home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



1

Доні наснилося, що вони з Каспаром їдуть верхи на Єдинорозі, а той бубонить:

— Я не хочу возити воду і дрова… Я не хочу возити воду і дрова…

А Каспар каже:

— Злазьмо!

Вони злізають з Єдинорога, завдають собі його на плечі й несуть, а Єдиноріг і далі вередує:

— Я не хочу тягати воду і дрова на своєму хребті!

— Але ж ми й дурні! — каже Доня і прокидається.

Це ж одна з найгрубезніших книжок упала їй на спину, а на ногах вклався кіт. Зрештою, сонце вже ясно світило, то не жаль було й прокидатись.

Доня зняла з себе книжку і прочитала назву: «Етикет при дворі Людовіка Чотирнадцятого».

Каспар стояв біля відчиненого вікна, і сонце золотило йому волосся.

— Ти вже встав? — спитала Доня.

— Доброго ранку!

Каспар зняв кота з Дониних ніг і відніс на крісло. Той навіть не прокинувся. Доні стало шкода зім’ятої сукні.

— Може, мені вбратися у своє?

— Поки що не треба. У сусідній кімнаті є вода. Вмийся, причешися, і вдягни іншу сукню. Ми вирушимо завтра.

— Якщо ми будемо так довго зупинятися, то не доженемо Єдинорога! — зауважила Доня, хоч їй дуже сподобалися Зимовий дім, кіт і павук.

— Наздоженемо. Він був тут уночі.

— Ой! І що він сказав?

— Нічого. Я не смів його питати. Єдиноріг повинен перший почати розмову.

— Чому перший?

— Згідно з етикетом.

— Як при дворі короля Людовіка Чотирнадцятого?

Каспар засміявся:

— Та ні, то Феліксові штуки… Він обожнює королів, лицарів і старовинні речі. Я переконався, що Єдиноріг пішов до моря.

Втішена Доня пішла вмиватися. На неї чекала чудова сукня зі срібної парчі й золотисті черевички. Їй залишалося тільки пошкодувати, що Фелікс розбив останнє дзеркало. Вона тихенько зайшла до вітальні й побачила, що Каспар не сам. На гілці, що торкалася вікна, сиділа зелена з червоним дзьобом папужка. Вона була така яскрава, наче щойно вилізла з фарби.

— Я тобі вже казав не раз, Алегоріє, що між нами нема нічого спільного!

— Звісно! — запищала папужка. — Ти собі знайшов нову приятельку. Хай-но восени вона піде до школи — там їй швидко виб’ють з голови усілякі химери! А я буду вірна тобі до смерті…

— Я приятелював би з тобою, але ти мене вперто не бажаєш зрозуміти. Постійно збивала мене з пантелику: хотіла, щоб я сидів тут, читав книжки і писав вірші, які ти мені нашіптувала. Я ж не маю таланту до поезії і взагалі задихаюся в чотирьох стінах.

— Маєш, маєш! Як не вірші, то байки в прозі можеш писати, або зайнятися наукою. Чом не тема: «Архетип Небесного Звіра»? Я б тобі список літератури підготувала. Вмію навіть друкувати на машинці. І з комп’ютером впораюся, як буде треба. Це дівча, певно, ще по складах читає. А цей котяра —.фальшивий і ледачий. Прибрати в будинку не може. А павук-мухожер. Заманює у свої тенета мух, як заманює цей підступний світ усіх довірливих і простодушних. А ця голота з якою ви так мило щебетали по дорозі. Фе! Чому б тобі не перекинутися на лебедя?

— А нам горобці більше подобаються! — не витримала Доня.

— І мені!

Кіт Фелікс вистрибнув на підвіконня:

— Я з’їв би тебе давно, Алегоріє, якби не мій вибагливий шлунок. Хіба ти птиця? Ти напхана чужими думками, як опудало ватою!

— Каспаре, скажи їм щось! — заплакала папужка зеленими сльозами.

— Доню, Феліксе, не заважайте! Сядьте собі на канапі й розмовляйте про що-небудь. Негарно втручатися в чужу бесіду…

— Сам знаю, що негарно, — пробурчав Фелікс. — Але я не затісну собі вуха, коли мене обзивають фальшивим!

Однак вони таки сіли на канапі, щоб не втручатися в чужу бесіду.

— До речі, — зауважив кіт, — у культурному товаристві усі повинні брати участь в розмові…

—, А де Альфред?

— Переселяється в інший куток. Дощ залив йому павутину. Знову дірка в даху об’явилася.

— Треба її затулити. Мій тато позатуляв усі дірки в даху.

— Каспар взимку затулить.

Але взимку нема дощу…

— Тоді навіщо й затуляти?

Вони замовкли і стали прислухатися до розмови Каспара й Алегорії.

— Якби я тебе послухав, — сказав Каш пар, — хто б тоді пізнавав справжню суть звірів? Не треба чіпляти на них етикетки: лисиця-хитрунка, заєць-боягуз, осел-впертюх… І людину не можна оцінювати однозначно.

— А що це тобі дасть?

Каспар розгубився:

— Нічого це тобі не дасть! Треба поважати чужі думки. Були й розумніші за тебе…

— І до чого це призвело? Коли людина думає як усі, вона взагалі не думає. Це й тебе стосується.

— Я однак тебе не покину!

— Не розумію цієї Алегорії, — знизала плечима Доня. — Її женуть, а вона чіпляється. Зовсім немає гордості!

— Он як! — сказав Каспар і рішуче зачинив вікно.


РОЗДІЛ П’ЯТИЙ | Втеча звірів або новий бестіарій | cледующая глава