home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ перший

Щаслива з Іваном

Я знову курила і знову пила, порахувала сигарети і склянки, сьогодні я можу викурити ще дві, бо від сьогодні до понеділка — три дні, три дні без Івана. Після шістдесяти сигарет Іван знову буде у Відні, насамперед він дізнається телефоном про точний час, звірить годинник, потім попросить за телефоном 00, щоб його розбудили — вони завжди дзвонять у відповідь для контролю. Після цього відразу засне, дуже швидко, як це вміє лише Іван, прокинеться від дзвінка телефонної служби, з люттю, якій щоразу дає інший вираз, зі стогоном та прокльонами, нападом гніву та скаргами. Потім відразу ж забуде про лють, стрімголов опиниться в ванній, щоб почистити зуби, помитися в душі та поголитися. Увімкне транзистор і слухатиме ранкові новини. Австрія, перший канал. Передаємо останні новини: Вашінґтон…


Однак Вашінґтон, Москва і Берлін — це всього-на-всього гамірливі міста, які намагаються надати собі вагомості. У моєму світі на Унґарґассе ніхто їх не сприйме серйозно, можна лише посміятись з такої настирності, подібно до того, як сміються з демонстративного вияву кар’єристами своїх амбіцій, їм не вдасться більше ніколи вплинути на життя, з яким я прожогом ввірвалася в інше, на Ландштрассер Гауптштрассе[47], перед тим магазином квітів, назву якого я мушу ще відшукати, а затримала я свій біг лиш тому, що у вітрині стояв букет золотоглавих лілей[48], червоних, найчервоніших з червоних, я ніколи таких не бачила, а перед вітриною був Іван, далі я нічого більше не пам’ятаю, бо відразу пішла з Іваном, спочатку до пошти на вулиці Разумовського, де нам довелось розійтися до двох різних вікон, йому — до «Поштових переказів», мені — до «Поштових знаків оплати», і вже ця перша розлука була такою болючою, що на виході, коли я знову зустріла Івана, я не змогла промовити ані слова, а Іван і не мусив мене ні про що запитувати, бо я не мала жодного сумніву, що відразу піду разом з ним, до нього додому, а було це, на мій превеликий подив, усього за кілька будинків від мене. Кордони ми встановили відразу, край, який довелося нам заснувати, був надто крихітним, без територіальних претензій та відповідної конституції, п’янка земля, де стоїть лише два будинки, які відшукати легко навіть у темряві, при затемненні сонця та місяця, я знаю напам’ять, скільки кроків зробити від мене навкіс до будинку Івана, я зможу іти туди навіть тоді, коли б мені зав’язали очі. А той навколишній світ, у якому жила я досі — завжди в паніці, із сухими вустами, зі слідами зашморгу на шиї, тепер став обмеженим до свого вбогого значення, бо тепер цьому світові протистоїть справжня сила, навіть тоді, коли, як сьогодні, вона складається лиш із чекання й куріння, щоб нічого із неї не розтратилось марно. Я маю піднести трубку й обережно перекрутити її разів з десять, щоб розплутався шнур телефону, щоб він знову давався до рук, на терміновий випадок, а потім, іще до того, як настане цей екстрений випадок, набрати номер: 72 68 93. Я знаю, що н'iкому там відповісти, та мені це байдуже, головне, щоб в Івана бринів дзвінок, у квартирі, затемненій шторами, я ж бо знаю, де стоїть його телефон, то нехай цей дзвінок відізветься відлунням в усьому, що належить Іванові: я це, я це дзвоню. Почує його глибокий тяжкий фотель, у якому він любить сидіти і може раптом заснути хвилин на п’ять, і шафи, і лампа, під якою ми лежимо, його сорочки, костюми й білизна, яку, напевно, кинув додолу, щоб пані Аґнеса знала, що їй нести до пральні. Відколи я можу набирати цей номер, життя моє перестало нарешті втікати, позбулося безпросвітності та безвиході, я не йду далі, хоча й не звертаю з дороги, бо затамовую подих, затримую час, телефоную, курю і чекаю.


Якби два роки тому я з якихось причин не переїхала на Унґарґассе, якби й далі, як у студентські роки, я жила на Беатріксґассе, або за кордоном, як це часто бувало згодом, тоді зі мною траплялися б різні події, однак ніколи я б не довідалась про найважливіше на світі: що все, досяжне мені — телефон, трубка та шнур, масло, хліб та вуджені оселедці, яких я тримаю на вечерю у понеділок, бо Іван їх любить найбільше, а чи варена ковбаса Екстра, яку я найбільше люблю, що все це має марку Івана, фірмовий знак Івана. Навіть друкарська машинка й порохотяг, які гуркотіли раніше нестерпно, також придбала й приборкала ця добра й могутня фірма, дверцята машин більше ніхто не затряскує з грюкотом попід моїми вікнами, навіть природа, і та зненацька потрапила під опіку Івана, бо навіть пташки співають уранці тихіше й дарують другий, короткий сон.


Однак відколи змінився власник, діється ще багато інших речей, і мені дуже дивно, що медицина, яка вважає себе за науку, і то за таку, чий поступ нестримний, нічого про це не знає: а саме, що тут, у цьому оточенні, в якому перебуваю, біль затихає, поміж будинком 6 і будинком 9 на Унґарґассе, тут менше нещасть, раку й пухлин, астми й інфаркту, гарячок, інфекцій та всіляких депресій, навіть біль голови та вразливість на зміну погоди значно слабшають, і я питаю себе, чи не маю я повідомити науковців про цей простий засіб, щоб наука, переконана в тому, що зможе перебороти всіляке зло дедалі рафінованішими медикаментами та лікувальними методами, зробила великий стрибок уперед. Тут заспокоїлась також тремтлива нервозність, спала висока напруга, що зависла над містом, немовби повсюди, а шизофренія, шизоїд світу, його божевільний розкол, що стає все більшим і більшим, непомітно змикається.

Останні сліди хвилювання, це квапливе шукання панчіх та шпильок, легке тремтіння руки під час накладання туші на вії, маніпулюванні тінями для повік і тонкими пензликами для стрілок, при занурюванні пухнатих жмутиків вати у світлу та темну пудру. Або ж на очах волога, подолати якої не можеш, коли туди-сюди бігаєш поміж ванною й коридором, шукаючи сумку, носову хустинку, припухлість уст, усе це — мало помітні фізіологічні зміни, легша манера ходи, що робить на сантиметр вищою, та легка втрата ваги, бо пообідній час настає пізніше й усі заклади припиняють роботу, а тоді починається інфільтрація тієї ґерильї[49] снів наяву, які проникають Унґарґассе й підбурюють, завойовують її всю своїми чудовими прокламаціями з єдиним гаслом, яке вживають для того, щоб досягнути своєї мети, та хіба могло б це слово, яке вже сьогодні визначає майбутнє, мати інше звучання, аніж Іван?


Воно значить Іван. Знову і знову Іван.


Проти зіпсутості та проти правильності, проти життя й проти смерті, проти усіх випадковостей, різних погроз із радіо, усіляких газетних заголовків, які провіщають чуму, проти всієї підлості, яка проникає з верхніх та нижніх поверхів, проти повільного пожирання із середини та проти поглинання ззовні, проти ображеної міни пані Брайтнер, яку вона має щоранку, я завчасно займаю вечірню варту, чекаю й курю, надія моя зростає, а з нею і певність, так довго і так рішуче, як не дано ще нікому, бо здобути мені перемогу судилося під цим знаком.


Хоч Іван і створений саме для мене, я все ж не можу мати на нього виняткового права. Бо він з’явився, щоб знову надати приголосним міцності та зрозумілості, щоб голосні стали знову відкритими й зазвучали на повен голос, щоб на моїх вустах знову з’являлись слова, які відновлять перші зв’язки, давно вже зруйновані, щоб розв’язати проблеми, так що я ні на йоту не відступлю від нього, ідентичні, повнозвучні початкові літери наших імен, які ми ставимо під своїми записками, я налаштую на лад єдиний, буду вписувати їх одна в одну, а після єднання наших імен ми обережно почнемо знову за допомогою перших слів віддавати честь цьому світові, щоб і він запрагнув честі для себе, а оскільки хочемо воскресіння, не руйнування, то уникаємо навіть відкрито торкати в присутності інших руки одне одного, і тільки потай міняємось поглядом, бо погляд Івана має спочатку змити з очей моїх 'oбрази, які до його появи потрапили на мою на сітківку, та після численних оцих очищень знову з’являється образ жаский і похмурий, який, напевно, не вдасться стерти, і тоді Іван якомога швидше закриває його ясним, щоб я не дивилась безрадісним поглядом, щоб його я позбулася, цього жахливого погляду, знаю, звідкіля він у мене з’явився, та не можу згадати, не можу…

(Ти ще не можеш згадати, не можеш, надто багато тобі заважає…) Але якщо Іван починає мене лікувати, далі не може бути на цій землі безнадійно погано.


Оскільки сьогодні ніхто вже не знає, хоча колись було всім відомо — навіщо це має відбуватися потай, навіщо я зачиняю двері, зсуваю штори, навіщо виходжу до Івана одна, я цю причину з’ясую. Я хочу, щоб так було не для того, щоб ми ховалися, а лиш тому, щоб знову табу встановити, і Маліна це зрозумів, я не мала йому пояснювати, бо навіть тоді, коли моя спальня відчинена і я в ній сама, або коли він сам у квартирі, то проминає двері мої та йде до своєї кімнати, так, ніби двері ті не були ніколи відчинені, ніби вони не були ніколи зачинені, так, ніби там взагалі не було ніколи приміщення, щоб нічого не осквернити, щоб не бути на перешкоді першим явленням сміливості та останнім свідченням ніжності. Ліна тут навіть не прибирає, бо ніхто не повинен заходити в цю кімнату, тут нічого не відбувається і немає нічого такого, що надавалося б для віднаходження, проведення розтину та аналізу, бо ми з Іваном не гриземо, не колесуємо, не розпинаємо і не мордуємо одне одного, ми бережемо себе, щоб захистити те, що нам справді належить і повинно бути незайманим. Бо Іван ніколи мене не розпитує, не стає недовірливим, ніколи мене не підозрює, не сумнівається у мені, розсіює всі мої сумніви. Не розглядає прискіпливо дві непокірливі волосинки в мене на підборідді, не помічає двох перших зморщок попід очима, не заважає йому мій кашель після першої сигарети, він навіть кладе на вуста мені руку, коли хочу сказати щось необачне, тому я кажу йому іншою мовою те, чого не казала ніколи, все до останку, бо він не захоче ніколи дізнатись, що роблю я протягом дня, чим я займалась раніше, чому додому прийшла аж о третій ранку, чому вчора не мала часу, чому телефон сьогодні був зайнятий цілу годину, і кому я зараз відповідаю по телефону, бо коли починаю звичайним реченням і кажу: Я повинна тобі пояснити…, Іван зупиняє мене: Навіщо, що ти повинна мені пояснити, нічого, абсолютно нічого, кому і що ти повинна пояснювати, не мені ж у всякому разі, нікому, бо нікого це не обходить —

Однак я мушу.

Мені ти не можеш брехати, я знаю це, добре знаю.

Саме тому, що цього я не потребую!

Чому ти смієшся? То не сором, якби ти могла це робити. Спробуй, але ти ж не зможеш.

А ти?

Я? Хіба ти мусиш про це питати?

Ні, не мушу.

Можу, звичайно, спробувати, іноді щось тобі не скажу. Як ти на це подивишся?

Згідна. Я ж мушу погодитись. Ти нічого не мусиш, ти можеш, Іване.

У той час як ми так легко знаходимо спільну мову, у місті триває масакра, нестерпні закиди, коментарі та уривки пліток кружляють по ресторанах, на прийняттях, у помешканні у Йорданів, Альтенвілів, Ванчурів, тим, хто бідніший, їх подають у журналах, унаочнених ілюстраціями, у газетах, кіно та книжках, в яких про речі йдеться в той спосіб, що вони відходять ніби з поклоном, однак заохочують до імітації, і кожен бажає стояти оголеним, догола роздягнути інших, щоб зникла будь-яка таємниця, виламана, мов шухляда, на ключ зачинена, але де не було таємниці, там ніколи не можна щось віднайти, а розгубленість після зломів, оголювань, перлюстрацій та обшуків дедалі зростає, і не палає більше неопалима купина[50], немає жодного спалаху світла, ні в оп’янінні, ані у фанатичному отверезінні, і нависає над усіма головний закон всесвіту, незрозумілий, як ще ніколи.


Оскільки я та Іван завжди розповідаємо одне одному лише про щось добре, та часом іще таке, щоб посміятись від серця (ні над ким не глузуючи), оскільки заходимо так далеко, що всміхаємось навіть у стані задуми, тобто знаходимо спосіб, який дозволяє забутись на мить та знову прийти до себе, надіюсь, що ми змогли б передавати інфекцію. Помалу заражатимемо нею сусідів, одного за іншим, вірусом, про який я вже знаю, як його називати, і якби спалахнула від нього враз епідемія, допомогло б це тоді усім людям. Однак я знаю, як тяжко його здобути, як довго треба чекати, щоб дозріти до цієї інфекції, і як мені тяжко було і зовсім уже безпросвітно до того, коли це нарешті сталося!


Іван поглядає на мене питально, напевно я щось сказала, тому поспішаю відвернути його увагу. Я знаю ім’я цього вірусу, одначе остерігатимусь вимовляти його при Іванові.

Що ти бурмочеш там? Що нелегко здобути? Про яку недугу говориш?

Та зовсім не про недугу, не говорю про недугу, мені здається лише, що є речі, які нелегко здобути!

Або справді я говорю надто тихо, або Іван не розуміє того, що Маліна давно б зрозумів, відгадав, осягнув, він не може почути, що я мислю, ані що промовляю, а поза тим, я жодного слова не сказала йому про вірус.


Зі мною так багато чого траплялось останнім часом, що я нагромадила антитіл більше, ніж потребує людина для того, щоб мати імунітет, недовіра, байдужість, втрата страху після надто великих страхів, і я не знаю, як Іванові бути з оцим, як йому протистояти такому великому опорові, цій непозбутній біді, ночам, налаштованим на безсоння, невпинній нервозності, відреченню впертому від усього, але уже в першу мить, коли Іван зовсім не впав із неба, а, з усміхом в теплих очах, зненацька виріс переді мною на Ландштрассер Гауптштрассе, дуже високий і злегка схилений, усе враз вийшло із ладу, і тільки за це я повинна дати Іванові найвищі відзнаки, а найвищу за те, що він знову відкриває мене та наштовхується на ту, якою була і я раніше, на мої вже давніші верстви, звільняє моє засипане Я, і благословлятиму його за усі ці таланти, однак, за які, за які? Ще ж не видно кінця, він не сміє з’явитися, і тому зауважую лише найпростіший талант, який полягає в тому, що Іван повернув мені здатність сміятися.


Нарешті я почала зважати на свою плоть, тіло, яке від зневаги до нього стало мені байдужим, я відчуваю, як всередині все оживає, як м’язи вивільняються від судоми, яка їх невпинно зводила, як напруження відпускає гладку й поперек посмуговану мускулатуру, як обидві нервові системи рівночасно підлягають конверсії, бо нічого не відбувається виразніше, аніж саме оця конверсія, цей спокути процес, очищення, живий доказ, чіткий та фактичний, який піддається навіть вимірюванню та окресленню за допомогою найновіших метафізичних методик. Як то добре, що я в ту ж мить зрозуміла, що захопило мене тієї першої хвилі, і що завдяки тому я відразу, без лицемірства, без усілякого удавання, пішла разом з Іваном. Я не згаяла ані хвилі, бо подію таку, яку передбачити неможливо, про яку не вдасться заздалегідь дізнатись, щось почути чи прочитати, таку подію треба максимально поквапити, щоб вона змогла взагалі відбутися. Яка-небудь дрібниця могла її задушити ще в зародку, удавити, спинити від самого початку, бо надто вразливими є зародження та поява цієї найбільшої сили на світі, бо світ хворий, і не хоче до зволити, щоб з’явилась вона, ця здорова сила. Автомобільний клаксон міг би втрутитись до нашого першого речення, поліцейський міг би записувати погано запаркований моторолер, поміж нами міг би пройти нахабно якийсь перехожий із ґвалтом, водій будь-якого фургону із вантажем міг би закрити нам вид, Боже мій, неможливо навіть подумати, скільки всього могло б стати нам на заваді! Увагу мою могла б привернути сирена машини невідкладної допомоги, і я подивилася б на проїжджу частину вулиці замість того, щоб розглядати букет золотоглавих лілей у вітрині квіткарні, або хтось попросив би в Івана вогню, і мене б він тоді не побачив. Оскільки на нас чигало стільки загроз, оскільки навіть три фрази, промовлені тут, під вітриною, були б надто довгими, ми швидко покинули разом це гаряче й таке небезпечне місце, облишивши усілякі справи. Тому нам треба було достатньо часу, щоб вийти за межі перших коротких речень, які не мали жодного значення. Навіть не знаю, чи можна було б сьогодні сказати, про що ми говоримо між собою і чи можемо вести розмову як інші люди. Однак ми не квапимося. У нас попереду ще все життя[51], каже Іван.


Так чи інакше, ми освоїли кілька перших груп речень, немудрих початків, напівфраз, закінчень, оповитих ореолом взаємного порозуміння, і більшість із них можна було дотепер віднайти поміж фраз телефонних. Ми вправляємо їх постійно, бо Іван телефонує до мене раз із бюро, що на Кернтнеррінґу, вдруге — пізно пополудні або ввечері з дому.


Алло. Алло?[52]

То я, хто ж іще

Так, звичайно, пробач

Як я? А ти?

Не знаю. Сьогодні ввечері?

Я так погано тебе розумію

Погано? Що? Такти можеш

Я чую погано, ти можеш

Що? Чи щось трапилося?

Ні, нічого, може пізніше ти мені ще

Звичайно, зателефоную тобі пізніше

Мені потрібно сьогодні ще з друзями

Ну, якщо ти не можеш, тоді

Я не казав цього, тільки якщо ти не

У кожному разі, телефонуватимемо пізніше

Добре, але близько шостої, бо

Однак для мене це вже запізно

Для мене, властиво, теж, але

Сьогодні, напевно, не має сенсу

Хтось до тебе прийшов?

Ні, лише панна Єлінек…

А, то ти уже не сама

Але прошу тебе пізніше, обов’язково, прошу!


У кожного з нас — свої друзі, а поза тим — знайомі, дуже рідко взаємно ми знаємо, про кого йдеться і як ці особи звуться. З друзями та знайомими повинні деколи ходити до ресторану, хоча б на хвилю зайти до кав’ярні, або зайнятися чужоземцями, яких немає куди подіти, переважно маємо ще дочекатись дзвінка. Хоча б лишень раз, тільки єдиний раз волею випадку сталося так, щоб ми зустрілись з Іваном у місті, він — в оточенні якихось людей, я — в оточенні інших людей, тоді він мав би, нарешті, збагнути, що я можу виглядати інакше, що одягатись я вмію (у чому він сумнівається), що говіркою я теж можу бути (у чому він сумнівається іще більше). Бо у його присутності я замовкаю, бо навіть скупі слова: добре, зараз, так, і, але, потім, ох! мають такий заряд, що коли виходять із мене для нього, то мають стократне значення, разів тисячу більш вимовні, ніж захопливі оповідання, анекдоти, бравурні словесні баталії, все, що чули від мене друзі й знайомі, жести, капризи, манери удавані, бо для Івана я нічого не можу вдавати, не роблю перед ним нічого, щоб видаватися, і я вдячна, коли можу йому приготувати напій та їжу, таємно почистити деколи черевики, маю право поратися з рідиною від плям біля його піджака, а слова: Ось, готово! важать для мене більше, ніж чоло морщити над ресторанним меню, блискуче видніти перед людьми, вести запальну дискусію, більше, ніж збирання руки цілунків та прохання про нову зустріч, запальні поїздки додому з приятелями, ще один келишок у барі Лоос, навсібіч поцілунки та: невдовзі побачимось! Бо якщо Іван іде на обід до Захера[53], звичайно ж на кошт інституту і тому, що повинен, то я, безумовно, маю зустріч пізно пополудні у Блакитному барі у того ж Захера, і зустрітися нам не вдасться, навіть коли б я хотіла спровокувати це або перешкодити, бо сьогодні я на вечері у Штадткрузі[54], а Іван з чужоземцями вже поїхав за місто, до Ґрінцінґу[55], завтра я маю показати кільком знайомим Гайліґенштадт[56] і Нусдорф[57], про що я у відчаї думаю, а він із паном якимось обідатиме у Трьох гусарів. Багато людей приїжджає до нього здаля, і до мене приїжджають здаля, і це не дає нам побачитись, сьогодні, наприклад, нам не лишається окрім як знову телефонувати. І навколо нашої першої групи телефонних фраз збирається, при квапливих зустрічах, перед тим, як ми розійдемося, щоб бути з тими чужими людьми, зовсім нова група фраз, дотичних до слова «наприклад».

Іван каже, що постійно чує від мене «наприклад». І щоб відучити мене від фраз із «наприклад», він сам користується ними, наприклад, навіть впродовж години, яка залишається нам до вечері.

Так що ж, наприклад, панно Хитрунко? Як то було, наприклад, коли я вперше прийшов до твоєї квартири, наступного дня, тоді ми, наприклад, мали дуже сумнівний вигляд.

Я наприклад, ще ніколи не чіплявся на вулиці до незнайомої жінки, і ніколи раніше мені не спало б на думку, наприклад, що жінка така могла б одразу піти з незнайомцем, і що ж ти скажеш на це, наприклад?

Не перебільшуй!

Мені, наприклад, ще й досі не ясно, чим ти властиво займаєшся. Що, наприклад, можна робити цілий день вдома, не зрушивши з місця. Дозволь, наприклад, мені трохи над цим подумати. Ні, нічого мені розповідати не треба.

Прошу, мені це зовсім не важко!

Я, наприклад, цілком не допитливий, можеш нічого мені не казати, я лише сам собі ставлю деякі запитання, але оскільки я сам неймовірно дискретний, то не чекаю на відповідь.

Іване, та це ж не так!

А то як?

Якщо я сьогодні, наприклад, прийду додому ввечері стомлена, але буду все-таки знову чекати дзвінка, то що ти, Іване, скажеш на це, наприклад?

Краще йди спати відразу, панно Хитрунко.

Після цієї фрази Іван пішов геть.


Іван, на відміну від інших чоловіків, не зносить, коли я навмисно чекаю його дзвінка, йому присвячую час, прилаштовуюсь до його вільних годин, хоча роблю це таємно, піддаюся та думаю про його засади премудрості, бо від нього я вперше почула багато премудрих засад. Та сьогодні вже пізно, я мала зустріти Івана дорогою до пошти тієї на п’ятнадцять років раніше. Учитися ще не пізно, та яким же коротким буде той час, коли зможу застосовувати вивчене. Однак сьогодні, перш ніж засну, як він мені повелів, думаю ще про те, що тоді я була б неспроможна засвоїти цей урок у повному обсязі.


Телефон дзвонить, туркоче, бринить, я рвучко кидаюся до нього, хочу сказати «алло», бо це може бути Іван, але потім без слів кладу трубку, бо сьогодні не маю дозволу на останній дзвінок.

Телефон задзвонив іще раз, та відразу замовкнув, хтось дзвонив обережно, може, це був Іван, це міг бути лише Іван, та я не хочу вмирати, ні ще, якщо це справді Іван, то нехай він мною буде вдоволений, нехай думає, що я давно уже сплю.


Однак сьогодні курю, чекаю й курю недалеко від телефону до півночі, підношу трубку, Іван питає, і я озиваюсь.


Зараз, я тільки візьму попільничку

Хвильку, я теж

Ти також прикурюєш

Ось. Так. Ні, не виходить

Ти сірників не маєш?

Маю, останній, ні, прикурю від свічки

Ти також це чуєш? Якісь звуки на лінії

І телефон нераз має якісь свої примхи

Що? Хтось весь час підключається. Мухи, які?

Сказала я: примхи, нічого такого, перша літера «п»

Не розумію, нащо тобі мухи

Вибач, це слово було злощасним

Чому злощасним, про що ти?

Нічого, але якщо часто повторюєш одне і те ж слово


Але навіть якщо чотири особи розмовляють одна поза другою, я розрізняю голос Івана, і доки чую його та знаю, що він чує мене, живу. Доки телефон, якщо ми й змушені перервати розмову, знову дзвонитиме, пронизливо бити на сполох, дзеленчати, шаліти, часом на тон голосніше, часом на кілька тихіше, коли грюкаєш холодильником, грамофон умикаєш чи набираєш воду до ванни, а він все кличе та кличе (і хто його знає, на що здатен оцей телефон і як ще назвати оці його напади?), доки, однак, він приносить до мене голос Івана, байдуже чи розуміємо ми одне одного, ледь розуміємо, або вже і зовсім не розуміємо, бо віденська телефонна мережа виходить часом із ладу, мені все байдуже, навіть те, що він мав би казати; і, переповнена тим чеканням, напівжива, напівмертва, я починаю знову з «алло?» Лиш Іван не знає цього, він дзвонить або не дзвонить, — і, все-таки, дзвонить.


Як мило, що ти мені

Мило, що значить мило?

Просто так. Це з твого боку мило


А я вклякаю внизу, на підлозі, перед самим телефоном і маю надію, що Маліна ніколи не застане мене зненацька в такому положенні, він не повинен бачити, як я падаю долі перед цим телефоном, мов якийсь мусульманин на молитовний килим, і притискаюсь чолом до паркету.


Чи могла б ти трохи чіткіше

Сталося щось із трубкою, так уже краще?

А ти, які маєш плани?

Я? Так, нічого важливого


Мої Мекка й Єрусалим! Значить, я обрана серед усіх абонентів, які користуються телефоном, мене вибирають, набирають мої 72 31 44, Іван уже може напам’ять знайти мене на кожному телефонному дискові, і мій номер він знаходить рішучіше, ніж волосся моє та мої вуста, мою руку.


Я, сьогодні, увечері?

Ні, якщо ти не можеш

Але ж ти вже

Так, але туди я не хочу

Однак я вважаю це, вибач

Кажу ж тобі, це не має жодного

Краще піди, бо я зовсім забув

Отож, забув. Отож, ти

Тоді вже до завтра, на добраніч тобі!


Отже, він часу не має, і телефонна трубка видається холодна, мов лід, так, мов вона не з пластмаси, а із металу, вона повзе до моєї скроні, я чую, як він кладе на місце свою, і в мені наростає бажання, щоб звук цей був пострілом, коротким, швидким, щоб усе це скінчилось, я не хочу, щоб Іван був такий, як сьогодні, і щоб так було далі, я хочу кінця. Я кладу трубку, далі лишаюся на колінах, насилу дістаюся до крісла-гойдалки й беру зі стола якусь книжку: КОСМІЧНИЙ ПОЛІТ — КУДИ? Гарячково читаю, що за безглуздя, він же дзвонив, він теж хотів, щоб вийшло інакше, а я маю звикнути, що він не все каже, як і я не завжди все кажу, розділ закінчився, місяць підкорено, я згрібаю листи на столі у вітальні, щоб вони Маліну не дратували, перечитую їх іще раз у кабінеті, кладу до стосу вчорашніх, перебираю папки, ДУЖЕ ТЕРМІНОВО, ТЕРМІНОВО, ЗАПРОШЕННЯ, ВІДМОВИ, КВИТАНЦІЇ, НЕОПЛАЧЕНІ РАХУНКИ, ОПЛАЧЕНІ РАХУНКИ, КВАРТИРА, однак не можу знайти папки без назви, тієї, яка мені особливо потрібна, раптом лунає дзвінок телефону, без жодного сумніву на цілий тон голосніше, це міжміська розмова, я мало що не кричу гарячково й привітно, не знаю, що говорю і з ким я маю там говорити: дівчино, дівчино, прошу центральну, нас роз’єднали, дівчино! Але звідки дзвонили — з Мюнхену чи із Франкфурту? У всякому разі, мене перервали, я кладу трубку, шнур телефону знову заплутався, бо я, коли розмовляю та забуваю про все на світі, сама заплутуюсь в ньому, це стається під час телефонних розмов з Іваном. Я не можу тепер через Мюнхен, чи хто б там не був, десять разів обертати шнур. Нехай собі буде скрученим. Мені залишається лиш споглядання чорного телефону, коли я читаю, коли ставлю його біля ліжка, коли іду спати. Могла б його замінити на інший, блакитний, червоний чи білий, але цього ніколи не буде, бо у моїй квартирі нічого не має змінитися, щоб окрім Івана, єдиного нововведення, ніщо не могло відвернути моєї уваги, відволікти від чекання, коли телефон німує.

Відень мовчить.

Думаю про Івана.

Думаю про кохання.

Про ін’єкції дійсності.

Про їхню тривалість, хоч би на кілька годин.

Про наступну, сильнішу ін’єкцію.

Думаю в тиші.

Думаю, що вже пізно.

Це вже невиліковно. І надто пізно.

Однак я живу, і я думаю.

Думаю, це не буде Іван.

Усе, що тільки не станеться, буде вже чимось іншим.

В Івані живу.

Я не переживу Івана.


Однак не може бути жодного сумніву, що ми з Іваном знаходимо деколи цілу годину, а то навіть і цілий вечір, коли маємо час для себе, який минає інакше. Кожен із нас живе іншим життям, але це ще нічого не значить, бо нас не лишає чуття єдності місця, а Іван, який, звичайно ж, ніколи над цим не думав, теж не може його уникнути. Він сьогодні у мене, наступного разу я буду в нього, і якщо йому зовсім не хочеться витворювати зі мною фрази, він розкладає свою чи мою шахівницю, у своїй чи моїй квартирі, й спонукає мене до гри. Іван сердиться, Це мають бути непристойні або потішні угорські слова, які він вигукує між двома ходами, досі я розумію лиш jaj та j'e[58], і часом вигукую 'eljen![59] Цей вигук, без сумніву, тут недоречний, однак, він єдиний, який я знаю вже кілька літ.

Господи! Що це ти робиш зі своїм слоном, обдумай, будь ласка, цей хід іще раз. Ти ще й досі не зауважила, як я граю? Якщо Іван, окрім того, каже: Istenf'aj'at[60]! Або: az Isten kinj'at[61]!, я припускаю, що ці вирази належать до групи його прокльонів, які перекладу жодному не підлягають, і цими ймовірними лайками він, звичайно, збиває мене з пантелику. Ти граєш без плану, каже Іван, не вводиш своїх фігур до гри, твоя дама вже знову стоїть без руху.

Я не можу стримати сміху, потім знову ламаю голову над проблемою своєї застиглості, а Іван подає мені знак очима. До тебе дійшло? Ні, та до тебе нічого вже не доходить. Що ти маєш там у своїй голові, звиклу капусту, а може цвітну, листя салату, саму лишень ярину. О, а тепер оця безголова, пустоголова панна ще й хоче відвернути мою увагу, та мені це вже добре відомо, сукня сповзає з плеча, але я туди не дивлюся, думай краще про свого слона, ось і ноги вже більше, ніж півгодини демонструються вище колін, але й це тебе не врятує, і це називаєш ти грою у шахи, панно моя, але зі мною так грати не можна, ох, зараз скорчимо нашу потішну гримаску, але я й цього сподівався, тепер ми втратили і слона, мила панно, дам тобі ще пораду одну, забирайся геть звідси, зроби хід із Е5 на D3, однак на цьому ґалантність моя вже буде повністю вичерпана.

Я шпурляю йому слона і знову сміюся, він справді грає набагато краще, ніж я, головне, що мені вдається інколи зробити все-таки пат.

Іван питає, без будь-якого зв’язку з попереднім: хто такий Маліна?

Я не можу на це відповісти, ми граємо далі мовчки, морщимо від напруги чоло, я знову роблю помилку, Іван не дотримує правила toucher c‘est jouer[62], він ставить мою фігуру назад, після чого я більше не роблю помилок і нашу гру завершує пат.


За пат Іван отримує своє чесно заслужене віскі, він задоволено дивиться на шахову дошку, бо завдяки його допомозі я не програла, він хотів би про мене щось з’ясувати, але йому це не спішно. Він не каже, все ще не каже, що б він хотів з’ясувати, він дає мені лиш зрозуміти, що не хоче так швидко робити висновків, він надто любить робити припущення, він припускає навіть, що я маю талант, правда, не знає, що за талант, хоча, у кожному разі, це має бути якось пов’язано з тим, що мені «добре поводиться».

Напевно, тобі завжди поводилось добре.

Та ні, не мені, чому, властиво, мені!

Коли Іван на три чверті стуляє повіки, і тільки крізь шпарку споглядає мене очима, такими темними, теплими та великими, що навіть тоді він мене добре бачить, то каже, що на те виглядає, ніби я маю також талант віднайти кого-небудь, хто б мені все це знівечив.

Що саме знівечив? Те, що мені добре ведеться? Як саме добре ведеться? Іван робить погрозливий рух рукою, бо я сказала якусь дурницю, бо я не хочу загоїти те, що ще не пізно загоїти. Однак з Іваном я не можу говорити про це, як і про те, чому я здригаюсь при кожному рвучкому рухові, я все ще майже не можу з ним говорити, хоча Івана я не боюся, навіть тоді, коли він заламує мені руки за спину і не дає мені рухатись. Та я починаю скоріше дихати, а він ще скоріше питає мене: Хто тебе скривдив, хто вбив тобі в голову ці дурниці, що в твоїй голові окрім цього безглуздого страху, я ж тебе не лякаю, нічого тобі не загрожує, що ти собі вигадуєш в тій голові, повній салату, квасолі й гороху, дурненька принцесо моя на горошині, я хочу знати, ні, я не хочу знати, хто в тому винен, що ти здригаєшся, голову втягуєш в плечі, нею похитуєш, відвертаєшся геть.


Основних речень ми маємо досить, цілі юрми, це телефонні, шахові фрази, висловлювання про життя взагалі. Багато нам ще бракує, ми не маємо жодної фрази про почуття, бо Іван ще не вимовив жодної, бо я не маю відваги скласти перший вислів такого роду, хоча й думаю про ту далеку низку висловлювань, якої нам так бракує, дарма що ми вміємо вже творити багато хороших фраз. Бо коли припиняємо розмовляти і переходимо до самих жестів, які нам завжди вдаються, замість почуттів для мене починається ритуал, не просто марний перебіг, не малозначне повторення, а сповнене нового змісту втілення урочистих формул, із тим єдиним благоговінням, на яке я справді спроможна.

А Іван, що може знати про це Іван? Одначе сьогодні він каже: Це значить і є твоя справжня релігія, ось воно що таке. Його голос міняє тон, він не такий веселий, має відтінок подиву. Нарешті з’ясує, що це зі мною, ми ж маємо попереду ще все життя. Може, не попереду, може лишень сьогодні, але маємо наше життя, і в цьому не може бути жодного сумніву.


Перш, ніж Іван піде, ми сидимо на ліжку та куримо, він знову їде на три дні до Парижу, я зовсім не переймаюся цим, кажу недбало: Ах так, бо між його та моїми скупими фразами й тим, що я справді хотіла б йому сказати, повний вакуум, я хотіла йому все сказати, та сиджу лишень тут, з педантичною точністю гашу недокурок у попільничці, подаю попільничку Іванові, так, ніби це дуже важливо, щоб він не струшував попелу мені на підлогу.

Це неможливо, щось розповісти про себе Іванові. Чи продовжувати без того, щоб самій взяти участь у грі? — навіщо кажу я «гра»? навіщо однак, це ж не моє зовсім слово, це Іванове слово — це теж неможливо. До якої межі я дійшла, знає лиш Маліна, бо тільки сьогодні ми знову схилилися з ним над географічними мапами, над планами міст, над словниками, ми знову взялися до слів, відшуковуємо всі місця, всі слова, і так з’являється аура, так потрібна мені, щоб жити, щоб життя не було таким патетичним.


Як мені сумно, і чому Іван нічого не робить, щоб якось зарадити, чому він справді гасить свою сигарету замість того, щоб шпурнути попільничку об стінку й розсипати попіл по всій підлозі, чому він має розповідати мені про Париж, замість того, щоб лишитися тут, або забрати мене до Парижу, ні, не тому, що хочу поїхати до Парижу, лише для того, щоб не зник мій край, той, що на Унґарґассе, щоб я могла його зберегти, мій єдиний, найважливіший край. Мало я говорила, багато мовчала, хоча все ще я говорю забагато. Надто багато. Мій прекрасний край, він не цісарсько-королівський, не має ні корони святого Стефана[63], ні корони Священної Римської імперії[64], край, в основі якого новий союз, йому не потрібні жодні засвідчення та жодні леґітимації, однак я лиш стомлено переставляю вперед фігурку слона, хоча після наступного ходу Івана я все-таки маю забрати його назад, краще відразу скажу, що здаюся, що цю партію я програла, але з задоволенням поїхала б з ним до Венеції, чи, може, цього літа на Вольфґангзее, або, якщо в нього справді так мало часу, на один день до Дюрнштайну понад Дунаєм[65], бо я знаю старий готель і думаю вже про вино, бо ж Іван так любить дюрнштайнське, але ми ніколи туди не поїдемо, бо в нього завжди багато роботи, бо він мусить їхати до Парижу, бо завтра він має встати о сьомій.

Хочеш, підемо в кіно? — питаю, бо бажанням піти в кіно могла б Івана затримати, щоб він ще не йшов додому, і розгортаю сторінку з кінопрограмою. ТРИ СУПЕРМЕНИ НАВОДЯТЬ ПОРЯДОК, ТЕХАСЕЦЬ ДЖІМ, ГАРЯЧІ НОЧІ У РІО. Сьогодні Іван, однак, більше не хоче до міста, він залишає шахи, одним духом осушує свій бокал, надто швидко йде до дверей, як завжди, без прощання, може тому, що маємо попереду ще все життя.


Пришиваю ґудзика до свого халата й поглядаю коли-не-коли на купу паперу перед собою. Панна Єлінек сидить із похиленою головою перед машинкою та чекає, вона вставила два аркуші з копіркою поміж ними, а оскільки мовчу й відкушую нитку, вона радісно зводить очі, коли чує телефонний дзвінок, рвучко знімає трубку, а я говорю: Скажіть, що спаде Вам на думку, що мене немає, що підете поглянути (але де панна Єлінек має шукати мене, не в шафі ж для одягу або в креденсі, я рідко туди заглядаю), — скажіть, що я хвора, від’їхала, вмерла. Панна Єлінек виглядає напружено й ввічливо, вона затуляє долонею трубку й шепоче: Однак це ж міжміська, із Гамбургу.

Скажіть, будь ласка, що тільки Вам до вподоби.

Панна Єлінек наважується повідомити, що вдома мене немає, ні, дуже прикро, але не знає, кладе з задоволенням трубку. Це було все ж таки якесь розмаїття.

А що ми напишемо до Реклінґгаузену, Лондона та до Праги? ми ж хотіли сьогодні відповісти на ці листи, нагадує панна Єлінек, і, отож, я швидко розпочинаю:

Вельмишановні панове,

велике спасибі Вам за листа від, дата, etc[66].

І раптом мені спадає на думку, що в пальті, яке весною називаю весняним, а восени осіннім, відпоролася підшивка, і я біжу до стінної шафи, бо колись же я маю пришити цю підшивку, риюсь у пошуках синьої нитки, питаю в доброму настрої: Де ми спинилися, що я сказала? А, так. Байдуже, пишіть, що спаде Вам на думку, що щось мені перешкодило, або, що від’їхала, або, що хворію. Панна Єлінек злегка всміхається, вона, звичайно, напише про "перешкоду", бо схиляється до відмов поміркованих, які мають люб’язне й нейтральне звучання. Не варто людям давати приводу, переконана панна Єлінек, яка завжди питається дозволу, коли хоче зайти до ванни. Звідти вона виходить напарфумована, гарна, висока, струнка, і, звичайно, заручена з асистентом із поліклініки; красивими, довгими пальцями вона вдовбує до машинки побажання найкращі, тут і там дружнє або сердечне вітання.

Панна Єлінек чекає й чекає. Підшивка пришита, і кожна з нас випиває ковток чаю зі свого горнятка.

Щоб Ви не забули — Уранія, це теж терміново.

Панна Єлінек знає, що зараз може сміятися, бо ми у Відні, який не викликає у неї такого респекту, як Лондон, Санта Барбара, або Москва, цього листа вона пише сама, хоч він підозріло, я б сказала буквально, схожий на лист до всіх товариств та вищих народних шкіл.

Виникає проблема Англії, і я пожовую залишок синьої нитки. Знаєте що, сьогодні ми просто закінчимо й напишемо увесь цей непотріб наступного тижня. Мені взагалі нічого не спадає на думку. Панна Єлінек дає мені зрозуміти, що чує це надто вже часто, і що краще від цього не буде, вона неодмінно хоче почати, хоче спробувати сама.

Dear Miss Freeman:

thank you very much for your letter of august 14th.[67]

Однак тут я повинна була б розповісти панні Єлінек цю дуже складну історію, і я промовляю благально: Найрозумніше буде, якщо Ви напишете ще два рядки й пошлете всі чотири листа до доктора Ріхтера, і додаю нервово, бо щомиті може зателефонувати Іван: Та ж ні, я кажу Вам уже вдесяте, його звати Вулф, а не Вольф, не так, як вовка у казці, Ви ж можете перевірити, ні, помер 45, я майже певна, погляньте ж бо, а потім викиньте це з голови, ми зачекаємо, поки він відповість, ця міс Фрімен і так вже завдала нам тільки страшенних клопотів.

Пані Єлінек згідна зі мною, вона прибирає усе з письмового столу, а я підсовую телефон ближче до себе. В наступний момент справді лунає дзвінок, чекаю, поки він тричі подзвонить, це справді Іван.


Чи та Єлінек вже пішла?

Панна Єлінек, прошу, ти що собі дозволяєш?

Як на мене, нехай буде панна

За чверть години?

Так, це можливо

Ні, ми вже зараз закінчимо

Лише віскі, чай, ні, більше нічого


Поки панна Єлінек зачісується й одягає пальто, кілька разів розкриває та закриває у пошуках продуктової сітки сумку, вона знову мені нагадує, що три важливі листи я хотіла написати сама, і що закінчились марки поштові, скотч їй теж потрібно купити, а я їй нагадую, що наступного разу вона неодмінно мусить переписати імена тих людей із різних карток до записної книжки, ви ж знаєте, тих людей, бо завади треба тримати в пам’яті якихось людей, місце яких у адресній книзі, а може, в записнику, бо неможливо запам’ятати стільки людських імен. Ми бажаємо одна одній мати гарну й приємну неділю, і я сподіваюсь, що вона не почне іще раз драпувати навколо шиї шовкову хустину, бо Іван може справді з’явитись щомиті, і я з полегшенням чую, як зачиняються двері й делікатні міцні підбори нових черевичків панни Єлінек стукочуть донизу по східцях.

Оскільки приходить Іван, я дуже швидко закінчую справи, навколо лежать лише копії тих листів, і єдиний раз Іван питає мене, що то я там роблю, а я мовлю: Так, нічого, у мене такий збентежений вигляд, що він не може стримати сміху. Листи не цікавлять його, тільки невинний аркуш, на якому написано «Троє вбивць», — він повертає його на місце. Іван уникає питань, але сьогодні запитує, що значать ці клапті паперу, бо декілька аркушів я лишила на кріслі. Піднімає іще один і читає з глузливим посміхом: ВИДИ СМЕРТІ[68]. А з іншої картки відчитує: Єгипетська темрява[69]. Чи це не твій почерк, хіба не ти писала? Я мовчу, і тоді Іван каже: Мені все оце не подобається, я уявляв собі щось подібне, а всі ці книжки, що стоять тут у твої домовині, — вони ж не потрібні нікому, чому тут лишень такі книги, треба, щоб були й інші, потрібні такі, скажімо, я EXSULTATE JUBILATE[70][71], щоб від радості можна було дійти до безтями, ти ж також часто доходиш від радості до безтями, чому ж ти тоді так сама не пишеш? Виносити всю цю біду на публіку, та ще й примножувати її на світі, це ж бридко, усі ці книжки огидні. Навіщо ця одержимість пітьмою, усе завжди й так сумне, а вони цей сум ще поглиблюють у тих фоліантах. Прошу, ось тут: ІЗ БУДИНКУ ЖАЛОБИ — ні, з мене досить.

Так, але, кажу я зніяковіло.

Жодних але, каже Іван, і вічно вони страждають за ціле людство з його нещастями, думають про війну й уявляють собі вже нову, проте коли ти п’єш каву зі мною, чи коли ми п’ємо вино та граємо в шахи, де тут війна, де людство, яке голодує й вмирає, чи справді тобі усіх жаль, чи жаль тобі саму лиш себе, бо ти зараз програєш партію, і що в мене з’явиться вовчий голод, з чого ти зараз смієшся, чи має, скажи, в цей момент людство багато підстав для сміху? Але ж я не сміюся, кажу, і мимоволі сміюся далі, нехай собі ті нещастя стаються де-небудь в іншому місці, бо тут, де Іван сідає зі мною за стіл, нещастя бути не може. Я можу думати тільки про сіль, якої немає ще на столі, і про масло, яке я забула на кухні, і вголос цього я не кажу, але обіцяю собі, що знайду для Івана хорошу книгу, бо Іван ще має надію, що я не буду писати про трьох убивць і не примножу біди, в жодній книзі, більше його вже не слухаю.


У моїй голові вирують слова, потім з’являється сяйво, уже спалахують окремі склади, з усіх скриньок, де містяться речення, вилітають барвисті коми, а крапки, які були колись чорними, надуті, мов повітряні кульки, підносяться до кори мого мозку, бо в книзі, яка прекрасна, яку я вже починаю знаходити, усе буде так, мов EXSULTATE JUBILATE. Якщо така книга з’явиться, а одного дня вона має з’явитися, то, прочитавши з неї лише сторінку, люди кидатимуться на землю від захвату, перевертатимуться в повітрі, вона стане рятунком, читатимеш далі й кусатимеш руку, щоб не кричати від радості, це справді буде нестерпно, а коли сидітимеш на підвіконні й читатимеш далі, будеш кидати вниз на вулицю конфетті, щоб усі здивовано зупинялися й думали, ніби потрапили на карнавал, кидатимеш яблука та горіхи, фініки й фіги, як це буває на Миколая, без найменшого запаморочення перехилишся через вікно та гукатимеш: Послухайте, тільки послухайте! погляньте, лише погляньте! Я прочитала щось надзвичайне, можу й вам прочитати, підходьте всі ближче, це так прекрасно!

Люди раптом спиняються й уважно дивляться, їх стає усе більше й більше, пан Брайтнер раптом вітається, йому не треба більше доводити милицями, що він — єдиний каліка, він привітно крехтить Хвала Богу та Доброго дня, а гладка співачка, яка наважується вийти з дому тільки вночі та їздить лише на таксі, трохи худне, вона втрачає відразу п’ятдесят кілограмів ваги, з’являється вже на сходах, театральним кроком прямує без жодних слідів задухи до мезоніну, де починає голосом, що помолодшав на двадцять років, колоратурну арію: cari amici, teneri compagni[72]! і ніхто не говорить зверхньо, ми, мовляв, це вже чули у кращому виконанні — Шварцкопф[73] і Каллас[74], вже й слово «жирна та квочка» зникло зі сходової клітки, реабілітовані також люди із третього поверху, інтриґа була марною. Таким буде відгомін радості з того, що на землі вже нарешті з’явилась ця гарна книга, і я беруся до праці й шукаю перші її сторінки, їх призначення — для Івана, обличчя моє набуває загадкового виразу, бо для нього це має стати приємною несподіванкою. Однак Іван не може іще зрозуміти, звідки ця загадковість у мене, сьогодні він каже: На твоєму обличчі червоні плями, що це з тобою, чому ти так дурнувато всміхаєшся? Я ж лише запитав, чи маєш ти трохи льоду для мого віскі.

Коли ми з Іваном не розмовляємо, бо немає про що говорити, власне тоді, коли не говоримо, навкруги не панує мовчанка, а навпаки, я помічаю, що оточує нас багато речей, навколо нас усе оживає, привертає увагу, але не стає надокучливим, усе місто дихає та вирує, тому ні Іван, ані я не тривожимося, не відчуваємо ізоляції, а чи замкнутості у собі, ніби монади, ми не втрачаєм контактів, і ніхто не завдасть нам болю. Ми теж акцептабельна частка світу, двоє людей, які повільно чи поспіхом йдуть тротуаром, переходять дорогу по білих смугах, і коли ми нічого не кажемо, безпосередньо не розмовляємо, Іван все ж таки своєчасно схопить мене за рукав і притримає, щоб я не потрапила під машину, чи під трамвай. Я завжди дрібочу позаду Івана, бо він набагато вищий від мене зростом, і там, де він робить крок, я повинна зробити два, але намагаюсь, заради зв’язку зі світом, набагато не відставати, іти поруч із ним, і так ми доходимо до Белларії[75], до Маріягільферштрассе[76], або навіть до Шоттенрінґу[77], коли маємо залагодити якусь справу. В останню хвилину ми б неодмінно помітили, що могли б втратити одне одного, бо ми не змогли б ніколи, як це роблять інші, одне одного провокувати, врізнобіч розійтися, демонструючи впертість, відштовхнути від себе або відкинути. Думаємо лише про те, що перед шостою маємо бути в бюро подорожей, що ліміт часу, вказаний на стоянці, уже вийшов, це значить, що треба бігти щодуху назад до машини, а потім ми їдемо на Унґарґассе, де будь-яка мислима небезпека, у яку могли б потрапити раптом двоє людей, буде позаду. Можу навіть лишити Івана біля брами дев’ятого номера, не мусить іти аж до шостого, він так стомився, і я обіцяю йому телефонувати через годину, щоб розбудити, навіть якщо він мене і вилає по телефону, буде стогнати та проклинати, бо він не може запізнитися на вечерю. Оскільки телефонував йому Лайош, той, що одного разу подзвонив до мене і запитав про Івана, а я відповіла йому голосом секретарки, люб’язно та холодно, на жаль, я не знаю точно, чи не були б Ви ласкаві, самі йому подзвонити, а потім я мусила побороти в собі запитання: Де може бути Іван, якщо немає його ані вдома, ані у мене, а шукає його якийсь Лайош? Не знаю, на жаль, я нічого не знаю, бачу його, звичайно, час від часу, випадково ходила з ним сьогодні по місту, випадково вертала в його машині у третій район; виходить, із давнішого життя Івана є чоловік, який називається Лайош, поводиться він, як добрий знайомий, навіть має номер мого телефону, досі з життя Івана я знаю лиш імена Бела й Андраш, та ще матір, яку Іван називає своєю матір’ю, і коли він говорить про оцих трьох, то згадує мимохідь, що йому знову треба забігти на хвильку на Гоге Варте[78], але вулиці не називає, це трапляється часто, тільки про жінку я не чую нічого, жодного слова ніколи про матір оцих дітей, про їхню бабусю — так, вона — Іванова мати, але матір Бели й Андраша уявляю собі як ту, що залишилась у Будапешті II, на вул. Бімбо 65, чи в Ґеделле, на якійсь старій дачі. Часом я думаю, що вона вмерла, що її розстріляли, що вона підірвалась на міні, і розкидано її на шматки, або що вона померла після якоїсь хвороби у будапештській лікарні, або залишилась там і працює, весела й щаслива із чоловіком, якого не звати Іван.

Задовго до того, як я вперше почула Іванів вигук «gyerekek!» або «kuss, gyerekek![79]», він сказав мені: Ти, напевно, вже зрозуміла. Я не люблю нікого. Дітей, зрозуміло само собою, це — так, але більше нікого. Киваю, хоча цього я не знала, а для Івана це зрозуміло само собою, що і я вважаю це зрозумілим само собою. JUBILATE. Я зависла над прірвою, та пригадую все-таки, як треба було б почати: EXSULTATE.


Однак сьогодні, оскільки це перший день, що видався теплим, ми поїдемо на ҐЕНЗЕГОЙФЕЛЬ[80]. Іван вільний після обіду, лише він може бути вільним після обіду, мати вільну годину, інколи навіть вільний вечір. Що діється з моїм часом, чи маю я вільні, чи невільні години, чи знаю свободу чи несвободу, про це ніколи не йдеться. Коли в Івана є вільна хвилина, ми лежимо на траві під лагідним сонцем на пляжі ҐЕНЗЕГОЙФЕЛЬ, я захопила свої кишенькові шахи і за годину, постійно морщачи чола, після вимін, рокіровок, ґарде, після кількаразових погроз «шах», ми доходимо знову до пата. Іван хоче мене запросити в італійське кафе на морозиво, та вже не лишається часу, минув вільний час пополудні, ми маємо мчати до міста. Морозиво матиму іншого разу. У той час, як ми швидко прямуєм до міста, через Райхсбрюкке і Пратерштерн, Іван на всю гучність вмикає в машині радіо, хоча неможливо не чути його коментар стосовно манери їзди водіїв, але коли музика з радіо та швидкість їзди, коли гальмування миттєве й рушання з місця рвучке викликають у мене почуття пригоди й захоплення, знайоме оточення й вулиці, які ми минаємо, перетворюються враз на очах. Я міцно тримаюсь за ручки, і, так розіп’ята, хотіла б співати в машині, коли б мала голос, або казати йому: швидше, ще швидше; безстрашно я відпускаю ручки й закладаю руки за голову, я променію назустріч Набережній Франца Йозефа, Каналу Дунаю та Шоттенрінґу, бо Іван у захваті об’їжджає навколо старого міста, маю надію, що наша їзда по Рінґу, на який завертаємо зараз, триватиме довго, ми змушені зупинитись, але нам вдається протиснутись далі, праворуч я бачу університет, в якому навчалась, але він не такий, як тоді, не гнітить мене більше, а Бурґтеатер[81], Ратуша[82] й Парламент[83] потонули у повені музики, що лунає із радіо, це ніколи не має скінчитися, це повинно тривати ще довго, так довго, як фільм, якого ніде та ніколи ніхто ще не бачив, і в якому я бачу тепер оце чудо з чудес, бо він називається ЇДУ ПО ВІДНЮ З ІВАНОМ, бо він називається ЩАСЛИВА, ЩАСЛИВА З ІВАНОМ і ЩАСЛИВА У ВІДНІ, і ВІДЕНЬ ЩАСЛИВИЙ, я п’янію від цих захопливих серій образів, вони не зникають навіть тоді, коли машині різко гальмує, коли крізь вікно напливають теплі пасма повітря, яке пахне бензином, ЩАСЛИВА, ЩАСЛИВА, це означає щаслива, це має зватись щаслива, бо весь Рінґ потонув у музиці, я сміюся, бо ми різко рушаємо з місця, бо сьогодні не маю страху і не думаю вистрибнути із машини біля найближчого світлофора, бо хотіла б годинами їхати далі, співаючи тихо, так, щоб я чула, а Іван — ні, бо навколо лунає музика.

Aupr'es de ma blond

Я —

Що ти?

Я —

Що?

Я — щаслива

Qu'il fait bon

Ти щось говориш?

Нічого я не сказала

Falt bon, fait bon

Я скажу тобі це пізніше

Що хочеш пізніше?

Ніколи тобі цього не скажу

Qu'il fait bon

Та скажи вже

Тут стільки гуркоту, я не можу перекричати

Що ти хочеш сказати?

Не можу сказати цього голосніше

Qu'il fait bon dormir

Кажи ж бо, ти мусиш сказати сьогодні

Qu’il fait bon, fait bon

Що я воскресла

Бо пережила зиму

Я, знаєш, така щаслива

Бо бачу Штатдпарк

Fait bon, fait bon

Бо з’явився Іван

Бо Іван і я

Qu’il fait bon dormir[84]!


Іван питає мене вночі: чому існує лише Мур Плачу[85], чому ніхто ще не збудував Муру Радості?

Щаслива. Я щаслива.

Якщо Іван цього хоче, я побудую Мур Радості навколо цілого Відня, там, де були старі бастіони і де тепер Рінґ, та, про мене, ще й Щастя Мур навкруги потворного Ґюртеля — кільцевої навколо Відня. Щодня ми могли б ходити тоді до цих нових мурів, ділитися там своїм щастям та радістю, бо це значить щастя, це значить, що ми щасливі.

Іван питає: мені вимкнути світло?

Ні, одне хай горить, лиши одне світло, будь ласка!

Але якось я вимкну в тебе абсолютно все світло, спи вже, і будь щаслива.

Я щаслива.

Якщо ти не будеш щаслива —

Що тоді?

Тоді ти ніколи не зможеш зробити щось добре.

А я промовляю про себе: щаслива, я це зможу зробити. Іван тихо виходить з кімнати і вимикає все світло, чую, як він іде геть, лежу спокійно, щаслива.


Схоплююсь і вмикаю нічну лампу на столику, охоплена жахом стою посередині кімнати, з волоссям скуйовдженим, з покусаними вустами, геть вибігаю, вмикаю світло за світлом, бо Маліна, може, вже вдома, я мушу негайно з ним говорити. Чому немає ні Муру Щастя, ні Муру Радості? Як зоветься той мур, до якого я знову іду вночі? Маліна вийшов здивовано зі своєї кімнати, він розглядає мене, похитує головою. Чи варто ще бути зі мною? — питаю Маліну, але Маліна нічого не каже, він веде мене у ванну кімнату, бере серветку, зволожує в теплій воді й витирає мені обличчя, лагідно мовить: Як же ти виглядаєш? що сталося знову? Він розмазує мені по обличчі туш для вій, я його відпихаю, шукаю вату та молочко косметичне, стаю перед дзеркалом, зникають плями, чорні сліди, брунатно-червоні сліди тонального крему. Маліна в задумі спостерігає, каже: Забагато питаєш мене та зарано. Не варто іще, хоча, напевно, колись буде варто.


У центрі старого міста, поблизу церкви святого Петра я побачила старовинний письмовий пульт в антиквара, він не хоче вступити ціни, але я хотіла б його купити, бо тоді змогла б написати щось на пергаменті, старому й добротному, якого тепер немає, пером, якого тепер не буває, чорнилом, якого вже ніде не знайти. Я хотіла б писати цю інкунабулу[86] стоячи, бо минає сьогодні двадцять років, як я кохаю Івана, а 31-го числа цього місяця мине рік і три місяці і тридцять один день відтоді, як ми познайомились, однак далі я хочу вписати ще страхітливу латинську дату — ANNO DOMINI MDXXLI, яку жодна людина не зрозуміє. В маюскулі[87] я намалюю червоним чорнилом суцвіття золотоглавих лілей і заховаюся за легендою жінки, якої ніколи і не було.



РОМАН | Мáліна | Таємниці принцеси Каґранської