home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2

Після сніданку Доня хотіла прогулятися по садку, але Каспар не дозволив:

— Я не хочу, щоб тебе хтось бачив. Ми тут — інкогніто.

— Як-як?

— Інкогніто, тобто таємно.

— А-а…

— Та не журися! У нас з тобою сьогодні свято. Феліксе, знайди мені, будьласка, карту України…

— Яку? Фізичну чи адміністративну?

— Обидві.

— Обидвох нема. Котрусь, здається, адміністративну, щось зжерло.

— Певно, миші.

— Аякже, миші! — образився Фелікс. — А я тут для чого? Міль з’їла.

— Відколи це міль їсть папір?

— Є різні види молі. Це — та, що гризе географічні карти і глобуси. Не будь таким дріб’язковим, Каспаре, я й так багато працюю, читаю розумні книги…

— «Етикет при дворі Людовіка Чотирнадцятого», — посміхнувся Каспар.

— А хоч би й так! Правила чемної поведінки мусить знати кожен.

— Ну, добре, пошукай карту… Хай буде фізична. Нам же не їхати в поїзді, а летіти на власних крилах.

Кіт поліз під канапу і довго там чхав, відповідаючи на кожне Каспарове «Будь здоров!». Витяг рукавичку.

— А ось рукавичка!

Витяг олівець.

— А ось олівець!

Витяг гребінець.

— А ось гребінець.

Витяг календарик.

— А ось календарик.

Витяг карту.

— А ось тобі, Каспаре, карта!

Доня не могла втриматися від сміху:

— Дозвольте, Феліксе, я з вас витру пилюку. Вона пообтирала кота, і той аж вигнувся від утіхи. «Певно, він посидів би в мене на колінах, але соромиться».

— Яка ж вона мала, наша Україна! — сказав Фелікс, пройшовшись через усю каргу.

— На карті мала, — згодився Каспар, — але поглянь: ми летіли два дні і лише стільки пролетіли.

— А чому тут нема нашого дому? — обурився Фелікс.

— Зате є річка. Десь приблизно отут ми знаходимось. Коли тобі вже так хочеться, котику, можеш поставити крапку.

— Я хочу дім, а не якусь там крапку!

— Не заважай, будь ласка, злізь з карти!

— А та країна, де ти жив, Каспаре, більша?

— Ні, Доню, вдвічі менша.

— Там ми швиденько наздогнали б Єдинорога. А місто як називалося?

— Веймар.

— Шкода, що ти не познайомився з Ґьоте! — сказав кіт.

— А хто такий Ґьоте? — поцікавилася Доня.

— Письменник. Написав книжку «Рейнеке-лис».

— Звідки ти це знаєш? — спитав Каспар.

— Алегорія дала почитати. Паскудний тип був той Рейнеке! Знущався з котів…

— То байки, котику! Через них уся шкода. Хай Алегорія зіпсувала собі смак, але ти такий чутливий…

— Зате цікаво! Ми там ніби люди…

— Атож! — розсердився Каспар. — Люди наділили звірів усіма своїми вадами і злочинствами. Мені соромно, що я людина!

— Соромно? — щиро здивувалася Доня. — Чого соромитись, коли не робиш нічого поганого?

— Тобі, певно, не дуже приємно, коли від тебе тікають звірі. А тікають вони тому, що ти людина і можеш їх скривдити. Їм невідомі твої справжні наміри.

— Якби я вивчила мову звірів, то могла б сказати їм про свої наміри.

— У тебе на це просто не вистачить часу, — сухо мовив Каспар і схилився над картою. — Нам треба на південь і найкоротшим шляхом. Єдиноріг буде оминати міста, і ми зможемо його випередити.

— Навіщо вам вирушати в таку небезпечну подорож? — спитав Фелікс. — Це ж марна справа! Єдиноріг не стане вас слухати. Та й хіба можна покидати тих, кому ти потрібний?

Кіт був такий засмучений, що Доня з ним погодилася. Вона ж сама покинула маму й тата, а це дуже велика й небезпечна пригода.

Але коли Каспар сказав:

— Немає безнадійних справ, коли можна допомогти бодай одній істоті, — вона твердо вирішила його не покидати.


Хамелеон

Рожевий як мальва, зелений як листя шовковиці, сліпучий як пісок пустелі, володар усіх барв, які є на світі — Хамелеон. Він перебуває у злагоді з ними, як художник з фарбами. Хамелеон знає, що бути червоним на синьому — непристойно, а бути чорним на білому — жахливо. Як йому не хочеться вирізнятись, коли він полює, або коли полюють на нього! Бути невидимим — найліпше. О, якби всі звірі могли ставати невидимками! Тоді нам не довелося б утікати від людей.

Нас упізнавали б лише по дотику чи голосу, але рука тягнеться поволі, а мовчати вміє кожен хамелеон чи метелик.

Той, хто хоче жити у злагоді, мусить звикати: ставати блакитним у небі, білим у хмарі, ліловим серед орхідей…

Або жити у злагоді з власним кольором: серед пустелі — левом, серед дерев — леопардом, серед ворон — вороною.


Хрущ на квітучій вишні

Світ не може існувати без гармонії. Він розвалився б під тягарем ворожих і непотрібних речей. Ще зовсім недавно дітлахи у сутінках струшували квітучі вишні, й разом з росою на землю падали важкі мідні хрущі. Їхнє наземне існування було дуже коротким: невдовзі, скинувши мідні панцирі, вони, такі безборонні, ховались у землю, засипану вишневим цвітом. І їхнє бриніння затихало до наступної весни.

Нині дерева не співають. Гармонію порушено, але світ ще тримається, напоєний отрутою і п'яний від неї. Людино, не труси деревом! Сядь під вишнею і пом'яни останнього Хруща росою-сльозою.


предыдущая глава | Втеча звірів або новий бестіарій | РОЗДІЛ ШОСТИЙ