home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОМАН

Персонажі[2]:

Іван Іван народився 1935-го року в Угорщині, у місті Печ (колишній Фюнфкірхен). Уже кілька років живе у Відні, має постійну роботу в одній із будівель на Кернтнеррінґу[3]. Щоб не створювати Іванові та його майбутньому зайвих клопотів, назвімо цю установу Інститутом надзвичайно важливих справ, бо займаються тут фінансами. Однак це не банк для кредитів.
Б'eла, Андр'aш діти, 7 та 5 років
М'aліна з вигляду вік встановити тяжко, хоча сьогодні сорокаріччя, автор «Апокрифу», якого вже немає в книгарнях, кілька примірників продали наприкінці п’ятдесятих. З огляду на маскування — державний службовець класу А, зачислений до Музею австрійського війська; завершена освіта з історії (основна спеціальність) та історії мистецтва (як додаткова) уможливили йому влаштуватися тут, обійнявши хорошу посаду, де має успіх без особливих зусиль, без звертання на себе уваги будь-якими втручаннями в справи, амбітністю, особливими запитами, чи то зухвалими помислами удосконалити процедури та службову кореспонденцію між Міністерством оборони на Набережній Франца Йозефа[4] та Музеєм у Арсеналі[5], який, хоч і не надто впадає в вічі, належить до найсвоєрідніших закладів нашого міста.
Я паспорт — австрійський, виданий Міністерством внутрішніх справ. Завірена посвідка про громадянство. Очі кар., волосся біл., народилася в Клаґенфурті[6], далі йдуть різні дані, професія, двічі перекреслена та написана заново, адреси, перекреслені тричі, а над ними каліграфічно: проживає на Унґарґассе 6, Відень III[7].
Час сьогодні
Місце Відень

Лиш над тим, який час вказати, я мала думати довго, бо сказати «сьогодні» видається мені неможливим, хоча «сьогодні» вимовляємо ми щодня, змушені вимовляти, але коли люди сповіщають мені, що вони на сьогодні планують — про завтра не може бути і мови — погляд мій, як це часто здається, не набуває відсутнього виразу, а навпаки, стає зосередженим від збентеження, що таким безнадійним є моє ставлення до цього «сьогодні», пройти крізь яке я можу лише в панічному страхові та шаленому поспіху, так само й писати про нього, чи то з почуттям панічного страху тільки сказати, що відбувається, — бо все, що написано про Сьогодні, без вагань треба знищити, подібно до того, як рвуть, бгають, до кінця не дописують, не відсилають справжніх листів, бо йдеться у них про сьогодні, а в жоднім Сьогодні вони вже не дійдуть.

Той, хто хоч раз написав у розпуці листа, наскрізь пройнятого благанням, щоб потім усе ж порвати його і викинути, знає найкраще, що важать оці «сьогодні». Та чи не знайомі кожному ці ледь зрозумілі записки: «Приходьте, якщо тільки можете, якщо Ви хочете, якщо я лиш вправі про це Вас просити! О п’ятій, кав’ярня Ландман!» Або телеграми: «телефонуй мені прошу негайно крп. ще сьогодні.» Або: «сьогодні це неможливо».

Бо Сьогодні — це слово, яке мають право вживати лише самогубці, для всіх інших воно не має жодного сенсу, «сьогодні» для інших є лиш означенням кожного дня, саме того, що нині; вони розуміють, що їм доведеться знову відпрацювати усі вісім годин або можна буде взяти відгул, піти куди-небудь та дещо купити, прочитати ранкову та вечірню газету, випити каву, щось забути, про щось домовитись, комусь задзвонити, одне слово — звичайний день, коли щось має відбутися, ліпше, правда, щоб не надто багато.

Однак коли я вимовляю «сьогодні», моє дихання стає переривчастим, починається аритмія, яку вже помітно на електрокардіограмі, хоча запис її не покаже, що підстава — моє Сьогодні, щораз нове, гнітюче, та мені відома причина розладу, який медики записали цим кодом тривожним, того, що передує нападу страху, що робить мене до нього вразливою, що таврує, — розладу, сьогодні суто функціонального, так вони кажуть, думають, знавці доказів. Лиш я боюся, що це саме те «сьогодні», яке мене так бентежить, надмірне, надто захопливе, і що в цьому піднесенні патологічному до останньої миті буде зі мною «сьогодні».


Якщо до єдності часу я дійшла не так випадково, як під тиском жахливого примусу, то єдністю місця завдячую одному милосердному випадку, бо не сама її віднайшла. У тій надто вже неймовірній єдності я пізнала себе, орієнтуюся в ній, о, іще як, бо місцем в цілому є Відень, і це абсолютно не дивно, хоча, властиво, місце дії — лише одна вулиця, радше, маленький відтинок Унґарґассе, і сталося це тому, що ми, усі троє, Іван, я і Маліна, тут живемо. Коли бачиш світ із району третього, коли маєш таку малу перспективу, тоді, звичайно, можеш схилитися навіть до того, щоб якось вирізнити Унґарґассе, щось про неї дізнатися, вихваляти та надавати їй певного значення. Можна було б сказати, що ця вулиця особлива, бо початок її — в досить тихім, привітнім місці поблизу Гоймаркту[8], і звідси, де я живу, можна побачити не лише Штадтпарк[9], а й грізну будівлю Великого ринку та Центральну митну управу. Ми ще поміж статечними, замкненими будинками, і лише за будинком Івана, того, що під номером 9, з двома левами з бронзи на брамі, ця вулиця стає чимраз неспокійніша та безладніша, позбавлена жодного плану, хоча й прямує до дипломатичного блоку, залишає його, однак, правобіч і не виявляє будь-якої спорідненості з цим — як його називають звично — «великопанським кварталом» Відня. Вона може стати в пригоді своїми малими кав’ярнями та великою кількістю старих ресторанів; заходимо до Старого еллера, дорогою маємо зручний гараж, автосервіс, дуже потрібну Нову аптеку, на перехресті з Нойлінґґассе[10] — тютюновий кіоск, не варто минати й добру пекарню на розі Беатріксґассе[11] та, на щастя, Мюнцґассе[12], де можемо лишити наші машини, навіть тоді, коли місця ніде вже немає. Подекуди, десь на рівні Італійського консульства та Італійського інституту культури їй не можна відмовити навіть в поважності, однак не надовго, бо щойно з’являється трамвай лінії О чи погляд падає на зловісний гараж для поштових машин, на якому дві недоладні таблиці без зайвих слів стверджують: «Цісар Франц Йозеф І. 1850» та «Канцелярія і майстерні», забуваються всі претензії цієї вулиці на якусь особливу шляхетність, натомість пригадується її давня юність, стара Гунґарґассе, на якій купці, торговці кіньми, волами та сіном, прибулі з Угорщини, мали свої шинки та заїзди, й відтоді вона простяглася, як це пишуть у всіх офіційних паперах, «чималою дугою в напрямку міста». Коли я окреслюю цю велику дугу, по якій часом іду з Реннвеґу[13], увагу мою привертають нові та нові деталі, зневажливі нововведення, магазини, що зовуться Сучасне помешкання, але для мене вони важливіші, ніж усі площі та вулиці міста, які тріумфують над нею. Не назвеш її невідомою, про неї знають, але приїжджий не потрапить сюди, бо немає на ній чогось надто примітного, тут можна лише проживати. Турист завернув би вже на рівні Шварценберґпляц[14], або що пізніше на Реннвеґ, там, де палац Бельведер[15], з яким нас об’єднує честь мати титул «Третій район», а вийти на нашу вулицю чужоземець міг би, напевно, з іншого боку, від Товариства ковзанярів, якщо б зупинився в новій кам’яній коробці, у готелі Vienna Intercontinental, та надто далеко забрів, коли подався на прохід до парку. Однак у Штадтпарку, над яким мені білий мов крейда П’єро заспівав надірваним голосом[16],


Мáліна

ми буваємо щонайбільше з десяток разів на рік, бо ж до нього від нас усього п’ять хвилин ходу; а Іван, який принципово не ходить пішки, попри мої прохання та лестощі, знає цей парк лише завдяки тому, що їздить повз нього машиною, Штадтпарк надто близько від нас, щоб подихати свіжим повітрям та погуляти з дітьми, ідемо далі, у Віденський ліс[17], на Каленберґ[18], до замків Лаксенбурґ[19] та Майєрлінґ[20], навіть до Петронелла й Карнунтума[21] в Бурґенланді. До Штадтпарку, до якого не треба їхати, ставимось стримано та безсердечно, і на мене не віє вже звідти ароматом старих казок. Деколи я помічаю ще з тугою, як розцвітає магнолія, однак не можна ж щоразу робити з цього сенсації; і якщо я, як сьогодні, знову звертаюсь до Маліни, бо нічого більше не спадає на думку, а втім, магнолії в парку, ти бачив? то він, надзвичайно ввічливий, відповість мені та кивне головою, дарма, що вислів цей про магнолії йому вже відомий.

У Відні, як не важко про це здогадатись, є красивіші вулиці, хоча вони і трапляються в інших районах, і ведеться їм, мов надто вродливим жінкам, на яких відразу кидають погляд, віддають належне їхній красі, та навіть гадки не мають мати з ними близькі стосунки. Ніхто ще не стверджував, що Унґарґассе красива, чи що його полонило, відібравши мову від подиву, перехрестя вулиці Інвалідів та Унґарґассе. То ж і я не хочу починати із того, що висловлюватиму про мою, про нашу вулицю, безпідставні твердження, я мушу шукати причину свого тісного зв’язку з Унґарґассе насамперед у самій собі, бо лиш тільки в мені вона творить дугу між номером 9 та номером 6, я повинна питати лише себе, чому повсякчас потрапляю у поле її притягання, байдуже, чи йду через Фрайунґ[22], щось купую на Ґрабені[23], неквапно плетусь до Національної бібліотеки[24], стою на площі Лобковіца[25] й думаю: тут, саме тут треба було б і жити! Або на площі Ам Гоф[26]! Навіть у часі блукань середмістям, коли я вдаю, що не хочу іти додому, коли залишаюся на годину в кав’ярні та гортаю газети, то лиш тому, що подумки вже повертаюсь додому, і коли завертаю у свій район, з боку Беатріксґассе, де я раніше жила, а чи з Гоймаркту, тут не йдеться про розлади у сприйнятті часу, хоча раптом час збігається з місцем, проте за Гоймарктом у мене піднімається тиск й водночас спадає напруга, зникає судома, що зводить мене в незнайомій місцевості, і я, хоча й прискорюю крок, врешті стаю спокійна й окрилена щастям. Я ніде не почуваю себе надійніше, ніж на цьому відтинку вулиці, вдень збігаю я догори по сходах, вночі підбігаю до брами, тримаючи ключ у руці, і знов настає благословенна та мить, коли в замку обертається ключ, відчиняється брама, відчиняються двері, і почуття, що я повертаюсь додому, яке мене сповнює в вирі руху машин та людей уже в окрузі ста, двохсот метрів, де все провіщає мені мій дім, який властиво, не є моїм, а, як звичайно, належить одному із товариств акційних, а то й банді якійсь спекулянтів, яка цей будинок відбудувала й трохи його підлатала, хоча про це я майже нічого не знаю, бо в роки, коли тут велися ремонтні роботи, я жила за десять хвилин ходи, і довго ще приголомшено, з почуттям провини оминала номер 26[27], який усе ще лишався для мене щасливим, мов той пес, що потрапив до нового господаря, але раптом зустрів старого й не знає, кому з них він має лишатися вірним. А втім, сьогодні минаю Беатріксґассе 26 так, мовби там не було ніколи нічого, майже нічого, однак ні, був колись на тім місці аромат старої доби, хоча тепер його тут уже не відчуєш.


Мої стосунки із Маліною роками складалися з прикрих зустрічей, серйозних непорозумінь та кількох безглуздих фантазій — я хочу сказати, з набагато більших непорозумінь, ніж у взаєминах з іншими. Підпорядкованою була я йому, у кожному разі, від самого початку, і давно вже мала б затямити, що він стане моєю долею, що місце Маліни зайняв Маліна ще задовго до того, як з’явився у моєму житті. Однак щось мене берегло, а може, я сама собі заощадила, що не зустрілась із ним надто рано. Це могло статися вже на трамвайній зупинці ліній Е2 та Н2, поблизу Штадтпарку, бракувало цілком небагато, щоб усе почалося. Маліна стояв там з газетою, а я вдавала, мов не бачу його, та понад краєм своєї газети стежила пильно за ним і не могла відгадати, чи справді він так занурився у читання газети, чи спостеріг, що я уважно дивлюся, вдаюсь до гіпнози, намагаюся примусити його звести очі. Я, і примусити Маліну! Я загадувала собі, якщо першим приїде Е2,то все буде добре, ради Бога, хоча б не приїхав спочатку несимпатичний Н2 або G2, який їздить лише час від часу, і потім справді над’їхав Е2, та коли я вскочила в другий вагон, Маліна зник, його не було ані в першому, ані в моєму вагоні, хоча й на зупинці він не лишився. Він міг раптом забігти на станцію залізниці міської, саме в ту мить, коли я відвернулась від нього, не міг же він розчинитися у повітрі. Я не могла цього пояснити, шукала його, виглядала, не знала причин поведінки, ні його, ні моєї, і це нуртувало в мені цілий день. Однак усе вже далеко в минулому, і немає часу про це говорити. За кілька років подібне сталося з нами знову в лекційній залі, у Мюнхені. Раптом він став біля мене, рушив потім кілька кроків вперед, крізь штовханину студентів, пошукав собі місце, поглянув назад, а я, від хвилювання близька до зомління, слухала півторагодинну доповідь «Мистецтво в епоху техніки»[28] і шукала, шукала Маліну в цьому людському тлумі, приреченому тихо сидіти та в захваті слухати. Того вечора я зрозуміла нарешті, що не хочу мати нічого спільного ані з мистецтвом, ані з технікою, ні з цією епохою, що навряд чи хотіла б займатись мотивами, темами та проблемами, які публічно тут розглядали, і того вечора я зрозуміла, що жадаю лиш Маліни, і все, що я хочу пізнати, має прийти від нього. На закінчення я разом з іншими аплодувала із запалом, двоє людей із Мюнхена зайнялися мною й допомагали вийти із зали, один тримав попід руку, другий переконував із розумним виглядом, інші хотіли розпочати розмову, а я дивилась лише на Маліну, котрий теж намагався дістатись до виходу, хоч дуже повільно, і я змогла наздогнати його і вчинити щось неймовірне: я штовхнула його, так, наче хтось підштовхнув мене, наче на нього я падаю, і справді, я впала на нього. Тепер він не міг мене не помітити, хоча я не певна, чи справді він бачив мене, натомість саме тоді я вперше почула, який в нього голос, спокійний, коректний, рівний: вибачте.

Я не знайшла на це відповіді, бо ще ніколи ніхто до мене так не звертався, і не була переконана, чи просить він у мене пробачення, чи вибачає сам, сльози так швидко навернулись мені на очі, що я не змогла слідкувати за ним, і, щоб ніхто не помітив, я дивилась додолу, вийняла з сумочки носову хустинку й пошепки мовила, що хтось мені наступив на ногу. Коли я знову підвела погляд, Маліна вже загубився у натовпі.

У Відні я більше його не шукала, в моїй уяві він був за кордоном, і в безнадії я все ходила вниз до Штадтпарку, бо машини тоді ще не мала. Одного ранку я дещо дізналась про нього з газети, хоча в повідомленні йшлося цілком не про нього, а, головне, про похорон Марії Маліни, найпомпезніший та на більший із тих, які тільки могли влаштувати віденці, добровільно і, звичайно, лише задля самої акторки. У скорботній процесії брав тоді участь і брат Марії, дуже талановитий, молодий, відомий письменник (справді відомим він ще не був, це журналісти допомогли йому швидко здобути одноденної слави). Бо Марії Маліні у той час, коли міністри та управителі, критики та гімназисти з ґальорки в нескінченній похоронній процесії прямували до Центрального цвинтаря, не потрібен був брат, який написав лиш одну, нікому не знану книжку, і взагалі був «ніхто». Ті три означення «молодий, талановитий, відомий» — вимагав його гардероб цього дня всенародного трауру.


Про цей третій контакт із ним через газету, який був мало приємним і знову мав однобокий характер, ми ніколи не говорили, так, ніби його він зовсім не стосувався, особливо мене. Бо в тім втраченім часі, коли ми ще не могли запитати один в одного імені, а тим паче, розповісти щось про своє життя, я називала його для себе «Євгеній», бо «Принц Євгеній[29], шляхетний лицар» — це була моя перша пісня, яку я мусила вивчити, і водночас перше чоловіче ім’я; воно відразу мені сподобалось, як і назва міста «Белґрад», екзотичність й значущість якого розвіялися лише тоді, коли з’ясувалося, що Маліна не з Белґраду, а всього-на-всього, як і я, з-під кордону із Югославією, і не раз, як колись, ми говоримо ще один одному щось словенською чи по-венедськи: Jaz in ti. In ti in jaz[30]. А взагалі ми не маємо абсолютно потреби говорити про наші минулі хороші дні, бо дні стають усе кращими, і я зі сміхом згадую ті часи, коли злостилась на Маліну, що так довго давав мені марнувати час з іншими та на інше, за що я засудила його на вигнання з Белґраду, позбавила імені, ще й вигадувала таємничі історії — часами був він авантюристом, або філістером чи шпигуном, а коли я була у кращому гуморі, забирала його з дійсності й оселяла в казки та легенди, називала його Флорізелем[31], Дроздобородом[32], але найбільше любила його перевтілювати в образ святого Юрія, який убив змія, щоб міг з'явитися Клаґенфурт[33], на тому великому багновищі, де не росло нічого, щоб могло там постати моє перше місто; і ось, після стількох пустих ігор я, зовсім знічена, повернулася у зневірі туди, до єдино слушної думки, що Маліна справді у Відні, і що я в цьому місті, де мала стільки можливостей, щоб зустріти його, та постійно з ним розминалась. Я навіть висловлювалась щодо Маліни, коли йшла розмова про нього, хоч траплялося це не часто. Є ще один гидкий спогад, хоч сьогодні він не завдає мені жодного болю: я мала потребу вдавати, ніби теж з ним знайома, ніби знаю дещо про нього, і жартувала, як і всі інші, коли звучала комічна й ница історія про стосунки Маліни з пані Йордан. Сьогодні я знаю, що Маліна з пані Йордан ніколи нічого «не мав», як це тут називають, що й Мартін Раннер не мав із нею жодних таємних зустрічей на Кобенцлі, вона ж бо його сестра, та головне, що Маліну неможливо собі уявити в стосунках з жінками іншими. Можливо, Маліна знав жінок і до мене, він знає чимало людей, отже й жінок, але це не має жодного значення відтоді, як живемо ми разом; щось подібне мені не спадає на думку, бо всі підозри мої та тривоги, пов’язані з Маліною, розвіялись перед його здивуванням. Окрім того, молода пані Йордан не була ніколи тією жінкою, про яку довго ходили плітки, ніби їй належить відомий вислів «Я займаюся політикою потойбічності». Сказала вона це в момент, коли асистент її чоловіка зненацька застав її на колінах за шуруванням підлоги, і вона дала йому зрозуміти своє презирство до власного чоловіка. Усе це було інакше, це зовсім інша історія, це може бути колись спростоване. Із постатей, витворених обмовою, з’являться постаті справжні, розкріпачені та величні, такі, яким нині для мене став Маліна, він більше не витвір пересудів, а сидить обіч мене невимушено або поряд зі мною йде містом. Для інших уточнень час іще не настав; це буде згодом. Не сьогодні.

Я питаю себе відтоді, як між нами усе так склалося, як же воно насправді, що ми одне для одного важимо, я і Маліна, коли ми такі несхожі, настільки різні, і це — не питання статі або характеру, стійкості його екзистенції та хисткості в мене. Маліна, звісно, не провадив ніколи життя конвульсивного, як я це робила, він ніколи не марнував часу на всілякі дурниці, на пусті телефонні розмови, ніколи не боявся невідомо чого, ніколи не потрапляв у халепу, і поготів не простоював перед дзеркалом по півгодини, не витріщався на себе, щоб потім мчати кудись, завжди запізнюючись, бурмочучи вибачення, ніяковіючи при запитаннях та відповідях. Мені здається, що й сьогодні ми маємо мало спільного, один терпить іншого, подивляє йому, але мій подив — допитливий (чи може Маліна взагалі дивуватися? я вірю в це щораз менше), а неспокійно мені від того, що моя присутність ніколи його не бентежить, бо він сприймає її, коли цього хоче, і не сприймає, коли немає чого сказати, так, ніби ми постійно не ходимо один перед одним в квартирі, ніби в усіх повсякденних діях один одного не помічаємо і не чуємо. Мені здається тоді, його спокій випливає і того, що моє Я для нього надто мізерне і надто знайоме, так, ніби він викинув мене із себе, непотріб, зайву людську істоту, так, ніби я походжу тільки з його ребра й була йому завжди непотрібна, хоч водночас я для нього — якась невідворотна темна історія, яка супроводжує його власну історію, хоче її доповнити, яку він, однак, відділяє та відмежовує від своєї ясної історії. Ось чому я повинна щось із ним з’ясувати, найперше я мушу й можу саму себе перед ним з’ясувати. Він не має нічого з’ясовувати, ні, він ні. Роблю порядки в передпокої, хочу бути поблизу дверей, бо він зараз прийде, ключ повертається в дверях, я відступаю на кілька кроків, щоб він не спіткнувся об мене, він замикає двері на ключ, і ми в один голос привітно мовимо: добрий вечір. Я іду із ним коридором і ще щось кажу:

Я мушу це розповісти. Розповідатиму. Нічого вже не завадить моєму споминові.

Так, каже Маліна без здивування. Іду до вітальні, а він далі, до кінця коридору, бо його кімната — остання.

Я мушу і буду, промовляю до себе вголос, бо якщо Маліна не питає і не хоче більше нічого знати, отже, так має бути. Можу бути спокійна.

Якщо, однак, спомин мій мав би осягнути тільки звичайні спогади, те, що відійшло у минуле, стало прожитим, відкинутим, то мені ще далеко, дуже далеко до потаємного спомину, якому вже більше нічого не зможе завадити.

Та й що могло б мені перешкодити, якщо, скажімо, мова йтиме про місто, в якому я народилася, без конечності розуміння того, чому саме там, а не деінде, однак чи маю я це пригадувати? Туристичне агентство дає лише основну інформацію, але те, те інше не входить у його компетентність. Я теж не завжди компетентна, хоч мала дізнатися ще в тамтешній школі, де поєдналися «чоловіча відвага й жіноча вірність»[34], та де, як мовиться в нашому гімні, виблискує «крижане верхогір’я Ґлокнера[35]». Найвизначніший син нашого міста, Томас Кошат[36], присутність якого засвідчує вулиця Томаса Кошата, написав музику до відомої пісні: «Забутий, забутий, забутий я тут»; у школі імені Бісмарка я мусила ще раз вчити таблицю множення, яку перед тим вже знала; на заняття з релігії я ходила до школи бенедиктинів, хоча потім і не була конфірмована; завжди пополудні, разом із дівчинкою з іншого класу, бо решта, католики, мали заняття з релігії зранку, і тому в цей час я завжди була вільна; молодий вікарій, ходили чутки, нібито мав прострілену голову, старий декан був суворим, вусатим та вважав запитання за вияв ознак інфантильності. Брама гімназії урсулінок зачинена вже на ключ, я намагалась даремно ще раз до неї ввійти. Може, я й не отримала в кафе Музіль шматка торта після вступного іспиту, хоча дуже хотіла отримати, і бачу себе, як їм його малою виделкою. Може, отримала я той торт на кілька років пізніше. На початку алеї вздовж берега Вьортерзеє[37], недалеко від пристані для пароплавів, мене вперше поцілував чоловік, проте я не бачу більше обличчя, яке схиляється наді мною, та й ім’я того незнайомця зникло вже в мулі озера, я пам'ятаю лиш щось про продуктові картки, які віддала чужинцеві, проте він більше не повернувся наступного дня на пристань, бо його запросила найвродливіша в місті жінка, яка у великому капелюсі походжала по Вінерґассе[38] й насправді звалася Ванда; одного разу я йшла за нею аж до Вааґплац[39], не маючи ні капелюха, ані парфумів, тим паче тієї ходи, яка притаманна тридцятип’ятилітній жінці. Незнайомий, можливо, був утікач, або ж хотів поміняти картки на сигарети, щоб курити їх з тією високою жінкою надзвичайної вроди, однак тоді, як це справді сталося, мені було дев’ятнадцять, а не всього лиш шість, коли на плечах я носила ранець. Зйомка крупного плану зберегла невеликий місток через Ґлан[40], однак не берег озера ввечері, а лиш залитий полуденним сонцем міст та двох малих хлопців на ньому, що теж мали ранці на плечах, а старший від мене щонайменше на років зо два, гукав: Гей, там, іди-но сюди, я щось тобі дам! Ті слова я не можу забути, як і обличчя хлопця, цей важливий для мене перший окрик, мою першу непогамовну радість; я зупиняюся, далі — вагання та перший крок по тому мосту назустріч до іншого, і відразу ж — ляпас твердої руки по обличчю: На тобі, ось ти і маєш! То був перший удар в обличчя, і я усвідомила вперше, наскільки глибоке вдоволення може відчути інший, той, хто б’є. Перше пізнання болю. Стискаючи руки на ременях ранця, без плачу, розміреним кроком той, ким колись була я, дріботів зі школи дорогою в напрямку дому, не рахуючи більше штахети паркану вздовж вулиці, той, хто вперше зіткнувся з людьми, часом все-таки знаєш, коли це все почалося, як і де, і якими сльозами слід було б плакати.

Сталося це на мосту через Ґлан. Не на алеї над озером.

Якщо деякі люди з’явились на світ в такі дні, як наприклад, 1 липня, коли народилось відразу четверо славнозвісних осіб, або 5-го травня[41], коли ціла юрма реформаторів світу та геніїв видавала свій перший лемент, я ніколи не могла відшукати, хто вчинив таку необачність, розпочати своє життя саме в день, який став першим для мене. Я позбавлена втіхи від усвідомлення, що потрапила під ту саму зірку, що й Олександр Великий, Ляйбніц, Ґалілео Ґалілей, а чи, може, Карл Маркс, і навіть під час переїзду з Нью-Йорку на кораблі «Роттердам» до Європи, де висів список днів народження усіх пасажирів, які мали відзначити впродовж того рейсу, в день, коли надійшла моя черга, я отримала від капітана всього лиш вітальну листівку, складену віялом, яку просунули попід двері, а я до самого обіду все ще плекала надію, що серед сотень усіх пасажирів, як це було в попередні дні, знайдеться кілька таких, хто отримає в подарунок того ж дня на стіл торт, і кого привітають зненацька співом «Happy birthday to you[42]». Однак з’ясувалось, що я — єдина, даремно я озиралася по всій залі, ні, більше нікого, тоді я швидко розрізала торт, похапцем розділила його серед голландців за трьома сусідніми столиками, говорила, пила й говорила, що не терплю хитавиці на морі, що цілу ніч не могла заснути, а потім побігла в каюту й замкнулася в ній на ключ. Не було це ані на мості через Ґлан, ані на тій алеї над озером, ані тієї ночі в Атлантиці. Тільки пливла я, сп’яніла, крізь оту ніч назустріч своїй непроглядній ночі.

Лише згодом спало мені на думку, що того дня, який мене тоді ще цікавив, хтось, принаймні, помер. Із ризиком втрутитись у сферу банальної астрології, я уявляю собі зв’язки сил високо в небі над нами так, як захочу, бо жодна наука не може за мною встежити й дати мені по руках, я пов’язую свій початок із певним кінцем, бо чому не може хтось розпочати свого життя, коли згасне дух іншого, але імені цього чоловіка я називати не буду[43], — важливіше, що мені відразу пригадалось кіно неподалік Кертнеррінґу[44], у якому я протягом двох годин, занурена в барви та цілковитий морок, уперше в житті споглядала Венецію, весла вдаряли об хвилі, за вогнями пливла по воді якась музика, і її та-тім, та-там захопило мене за собою, аж туди, до фігур і їх відображень, до їх танцювальних па. Так потрапила я до Венеції, яку не побачу ніколи, було це у Відні одного зимового дня, дзвінкого, з пронизливим вітром. Цю музику чула я часто пізніше, в імпровізаціях, у варіаціях, але так, як тоді, так повно, для мене вона ніколи вже не звучала, одного разу почула її випадково в сусідній кімнаті, де її шматувало багатоголосся дискусії про занепад монархії, прийдешнє соціалізму, хтось розпочав кричати, бо хтось інший виступив проти екзистенціалізму, а може, структуралізму, і мій слух упіймав із зусиллям іще один такт, та музика вже потонула в гаморі, а я занурилась в себе, бо не хотіла більше нічого чути. Я часто не хочу нічого чути, не можу нічого бачити. Як не могла дивитися на коня, що вмирав, бо зірвався зі скелі неподалік Гермаґора[45], я пройшла кілометри в пошуках допомоги, однак лишила його з пастушком, який також не міг нічого вчинити, або як не могла я слухати Великої меси Моцарта, чи стрілянини в селі під час карнавалу.


Я не хочу розповідати, усе мені заважає у спогадах[46]. До кімнати заходить Маліна, шукає напівпорожню пляшку, дає мені склянку віскі, наливає собі та каже: Це все ще заважає тобі. Усе ще. Однак заважає тобі інший спогад.


«Я НАМАГАЛАСЯ ЗОБРАЗИТИ ГЕНІЙ ЛЮБОВІ…» | Мáліна | Розділ перший Щаслива з Іваном