home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3

Дорогою до річки їм стрівся дідусь з палицею.

— Куди це ви йдете, діти?

— Хочемо випустити рибу в річку, — відповіла Доня.

— У цій річці риба не живе вже багато років.

— Нашій рибі все одно. Вона мертва. А хіба бувають річки, у яких не водиться риба?

— Бувають, діточки, бувають…

— Найкраще, — . сказав Каспар, — коли ми цю рибу поховаємо в землі. А то хлопець прийде завтра й побачить. Негарно якось…

— Негарно — закопувати рибу в землю. Давай покладемо її в човен!

— Цікаво, де ти його знайдеш?

— Зробимо з коробки. Дивися, тут смітник.

Низьке небо нависало над ними. Важко було казати, що це — ранок чи вечір.

На дно дерев’яної коробки Доня настелила лопухів, а Каспар зручно вмостив туди рибу.

— Ну, ось і все, — зітхнула дівчинка.

— Ні, не все.

Каспар витяг з-за пазухи свою нев’янучі білу троянду і поклав коло риби. Потім пустив корабель на воду.

«Тобі не шкода твоєї чарівної троянди?» — хотіла спитати Доня, але спинилася. Натомість сказала:

— Тепер вони обидві попливуть до Моря!

Каспар посміхнувся:

— Так.

Можна було вертатися, але дівчинка зважилась:

— Давай, не будемо вертатись у це місто!

Вони знайшли іржавий міст через річку, по якому ніхто не ходив. Зліва було місто, справа пагорби, порослі жовтуватою травою. Усе це було таке непривабливе, що й не хотілося на нього дивитись.

— Доню, давай влаштуємо свято!

— Яке?

— Випустимо наших птахів на волю.

— Хіба у нас є птахи?

— А на малюнках!

Каспар вийняв листочок, який подарував йому Чоловік-дерево. Доня знайшла свій. Синичка дивилася на неї, ладна ось-ось злетіти. Дівчинка перевела погляд на Каспара. Той легенько дмухнув на журавля і птах злетів, черкнувши хлопця крилом по носі. Доня аж заплескала в долоні: журавель був справжній. Вона й собі дмухнула на синичку — і та ожила. Сіла спочатку Доні на плече, а тоді полетіла до пагорбів. Каспарів журавель зробив три кола над ними і, протяжно закричавши, зник удалині.

— Кажуть, що душа в людини, як пташка, і її треба відпускати на волю, — сказав Каспар.


Житній вовк

Колись давно сіяли багато жита і пекли з нього хліб, який звався Життя. І багато Житніх Вовків пробігало поля з краю в край, охороняючи їх від чужинців. Чорні птахи мовчки кружляли над стиглим колоссям, але не сміли спуститись на землю.

Уночі Житній Вовк розмовляв з місяцем, і шерсть його ставала срібною. І вдень, і вночі панувала тиша, щоб зерно не просиналось з колосків. А коли надходили жнива, Житній Вовк полишав поле і засинав у ярку, вкрившись опалим листям.

О брате мій, Житній Вовче, з очима, як смарагд, з вушками, гострими, як мечі, з язиком рожевим, як пелюстка шипшини, тобі не знайти нині житнього поля і серед тисячі полів, лиш місяць над вбогою землею… Устань і біжи на небесні лани, де нема ні зими, ні осені, лиш вічне літо.


предыдущая глава | Втеча звірів або новий бестіарій | РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ