home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3

На березі було багато звірів, так багато, що Ладі хотілося заховатись. Кожного звіра було по одному чи по два. Осторонь стояли несміливі безхатні коти-пси, старий кінь з облізлою гривою, бездомна коза з одним вухом…

Дівчинка вирішила приєднатися до них зі своїм товариством.

Тут було стільки дивовижних звірів, про деяких з них люди вже зовсім забули… Ось білий Олень зі сліпучими золотими рогами; Мамонт, схожий на чорну гору; гігантська Черепаха з головою, як у змії; Журавлі з яскравими віночками на голівках; Чорний Лелека… Триголовий Дракон жовто-зеленого кольору раз у раз випускав з пащек полум’я, тому стояв окремо від усіх. Були ще птахи незвичайної краси, деякі схожі на метеликів. Втім, і метеликів тут не бракувало. Та чи можна було всіх перелічити!

Звірі терпляче чекали часу, коли можна буде сідати на Корабель. То тут, то там чулися зітхання, тихе ревіння, щебет, уривки розмов.

— Ну, ось і все, — подумала Лада. — Зараз виголосять промову, заграє музика, і те, ради чого я стільки намандрувалась, закінчиться…

Та наступної миті їй стало соромно: вона зустрілася поглядом з очима Лева, повними смутку.

— А, може, нас не візьмуть? — сказав рудий Герцик. — Один Мамонт півкорабля займе.

— А ми під лавками заховаємось! — відповіла Міка.

Звірі загомоніли, даючи комусь дорогу. То йшли Каспар і Єдиноріг. За ними летіли Сова й Папуга Алегорія. Каспар ніс товсту Книгу, а Єдиноріг ішов так.

Вони зійшли на горбок з величезною сосною. Каспар розкрив Книгу і прочитав:

— Врешті-решт, усі інші живі істоти, ніким не зрозумілі, покинуть свою одвічну домівку. Вони збудують ковчег і відпливуть на ньому туди, звідки нема вороття.

Голос його зірвався на останньому слові.

Настала тиша. Сова сіла на плече сивоголового Каспара. Єдиноріг сказав:

— Там теж буде сонце.

І на плече йому сіла Папуга Алегорія.

— Буде багато їжі і чистої джерельної води.

Усі подивилися вгору. Сонце золотом розтікалося по бездонному небі.

— Пора, — сказали звірі, птахи й комахи — ті, що були давно, і ще недавно були.

Тепер уже ніхто не побачить, як на кінчиках золотих рогів Оленя повисне сонце, як Єдиноріг спочиває під кущем шипшини, як Левеня пильнує першу здобич, як блищить роса на пір’ї Райського Птаха,' як Дракон лишає сліди на піску. Не почують гудіння Хруща на квітучій вишні, співу Сирени на Дністрі, обережних кроків Дикого Лісового Коника. За ними покинуть Землю-матір і інші.

… Звірі пішли до Моря, грузнучи в піску. Заграла музика, дивовижно гарна й сумна. Скраєчку дороги стояв русявий юнак у білій одежі й грав на сопілці. Звірі зупинились і прослухали пісню до кінця.

Уже перші звірі сідали у човен і відпливали до Корабля з блакитними вітрилами.

Уже відпливли Мамонт і Дракон, багато інших звірів, а сонце непорушно стояло в небі, наче хтось його попросив.

Коти-пси почали хвилюватися, чи про них не забули, адже на світі повно безхатніх котів, собак, кіз та коней, що вже не годні працювати, але ще хочуть трохи пожити. Лада вирішила за них попросити! Вона вже майже пробралася до Каспара, але тут на неї війнуло смородом фарби і щось колюче дряпнуло в бік:

— Я — Небесний Звір Осмомисл! Мені теж треба на Корабель!

— Та ти ж лис! — обурився Каспар.

— Я — Небесний Звір Осмомисл! — вперся фарбований лис. — Єдиний у світі!

— Не квапся, братику, — мовила Папуга Алегорія. — Я он теж не попливу цього разу. Трохи змінимо казку, щоб тебе ще більше полюбили діти.

А Сова сказала:

— Я теж залишаюсь і не дозволю, щоб з тебе сміялися, хоч ти й хитрун.

Справу якось залагодили. Тоді Лада насмілилась підійти ближче:

— А безхатніх котів-псів, козу й коня візьмете матросами на Корабель?

— Команді давно час бути на кораблі, — сказав Єдиноріг.

І дівчинка побігла до своїх товаришів. Збоку стояв Фелікс з Павуком Альфредом, ба навіть з двома павуками.

— А ви чому не йдете до Каспара?

— Ми залишаємось. Якщо можна Зимовий дім перетворити на дерево, то чому б дерево не перетворити на Зимовий дім? Та й треба відсвяткувати Альфредове весілля.

— О, я дуже рада! — засміялася дівчинка. — Зустрінемось потім.

Коти-пси були вже у човні. Поважно сиділи, чекаючи відплиття.

— Може, я підшукала б вам господарів?

— Ми не потребуємо господарів, — відказав Марс, з якого вона так і не встигла позбирати реп’яхи. — Ми для цього надто старі. А ти візьми до себе Графа. Люди люблять бавитися з цуциками і котиками, а потім кидають їх напризволяще…

Доня похилила голову й пішла плачучи. Чиясь важка рука лягла їй на плече.

— Не сердься, — сказав Каспар. — Візьми ось цю мушлю. Я знайшов її на березі Моря.

І вклав їй у долоню велику рожеву мушлю. Дівчинка притулила її до вуха. Море шуміло так, як мушля. Це — правда.

— Ти не залишишся до кінця?

— Ні. Піду до Ізабелли, а тоді додому.

— Я чекатиму тебе на березі річки.

Коли Лада не дивилася на Каспара, він залишався для неї хлопцем, а не старезним дідом.

Звірів поменшало. До дівчинки кинулося щось велике й чорне, лизнуло щоку гарячим язиком.

— Привіт! Я знала, що ми зустрінемось. Сьогодні я відлітаю додому. Полетіли зі мною?

— Дякую, — відказала дівчинка. — Але я скучила за мамою й татом. Може, ти колись провідаєш мене?

— Обов’язково! Уявляєш, як наші мами зрадіють, коли нас побачать?

Лада посміхнулась, адже, коли маєш маму, життя стає затишним і приємним.


предыдущая глава | Втеча звірів або новий бестіарій | cледующая глава