home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



5

— Слухай мене уважно, — наказав Каспар. — Пообіцяй, що не будеш задавати запитань, аж доки я закінчу розповідь.

— Добре, але я можу забути, що хотіла спитати.

— Це не страшно. То слухай! Спитай нині кого-небудь, навіть освічену людину, що вона знає про Каспара Гаузера, — людина лише здвигне плечима. А був час, коли моє ім’я гриміло по всій Європі й багато поетів присвятило мені вірші. Моя історія дуже сумна, але я не хочу приховувати її від тебе. У мене дитячий вигляд, але насправді я дуже старий. Таке трапляється з тими, хто мав нещасливе дитинство. Я не знаю своїх батьків, кажуть, то були дуже знатні особи, інакше, чого б мене ховали в підземеллі? Я нічого не пам’ятаю, бо опинився там ще немовлям. Мене хтось годував, купав, доки я не міг цього робити сам. Я певний, що то був чоловік, бо інакше я відчув би хоч натяк на материнську ласку. Жінка не втримається і приголубить дитину. Найперше моє враження — світло. Вогник свічки — це єдине світло, яке я бачив упродовж багатьох років. Коли той чоловік, лице якого було в масці, приходив, з’являлося світло, а коли він ішов, я залишався у темряві.

Не думай, що я плакав чи боявся. Я знав, що нічого не зміню. Єдиною моєю забавкою була дерев’яна ложка: я заривав її в солому, а потім шукав. Ніщо мене не хвилювало, бо я не знав іншого життя. Стіни підземелля не пропускали ні світла, ні звуку, ні часу. Людської мови я не чув і не вмів розмовляти. Але я співав — сидів і розгойдувався, співаючи як пташка. Були в мене якісь сни, але жодного я не пам’ятаю, бо прокидався раптово, наче від удару, дуже переляканий. Я, мабуть, забагато розповідаю про свої відчуття…

Я вже був величеньким хлопцем, коли мене випустили звідти і я вперше побачив людей без масок. Кілька років мене показували наче якусь дивовижу. Дивно, як я не осліп від сонця і не збожеволів, побачивши світ без стін. Мною опікувалися лікарі, вчителі. Деяких я навіть полюбив. Вони навчили мене одягатися, розмовляти, писати й читати. Але найголовнішого мене не навчили: бути людиною, тобто таким, як усі. Я сам трохи винен, бо не прагнув поріднитися з людьми. З мене не можна було зліпити нікого, окрім хлопця, що був у підземеллі. Запізно.

А потім мене убили. Хтозна-чому. Я ж однак не пам’ятав, звідки взявся і хто мої батьки. Ставши вільним, я обрав собі життя без людей: серед звірів і птахів. Намагаюся захищати й пізнавати тих, кого люблю. Усе інше не має значення. А тепер можеш запитувати!

— Я не хочу, — глухо відказала Доня і сльози закапали їй з очей.

— Якби ти знала! — вигукнув Каспар, притискаючи руки до серця. — Який я щасливий, що стрівся з тобою! Ти перша людина, яка мені поспівчувала! Може, я більше не бачитиму снів про оте кляте підземелля.

— Хочеш, будемо разом пильнувати Єдинорога?


предыдущая глава | Втеча звірів або новий бестіарій | РОЗДІЛ ДРУГИЙ