть вільними також від волі, яку вони собі уявляли. То буде велика воля, воля понад усяку міру, воля на все життя…


У кафе Гоймаркт я все ще недобра на Ліну, бо вона небезпечна очевидиця моїх потаємних думок, вона деколи чує, як я вимовляю по телефону фрази, які є для неї чистою єрессю, і які могли б їй надати право без жодних вагань пожбурити мене із вікна, послати на гільйотину, задушити ґаротою, безжально спалити на вогнищі. Та я ніколи не зможу довідатись, чи має вона щось проти того, що зранку я ходжу по квартирі розбита, що не знаю, який для прання треба засіб купити — Ата чи Імі, чи має вона щось проти того, що я не рахую усе скрупульозно й ретельно не контролюю всіх обрахунків, які коштують їй так багато зусиль, а чи йдеться їй радше про фрази, артикульовані мною, чи здогадується вона про думки, які дають їй право мене убити.


Настане день, коли люди знову відкриють для себе савани й степи, коли туди вирушать і покладуть край рабству своєму, під високим сонцем до людей вийдуть звірі, які теж будуть вільними, і житимуть всі у злагоді, черепахи гігантські, слони та бізони, а королі джунглів й пустель дійдуть згоди з розкріпаченою людиною, вони питимуть з джерела одного, вдихатимуть чисте повітря, не шматуватимуть одне одного, це буде початком, це буде початком нового життя…


Гукаю: Рахунок, будь ласка! Пан Карл відгукує у відповідь радісно: Вже іду! і зникає. Я надто несправедлива, бгаю в руці паперову серветку, на якій записала щойно кілька уривків фраз, тонкий папір розмокає в каві, яка вихлюпнулась на тацю. Я хочу негайно піти додому, хочу на Унґарґассе, я вибачу Ліні, Ліна теж мені вибачить. Вона витисне апельсиновий сік для мене і зварить каву. Не має це бути усе життя. У цьому і є все життя.

Пополудні я переконана, що зможу спокійно пройти повз номер 9, у кожному разі, з другого боку вулиці. Я певна також і в тому, що можу на мить зупинитися, бо пані Аґнес вже зранку порядкує в Івана, а потім має ще йти до двох інших самотніх панів. Подружжя домоправителів із будинку, в якому живе Іван, на вулиці теж ніколи не видно, ці люди не мають звички обмінюватися новинами з пані та паном Брайтнер з-під номера 6, часом я бачу лише під моєю брамою пані Аґнес, цілковито поглинуту розмовами потаємними з пані Брайтнер. Перед номером 9 стоїть цього разу машина Івана, залишена не випадково, як здалося мені спочатку, бо Іван цієї ж миті виходить із дому та йде до своєї машини, я хочу пройти швидко далі, та Іван вже помітив мене своїми гострим зором, він киває мені та кличе, я біжу, променіючи щастям, до нього, що він тут робить, у цей час, коли, як я думала, має бути в себе в бюро, але потім я враз згасаю, бо на переднім сидінні, де не раз я сиділа сама, притулилися тісно одна до одної дві невеликі фігурки, які вже витягують шиї. Іван каже: Це — Бела, а це — Андраш, привітайтеся чемно! Але «gyerekek», як ці діти називаються разом, не вітаються, не відповідають мені, бо я питаю розгублено, чи знають вони німецьку, вони починають сміятися й шепотіти поміж собою, я ні слова не розумію, це, значить, Іванові діти, познайомитись з ними я давно вже хотіла, навіть дещо про них я вже знаю, хоч би те, що Бела — старший та ходить до школи, я розмовляю зніяковіло з Іваном і вже не знаю, що мала намір робити, куди йшла, ах так, до автосервісу на Унґарґассе, у верхній частині вулиці, бо в машині моїй міняли мастило і, може, вона вже готова, я збиваюсь весь час, напевно, мені доведеться їхати на таксі, якщо машина ще не готова, я маю бути у дев’ятнадцятому районі, я маю відвідати подругу, яка, до того ж хворіє. Іван каже: То майже мені по дорозі, ми можемо тебе підвезти, ми підвеземо тебе! Іван не сказав: Я тебе підвезу. Він каже щось дітям угорською, обходить машину, виймає обох, відчиняє задні дверцята та підштовхує їх на заднє сидіння. Я не знаю, зараз я б не хотіла, я, ліпше, піду в автосервіс або, ліпше, візьму таксі. Як маю я пояснити Іванові, що все це звалилось на мене надто раптово? Він каже: Ну, то ж сідай! Поки ми їдемо, даю змогу говорити Іванові, оглядаюся час від часу назад, я повинна знайти першу фразу, я не готова. Я не питатиму Белу, до якого класу він ходить, до якої школи, я не буду питати дітей, як їм поводиться, що вони найохочіше роблять, у які грають ігри та чи, може, люблять морозиво. Про це не може бути жодної мови. Діти щомиті перебивають Івана: Ти бачив? Дивися, фіакр! Поглянь, сажотрус! Ти подумав про кеди? Дивися, Альфа Ромео! Дивися, номер із Зальцбурга! Послухай, отой там — американець? Іван розповідає мені про свій тяжкий день, про проблеми в бюро, поміж тим кидає назад швидкі, точні відповіді, мені він говорить про «брак часу», проблеми, саме сьогодні йому довелося везти дітей до дантиста. Доктор Геер вирвав у Бели зуба, Андрашу він поставив дві невеликі пломби. Я оглядаюсь, Бела роззявляє якнайширше рота, корчить гримасу, Андраш пробує мавпувати, та не може стримати сміху, — це для мене нагода, я не питаю, чи було боляче, чи пан доктор Геер добрий лікар, а лиш роззявляю рота й кажу: а мені він вирвав зуб мудрості, бо я маю вже зуби мудрості, а ви іще ні! Бела горлає: Послухай, та вона бреше!


Увечері я кажу Іванові: діти на тебе зовсім не схожі, Бела, здається, трохи, якби не темно-каштанова, розкуйовджена шевелюра та світлі очі, був би більше подібний! Іван здогадався, напевно, що я зніяковіла перед дітьми, він сміється і каже: Було тобі так недобре? Але ти поводилась правильно, ні, на мене вони не схожі, але і не терплять, щоб до них хтось чіплявся, щось починав випитувати, просто так, як це прийнято, вони відразу пронюхають, чим справа пахне! Я відразу роблю пропозицію: Якщо у неділю ви йдете в кіно, то може б і я, якщо вам не стане це на заваді, пішла з вами, я охоче знову пішла б у кіно, в Аполло йде зараз фільм ПУСТЕЛЯ ЖИВЕ. Іван каже: Його ми вже бачили, минулого тижня. Для мене не зрозуміло поки що, чи візьме Іван із собою мене іншим разом, чи відповідь ця щодо фільму була лиш відмовкою, чи побачу дітей цих я ще раз, а чи Іван хоче, щоб його обидва світи, а може, він має їх навіть і більше, назавжди лишились роз’єднані. Починаємо партію в шахи, розмовляти при цьому не треба, ця партія буде довготривала й церемонійна, з перервами, нам не вдається зрушити з місця, Іван атакує, я боронюся. Атака Івана зависає в повітрі, це найдовша й наймовчазніша партія, яку ми коли-небудь грали, Іван не допомагає мені ані разу, сьогодні ми не дограємо партії. Віскі Іван випив більше, ніж завше, він підіймається втомлено, вивергає свої звичні прокльони, туди-сюди ходить і п’є навстоячки знову, йому більше не хочеться грати, цей день був тяжким, не було мата, але й до пата ми не дійшли. Іван хоче відразу іти додому і спати, я ж бо грала настільки складно, що його це стомило до краю, хоча і його гра була цілковито бездарною. На добраніч!


Маліна повернувся додому, мене застав він ще у вітальні, шахівниця стоїть, як стояла, віднести склянки до кухні я ще не встигла. Маліна, який не може знати, де я сиділа, бо погойдуюсь в кріслі-гойдалці в кутку під торшером з книгою RED STAR OVER CHINA[200], схиляється понад дошкою, тихенько присвистує й каже: Ти програла б катастрофічно! Вибач, що значить «катастрофічно», а може, і взагалі б не програла. Однак Маліна розмірковує й вираховує хід за ходом. Звідки він може знати, що я грала чорними, бо саме чорні, за його підрахунками, мали б в кінці програти. Маліна бере мою склянку віскі. Як може він знати, що то моя склянка, а не Іванова, яку він теж лишив напівнедопитою, та Маліна ніколи не п’є зі склянки Івана, він не торкається ні до чого, чим перед тим користувався Іван, до чого він доторкався, до тарілки з оливками чи солоним мигдалем. Свою сигарету він гасить у моїй попільничці, а не в тій, яка сьогодні увечері була в Івана. Я не можу цього пояснити.

Китай я лишила, дійшовши до місця: Ворожі війська рушили поспіхом у похід, одні — з південного сходу, інші — з півночі. Лінь Бяо негайно скликав військову нараду.


Я та Іван: конверґентний світ.

Я та Маліна, через те, що творимо єдність: дивергентний світ.


Ніколи ще Маліна не був мені менш потрібний, він щораз менше дає собі раду зі мною, але якщо б він не повернувся додому вчасно, якщо б не застав мене між великим маршем через Китай та потоком думок про дітей, які на Івана не схожі, я знову потрапила б під вплив прикрих звичок, писала б сотні листів, або пила б і все нищила, нищівно б мислила, усе нищила б до кінця, не зуміла б я зберегти здобутого мною краю, я б його втратила і залишила. Якщо Маліна навіть мовчить, то це все ж таки краще, ніж мовчати на самоті, це допомагає мені далі бути з Іваном, коли вже не в стані я осягнути, коли вже не в стані володіти собою, адже Маліна, певний і зібраний, завжди біля мене, і навіть у найнепросвітніші миті я свідома того, що Маліну я не втрачу ніколи — навіть тоді, якщо втрачу себе!


До Маліни я звертаюсь на Ти і до Івана на Ти, але обидва ці Ти відрізняються між собою невловимим, невагомим відтінком інтонації. До жодного з них від початку я не зверталась на Ви — форма, якою я послуговуюсь звично. Івана я розпізнала так блискавично, що не було вже часу шукати з ним зближення у розмові, йому я належала ще до того, як ми вимовили хоч одне слово. Натомість про Маліну я думала стільки літ, так тужила за ним, що наше сумісне життя стало одного дня лиш підтвердженням тієї реальності, яка мала б завжди існувати, якій, однак, надто часто на заваді ставали інші люди, абсурдні рішення й дії. Моє Ти, призначене Маліні, конкретне, воно підходить до наших розмов і дискусій. Моє Ти до Івана непевне, воно може міняти забарвлення, враз темніти, ясніти, може бути памким або лагідним, часом лякливим, шкала його експресивності справді безмежна, його вимовляти можна окремо, із довгими інтервалами, поспіль багато разів, мов міфічна сирена, знову й знову, усе спокусливіше, але все-таки, це ще не той тон, не той вираз, який я чую в собі, коли при Іванові раптом втрачаю дар мовлення. У його присутності — ні, але внутрішньо, у душі, знайду я одного дня цьому Ти завершення. Буде воно досконалістю.

Поза тим, я звертають до більшості переважно на Ви, це для мене — незмінна потреба, звертатись на Ви з обачності, хоча маю я у своїм розпорядженні щонайменше два різних звертання на Ви. Одне Ви призначене більшості, інше — вкрай небезпечне, багато інструментоване Ви, з ним я ніколи не змогла б звернутися ні до Маліни, ні до Івана, воно призначене чоловікам, які могли б увійти до мого життя, якби не було Івана. Задля Івана я втікаю до цих бентежливих Ви, тікаю сама від себе. Це Ви дуже тяжко окреслити, його розуміють не часто, лиш зрідка, проте розуміють у повній напрузі, якої не може мати жодне приятельське Ти. Бо я, звичайно ж, звертаюсь на Ти до усіляких людей: до тих, з ким ходила до школи, навчалася в університеті, працювала разом, проте це нічого не означає. Моє Ви, напевно, споріднене з Ви Фанні Ґольдман, яка, нібито, якщо йняти віру пліткам, постійно зверталася до коханців своїх на Ви. Звичайно, вона зверталась на Ви й до усіх інших чоловіків, які ніколи не стали б її коханцями, і, напевно ж, кохала лише одного, кому говорила своє найпрекрасніше Ви. Жінки на кшталт Ґольдман, про яких вічно ходять чутки, не можуть тому ні зарадити, ні запобігти, коли якось по місту починає ходити поголос. Ви що, з місяця впали? Як, Ви нічого не знаєте? Вона свої кохання найбільші, — між іншим, їх було декілька, довела до кінця своїм неповторним звертанням на Ви! Навіть Маліна, який ніколи не скаже про будь-кого чогось злого, чи доброго, зауважує, що сьогодні він познайомився з Фанні Ґольдман, її теж запросили до Йорданів, і додає ненароком: Я ще ніколи не чув, щоб жінка так гарно могла вимовляти Ви.

Мене не цікавить зовсім, якої Маліна думки про Ґольдман, він нас не буде порівнювати, бо, врешті-решт, ця жінка вивчала сценічне мовлення, а я не навчилася дихати животом, не вмію моделювати слова за власним бажанням і робити майстерні паузи. Про що ж я маю тепер, коли надходить час сну, говорити, охоплена страхом, із Маліною, і з чого мені почати, якщо я познайомилася тільки з двома дітьми, які, зрештою, Маліну не хвилюють. Про те, що зі мною трапляється, що він називає моїми малими історіями, говорити ніколи не можна. Не належить при Маліні згадувати про події у світі та в місті, ми ж бо не сидимо за столом у корчмі. Я могла б говорити про все, що мене оточує, все, що навколо мене. Чи існує духовне відчуження власності? Чи має той, у кого відчужують, якщо існує відчуження власності, право на останні зусилля мислити? Чи це ще вартує?

Я могла б запитати про найнеймовірніші речі. Хто винахідник письма? Що це таке, письмо? Чи є воно власністю? Хто вперше поставив вимогу її відчуження? Allons-nous а l‘Esprit[201]? Чи належимо ми до нижчої раси? Чи маємо ми втручатися до політики, не робити нічого і бути жорстокими? Чи, може, ми прокляті? Занепадаємо? Маліна встав, він випив мій келих. У глибокому оп’янінні я присплю свої запитання. Вночі я молитимуся до звірів, осквернятиму найсвятіші образи, чіплятимуся за всяку брехню, я уві сні стану звіром і дам себе вбити, мов звіра.


Коли засинаю, щось раптом проймає всю голову, щось блискає та іскриться, паморочить мене, мені знову загрожує щось, це відчуття руйнування, і до Івана, якого немає тут, я різко кажу: Маліна не зробить цього ніколи, Маліна не такий, ти Маліни не розумієш. Я ніколи ще не зверталася до Івана з різкими словами, ніколи не зможу зробити цього уголос. Ясна річ, Іван теж ще нічого не сказав проти Маліни, про якого ніколи не думає, і чому мав би він заздрити Маліні, лиш за те, що той тут живе зі мною? Тому і не згадує Маліни, як не гоже в сім’ї говорити про в’язня чи божевільного, із почуття такту, і якщо часом я маю відсутній погляд, то тільки тому, що при думці про Маліну постає неймовірна напруга, плутанина, добра й ясна, панує між нами трьома, так, справді панує, керує нами. І ми — єдині з тих, ким керують, хто чується добре, живемо в такій великій омані, що жоден із нас голосу не підійме ніколи ні проти іншого, ні проти цього панування. Люди, які навколо, сковують нас, тому що привласнюють собі права інших, тому що їх позбавили прав або їм у них відмовили, і тому що вони, безправні, постійно обурені діями інших. Іван би сказав: Усі вони навзаєм отруюють життя одне одному. Маліна б мовив: Усі вони, з їхніми запозиченими переконаннями, та ще й при настільки високих ставках, плататимуть дорого. Мої запозичені погляди вже помалу зникають. Щораз легше я розлучаюсь з Іваном, і щораз легше його віднаходжу, бо жадоба ним володіти в моїх помислах слабне, можу його відпустити з думок на цілі години, а щоб не мусив собі уві сні без перерви розтирати зап’ястя та щиколотки, не заковую більше його у кайдани, а якщо і роблю це, то зовсім легенько. Він уже так часто не морщить чола, його зморшки поступово зникають, бо диктатура очей моїх й любощів злагідніла, я лиш на мить його зачаровую та заклинаю, щоб ми могли розійтися із почуттям полегкості, один виходить у двері, інший — сідає в свою машину і щось бурмоче: Якщо лиш за двадцять четверта, то я ще встигаю до Мессеґеленде[202], а ти? Я теж прийду вчасно, ні, нічого важливого, завтра я їду з кимось до Бурґенланду[203], ні, без ночівлі, я ще не знаю, що мої друзі… Бурмотання ледь чутне, бо жодне не знає про іншого, що там із тими друзями, з Мессеґеленде та з Бурґенландом, до якого життя ці слова належать. Пообіцяла Іванові вдягати лише такі сукні, які роблять мене красивою та щасливою, обіцяла йому ще квапливо, що їстиму вчасно й нічого не питиму. У шаленому поспіху дала слово Іванові, що буду спати, відсипатимусь, дуже глибоко спатиму.


Хоча розмовляємо ми з дітьми, але водночас і натяками понад дитячими головами, дуже швидко, фрагментарною німецькою мовою, а коли вже зовсім стає неминуче, перемішуємо її з англійськими реченнями, та вживання англійських знаків Морзе потрібне нам не для SOS, бо з дітьми та Іваном у мене все налагодилось. Однак при дітях я стримуюсь, хоча, водночас, стаю говіркішою, ніж з Іваном на самоті, бо сприймаю його не лише як Івана, надмірно, а й як батька Бели й Андраша, тільки спочатку я не змогла назвати при дітях його власним іменем, доки не зауважила, що й вони роблять це, але Андраш, коли справа йде до плачу, ще часом може покликати: Тату! це слово, напевно, з давнішого часу. В останню хвилину Іван прийняв рішення взяти мене із собою в Шьонбрунн[204], бо Андраш, який відразу, звичайно, відчув до мене прихильність, його запитав: Хіба вона з нами не їде? Нехай їде з нами! Перед кліткою з мавпами діти враз обсідають мене, Андраш вчепився за мою руку, я обережно пригортаю його щораз міцніше до себе, я не знала, що дитячі тіла тепліші та приємніші на дотик, ніж тіло дорослого, Бела, також із ревнощів, тулиться щільно до мене, він робить це лише з огляду на Андраша, обоє такі настирні, ніби довго їм бракувало того, до кого вони могли б пригорнутися та за кого вчепитися, а мені все мало та мало, Іван допомагає нам годувати мавп горіхами та бананами, бо ми повиснули одне на одному, заливаємось сміхом, а горіхи, які кинув Бела, не влучають у ціль. Розповідаю в захваті про павіана і шимпанзе, я не готова до лекції в зоопарку, треба було прочитати ЖИТТЯ ТВАРИН Брема, зі зміями справитись я зовсім не можу, не знаю, чи отой вуж, що сидить там, поїдає білих мишей, про що хоче довідатись Бела, а чи тільки листя й жуків, як припускає Іван, якому уже болить голова, я гукаю йому: Йди вперед! Бо Бела й Андраш ще хочуть побачити ящірок і саламандр, а оскільки Іван не чує, я вигадую неймовірні історії про повадки й життя плазунів, я не маю проблем із жодною відповіддю, я знаю, з яких країн вони родом, коли рано встають, коли ідуть спати, що їдять і що думають, чи живуть до ста, а чи до тисячі літ. Тільки б Іван не був такий нетерплячий через біль голови, через недосипання, бо. мусимо до ведмедів, годуємо ще тюленів, а перед великим вольєром для птахів я вигадую казна-що про шулік та орлів, на співучих пташок вже немає часу. Я змушена дітям сказати, що Іван усіх нас почастує морозивом у пана Побнера, але за умови, що підемо туди відразу, бо в іншому разі морозива вже не буде, я кажу: Іван буде на нас дуже злитися! Однак лиш морозиво діє. Прошу, Іване, чи не зміг би ти нам взяти морозива, я певна, ти обіцяв його дітям (понад дитячими головами: Please, do me the favour, I promised them some icecream[205]), а тобі найкраще випити подвійну каву із молоком. Іван невдоволено робить замовлення, він вже майже знесилений, а я з дітьми штовхаємо одне одного під столом ногами, потім усе сильніше починаємо копатись, Бела істерично сміється: Але ж і туфлі у неї, якісь дурнуваті туфлі! За це я знов легко копаю Белу, але Іван уже зовсім лютує: Бело, поводься належно, бо ми негайно поїдемо геть! Але ми і так уже негайно повинні збиратись додому, байдуже, чемними будуть діти, чи ні, Іван заштовхує їх на заднє сидіння, я на хвилю затримуюсь, щоб купити дві повітряні кульки, а тим часом Іван виглядає мене з протилежного напрямку, я не маю дрібних, якась жінка допомагає мені розміняти п’ятдесят шилінґів, вона жалісливо, з приязню каже: То, певно, Ваші діти, яких же Ви маєте милих дітей! А я в розпачі відповідаю: Дякую, дуже Вам дякую, Ви дуже люб’язні! Я мовчки сідаю в машину і кожному з милих дітей втискаю в руку шнурок з повітряною кулькою. За кермом Іван каже: You are just crazy, it was not necessary[206]! Я обертаюсь й кажу: Ви що це сьогодні розцокотались! Вже годі вас стерпіти! Бела й Андраш аж згинаються зо сміху: ми цокочемо, квак, квак, квак, ми цокочемо! Коли вже немає упину, Іван починає співати, Бела й Андраш перестають цокотати, співають з ним разом, фальшиво й чисто, голосно й високо.


Debrecene k'ene menni

pulykakakast k'ene venni

vigyazz kocsis lyukas a kas

kiugrik a pulykakakas[207]


А оскільки я все ще не знаю цієї пісеньки, і поза тим, не вмію співати, зітхаю про себе: 'eeljen!


Іван залишає нас біля будинку 9, він має забрати з бюро якісь документи, я граю в карти з дітьми, Андраш, завжди до мене прихильний, допомагає мені порадами, однак Бела глузливо говорить: Ти грати не вмієш, ти — ідіот, вибач, ти — ідіотка! Ми граємо у квартет із казок, та Бела знов вередує, бо казки для нього надто дурні, він уже виріс з казок, вони годяться лише для мене з Андрашем. Ми граємо у квартет зі звірами й квітами, з автомобілями й літаками, ми виграємо та програємо, я програю найчастіше, часом мимоволі, часом добровільно, допомагаю удачі Бели й Андраша. У квартет міст Андраш грати вже більше не хоче, на містах він не знається, я намагаюсь йому підказати, ми шепочемо, прикривши вуста долонею, я називаю "Гонконг", Андраш зрозуміти не може, що це таке, Бела люто кидає карти на стіл, мов якийсь пан на великій, визначній конференції, якому терпець уривається, бо інші виступають не в найкращому світлі, Андраш хоче грати в квартет казок, ми сперечаємося якийсь час, доки не пропоную: Зіграймо в Чорного Петера! Напевне, у Чорного Петера вони грали вже разів з тисячу, але знову мов завелись, Бела тасує, я знімаю, розкладаємо карти, витягуємо їх і скидаємо. Нарешті Чорний Петер опиняється в мене, до кімнати заходить Іван, Бела й Андраш корчаться зо сміху й репетують щосили: Чорний Петер, Чорний Петер! Маємо ще раз зіграти з Іваном, наостанок лишаюсь я з Белою сам на сам, на жаль, Бела витягує в мене Чорного Петера і жбурляє розлючено карти, він кричить хрипким голосом: Іване, вона — падлюка! Перезираємось понад дитячими головами. В Івановім голосі — небезпечні розкоти грому, а Бела твердить, ніби він не казав нічого. Іван пропонує випити для замирення витриманого коньяку, Бела навіть просить у нього дозволу його принести, він бігає двічі, приносить ще келишки, а ми з Іваном сидимо в мовчанці, заклавши ногу на ногу, діти грають обачно й тихо за столом у квартет із квітів, і я собі з того нічого до голови не беру. Однак потім, усе ж таки, починаю над чимось думати, а саме над тим, що погляд Івана блукає поміж мною й дітьми, розважливо, запитально, переважно з прихильністю.

Чи повинна я вічно? чи має так бути вічно? чи треба чекати усе життя?


Ми домовилися про зустріч на Тухлаубені[208], в італійському кафе для морозива. Щоб діти не мали підозри, Іван каже: Привіт! Як в тебе справи? Перед дітьми я теж удаю, ніби не бачила Івана вже кілька тижнів. У нас небагато часу, Іван, не питаючи, замовляє чотири порції, змішані з різних сортів, бо Бела має іти на злощасний урок фізкультури, який, як каже Іван, щоразу стає проблемою для його матері, дуже часто і для Івана, та навіть і для самого Бели, гімнастики він не любить. Іван критикує наші школи та їхні навчальні програми, особливо ті навісні уроки гімнастики, які проводять завжди деінде, і завжди пополудні. Та невже тут собі уявляють, ніби кожен має в своїм розпорядженні по кілька машин та ще й пару няньок!

А поза тим, я ніколи не чула, щоб Іван щось казав про порядки у Відні, він не порівнює, не розповідає нічого, він вважає, здається, що протиставлення Тут і Там — необережне й безплідне. Лиш сьогодні він перестав володіти собою через отой урок фізкультури, він сказав «у вас», і це власне мені, так, ніби той урок фізкультури — втілення світу, до якого сама я належу, і який має бути відхилений, а може я вигадую це зі страху, який в мені все зростає, я ж не знаю, як там, в Угорщині, виглядають уроки з гімнастики. Іван заплатив, ми йдемо з дітьми на вулицю до машини, на прощання Андраш махає мені рукою, однак саме Бела питає: Хіба вона з нами не йде? А чому не може вона поїхати з нами? Потім зникли вони усі втрьох на Тухлаубен, звернули за ріг у напрямку Гогер Маркт[209], їх закрила якась дипломатична машина. Я все дивлюся й дивлюся, хоча від них немає вже й сліду, повільно іду до Ґрабена через Петерспляц[210], в іншому напрямку, я мала купити панчохи, могла б купити собі пуловер, саме сьогодні я мала б купити собі щось гарне, бо вони зникли, Іван, звичайно, не міг при дітях сказати, чи подзвонить мені.

Я чую, як Бела каже: Нехай вона їде з нами!

На Ґрабені я купила собі нову сукню, довгу домашню сукню для пообідніх годин, для кількох вечорів особливих удома, я знаю, для кого, вона мені до вподоби, бо довга й м’яка, і пояснює, чому так часто я залишаюся вдома, так, як сьогодні. Не хочу, однак, щоб Іван був тут, коли я її примірятиму, а тим паче Маліна, я можу часто дивитися в дзеркало лиш тоді, коли Маліни тут немає, перед великим дзеркалом у коридорі я повинна багато разів обернутись — на край світу, на дно океану, у вись небесну, далеко-далеко у казку, відійду від чоловіків. Цілу годину я можу жити поза часом і простором, у глибокому умиротворенні, перенесена до легенди, єдину реальність якої витворює запах мила, легке пощипування від лосьйону, шелест білизни, занурення пензликів в баночки, зосереджене ведення лінії контурним олівцем. Постає композиція, треба створити жінку для хатньої сукні. У повному таїнстві знову твориться те, чому призначено бути жінкою, буде це щось первовічне, з аурою, якої не мав ще ніхто. Треба двадцять разів розчесати волосся щіткою, стопи натерти кремом, полакувати на ногах нігті, поголити волосся на литках й під пахвами, раз за разом вмикається душ, у ванній кімнаті клубочиться хмара пудри для тіла, треба знову і знову дивитися в дзеркало — там неділя, треба у дзеркала на стіні запитати, це вже, напевно, неділя[211].


Прийде час, і всі жінки матимуть золоті очі, носитимуть золоті туфлі та золоті сукні, і чесала вона своє золоте волосся[212], вона рвала його, ні! її золоте волосся розвівалось на вітрі[213], коли верхи на вороному піднімалася вздовж Дунаю і досягнула Реції…

Настане день, коли жінки матимуть золотаво-руді очі, золотаво-руді коси, і поезія їхньої статі буде відтворена знову[214]


Я увійшла до дзеркала й у ньому зникла, заглянула в майбутнє, була в злагоді зі собою і ось знову з собою в незлагоді. Поглядаю, знову прийшовши до тями, у дзеркало, та штрихую олівцем край повіки. Я можу усе це облишити. Якусь мить я була безсмертною, і я, саме я, для Івана не існувала, я не жила в Іванові, це вже не мало значення. Вода витікає із ванни. Зачиняю шухляди, ховаю олівчики, креми, флакони, розпилювачі до туалетної шафки, щоб не сердити Маліну. Хатню сукню вішаю до шафи на одяг, сьогодні вона не потрібна. Мені бракує повітря, тому йду перед сном на вулицю. Обачно звертаю на Гоймаркт, я боюся йти повз Штадтпарк, з його тінями й темними постатями, роблю коло по Лінке-Бан-Ґассе[215], поспішаю, бо цей відтинок шляху видається мені зловісним, але це лиш до Беатріксґассе, бо на ній я чуюся знову безпечно, а з Беатріксґассе іду догори по Унґарґассе аж до Реннвеґу, щоб не знати, чи вдома Іван, чи ні. По дорозі додому я поводжуся так само обачно, і не можу побачити ані будинку 9, ані цікавої Мюнцґассе. Іван мусить мати свою свободу, свій простір для дії, також і в цю годину. Я нараз перестрибую через декілька сходинок, мчу догори, бо, здається, десь тихо бринить телефон, може, це наш телефон, справді, він з інтервалами дзвонить, навстіж розчахую двері, лишаю їх за собою відчинені, бо телефон надривається, він сповіщає тривогу. Зриваю трубку із апарата й кажу, захекана, з подивом в голосі:


Я щойно прийшла, я гуляла

Сама, звичайно, а як же інакше, лиш декілька кроків

Те, що ти вдома, звідки могла б я

Напевно, прогледіла твоє авто

Бо йшла я з боку Реннвеґу

Напевно, забула поглянути догори, на твої вікна

Мені більше подобається йти з боку Реннвеґу

Не наважуюсь на Гоймаркт

Але те, що ти також вже вдома

Через Штадтпарк, там ніколи не знаєш

І де ж були мої очі

На Мюнцґассе, моя теж там стоїть сьогодні

Найкраще, я зателефоную тобі, отож, телефонуватиму завтра


Надходить умиротворення, підступає сонливість, нетерплячість зникає, я була в небезпеці, а тепер я знову в безпеці, не крадуся в поспіху біля стін будинків, щоб проминути нічний Штадтпарк, не тікаю обхідними дорогами в темряві, а вже майже вдома, вже тримаюся за рятівну дошку — за Унґарґассе, голова вже врятована в країні моїй Унґарґассе, вже й шия трішечки над водою. Вже чути перше слабке булькотіння зі слів і речень, щось уже проглядається, уже починається.


Настане день, коли люди матимуть золотаво — руді очі та зоряні голоси, коли їхні руки матимуть хист до любові, і поезія їхнього роду буде відроджена знову…


Уже при викреслюванні, перегляданні, при відкиданні.


…і їхні руки матимуть хист до добра, сягатимуть вони добра щонайвищого руками своїми безгрішними, бо вони не повинні вічно, бо не повинні ці люди вічно, не повинні вічно чекати…


При розумінні вже, при передбаченні.


Чую у дверях ключ, Маліна заглядає до мене запитливо.

Ти зовсім не заважаєш мені, посидь зі мною, хочеш чаю, чи молока, хочеш іще чогось?

Маліна сам приносить собі молоко із кухні, він злегка іронічно вклоняється, щось у мені викликає у нього усмішку. Він ще щось має сказати, щоб мене розсердити: Якщо я добре це бачу, nous irons mieux, la montagne est pass'ee[216][217].

Прошу, тільки без прусських висловів, звільни мене зараз від цього, було б добре, якби Ти не заважав мені, врешті-решт, кожен має право на те, щоб і йому деколи стало хоч трохи ліпше!


Допитуюся в Івана, чи він уже колись замислювався над коханням, що він думав раніше, що він думає про нього сьогодні. Іван курить, його попіл падає на підлогу, він мовчки шукає свої черевики, знайшов їх і обертається у мій бік, йому тяжко знайти слова.

Хіба це те, над чим варто думати, чому я маю над цим замислюватись, тобі потрібні для цього слова? розставляєш мені тенета, панянко?

І так, і ні.

Однак якщо ти не… І ти ніколи нічого не відчуваєш, ані зневаги, ані відрази? А якщо б і я нічого не відчувала? нетерпляче питаю, мені хочеться обійняти Івана руками за шию, щоб не міг так далеко бути від мене, ані на метр, саме тоді, коли вперше питаю.

Але ж ні, яка там зневага? Навіщо ти все ускладнюєш? Я ж приходжу, і цього вистачає. О Боже, які неможливі ти задаєш питання!

Я кажу переможно: Саме це я й хотіла дізнатись, чи це справді неможливі питання. Більше нічого я не хотіла дізнатись.

Іван одягнувся, часу в нього залишилось обмаль, він каже: Ти часом буваєш така комічна.

Ні, це зовсім не я, а інші, відповідаю я з поспіхом, мене ще раніше навели на такі хибні думки, я сама так ніколи не думала, ніколи б я не замислилась ні над зневагою, ні над відразою, у мені існує хтось інший, хто ніколи не міг зі мною погодитись, і ніколи не дозволяв вимагати у нього відповіді на нав’язливі запитання.

Чи не буде правильніше сказати, якась інша в тобі?

Ні, саме інший, тут я не помиляюсь. Хтось інший. Коли я кажу, що інший, ти мусиш мені повірити.

Панно моя, але ж ми настільки жіночні, я мав змогу пересвідчитись в цьому першої ж миті, ще й сьогодні, можеш мені повірити.

Який же ти нетерплячий! Ти не маєш терпіння, щоб хоч раз мені дати що-небудь сказати!

Особливо сьогодні я нетерплячий, та на тебе не вистачить усього мого терпіння!

Ти мусиш мати лиш трохи терпіння, тоді ми знайдемо вихід. Але ж ти позбавляєш мене терпіння!

Боюся зрештою, що терпіння моє винне в твоїм нетерпінні…

(Кінець фраз про терпіння і нетерпіння. Дуже малий набір фраз.)


Настане день, кали наші будинки стануть руїною, автомобілі стануть металобрухтом, ми будемо звільнені від літаків та ракет, зречемося винайдення колеса та розщеплення атома, свіжий вітер повіє з блакитних пагорбів і наповнить нам груди, ми будемо мертві дихати[218], і так буде усе життя.


Вода у пустелях висохне, ми зможемо знову піти в пустелю, щоб побачити одкровення, нас запросять до себе савани й води в своїй чистоті первозданній, діаманти залишаться в скелях, щоб світити усім нам, нас прийме праліс, визволить із нічної гущавини наших думок, ми перестанемо мислити і страждати, і це буде звільненням.


Вельмишановний пане Президенте,

Ви надсилаєте мені, від імені Академії, вітання до мого дня народження. Дозвольте мені Вам сказати, як я сьогодні злякалася. Не сумніваюсь у Вашій тактовності, бо мала честь кілька років тому на відкритті… бо мала честь познайомитись з Вами. Але Ви натякаєте тут на той день, може, навіть, на певну годину й невідворотну мить, яка має безпосередній стосунок до надто інтимних обставин життя тільки моєї матері, а також, як можна гадати задля пристойності, справ мого батька. Мені, зрозуміло, чогось особливого про день цей не сповістили, у мої обов’язки входило лише пам’ятати дату, повинна писати її на кожному формулярі, у кожному місті, кожній країні, навіть якщо буваю там тільки проїздом. Однак я давно не буваю вже в жодних країнах…


Дорога Лілі,

Ти, напевно, чула тим часом, що сталось зі мною, що діється в мене із головою. Я вживаю «тим часом», хоча вже минуло багато років. Тоді я просила Тебе прийти до мене, допомогти, було це не вперше, а вдруге, але і першого разу Ти не прийшла. Тобі, напевно, відомо, що маю я на увазі християнську любов до ближнього. Висловлююсь я, мабуть, не зовсім доладно, хочу лише сказати, що християнська любов до ближнього, не вилучає, звичайно, можливості, що комусь вона може видатися непосильною, як мені, однак я цілком собі уявляю, що можна діяти задля цієї любові, і Ти мала діяти задля цієї любові. Щоправда, для мене було б приємніше, якби Ти зробила цю ласку просто заради мене. Для цього не треба жодних домовленостей про надзвичайний випадок, а він якраз і настав. Дорога Лілі, я добре знаю великодушність Твою, Твій, екстравагантний, можливо, стиль поведінки в багатьох ситуаціях, я завжди була від нього в захопленні. Минуло, однак, уже сім років, і Твого розуму навіть не стало, щоб Твого серця не ошукати. Якщо людина має велике серце й багато розуму, але все ж не досить, розчарування має бути для неї самої прикрішим, ніж тоді, коли ближній її переживає розчарування, спричинене нею. Я була абсолютно готова асистувати панові Ґ. Ми дійшли згоди, що маємо різні думки щодо того, як слухати музику, якою мала би бути гучність, звичайно, також щодо вибору творів, бо моя вразливість на звуки останнім часом хворобливо загострилась, ми не могли домовитись ні про день, ні про ніч, ні про те, як можна їх застосовувати для усіляких справ, саме тоді я вже мала великі проблеми зі сприйняттям часу, поділ часу видавався мені хворобливим, однак я готова була зізнатися, що моє бачення часу, а радше, нестача такого бачення, набувала вже хворобливих розмірів. Ми домовились теж, що в разі потреби будемо твердити, ніби ми різної думки щодо того, як утримувати котів і псів, я готова була казати, що не зможу жити в квартирі разом з тваринами, надто з котами, і з ним одночасно, а він мав намір сказати, що не зможе лежати разом із псом чи моєю матір’ю й мною в одному ліжку. У кожному разі, наша угода була надзвичайно чітка й гармонійна. Ти знаєш мої упередження, у результаті мого виховання й походження, але також й ієрархії вартостей, я виходила з певних припущень, зі мною легко було поводивсь, бо я звикла до конкретних тонів, до жестів, також до лагідності в обходженні, а брутальності, з якою зруйновано мій особистий світ, який був також і Твоїм світом, цілком вистачало б, щоб звести мене з розуму. Під кінець, саме з огляду на моє походження, я, так би мовити, стала цілком некерована. Мною не можна розпоряджатися. Я не сприймаю чужих, шкідливих для мене звичаїв. Навіть посол Таїланду, який хотів схилити мене до знімання взуття, але Ти вже знаєш стару ту історію… Я не скидаю туфель. Своїх упереджень не оприлюднюю. Вони в мене є. Я ліпше сама роздягнуся, скину все, окрім туфель. Однак якщо звичай мій вимагав би того раптом справді, я накажу собі: кинь усе, що ти маєш, у вогонь, навіть туфлі.

Відень…


Дорога Лілі,

тим часом, напевно, Ти знаєш уже цю новину, всупереч Твоєму переконанню, ніби вона недобра, бо погані новини поширюються дуже швидко. Сама Ти ніколи у це не вірила. Однак Ти все-таки не прийшла. Знову мій день народження. Вибач, це Твій день народження…


Дорога Лілі,

сьогодні я дійшла вже до того, що готова Тебе вже більше ніколи не бачити. Це бажання не з тих, які виникають у стані афекту, першого або останнього. У перші роки я ще писала Тобі багато страждальних листів, сповнених нарікань та докорів, одначе вони, не зважаючи на всі докори, могли б краще засвідчити мою прихильність до Тебе, ніж ті неістотні листи, якими колись ми обмінювались, сповнені найніжніших вітань, взаємних обіймів, побажань усіляких гараздів. Моє небажання не з’явилось також у результаті якихось роздумів, я вже давно перестала роздумувати, однак помічаю, як щось у мені відпускає Тебе, не домагається більше Твоєї прихильності, вже більше Тебе не шукає. Щоправда, пан Ґ. чи пан В., а хоч би й пан А., робили, здається, спроби нас розлучити за допомогою наклепу, але як можуть двох розлучити зусилля третього або третіх? Легко було б перекласти вину на іншого або на інших, але вина, якщо й існує така, про що я навіть не знаю, надто вже незначна, у кожному випадку. Там, де двоє не прагнуть розлуки, там її бути не може, це, значить, було Твоїм потаємним бажанням, для якого кожен привід підходив. Я ніколи не мала жодного приводу, і тому не можу мати його і сьогодні. У мені лиш ожив Твій образ колишній, Ти відійшла назад у той час, коли ми були іще разом, і там залишився образ Твій юний, не підвладний наступним подіям та моїм про них міркуванням. Його вже не можна знівечити. Він стоїть в мавзолеї моєї душі, поряд із образами постатей, витвореними моєю фантазією, поряд з фігурами, які то оживають, то знов відмирають.

Відень…

                                                     Незнайома


Коли Іван залишає у мене своїх бешкетників, цих кривляк, розбишак, чудовиськ, цих gyerekek, бо має кудись поїхати, на хвилину кудись забігти, а я сама просила його про це, в квартирі починається такий балаган, який Ліна й уві сні не побачить. Спочатку вони шматують завзято мармуровий пиріг, який спекла Ліна, причім майже його не їдять, а я ховаю повсюди ножі, виделки, ножиці й сірники. Я й не знала, що у моїй квартирі так багато небезпечних предметів, вхідні двері я залишила для Івана напіввідчиненими, і Андраш вмить уже втік на сходи. Я взяла на себе величезну відповідальність, щомиті вбачаю в усьому страшну небезпеку, непередбачену й несподівану, бо навіть якщо б з одним із синів Івана хоч трохи щось скоїлось, я б не змогла вже ніколи навернутись йому на очі, а їх тут аж двоє, і вони, окрім того, прудкіші, вигадливіші та кмітливіші, ніж я. На щастя, Андраш побіг не на вулицю, а сходами догори, щосили він дзвонить у двері співачки, яка не може встати і відчинити, бо лежить, вагою кілограмів під двісті, увесь час на ліжку, я засуну пізніше їй під двері записку, попрошу вибачення, бо співачка, з її ожирілим серцем, напевно розхвилювалася. Тягну Андраша назад до квартири, а двері, тим часом, зачинились із грюкотом, і я без ключа. Гачу щосили у двері, Іван відчиняє, Іван прийшов! Удвох нам легше дати раду цим двом, Бела без жодного спротиву, після першого ж слова Івана збирає без заперечень найбільші крихти від пирога, та Андраш уже віднайшов грамофон, ухопився за ручку з новою сапфірною голкою й дряпає платівку. Щаслива, кажу я Іванові: облиш його, це всього лиш концерт D-dur, я сама в тому винна! Але підсвічник, який Андраш уже має намір схопити, я швидко ставлю на високу засклену шафу. Біжу на кухню й приношу із холодильника пляшки кока-коли. Іване, будь-ласка, чи не міг би Ти хоч б ці пляшки відкрити, ні, відкривачка он там! Однак Бела вже зник кудись з відкривачкою, ми маємо відгадати, де відкривачка, ми вступаємо у цю гру й відгадуємо: холодно, тепло, холодніше, гаряче, дуже гаряче! Відкривачка лежить під кріслом-гойдалкою. Діти не хочуть сьогодні жодної кока-коли, Бела виливає свою склянку до вази з трояндами від пана Копецького, а решту — Іванові в чай. Я кажу: Послухайте, діти, чи не могли б ви хоч на мить заспокоїтись, я маю про щось поговорити з Іваном, о Боже, хоч би на мить, заспокойтеся вже, будь ласка! Я розмовляю з Іваном, і він мені каже, що до Тиролю[219] зараз із дітьми він, усе-таки, не поїде, а має раніше, ніж думав, їхати на озеро Мондзее[220], бо його мати вже до Тиролю не хоче. Я не встигаю відповісти, бо Андраш, здається, вирушив до експедиції в напрямку кухні, я хапаю його на балконі, де він дереться уже на перила, і, без жодного натяку на хвилювання, тягну додолу й кажу: Ходи ж бо, прошу, в кімнату, я маю для Тебе там шоколад! Іван незворушно продовжує: Я вчора не зміг застати Тебе, а то сказав би раніше! Отож, Іван збирається на Мондзее, та про мене не йдеться в контексті Мондзее, і я швидко кажу: Як це добре виходить, я маю їхати на Вольфґанґзее[221], до Альтенвілів, я вже двічі їм відмовляла, а тепер уже майже погодилась, я маю до них поїхати, а то вони ще образяться! Іван каже: Неодмінно зроби це, ти повинна вирватись з Відня, не розумію, чому ніколи не приймаєш запрошення, ти ж маєш для цього час! Eljen! Бела й Андраш уже віднайшли в коридорі мої та Маліни черевики, позапихали до них свої малі ноги, ідуть в черевиках до нас, втрачаючи рівновагу, Андраш з плачем падає, я піднімаю його й беру собі на коліна. Іван витягає Белу із черевиків Маліни, ми борюкаємося з дітьми і шукаємо поглядом шоколад, який тим часом теж уже зник, це був би рятунок, Андраш мне його рештки в руці й вимащує мені блузку. Отож, вони їдуть на Мондзее, а я сказала, що подамся до Альтенвілів. Семимильні чоботи! кричить Бела, в них я пройду через всю країну, як далеко я зможу зайти? до Букстегуде? Але ж Іван, лиши йому черевики, якщо він неодмінно хоче ходити у семимильних, please, do call later, I have to speak to you[222], лист із запрошенням до Венеції, зворотний лист, телеграма з відповіддю, яку вже оплачено, я ще нічого не відіслала, усе це не так важливо, Венеція не важлива, ми могли б ще якось пізніше… Іван пішов із Белою у ванну кімнату, Андраш напинається й будь-що хоче злізти з моїх колін, потім раптово цілує мене у ніс, і я цілую Андраша в ніс, ми тремося носами, я б хотіла, щоб це було вічно, щоб Андрашу все було мало, як мені все мало цього потирання носами, я хотіла б, щоб не було ні Мондзее, ні Вольфґанґзее, однак слово вже сказано, Андраш пригортається все міцніше до мене, я міцно тримаю його, він має мені належати, ці діти належатимуть мені. Заходить Іван і розставляє кілька крісел на місце, він каже: Усе вже, кінець, більше немає часу, ми мусимо йти, ви знову жахливо поводились! Іван має купити дітям надувного човна, поки ще магазини відчинені. Я стою з ними трьома у дверях, Іван тримає за руку Андраша, Бела шалено несеться донизу сходами. До побачення, панно! До побачення, розбишаки! I'll call you later[223]. До побачення!

Виношу до кухні тарілку з-під пирога та склянки, ходжу туди-сюди і не знаю, що я б могла ще зробити, збираю із килима кілька крихт, завтра Ліна пройдеться тут порохотягом. Без дітей я не хочу більше Івана, я скажу йому щось, коли телефонуватиме знову, або я скажу йому це перед від’їздом, врешті-решт я маю йому щось сказати. Хоча ліпше йому не казати нічого. Я напишу йому із Санкт-Вольфґанґу, коли вже буду мати дистанцію, днів десять подумаю, лиш тоді напишу, без жодного зайвого слова. Я знайду відповідні слова, забуду про чорну магію слів, напишу Іванові з усією моєю щирістю, як пишуть сільські дівчата в наших краях до своїх коханих, як писали, без сорому, королеви своїм обранцям. Я напишу про амністію клопотання, як пишуть засуджені, які вже не мають надії на прощення.

Я давно вже не виїжджала із Відня, останнього літа теж, бо Іван мав залишатись у Відні. Я запевняла, що найпрекрасніше — провести літо у Відні, що немає нічого більш нерозважливого, як з усіма водночас виїжджати за місто, що канікул я взагалі не люблю, що Вольфґанґзее мені вже обридло, бо в цей час увесь Відень їде на Вольфґанґзее, і коли Маліна від’їжджав до Каринтії, я залишилася вдома сама, щоб мати змогу разом з Іваном кілька разів поїхати на Старий Дунай і поплавати. Проте цього літа Старий Дунай втратив для мене усю принадність, найкраще, напевно, зараз на Мондзее, а не у Відні, який мов вимер, по ньому снують лиш туристи. Час мов зупинився на місці. Вранці Іван відвезе мене на вокзал, бо вони виїжджають машиною лиш ополудні. Під вечір зайде панна Єлінек, нам потрібно ще дещо зробити.


Вельмишановний пане Гартлебен,

я дякую Вам за листа від 31-го травня!


Панна Єлінек жде, я курю, вона має знову витягти цього аркуша й кинути в кошик. Я не можу відповісти на листа від 31-го травня, число 31 взагалі не має бути уживане та профановане. Та й що уявляє собі отой пан із Мюнхену? Як може він звертати мою увагу на 31-ше травня? Що обходить його моє 31-ше травня? Я швидко виходжу з кімнати, панна Єлінек не має помітити, що я починаю плакати, нехай поскладає та впорядкує листи, вона взагалі не має давати відповідь тому панові. На усі відповіді є ще час, багато часу до кінця літа, у ванній кімнаті мені знову спадає на думку, що я сама, охоплена страхом, в шаленім поспіху, сама напишу ще сьогодні той вирішальний, благальний лист. Панна Єлінек має сама порахувати відпрацьовані нею години, я зараз не маю часу, ми бажаємо одна одній гарно провести літо. Задзвонив телефон, нехай панна Єлінек уже іде геть. Ще раз: гарного літа! гарного відпочинку! вітання, хоч ми й не знайомі, панові доктору Кравані! Телефон пронизливо дзвонить.


Не запинаюсь, це тобі лиш здається

Я ж казав тобі про це позавчора

Напевно, це помилка, я хотіла сказати

Мені дуже прикро, в останній вечір

Ні, я ж казала тобі, що сьогодні, на жаль

Я не хочу, щоб ти завжди робила лиш те, що я хочу

А я й не роблю, наприклад, це абсолютно не вийде

Я справді казав тобі це, тільки ти

Властиво, то я не маю сьогодні часу

Завтра рано я неодмінно тебе відвезу

Я поспішаю страшенно, до завтра, о восьмій!


Дивний такий збіг обставин. Ми обоє сьогодні не маємо часу для себе, останнього вечора завжди так багато потрібно зробити. Я б знайшла час, мої валізи вже запаковані; Маліна, задля мене, пішов щось поїсти у місті. Він повернеться додому пізно, також задля мене. Якби ж я могла лишень знати, де Маліна. Але його бачити я також не хочу, сьогодні не можу, я маю подумати про дивний оцей збіг обставин. Настане день, коли ми матимемо все менше часу, одного дня це вже буде вчора, і позавчора, рік тому, а то й два. Окрім учора буде ще й завтра, Завтра, якого не хочу, а вчора… О, це Учора, я пригадую, як зустріла Івана, і що від першої миті та увесь час…, і я лякаюсь, бо не хотіла ніколи я думати саме про те, як було на початку, не хотіла ніколи думати, як було місяць тому, ніколи, як було в ті часи, коли я дітей ще не знала, як було в часи з Францез із Троллопом, і як потім було з дітьми, коли ми разом, усі четверо, їздили в Пратер, як я сміялася на Залізниці жахів, як тримала в обіймах Андраша, який тулився до мене, сміялася навіть над мертвою головою. Ніколи більше не хочу я знати, яким був початок, не зупинялась я більше біля квіткарні на Ландштрассер Гауптштрассе, не бачила більше назви й не питала про неї. Утім, одного дня я захочу дізнатись про неї, і тоді я відстану від часу й повернуся в Учора. Однак завтра ще не настало. Поки з'являться вчора і завтра, маю змусити їх у мені замовкнути. Зараз — тільки сьогодні. Я тут і сьогодні.


Іван подзвонив; він не може відвезти мене на Вестбангоф[224], в останню хвилину щось йому перешкодило. Це нічого, він напише картку поштову, але я не можу слухати більше, бо маю швидко телефонувати й замовляти таксі. Маліна вже пішов, а Ліна ще не прийшла. Однак Ліна уже надходить, вона зустрічає мене на сходах з валізами, ми волочимо їх додолу, більше Ліна волочить і носить, біля таксі вона обіймає мене: Щоб лиш мені милостива пані повернулась назад здоровою, бо пан доктор не будуть вдоволені!


Я бігаю туди-сюди по вокзалу, наздоганяю носильника, який відвозить мої валізки на третій перон, до самого кінця, ми мусимо повернутись, бо вагон, який нам потрібний — тепер на п’ятому, а в цей час до Зальцбурга відправляється аж два потяги. На п’ятому пероні потяг ще довший, ніж той, що на третьому, ми повинні дістатись по щебеню аж до останніх вагонів. Носій вимагає, щоб я заплатила відразу, він вважає, що це неподобство, що це типово, але потім, однак, допомагає мені, бо я дала йому на десять шилінґів більше, хоча неподобство лишається неподобством. Мені хотілося, щоб він не дав себе підкупити десятьма шилінґами. Тоді я змушена була б повернутися, тоді я була б за годину вдома. Потяг рушає, з останніх сил; зачиняю з гуркотом двері, які відчинилися раптом і мало не потягнули мене за собою. Я сиджу на своїх валізках, аж поки не надходить кондуктор і не веде мене до купе. Потяг навіть не думає зійти з рейок перед Аттнанґ-Пухгаймом[225], робить коротку зупинку у Лінці[226], ніколи я не була ще у цьому місті, завжди їхала далі, Лінц на Дунаї, не хочу я залишати берег Дунаю.


…не бачила більше виходу з того чужого і дивного краю, де були лише верби, вітер і води… верби шептали усе тривожніше, вони сміялися, скрикували та стогнали… щоб нічого більше не чути, вона закрила обличчя руками… Не могла вона рушити ні вперед, ні назад, мила вибір лиш між водою і всемогутністю верб.


Антуанетта Альтенвіль стоїть на вокзалі у Зальцбурзі біля потяга на іншому боці перону й проводжає кількох знайомих, які від’їжджають до Мюнхену. Я завжди відчувала огиду до цього вокзалу, до абсурдних годин чекання та прикордонних формальностей, хоча зараз я не повинна залагоджувати жодних формальностей, бо я залишаюсь тут, у СВОЇЙ КРАЇНІ. Однак я, все-таки, маю чекати, доки Антуанетта не обійме та не перецілує усіх людей, після чого вона махає рукою за потягом, який від’їжджає, милостиво, так, мовби вона наставляє на добру путь цілу юрбу народу, хоча й про мене вона, звичайно, не забуває. Атті шалено радіє з мого приїзду, незабаром він бере участь в реґаті, як? я не знаю цього? Антуанетта весь час забуває, чим цікавляться інші люди, і, значить, Атті хоче завтра опівдні зі мною поїхати до Санкт-Ґільґену[227], бо у цій першій реґаті він, звичайно, не братиме участі. Я з недовірою слухаю Антуанетту. Не розумію, чому Атті чекає на мене, Антуанетта, здається, цього також не розуміє, вона все це вигадала лишень із люб’язності. Вітання від Маліни, сухо кажу я.

Дякую, чому ви не разом, ні, і це ж треба, вони все ще працюють! як справи у нашого милого звабника?

Те, що вона бачить у Маліні звабника, для мене так несподівано, що я починаю сміятися: Але ж Антуанетто, ти його плутаєш хіба що з Алексом Флайсером або із Фріцом! Ах, ти зараз із Алексом? Кажу люб’язно: напевно, ти з’їхала з глузду. Однак, усе ще собі уявляю, як було б тяжко Маліні наодинці в квартирі у Відні грати роль звабника. Антуанетта їздить тепер ягуаром, саме англійські машини єдино надійні, вона швидко й упевнено виїжджає із Зальцбурґу по об’їзній дорозі, яку для себе нещодавно відкрила. Антуанетта дивується, що я щасливо доїхала, про мене ходять такі комічні чутки, ніби я ніколи нікуди не можу доїхати, в усякому разі, не встигаю вчасно дістатись до місця, де на мене очікують. Розповідаю з подробицями, коли вперше була у Санкт-Вольфґанзі[228] (головне опускаю, а саме той вечір у готельній кімнаті); про те, що тоді весь час падав дощ, і що та подорож жодного сенсу не мала. Хоч і не пам’ятаю, як то було насправді, кажу, ніби падав дощ, щоб Антуанетта мала змогу пропонувати мені як компенсацію погожий, сонячний Зальцкаммерґут. Тоді вдавалось мені дуже рідко коротко зустрічатись з Елеонорою, бо вона працювала на кухні у Ґранд-Готелі, Антуанетта перериває мене роздратовано: Ні, та що ти вигадуєш, Лора, як то, на кухні? у Ґранд-Готелі? його вже давно немає, вони ж бо збанкрутували, але жити у ньому було цілком непогано! І я швидко викидаю Елеонору із пам’яті й відмовляюсь від того, щоб будь-що Антуанетті роз’яснювати та безнастанно себе саму ранити. Я не повинна була вже ніколи більше сюди повертатися.


В Альтенвілів зібралось на чай уже п’ять осіб, двоє гостей має ще надійти до вечері, а я не наважуюся сказати: Ви ж мені обіцяли, що нікого не буде, що буде тиша і спокій, лише ми у своєму колі! А завтра, виходить, приїдуть Ванчури, які винайняли для себе будинок на літо, а під кінець тижня — сестра Атті, яка наполягає на тому, щоб притягти зі собою ще й Бебі, яка, ти мене слухаєш? це неймовірна історія, вона оженила на собі в Німеччині Ротвіца, це уроджена авантюристка, а поза тим, не надто вже родовита, напевно, вона мала у них succ'es fou[229], німці охочі до всього, вони справді вірять, що Бебі має кревні зв’язки із Кінськими, а також із ними, із Альтенвілями, все це подиву гідне. Антуанетга вже більше не може прийти до себе від подиву.


Крадькома залишаю товариство за чаєм, блукаю містечком та понад берегом озера, а так як я уже тут, роблю різні візити. Люди в таких місцях дивно змінюються. Ванчури просять вибачення, що винаймають будинок над Вольфґанґзее, хоч я їм не дорікала, бо й я тут. Христина невпинно бігає по будинку, вона одягнула старий фартух, щоб під ним не видно було її сукні від Сен-Лоран. Це чистий випадок, охочіше вона була б зараз десь в глушині у Штирії[230]. Однак Ванчури все-таки тут, хоча їм не залежить на фестивалі. Христина стискає долонями скроні, усе тут її дратує. У саду вона садить салат та зелень, до всього, що варить, вона неодмінно додає свою зелень, вони живуть тут так просто, так неймовірно скромно, Ксандль готує сьогодні лише рис з молоком, у Христини тому вільний вечір. Вона знову притискає руки до скронь, пальцями чеше волосся. Купатися вони, властиво, ніколи не ходять, скрізь натикаєшся на знайомих, ось так, щоб я знала. Потім Христина питає: Що? в Альтенвілів? Ну так, то справа смаку, Антуанетта — чарівна особа, але Атті, як ти його витримуєш, ми з ним давно не спілкуємось, здається мені, він Ксандлеві заздрить. Я питаю здивовано: Та чому? Христина каже зневажливо: Атті теж колись малював картини, а чи просто малюнки, хто його знає! ну так, він просто не терпить, коли хтось справді щось може, як Ксандль, вони всі такі, ці дилетанти, мені взагалі не залежить на цих стосунках, практично, я Атті зовсім не знаю, Антуанетту деколи бачу в цьому містечку та в перукарні у Зальцбурзі, ні, у Відні — ніколи, вони, по суті, смертельно консервативні, хоча, власне, ніколи у цьому не зізнаються, та й Антуанетта, дарма, що має багато шарму, про сучасне мистецтво вона, перепрошую, має зелене уявлення, а те, що вийшла заміж за Атті Альтенвіля, від цього вона не програла, Ксандль, я кажу те, що думаю, я така, яка є, ти сьогодні мене доведеш до шалу, послухай, а дітям я просто знесу голову, якщо хоч хто-небудь із них ще раз прийде до кухні, прошу, наберися відваги звернутись до Атті пане докторе Альтенвіль, хотіла б я бачити, яку він при цьому скорчить гримасу, він цього навіть подумки не допускає, цей республіканець з переконання, з його червонуватим відтінком, і хоч би на його візитівці сто разів стояло д-р Артур Альтенвіль, його це потішить лише тому, що кожен все-таки знає, ким є він насправді. Отакі вони всі!


У сусідньому домі, у Мандлів, які з року в рік щораз більше американізуються, сидить в living-room[231] якийсь молодик, Кеті Мандль шепоче мені, що він є outstanding[232], якщо я так зрозуміла, письменник, і, якщо зрозуміла його ім’я, то звати його Маркт або Марек, я не читала нічого, що він написав, і нічого про нього не чула, напевно, його лиш недавно відкрили, або він очікує, щоб його відкрили зусиллями Кеті. Не минуло ще й десяти хвилин, як він питає мене з неприхованою жадобою про Альтенвілів, відповідаю йому дуже скупо, а часом і зовсім мовчу. Чим же займається граф Альтенвіль? запитує юний геній, і продовжує в тому ж стилі: як довго я знаю вже графа Альтенвіля, чи правда, що я його близька приятелька, і чи правда, що граф Альтенвіль… Ні, не маю уявлення, я ще ніколи його не питала, чим він займається. Я? Можливо, два тижні. Ходити на яхті? Можливо. Так, я думаю, вони мають два або три човни, цього я не знаю. Можливо. Чого хоче цей пан Маркт, а чи Марек? Запрошення до Альтенвілів, а чи, може, раз у раз вимовляти це прізвище? Кеті Мандль — повненька та мила, вона червона як рак, бо ніяк не засмагне по-справжньому, гугнявить по-віденсько-американськи та американсько-віденськи. Вона велика яхтсменка в родині, єдина серйозна danger[233] для Альтенвіля, за винятком Ляйбля, як Professional[234]. Пан Мандль розмовляє мало й покірно, воліє лише споглядати. Він каже: Ви навіть не уявляєте, скільки енергії в моїй жінці, якщо вона в найближчому часі не йде до своєї яхти, то щодня перекопує наш город та перевертає дім догори ногами, деякі люди справді живуть, а інші їхнє життя лише споглядають, я належу до тих, хто лише споглядає. А Ви теж?


Я не знаю. Мені дають водку з апельсиновим соком. Коли я вперше пила цей напій? Дивлюся до склянки так, ніби в неї вставлена інша, і знову пригадую, мені стає дуже жарко, хочеться кинути склянку або вилити те, що в ній є, бо колись я пила вже водку з апельсиновим соком нагорі в одному будинку, у найстрашнішу для мене ніч, хтось хотів мене викинути із вікна, і я більше не чую, що говорить Кеті Мандль про International Yacht Racing Union[235], до якого вона, ясна річ, належить, я випиваю, задля покірного пана Мандля, всю склянку, він має знати, якими фанатами пунктуальності є Альтенвілі, неквапно повертаюсь додому в сутінках, щось бринить та шепоче поблизу озера, комарі та метелики миготять біля мого обличчя, шукаю, близька до нестями, шлях додому та думаю, що маю виглядати спокійно і безтурботно, бути в настрої, ніхто не має мене тут побачити з попелясто-сірим обличчям, воно має лишитися тут, назовні, в ночі, тут, на шляху, маю право мати таке обличчя лише тоді, коли я сама в кімнаті, і ось я заходжу до залитого світлом будинку і промовляю осяйно: Доброго вечора, Анні! Коридором клигає стара Йозефіна, а я сяю й сміюся: Доброго вечора, Йозефіно!

Ні Антуанетті, ані цілому Санкт-Вольфґанґу не вдасться мене доконати, нічого мене не заставить здригнутись, нічого мені не завадить у спогадах. У кімнаті своїй, де маю право так виглядати, як виглядаю, я, однак, не впадаю в розпач, бо на вмивальному столику біля мийниці зі старого фаянсу одразу бачу листа. Спочатку я мию руки, обережно зливаю воду в відро і ставлю глечик на місце, лиш потім сідаю на ліжко й тримаю в руці листа від Івана, якого він відіслав ще до мого від’їзду, він не забув, не загубив адресу, я багато разів цілую листа і роздумую, чи обережно відклеїти край конверта, а чи розрізати його манікюрними ножичками, чи, може, відкрити ножем для фруктів, я розглядаю поштову марку, на ній знову зображена жінка в народних строях, навіщо? Я не хочу відразу читати листа, хочу спочатку послухати музику, потім лежати довго без сну, з листом у руці, читати своє ім’я, написане рукою Івана, покласти листа під подушку, а потім, однак, його витягнути й обережно вночі відкрити. Хтось стукає в двері, Анні просовує голову. Прошу іти вечеряти, милостива пані, панство вже зібралось в покої. Ось як це тут називають — покій, а мені ще потрібно зачесатися швидко, підправити макіяж, ще раз усміхнутись при згадці про альтенвілів покій, і часу лишається обмаль. Після глухого удару гонгу, що долинає знизу, перед тим, як вимкнути світло, я розриваю конверт. Я не бачу звертання, загалом на сторінці лиш один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім рядків — всього вісім рядків — а внизу на сторінці я читаю: Іван.

Біжу вниз до покою і вже можу тепер сказати: повітря тут просто розкішне, я прогулялась і трохи розгледілась тут і там, кількох знайомих відвідала, та головне — повітря, сільська природа після великого міста! Антуанетта називає категоричним, різким голосом кілька імен, розміщає гостей. На перше — лиш суп з печінковими кнедликами. Для Антуанетти це принципово, надто тут, у будинку в Санкт-Вольфґанґу, дотримуватися старої віденської кухні. На її столі не має права з’явитися нічого непевного й новомодного, нічого французького, іспанського чи італійського, ви не будете неприємно здивовані перевареними спагеті, як то буває у Ванчурів, або в’язким та убогим сабайоном[236], як у Мандлів. Можливо, Антуанетту зобов’язує прізвище Альтенвіль, щоб назви страв та вони самі залишалися автентичними, вона знає також, що більшість гостей та родина цей принцип цілком усвідомлює. Навіть якби нічого віденського більше не існувало, у Альтенвілів, поки вони живуть, завжди їстимуть сливовий компот, картоплю по-цісарськи та гусарську печеню, не буде у них ні водогону, ані централізованого опалення, рушники будуть завжди із домотканого полотна, а вдома вестиметься конверзація, яку не можна плутати із «розмовами» або «дискусіями», а чи звичними «обговореннями», це має бути той майже зниклий різновид невагомої балаканини один попри іншого, який добре впливає на травлення та настрій усіх присутніх. Чого Антуанетта не усвідомлює, це того, що її мистецьке чуття саме в цій царині найбільше розвинулось завдяки духові Альтенвілів, а не внаслідок їй притаманних, дещо заплутаних знань та випадкових надбань предметів мистецтва сучасності. Половина гостей повинна розмовляти сьогодні французькою мовою з огляду на далеких родичів Атті, вуйка Бомона та його доньки Марі. Коли домінує французька мова, Антуанетта зненацька перебиває розмову проханням: Атті, будь ласка, десь тут перетяг, так, я відчуваю, он звідти! Атті встає двічі поспіль і поправляє портьєри, повертає і притискає віконні засуви. Усе це сьогодні — суцільне партацтво, ох, ці наші ремісники! Mais les artisans chez nous, je Vous en pris, c'est partout la m^eme chose! Mes chers amis, Vous avez vu, comment on a d'etruit Salzburg, m^eme Vienne! Mais chez nous `a Paris, c'est absolument le m^eme, je Vous assure[237]! Знаєш, Антуанетто, я подивляю тебе, як тільки Ти сьогодні усе дістаєш! Так, без Антуанетти, якій, однак, теж дістається! Ні, ми замовили зовсім простий сервіз із Італії, із Вьєтрі, це там внизу, ти ж знаєш, не доїжджаючи до Салерно! І я згадую велику, розкішну таріль із Вьєтрі, сіро-зелену, з орнаментом із листків, вона обгоріла і зникла, це була моя перша таріль для фруктів, чому сьогодні мала з’явитися в пам’яті не лише водка з апельсиновим соком, а й кераміка із Вьєтрі? Vous ^etes sure qu'il ne s‘agit pas de Fayence[238]? Icyce, вигукує Антуанетта, вуйко Ґонтран зовсім мене заморочив, допоможіть мені, прошу, я все ще не розумію, чи походить фаянс від Фаєнци, а чи це одне й теж, вік живи — вік учись. Бассано дель Ґраппа? Il faut у aller une fois, Vous prenez la route, c‘'etait donc, tu te rappelles, Marie? — Non[239], каже Марі froidement[240], і старий Бомон нерішуче дивиться на доньку, та у пошуках допомоги, на мене, однак Антуанетта, з огляду на холодну Марі, переводить розмову швидко знову на Зальцбурґ, та, порпаючись у фальшивому зайці, шепоче мені: Ні, сьогодні фальшивий заєць не той, що завжди! До решти гостей звертається голосно: до речі, Чарівна флейта[241], ви всі там були? і що ви тепер на це скажете? Анні, скажіть Йозефіні, що сьогодні вона мене дуже розчарувала, вона знає, чому, цього можете їй не пояснювати. А що ви скажете про Караяна[242]? для мене цей чоловік завжди був загадкою!

Атті утихомирює бурю між пересушеним фальшивим зайцем, Реквіємом Верді, яким Караян диригував, не погодивши з Антуанеттою, та Чарівною флейтою у постановці відомого режисера з Німеччини, чиє прізвище Антуанетта прекрасно знає, однак, двічі збита із пантелику, вимовляє неправильно, подібно до Ліни, яка часто зловмисно плутає Цошке і Бошке. Та Антуанетта вже знову взялася за Караяна, і Атті говорить: Я прошу вас звернути увагу, для Антуанетти будь-який чоловік — цілковита загадка, це надає їй привабливості відчуження від життя і наділяє шармом у чоловічих очах. Антуанетта сміється своїм набутим за час заміжжя, незрівнянним альтенвілівським сміхом, і, якщо Фанні Ґольдман і далі найкрасивіша жінка у Відні й найкраще з усіх вимовляє Ви, то Антуанетті випала б нагорода за найгарніший сміх. Ах, це характерно для Атті! коханий, ти сам не знаєш, наскільки Ти маєш рацію, однак, що найгірше, мовить далі з кокетством, спрямованим вже на її тарілку із манним пудингом, з якої вона набирає повну десертну ложку і й тримає граційно вигнутою рукою посередині дороги від тарілки до уст (ох, цій Йозефіні, все-таки, немає ціни, саме таким має бути справжній пудинг, але я стримаюсь, щоб їй про це не сказати зараз) — однак, Атті, найгірше те, що ти досі для мене — найбільша загадка, прошу, не заперечуй мені! Вона зворушливо червоніє, бо червоніє завжди, коли їй на думку спаде щось таке, чого вона перед тим ніколи ще не казала. Je Vous adore, mon ch'eri[243], шепоче ніжно й так голосно, що всі це, звичайно, чують. Бо якщо чоловік становить для нас усе ще найбільшу загадку, хоч минуло вже десять літ, вибачте, навіть дванадцять, не будемо докучати іншим відвертими таємницями, це означає, що ми виграли великий приз в лотереї, чи не так? Il faut absolument que je Vous le dise ce soir[244]! Вона дивиться на присутніх в очікуванні аплодисментів, на мене також, а потім кидає на Анні сталевий погляд, Анні мало не взяла мою тарілку не з того боку, та наступної миті вона знову в стані дивитись на Атті закоханими очима. Вона закидає голову, і, немов випадково, її заколене нагорі волосся спадає на плечі, злегка хвилясте й золотаво-брунатне, вона сита й вдоволена. Старий Бомон починає немилосердно довгу оповідь про давні часи, тоді це були ще правдиві вакації, батьки Атті виїжджали із Відня зі скринями, повними начиння, срібла й білизни, з прислугою та усіма дітьми. Антунетта, зітхаючи, оглядається навкруги себе, її повіки моргають, бо виникає загроза, що ціла історія, уже всоте буде подана знову; Гофманнсталь[245] та Штраус[246], звичайно, бували у них щоліта, окрім того, Макс Райнгардт[247] та Касснер[248], а рідкісна книга Ферча Мансфельда, присвячена пам’яті Касснера, ось що всі ми нарешті повинні сьогодні побачити, а ті Кастільйонові свята, une merveille sans comparaison, inoubliable, il 'etait un peu louche, oui[249], хоча Райнгардт, tout autre chose[250], правдивий пан, Іl aimait les cygnes[251], звичайно, він любив лебедів! Qui 'etait се type-l`a?[252], холодно питає Марі. Антуанетта стенає плечима, однак Атті люб’язно допомагає старому, прошу, вуйку Ґонтране, розкажіть цю кумедну історію про Ваш похід в гори, знаєте, було це тоді, коли всі зацікавились альпінізмом, справді, тут можна вмерти зо сміху, чи ти знаєш, Антуанетто, що вуйко Ґонтран був одним з перших лижників, які на Арльберґу[253] вивчили арльберзьку техніку[254], здається, саме тоді з’явилися Христіана і Телемарк[255]? Він також був одним із перших, хто винайшов дієту із соняшникового насіння та сонячні ванни, тоді це було надзвичайно сміливо, засмагати зовсім оголеним, прошу Вас, розкажіть нам про це! Діти мої, я помираю, оповіщає Антуанетта, я рада, що можу їсти, скільки захочу, не зважаючи на фігуру. Вона посилає Атті суворий погляд, відкладає серветку, встає, і всі ми йдемо з малого покою до великого поряд, чекаємо кави, і Антуанетта знову не допускає, щоб старий Бомон запропонував нам іще раз свій Арльберґ та методи лікування Кнайпа, засмагання зовсім оголеним, або ще якісь авантури початку сторіччя. Нещодавно кажу я цьому Караяну, хоча з ним взагалі не відомо, чи він чує тебе, чи ні, він же постійно у трансі, прошу, Атті, ти не маєш дивитись на мене благальним поглядом, я вмію тримати язика за зубами. Однак що ви скажете про істерію Христини? У мій бік Прошу тебе, чи не могла б ти мені сказати, що, властиво, на ту жінку найшло, вона дивиться на мене так, ніби аршин проковтнула, я завжди люб’язно вітаюся з нею, але та чванькувата дурепа надто охоче полила б мене смолою із сіркою, Ванчура, зі своїм заняттям скульптурою, видно, справді знівечив їй усі нерви, як перед тим Лізель, це для нього типово, усі його музи так чи інакше виснажені до краю, бо він змушує їх годинами позувати йому в ательє, окрім того, ще й вести господарство, я розумію це дуже добре, однак треба, усе ж таки, володіти собою, коли ти весь час на виду з таким чоловіком, у нього ж несамовитий талант, Атті купив його перші речі, я їх вам покажу, це найкраще з того, що створив Ксандль!


Мине ще година, і я зможу лягти в своє ліжко, накритись товстою пуховою ковдрою, як на селі, бо вечори у Зальцкаммерґуті завжди прохолодні, надворі щось застрекоче, та й у кімнаті почне щось бриніти, я встану з ліжка, ходитиму по кімнаті, шукаючи ту комаху, що дзижчить та бринить без упину, проте її не знайду, а потім на моїй лампі тихо грітиметься метелик, я могла б його вбити, але саме він нічого мені не вдіяв, і тому я не можу цього зробити, мав би принаймні якісь видавати звуки, здіймати дратівний шум, щоб розбудити в мені інстинкти вбивці. Виймаю з валізи декілька кримінальних романів, я маю ще почитати. Та після кількох сторінок з’ясовую, що цю книжку я вже читала. УБИВСТВО — ЦЕ НЕ МИСТЕЦТВО. На піаніно лежать Антуанеттині ноти, два томи СПІВУ І МУЗИКИ, я розгортаю їх навмання й тихо пробую кілька тактів, які я грала в дитинстві. Тремти, Візантіє… Повстань, Феррари княже…[256] Дівчина й смерть[257], марш із Доньки полку…[258] Пісня з шампанським…[259] Остання троянда літа[260]. Я тихо співаю, проте фальшиво, занадто низько: тремти, Візантіє! Потім іще тихіше та чисто: вино, яке очима п’єш[261]


Відразу після сніданку на якому присутні лиш я та Атті, ми виїжджаємо його моторним човном. Атті повісив собі хронометр на шию, мені вручив палицю з гаком, розгубившись, я хочу віддати її йому й ненароком випускаю із рук. Та ти не сповна розуму, ти маєш відштовхнутися нею, ми ж вдаримося об місток, та відіпхни ж бо човна! Звичайно Атті не кричить ніколи, однак у човні неможливо, щоб він не кричав, і вже це могло б спротивити мені всі човни. Відчалюємо заднім ходом, Атті повертає човна, а я думаю про всі роки в моторних човнах на озерах і на морях, знову дивлюся на знайомі околиці, значить, це і є те забуте озеро, це було тут! Атті, якому я намагаюся пояснити, як це, на мою думку, чудово, мчати так по воді, мене взагалі не слухає, він думає лиш про те, щоб вчасно дістатись до місця старту. Ми погойдуємося на хвилях поблизу Санкт-Ґільґену. Минає десять хвилин після першого пострілу, нарешті лунає другий, і тепер щохвилини забирають знаки. Дивися, зараз буде останній! Хоча я нічого не бачу, чую стартовий постріл. Ми лишаємося позаду за яхтами, які набирають швидкість, я ще встигаю побачити, як одна яхта іде тепер попереду нас галсом, нерівним, пояснює Атті, і тоді ми пливемо зовсім помалу, щоб не заважати реґаті, Атті, похитуючи головою, приглядається до маневрів нудних яхтсменів. Іван, напевно, прекрасно керує вітрильником, ми попливемо удвох на яхті, наступного року, можливо, на Середземне море, бо Іван не надто цінує наші малі озера. Атті запалюється: Господи, та він з глузду з’їхав, він же іде надто близько, а отой відходить убік, і я вказую ще на одного, який набирає швидкості, тоді коли решта майже завмерли без руху. Он отой підхопив власний шквал! Що підхопив? Атті мені професійно пояснює, а перед моїми очима — забуте озеро з цими іграшками на воді, я б хотіла плисти тут на яхті з Іваном, однак далеко від інших, навіть якщо б довелося обдерти руки та повзати без перестану туди-сюди попід бомом. Атті керує човна до першого буя, який мають усі обминути, він цілком приголомшений. Тут нам потрібно підійти дуже близько до буя, щоб обминути його, другий втратив тепер щонайменше п’ятдесят метрів, а яхтсмен в одноособовій яхті, та він же втрачає вітер, а потім я дізнаюся, що існує як справжній вітер, так і уявний, це мені дуже подобається, я дивлюся на Атті з захопленням і повторюю його настанову: Головне у вітрильному спорті — уявний вітер.

Моє зацікавлення впливає на настрій Атті, він стає лагіднішим, поглянь, як смішно сидить отой тип у яхті, він би мав відхилитись назад, ну, нарешті, тепер він рушить вперед! Більше, ще більше! Це виглядає так затишно, кажу я, однак Атті, який знову почав дратуватись, говорить, який може бути тут затишок, чоловік ні про що не думає більше, як про вітер та про і свою яхту, а я дивлюся на небо і намагаюся пригадати, з огляду на знання про планери, що це таке — термічний вітер, як виглядає в цілому вчення про теплові повітряні потоки, і переводжу погляд, озеро вже не таке, як було, сяюче або сіре, свинцевої барви, ці темні смуги щось означають, ось дві яхти нахилились під вітер, бо знову повітря майже не ворухнеться, вони намагаються знову наповнити вітром свої вітрила. Ми йдемо трохи позаду за ними до наступного буя, стає прохолодно. Атті гадає, вони зупинять реґату, не варто йти далі, справді не варто, Атті ж бо знає, чому в цій реґаті він не брав участь. Пливемо додому, човен підносить на розбурханих хвилях, однак Атті раптом вимикає мотор, бо назустріч нам іде Ляйбль, він теж тут, у Санкт-Ґільґені, і я запитую в Атті: А що то за пароплав там? Атті кричить: Та це зовсім не пароплав, це всього лиш…

Обидва чоловіки махають руками. Сервус, Альтенвіль! Сервус, Ляйбль! Наші яхти підходять близько одна до одної, чоловіки збуджено розмовляють, Ляйбль своїх яхт ще не вивів, Атті його запрошує завтра прийти на обід. Ще один, думаю, так це і є той звитяжний куций пан Ляйбль, який на своєму катамарані перемагає усі реґати, я шанобливо киваю йому, бо не можу кричати, як Атті, і поглядаю деколи в дзеркало заднього руху. Бо сьогодні ввечері оцей Ляйбль, безсумнівно, розповідатиме по всьому Санкт-Ґільґену, що бачив Атті не з Антуанеттою, а з якоюсь блондинкою. Звитяжець-Ляйбль не може знати, що Антуанетта сьогодні неодмінно має йти в перукарню, що їй взагалі абсолютно байдуже, з ким Атті гонить по озеру, бо вже три місяці Атті думає тільки про озеро та про вітрильники, як з досадою запевняє Антуанетта віч-на-віч  кожного, ні про що інше, як тільки про це кляте озеро, і більше і ні про що інше.


Пізнього вечора ми маємо ще раз бути на озері, іти зі швидкістю тридцять чи тридцять п’ять вузлів, бо Атті домовився з майстром із лаштування вітрил про зустріч; ніч прохолодна, Антуанетта позбулася нас, вона має йти на прем’єру КОЖНОГО[262]. А я весь час чую музику: Лечу я в мріях в блаженну даль[263]…, я у Венеції, думки мої — у Відні, дивлюся на воду й дивлюся в глибінь, у темні історії, крізь які я проходжу. Чи Іван і я — також темна історія? Ні, він ні, я сама — це темна історія. Чути лиш звук мотора, гарно зараз на озері, я встаю і тримаюсь за раму вітрового вікна, на другому березі бачу тьмяну низку вогнів, самотніх й блідих у безсонній ночі, а волосся моє розвіває вітер.


…окрім неї не було ні живої душі, вона зовсім втратила орієнтацію… здавалося, ніби все прийшло в рух, зайшлось хвилями гілля плакучих верб, потоки обрали собі нові русла… її охопив досі незнаний неспокій і ліг тягарем на серце…


Якби не було попутного вітру, я б гірко розплакалась посередині шляху до Санкт-Ґільґену, та раптом мотор запинається, потім зовсім змовкає, Атті кидає якір, відразу усе обладнання, щось до мене кричить, і я йому підкоряюсь, я добре завчила, що на судні треба вміти коритися. Лиш один має тут право голосу. Атті не може знайти каністри з запасом бензину, а я думаю, що ж то зі мною буде, цілу ніч на борту, на цьому холоді? нас же ніхто не побачить, ми ще далеко від берега. Однак каністру ми віднаходимо, ще навіть і лійку. Атті переходить на ніс судна, а я тримаю ліхтар. Я вже не певна, чи справді ще хочу дістатися берега. Однак мотор вже завівся, піднімаємо якір, пливемо в мовчанці додому, бо Атті теж знає, що ми повинні були б цілу ніч провести на воді. Антуанетті нічого не кажемо, передаємо вигадані нами вітання з тамтого берега, не знати від кого, імена тих людей я забула. Забуваю щоразу більше. За вечерею теж не можу згадати, що я мала, а чи хотіла передати Ерні Дзанетті, яка була з Антуанеттою на прем’єрі, навгад починаю з вітання від пана Копецького з Відня. Ерна здивована: від Копецького? Я прошу вибачення, то, мабуть, помилка, хтось передає їй вітання із Відня, можливо, що Мартін Раннер. Нічого, таке буває, каже поблажливо Ерна. Намагаюся пригадати впродовж цілої вечері. Ні, так не мало статися, це було щось важливіше, а не просто вітання, може, я мала Ерну про щось попросити, то не був ані план міста Зальцбурґу, ані карта озер, а чи Зальцкаммерґуту, не було то питання про перукарню чи магазин парфумів. О Боже, що ж я мала сказати Ерні, про що запитати?! Мені від неї нічого і не треба, та я мала її про щось запитати. П’ємо каву з вершками у великім покої, а я далі дивлюся на Ерну із почуттям провини, бо вже ніколи не зможу того пригадати. Я нічого не можу вже пригадати про тих людей, яких бачу навколо себе, я забуваю, забуваю вже імена, вітання, питання, вісті й плітки. Не потрібне мені Вольфґанґзее, не потрібен мені відпочинок, я задихаюсь, коли надходить вечір і починається конверзація, обставини не окреслюються відповідно до їхніх реалій, вони лиш легко позначені, натяком, я задихаюсь від страху, від страху перед утратою, я ще маю щось втратити, маю втратити все, єдино це є важливим, я знаю, як воно зветься, я не можу сидіти тут далі, у Альтенвілів, в оточенні інших людей. Приємно снідати в ліжку, бігати понад озером корисно для здоров’я, добре без жодних потреб ходити до Санкт-Вольфґанґу по газети і сигарети. Але знати, що кожного із цих днів мені колись жахливо не доставатиме, що кричатиму від розпуки, що я так проводжу ці дні, у той час, коли на Мондзее вирує життя… Цього ніколи вже не поправиш.


Опівночі я повертаюсь у великий покій і дістаю з бібліотеки Атті АБЕТКУ ЯХТСМЕНА, ВІД НОСА ДО КОРМИ, З НАВІТРЯНОГО ТА ЗАВІТРЯНОГО БОКУ. Заголовки видаються мені досить страшними, до Атті вони теж не пасують. Знайшла ще одну книжку, ВУЗЛИ, СТИКУВАННЯ, ТАКЕЛІ, це, здається, саме для мене, «книга не вимагає жодної підготовки… написана з тією систематичною ясністю… яка легко доступним способом подає інструктаж технології в’язання орнаментних вузлів, від вузла Гогенцоллернів[264] до ланцюгового плетива». Читаю легко доступний підручник для початківців. Таблетку снодійного я вже випила. Що з мене вийде, якщо лиш тепер починаю? Коли я зможу поїхати звідси, і як? Я могла б тут ще швидко навчитись вітрильної справи, однак не хочу. Я хочу поїхати геть, я не думаю, що мені ще щось знадобиться із того, що маю завчити на все життя, що таке диферента, у диференті, диферентою керувати. Ще ніколи мені не змикались повіки під час читання, не зімкнуться й тепер. Я маю повернутись додому.


О п’ятій ранку прокрадаюсь у великий покій, до телефону. Не знаю, як платитиму Антуанетті за цю телеграму, бо вона про неї не має нічого знати. Прийом телеграм, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка… Чекаю, курю й чекаю. На лінії тріснуло, молодий енергійний жіночий голос питає: прізвище абонента, будь ласка, Ваш номер? Шепочу з острахом прізвище Альтенвілів та номер їхнього телефону, зараз телефоністка мені передзвонить, при першому звуці хапаю трубку й шепочу, щоб ніхто в будинку мене не почув: доктор Маліна, Унґарґассе 6, Відень, третій район. Текст: прошу термінової телеграми про необхідність швидкого повернення Відня крапка буду завтра увечері крапка вітання…


Телеграма від Маліни надходить іще до полудня, Антуанетта не має часу й дивується поспіхом, з Христиною іду до Зальцбурґу, вона хоче детально дізнатися, як було в Альтенвілів. Кажуть, ніби Антуанетта перетворилася вже на справжнісіньку істеричку, понад усяку міру, Атті — милий, розсудливий чоловік, але ця жінка ще доведе його до безумства. Та що ти, кажу, я нічого такого не зауважила, я б ніколи цього не подумала! Христина каже: Звісно, якщо ти хочеш бути з такими людьми, ми б, ясна річ, тебе запросили, у нас ти, звісно, справді мала би спокій, ми живемо страшенно скромно. Напружено дивлюсь із машини й не знаю, що відповісти. Кажу: Знаєш, з Альтенвілями я знайома вже дуже давно, хоча ні, не тому, я їх дуже люблю, ні, вони зовсім не втомлюють, чому б вони мали втомлювати?


Я надто втомилася, усю цю поїздку мало не плачу, врешті-решт вже мав би з’явитись той Зальцбурґ, залишилося ще кілометрів п'ятнадцять, ще тільки п’ять кілометрів. Стоїмо на вокзалі. Христина раптом пригадує, що має ще з кимось зустрітися й перед тим ще дещо купити. Я кажу: будь ласка, іди, ради Бога, магазини зараз зачинять! Нарешті я залишаюсь сама, відшуковую свій вагон, ця жінка постійно перечить собі, я теж перечу собі. Чому досі я ніколи не зауважувала, що вже майже не можу терпіти людей? Коли почалося це? Що сталось зі мною? У гнітючому стані я проїжджаю Лінц та Аттнанґ-Пухгайм, у руці коливається вгору-вниз книжка. Esse Homo[265][266]. Маю надію, що Маліна чекає вже на пероні, але ніхто не чекає на мене, я маю телефонувати, хоча не люблю телефонувати з вокзалів, із телефонних кабін або з поштових відділень. Особливо з кабін. Колись я, мабуть, була у в’язниці, не можу телефонувати з кабін, вони нагадують камеру, однак із кав’ярень теж більше не можу, так само з квартир моїх друзів, маю бути удома, коли розмовляю по телефону, і ніхто не має бути поблизу, щонайбільше Маліна, він не слухає. Але це — зовсім інше. Телефоную, вся вкрита потом від клаустрофобії, з кабіни на Вестбангофі. Це не має тут статись зі мною, я ж божеволію, це не має статись в кабіні.


Алло, послухай, це я, дуже вдячна

Я зміг би бути лише о шостій на Вестбан

Я прошу тебе, прийди, благаю, вийди скоріше

Ти ж знаєш, що я не можу, я міг би лише

Прошу, облиш це, я якось дам собі раду

Ні, прошу тебе, що сталося, у тебе голос такий

Абсолютно нічого, облиш, я ж прошу тебе

Не ускладнюй це так, візьми просто таксі

Отож, сьогодні увечері ми побачимось, отож, ти будеш

Так, я буду сьогодні увечері, ми неодмінно побачимось


Я забула, що у Маліни — чергування, і беру таксі. Кому ще сьогодні захочеться оглядати знову той проклятий автомобіль, у якому в Сараєво був убитий ерцгерцог Франц Фердинанд[267], і той забризканий кров’ю мундир? Я мушу ще раз заглянути до книжок Маліни: легкова машина марки Ґреф і Штіфт, реєстраційний номер А III — 118, кузов: подвійний фаетон, 4 циліндри, поршень — 115 мм, хід поршня — 140 мм, 28/32 кінських 1 сили, мотор — номер 287. Задня стінка пошкоджена уламками бомби під час першого замаху, на правому боці машини видно простріл від кулі, яка спричинила смерть герцогині, ліворуч від вітрової шиби установлено штандарт ерцгерцога, який перебував там 28 червня 1914 року…


З каталогом Музею війська я обходжу кімнати, квартира виглядає так, ніби місяцями у ній ніхто не живе, бо коли Маліна залишається вдома сам, там завжди панує порядок. Якщо Ліна буває часто зранку сама, то все, що засвідчує мою присутність, зникає в шухлядах та шафах, не осідає порох, лише через мене за кілька годин знову з’являється порох і бруд, книжки розкидані будь-як довкола, безладно лежать записки. Однак поки що нічого ще не розкидано. Перед від’їздом додому я залишила Анні конверт для пошти, яка могла б надійти до Санкт-Вольфґанґу, це буде всього лиш листівка, виходить, жодної несподіванки, але я все-таки маю мати її, щоб покласти тут до шухляди, поряд з листами й листівками із Парижу та Мюнхену, поверх листа з Відня, відправленого до Санкт-Вольфґанґу. Мені бракує лише Мондзее. Сідаю до телефону, курю й чекаю, набираю номер Івана, нехай там дзвонить у нього, не один ще день він не зможе мені відповісти, а я зможу цілими днями ходити вимерлим, розпеченим Віднем, або сидіти тут без жодного діла й бути відсутньою духом, мій дух — відсутній, що це таке — відсутність духу? Де ж може бути дух, коли він відсутній? Коли дух відсутній ззовні та всередині, дух скрізь тут відсутній, я можу сісти, де хочу, можу торкатися меблів, могла б радіти, бо я втекла й знову живу у відсутності. Я повернулася до свого рідного краю, який теж відсутній, до своєї країни Великого Серця, де зможу я віднайти притулок.

Напевно, телефонує Маліна, однак ні, це — Іван.


Навіщо ти повернулась, я пробував там

Довелося мені несподівано, це було терміново, я саме

Сталося щось? Ми якраз, так, вони шлють вітання

Мала теж розкішну погоду, було дуже

Ти завжди щось знайдеш, однак, якщо вже так необхідно

Шкода, звичайно, однак, на жаль, я повинна

Я маю закінчувати, ми саме мусимо

Чи послав ти мені листівку, якщо ні, тоді, може

Я напишу тобі, на Унґарґассе, так, безумовно

Це вже не має значення, якщо зможеш, тоді

Звичайно що зможу, вважай на себе, не роби мені жодних

Ні, звичайно, що ні, тепер я маю закінчити!


Маліна зайшов до кімнати. Він тримає мене. Я теж знову можу за нього триматись. Чіпляюсь за нього, чіпляюся все міцніше. Я мало не збожеволіла там, ні, не тільки на озері, у телефонній кабіні, я мало не збожеволіла! Маліна тримає мене, аж поки не заспокоюсь, я заспокоїлась, і він питає: Що ти читаєш? Я кажу: Мене це цікавить, це починає мене цікавити. Маліна каже: Ти ж сама в це не віриш! Я кажу: Ти все ще не віриш мені, і маєш рацію, але ж певного дня я могла б розпочати тобою цікавитись, усім, що ти робиш, про що мислиш і що почуваєш! Маліна усміхається багатозначно: Ти ж сама в це не віриш.


Розпочинається найдовше літо. Усі вулиці спорожніли. У глибокому оп’янінні я можу йти крізь оцю пустелю, великі портали на Альбрехтсрампе та на Йозефсплатц[268] вже зачинені, я не можу згадати, що я шукала тут, картини, аркуші, а чи книжки? Без будь-якої мети ходжу містом, бо при ходьбі відчуваєш найбільше; відчуваю усе найвиразніше, мов потрясіння, на Райхсбрюкке, над Дунайським Каналом, в який колись кинула перстень. Я вже заручена, отож справа йде до вінчання. Не буду більше чекати листівок з-над Мондзее, я наберусь терпіння, якщо залишусь з Іваном поєднана, то більше не зможу позбутись цього, бо сталося це, всупереч здоровому глузду, лише з моїм тілом, яке, розіп’яте, безупинно, тихо, болюче все ще до нього лине. Це триватиме все життя. У Пратері парковий сторож послужливо каже мені: Вам не варто тут довго бути, вночі тут багато голоти, ліпше ідіть додому!


Найліпше піду додому, о третій ранку стою я на Унґарґассе, притуляюсь до брами будинку 9, з обох боків — лев’ячі голови, а потім ще хвилю перед брамою Унґарґассе 6, дивлюся вздовж вулиці в напрямку номера 9, у муці своїй споглядаю свій страсний шлях, яким я знову пройшла добровільно, від його дому до мого дому. У наших вікнах немає світла.


Відень мовчить.


Розділ перший Щаслива з Іваном | Мáліна | Розділ другий Третій чоловік [269]