home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2

Звичайно, ту дівчинку звали Ізабелла, бо вона була копією тієї, чию фотокартку Доня знайшла на смітнику. Вона навіть не питалася. Були справи поважніші. По-перше, Доня мусила опікуватися котами-псами та Ізабеллою, щоб ту не вкусила часом бджола і не дряпнула гілка шипшини. По-друге, треба було йти до Єдинорога.

Спочатку Доня порозумілася з Ізабеллою.

— Слухай, нам не можна тут залишатися, бо можуть напасти розбійники. Мусиш мене слухатися: я тепер найстарша.

— Добре, — посміхнулася Ізабелла. — А що ми будемо робити?

— Підемо до Моря.

— Купатися?

— Можемо й скупатись.

— Я не буду. Я не взяла з собою купального костюма.

— Краще б ти була бабусею, — зітхнула Доня.

— Я ніколи не буду бабусею!

— Добре, не будеш. Але обіцяй не плакати, не лякатись і не рвати квітів.

— А чому не можна рвати квітів? Я хочу сплести собі віночок.

— Тоді залишайся, а ми підемо.

— Я не буду рвати квітів!

Доня повернулася до котів:

— Котики, треба вилізти на вершечок дуба і подивитися де Море.

— А що тут дивитись? — здивувалася Міка. — Ми нюхом чуємо. Рибою пахне.

— І вовком! — шерсть Тарзана наїжачилась.

— Пір’ям пахне! — облизнулася Ліза.

— Смолою, — сказав Марс.

— А людьми не пахне? — поцікавилася Доня.

— Начебто ні, — відповів Герцик. — А от квітами пахне, тільки не знаю якими. Я ж прожив усе життя в місті.

— А де Бабуся? — занепокоїлася Ліза.

— Пішла собі. Ходімо, бо спізнимось.

По дорозі їм стрілася Сова.

— Куди йде ця маленька дівчинка? — суворо спитала вона. — Тебе мама шукає, Ізабелло. Щось тобі купила гарне.

— О! — втішилась Ізабелла. — У мене знову є мама! Ходімо до нас у гості!

Неподалік визирав червоний дах будиночка.

— Йди сама, — зітхнула Доня. — Як буду вертатися, зайду до тебе.

— Правда?

— Так.

— Принеси мені мушлю з берега моря, таку, що гуде.

— Добре.

Ізабелла кинулась бігти, а тоді вернулася:

— Я забула з тобою познайомитись. Як тебе звати?

— Доня.

— Мене теж мама так називає. Як тебе звати?

Доня нахмурила чоло, намагаючись пригадати, а потім засміялася:

— Мене звати Лада.

— Яке гарне імя! А мене звати Ізабелла. Ну, бувай!

І дівчинка підстрибуючи побігла додому, залишивши за собою прочинену зелену хвірточку.


предыдущая глава | Втеча звірів або новий бестіарій | cледующая глава