home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4

Доня роздивлялася книжку, а за вікном падав дощ. Такий рясний і дзвінкий, що вона не чула шелесту сторінок. Шкода, що малюнки були некольорові. Тоді б ця книжка взагалі не мала ціни.

… Ось білий кінь поклав голову на плече дівчині в довгій сукні, але чомусь у того коня ріг на лобі.

Він коневі, правда, пасує.

… А далі птах, схожий на обскубану курку, роззявив дзьоба; біля його ніг лежить голий чоловік — напевно, вбитий. І кругом полум’я.

… Далі ще страшніше: слон топче людей і вже заніс ногу над маленькою дитинкою.

… Пси напали на ведмедя: власне, не пси, а безліч маленьких песиків.

… Олень зі стрілою в боці їсть траву.

… Лев несе в зубах дитину, а за ним біжить, простягаючи руки, жінка.

Ось які вони, звірі… Доні стало аж трохи лячно. Добре, що мама в хаті. Та однак хотілось би прочитати цю книгу.

Тато не вміє, мама теж. Колись Доня вважала, що у всіх людей є одна мова, а отже, можна прочитати будь-яку книжку. Той дідусь, що жив тут раніше, певно умів читати по-ненашому. Тепер доведеться когось шукати, хто ще не вмер і знає мову, якою вона написана.

А ще був такий малюнок: хлопець у довгій сорочці грає на сопілці. Кругом стоять звірі: олені, овечки, леви. Цікаво, якби Доня мала таку сопілку, чи зібрались би звірі її послухати?

Дощ перестав. Мама прокинулась:

— Тобі ж темно читати!

— Я не читаю, — відрізала Доня. — Цю книжку ніхто не вчитає.

І спересердя відклала книжку, хоч там ще було багато малюнків.

— То взуй чобітки і виглянь, чи не йде тато.

— Як ти гадаєш, мамо, він добрий?

— Хто, тато?

— Ні, отой хлопчик з дзеркалом, Каспар…

— То ти вже знаєш, як його звати?

— Я? — здивувалася Доня. — То мені так здається, ніби хтось на вухо шепнув: «Каспар».

— Дивина… Знаєш, у нього й справді добре лице, тільки трохи сумне. Але це лише підставка для дзеркала. Хоча, може бути, колись жив такий хлопчик.

— Він і зараз живе!

— Але це дуже давня річ і має щонайменше сто років!

— Ні, мамо, він собі живе і живе. Може, зараз сидить за хатою і труситься, бо змок під дощем. Давай його покличемо?

— Не вигадуй! Треба реально дивитися на світ.

— Як-як?

— Реально! Тобто знати, що статуетки не оживають.

— Але в казках оживають!

Доня рішуче підійшла до порога, взула гумові чобітки.

— Якщо його там нема, не будеш плакати? — поцікавилась мама.

— Я не маленька!

Доня вийшла з хати й побачила, що сонце ясно світить, а хмари поволі мандрують собі геть. І дихати стало легко. Каспар, мокрий як хлющ, стояв за хатою і обсушувався на сонці.

— Ходи до хати, бо застудишся!

Каспар похитав головою:

— Дякую, але я обсохну й так.

— Ти боїшся?

— Ні. Не хочу злякати твою маму.

— Чому злякати? Моя мама смілива.

— Якщо я прийду до тебе в хату, увесь світ тоді втратить лад. Люди тисячі років намагалися зробити його простішим. їм так легше. Ти теж злякалася б, якби була доросла.

— Мама подумає, що ти їй снишся.

— Не турбуйся за мене: я вмію давати собі раду, та й між чотирьох стін почуваюся кепсько. Колись я розповім тобі історію свого життя, тоді ти мене зрозумієш. А зараз не заважай, будь ласка.

— А що ти робиш?

— Пильную Єдинорога.

— А-а…

— Доню! — загукала мама.

— Тікай швидше звідси! — просичав Каспар.

І Доня втекла, забувши закрити рота.


предыдущая глава | Втеча звірів або новий бестіарій | cледующая глава