1

Захарко не повірив очам. Старий Захарко, який на своєму віку набачився-надивився всього на світі, раптом зумівся, аж його тонка шия (жодна сорочка в комірі не облягає її щільненько) витяглася в нитку, ось-ось перерветься: сниться йому чи привиджується?

Ні, він ждав цього дива, можна сказати, жив ним не день і не два, та коли газова плитка-таганок тихенько зашипіла, ніби в ній озвалася жива душа, коли підніс до конфорки запаленого сірника і над нею пихнуло полум’я – зацвіло, мов синя лілея, – Захарко і тоді ще не вірив своїм очам.

Дрібно, наче спросоння, кліпав лисими повіками й не дихав. Нарешті не втерпів, лапнув пучками полум’я і лиш тоді, як воно лизнуло по живому, Захарко стиха заусміхався.

– Чорти… От чорти… – сказав сам собі.

«Чорти» – двоє бравих парубків-чубанів – весело світили молодими зубами, – видно, теж тішилися цій чудасії, хоча вона й не була для них несподіванкою: була-бо ділом їхніх рук. Діло їхнє, а ідея таки Захаркова.

Той черв’ячок ворухнувся в ньому ще тоді, як дізнався, що коло їхнього села прокладатимуть газопровід – вестимуть його десь далеко, до великих міст, а в їхню Вигоду, звісно ж, не завернуть, бо хоч і називається їхнє сільце так «вигідно», вигоди з нього небагато; ходили навіть чутки, що згодом село знесуть. Ну, чутки чутками, а коли майже попід самісіньким Захарковим городом прорили траншею й поклали труби, «черв’ячок» ожив і вже не давав спокою.

Утім, Захарко не поспішав, здогадувався, що зробити це – не пальцем кивнути, до того ж він був із тих людей, що вже обпеклися на молоці, то тепер студили й на холодну воду. Давно зрозумів, що народився не в сорочці (життя трохи пом’яло Захарка), але хоч би якою лукавою була доля, рано чи пізно вона кожному дарує свій шанс. Тільки треба обачно ним скористатися, тим шансом, а йому якраз у цьому й не щастило. Чи то вже вродився чоловік таким безталанним, чи такі лихі люди траплялися на його шляху, а от за що не візьметься – жди дурної пригоди.

Гай-гай, якби Захаркові щастя бодай на ніготь, то де б він і був зараз! Тільки ж воно, те щастячко, ніби навмисне, те й робило, що кружляло довкола Захарка, крильцем його лоскотало, а до рук не давалося. Часто лоскотало.

Хто б тепер міг подумати, що отам по війні він знімав кіно? І яке кіно – про Тараса Бульбу! І з ким знімав? Із самим Омеляном Райченком – знаменитим режисером, якого і досі часом згадують у газетах, хоч його давно вже на світі немає. А Захарко є, так хіба ж хто згадає? Жди.

Трапився був йому шанс, ох і трапився. Усміхнулася доля, пальчиком поманила, а там узяла і повернулася заднім місцем. Як?

Той знакомитий Райченко хоча й гримів на весь Київ і далі, а родом був із того ж таки села, що й Захарко. Одного разу приїхав він до своїх земляків з новим фільмом про колгоспне життя, приїхав з артистами, як і годиться на звіт, напхалось до клубу повно людей, тих, що знали Райченка ще з отакенького, і тих, хто вже од старших чував, що «воно колись бігало шмаркате й зачухане, “ри” не вимовляло», а кіно те крутив не хто інший, як сам Захарко, – він тоді працював кіномеханіком.

Ну, подивились кіно (стрічка, пам’ятає Захарко, жодного разу не обірвалася), виступив Райченко, який, усім на диво, так і не навчився вимовляти «ри», поговорили артисти, люди посміялися, поплескали в долоні, а після всього голова колгоспу запросив дорогих гостей повечеряти, бо самими оплесками ситий не будеш. Про Захарка голова, звісно, забув, однак тут сам Райченко спохопився; до того він заходив у кінобудку, розпитував, що та як, чи не вередує апаратура, чи добрий звук. І тепер, спасибі, згадав:

– А де ж наш командий?

– Хто? – не второпав голова.

– Кіномеханік Ско’обагатько. – Райченко мав добру пам’ять на прізвища.

– А-а-а… Зараз. Негайно покличте Скоробагатька.

Отак Захарко опинився за одним столом з видатним режисером, який зовні начебто й не мав нічого видатного (пізніше Захарко дізнався, що так часто буває з великими людьми): щупленький, миршавий, конопляне волоссячко кучерявиться лише на потилиці; зате вже як починав говорити, то, незважаючи на ґандж у вимові, видно було, що породи він непростої. Меткий, нервовий – не чоловік, а вихор. Що йому та гаркавість, як у нього і руки говорять, і очі, й брови. Роззявлять усі роти та й слухають не наслухаються. А викине вперед руку – дай-но йому ще шпагу – точнісінький тобі Суворов.

Захарко не зводив з нього очей, ловив кожне слово й мотав на вус, і здавалося, поклич його Райченко зараз у пекло, він піде не задумуючись, піде як солдат за полководцем – не з примусу, а з любові. От який то був чоловік, цей Райченко. Уже десь після чарочки-другої Захарко осмілів і завів із ним балачку, говорив, яка то велика сила – кіно, скільки здоров’я та нервів віддає йому і він, Захарко, бо треба ж і вибити в районі путню картину, і привезти її, незважаючи на бездоріжжя, і запустити мотора, бо електрики в них ще немає, а воно ж усе ламається, рветься, горить, як на вогні. І всі претензії до нього одного – до Захарка.

Райченко слухав уважно, питав, перепитував, співчутливо хитав маленькою, як кулачок, голівкою, а потім зненацька заявив, що саме такого енергійного чоловіка, як Захарко, йому по заріз треба на кіностудію, ось тобі телефон, адреса, приїжджай до Києва, беру тебе своїм асистентом з реквізиту.

Захарко ще не допетрав, що воно й куди, однак ті слова солодко залоскотали в грудях; він же пішов би за Райченком і в огонь, а тут тобі маєш – асистент! – слово, яке Захарко зустрічав у титрах до кожного фільму.

– Не жонатий? – спитав Райченко.

– Ні, – чомусь почервонів Захарко.

– Тим к’аще. П’иїжджай. А там і оженимо, з таким ойлом це не п’облема, – весело пообіцяв Райченко, хоч на орла Захарко скидався так само, як і його знаменитий земляк; про таких кажуть: груди моряка, а спина хрущика. Та, може, якраз через це і взяв його під своє крило Райченко. Тільки не судилося Захаркові довго грітися під тим крилом.

Уже мав і гуртожиток у Києві на Шулявці, і в роботу втягнувся (те дістань, те вибий, там хитрощами, а там силою – тут голова в Захарка варила), а якщо десь на нього дивилися косо, то досить було одного Райченкового дзвінка, як до Захарка вже посміхалися. Уже йому й підвищення по службі обіцяли, і квартира була на підході, і хтозна, де і ким тепер був би Захарко, якби не ота пригода. Страшно подумати, як дрібна абищиця може перевернути всеньке життя.

Знімали фільм про Тараса Бульбу, а Райченко був таким чоловіком, що йому подавай тільки справжнє: якщо вже шабля в отамана, то це таки має бути стародавня козацька шаблюка, а не клепана цяцька. Найбільша сила, хлопці, – реалізм! Одне слово, загорівся він позичити в історичному музеї коштовну шабельку для Бульби, зброю, яка, за багатьма версіями істориків, належала чи не самому гетьманові Хмельницькому, ніяка іржа її не торкнулася, не пощербив нещадний до всього час. Нагледів ту шаблю знаменитий режисер у музеї – і загорівся, а коли Райченкові чогось забагнеться, то вже не відступиться. Тільки ж виконувати ті забаганки мусив Захарко. Ні, головне, певна річ, зробив Райченко: дзвонив, переконував, просив, умовляв, лаявся, з його волі офіційні папери до різних інстанцій підписував сам директор кіностудії, він же і гарантійного листа завірив печаткою, однак як дійшло до діла, то таки асистент з реквізиту Захарій Скоробагатько отримував той скарб із рук директора музею.

Сивий чоловік з жовтим, як диня, обличчям побожно простягнув Захаркові чорний шкіряний футляр, вимощений оксамитом, у якому тьмяно відсвічувала шабля, і на її руків’ї горіли смарагди, наче зелені котячі очі в пітьмі.

– Не розумію, – стогнав директор музею як від зубного болю. – Можна ж замовити копію. Нині такі можливості… Не відрізниш.

– Райченко найдужче боїться підробок, – сказав Захарко не раз чуті слова. – Він не терпить фальші.

– Та воно то так, – кректав директор. – Але ж нині такі можливості… Можна зробити що хоч.

– Не переживайте. Ми виготовимо муляж чи, як ви кажете, копію. Ваш експонат зніматимуть лише крупним планом на поясі в Бульби, а в бою махатимуть муляжем. Про це вже домовлено, – заспокоїв його Захарко і нігтем провів по шаблі.

– Ви, даруйте, хоч уявляєте, яка це… цінність?

– У гарантійному листі все вказано, – незворушно нагадав Захарко.

– До біса гарантійний лист! – скривився директор, і його жовте лице посіріло. – Цій реліквії немає ціни, розумієте? Отже, й ніяких гарантій не може бути, все це формальності. Якщо ми втратимо шаблю, то не купимо її ні за які мільйони, – це ви розумієте? Вона єдина у світі. Є-ди-на!

Захаркові не сподобалося, що на нього підвищили голос, він хотів навіть розтлумачити, що це не музей робить честь Райченкові, а навпаки, адже Райченкові фільми дивиться увесь світ; отже, мільйони людей милуватимуться музейною шабелькою, про що директорові й не снилося, отож хай скаже «спасибі». Проте глянув на страдницьке обличчя сивого чоловіка і стримався.

– Я прошу… – сказав той. – Я вас особисто прошу… Це гордість нашого музею. Та й не тільки… Розумієте?

– Розумію, – кивнув Захарко і дав розписку, що він, Захарій Скоробагатько, такого-то числа одержав від музею такий-то експонат згідно з угодою…

Він ще не знав, що власноруч підписує собі вирок.