home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3

— Як же ви так необережно? — докоряв він голубам.

— Але ж стара Марта була в зеленому капелюшку! — загуділи голуби.

— Неймовірно! — вигукнув чоловік. — Вона ж мала, бути в червоному.

— Може, вона просто забула, — сказала Доня. — З бабусями це буває.

— О, у нас новенька! Звідки ти прилетіла?

— Здалеку. Через якийсь дурний капелюх мене могли упіймати, як голуба!

— Як голуба? — здивувався чоловік. — Хто ж ти така?

— Людина! — буркнула Доня, вмостившись на його черевику. — Якби дах був не такий слизький, я перетворилася б на дівчинку.

— Цікаво, — сказав чоловік. — А я чоловік-дерево, і в разі небезпеки кожен птах може знайти в мене притулок. Дуже прикро, що так сталося, любі друзі. Я тепер пильнуватиму сам. Нічого не кажіть старій Марті, бо вона помре з горя.

— А чому нас ловили? — спитала Доня. — Що ми їм зробили поганого?

— Бачиш, люди вважають, ніби тільки їхнє життя має якусь цінність. І що вбивати голубів — це не злочин. Вони полюбляють їхнє м’ясо.

— Боже, — заплакала Доня, — мене ж могли зїсти!

— Заспокойся, — лагідно мовив чоловік. — Мені дуже прикро, що наше місто так негостинно тебе зустріло. Хочеш підемо до мене пити каву з молоком?

— Хочу, але я не сама, а з Каспаром.

— То це був той Каспар! — загуділи голуби. — А ми так неввічливо з ним повелися… Ми думали, що Каспар старий чоловік.

— Уперше чую про Каспара…

— Він — Срібний Лицар Звірів, а я — його Прекрасна Панна.

— Он як! Я б дуже хотів з ним познайомитись.

— Він має бути внизу.

Доня пурхнула на край даху. Каспар, блідий як стіна, стояв під деревом. Якраз від’їхала машина зі спійманими птахами.

— Ех, була б у мене рушниця! — вигукнула дівчинка.

— Тебе посадили б у в’язницю… — зітхнула маленька голубка. — Сама не знаєш, що кажеш.

— А я б утекла!

Чоловік-дерево дозволив птахам летіти. Потім з Донею на плечі поліз у віконце і за якийсь час вони опинились у маленькій кімнатці, стіни якої були обвішані малюнками птахів.

— Ну, що ж, голубко, час тобі перетворитись на дівчинку. Чи зачекаємо на твого лицаря?

— Можна й зараз.

Коли Доня це зробила, чоловік захоплено вигукнув:

— Як це тобі вдається? Я от не можу стати справжнім деревом.

— Ви ж дорослий. Вам треба ходити на роботу і заробляти гроші.

— Якби я був деревом, то не потребував би грошей.

— Якби ви були деревом, вас могли б зрубати.

— Ну, що ж, піду приведу Каспара.

І він пішов, привів Каспара, і вони сіли пити каву з молоком і їсти рогалики з маслом. А коли вже напились і наїлись, Чоловік-дерево сказав:

— Все-таки, як чудово літати!

— О, ми можемо й комашками стати!

— Неймовірно! Справжніми?

— Ага.

— У сусідньому будинку живе Чоловік-комаха. Але це виглядає дуже сумно.

— Чому?

І господар оповів їм історію чоловіка, що став комахою.

— Розумієте, цей чоловік має матір, дружину, дітей. Одного разу йому здалося, що він нікому не потрібний. Краще не мати нікого, не ходити на роботу, не читати книжок, не вести порожніх розмов… Таке бажання може виникнути у будь-кого, хто дуже втомився, але не кожного призводить до таких наслідків. І ось він став уві сні величезним чорним жуком, і так ним і залишився. Мати приносить йому їсти, а дружина з дітьми виїхала геть.

— Яке безглуздя! — вигукнув Каспар. — Ми стаємо птахами, щоб подолати відстань, пізнати світ, і ніколи не перестаємо бути собою. У природі кожна істота має своє місце.

— А що, коли душа того чоловіка завжди була душею комахи?

— Навіщо він лякає своїх рідних?

— Він дуже страждає від цього. А мій вчинок, Каспаре, теж видається тобі безглуздим? Мені це подобається.

— Ви захищаєте птахів. Але ліпше було б їх умовити покинути це місто, де їх переб’ють, як мандрівних голубів.

— Як це? — спитала Доня.

— Колись у Америці жили мільярди мандрівних голубів, а зараз не залишилось жодного. Ні, таки нема сенсу стояти на даху!

— Мені подобається. Та я нічого путнього й не вмію робити…

— А малювати? — підстрибнула Доня.

— Тобі подобається?

— Дуже!

— Візьміть собі на згадку.

Доня вибрала синичку, а Каспар журавля. Вони були як живі.

— Хочете ще кави? Я маю цукерки.

Коли господар приніс цукерки, Доня геть розчулилась. Вийняла з кишені фотокартку:

— А це моя сестра Ізабелла.

— Гарненька, похвалив чоловік. — А ви схожі!

— Правда?

Каспар штурхнув її ногою під столом. |

— Так.

— Я більше не буду підстригати волосся! А знаєте, де я її знайшла?

— Де?

— На смітнику!


Золоторогий олень

Важко носити у себе на голові сонце. Коли він з'являється сірого світанку на кручі, здається, що сонце уже зійшло. Але звук мисливського рогу змушує його кидатись у молочний туман, перепливати через холодні води і ховатися на острові. Вічний утікач, володар корони, опиняється в пастці, винюханий безжальними псами. Ніж глибоко входить в серце. Кров стікає на траву, вкриту тремтливою росою.

Брате мій, Оленю, щоб не довелося тобі стати жертвою людської жадоби, щоб не стала корона твоїм прокляттям, рушай темної ночі через ліси, переплів вай великі ріки, а малі — перелітай, щоб швидше дістатись туди, де ти недосяжний. Де можеш гордо носити свої роги, де ніхто ні на кого не полює, де ти станеш поруч з братом Єдинорогові і братом Диким лісовим Конем на неосяжному пасовиську.


предыдущая глава | Втеча звірів або новий бестіарій | РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ