home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2

— Чудесно! — вигукнув Фелікс. — Я охоче став би вашим лицарем, якби не був; котом і не мав своєї прекрасної панни!

— Мені б дзеркало…

— На жаль, — розвів кіт лапами, — нещодавно я розбив останнє дзеркало в цьому домі… Але ви, Філіє, можете побачити; своє відображення у моїх очах.

— Дякую, — відказала Філія, себто Доня.

… Після вечері, яка складалася з молока, хліба та кількох смажених рибок, і на якій був присутній Альфред — великий павук-хрестовик, кіт вдоволено потягся:

— Позаяк сьогодні такий щасливий вечір, прочитай нам, будь ласка, Каспаре, отой мій улюблений уривочок про звірів приручених і неприручених…

Доня хотіла спати, але намагалася поводитись чемно у такому вишуканому товаристві.

— Добре, якщо ніхто не заперечує.

— Я не заперечую, — сказала Доня.

— Мені більше подобається розділ про спільне мислення, але я залюбки послухаю і цей, — зауважив павук.

— Мушу сказати вам, друзі, що книжка зникла. Але я знаю її напам’ять.

— Я так і знав! — вигукнув Фелікс, ляснувши хвостом по кріслі. — Це зробила вона!

— А коли ти її бачив? — спитав Каспар.

— Та вона стирчить тут цілими днями, все тебе виглядає. Не дає мені дороги перейти! Це вона вкрала книжку, щоб ви помирилися. А якщо ні, то її спалить. Я ж не раз казав тобі, що треба дати книжку мені на сховок. Я ж при зброї! — кіт поклав на стіл обидві пазуристі лапи.

— А коли повернеться господар? То ж його книжка… — запитав Каспар.

Навіть павук здивувався:

— Він помер, як же він повернеться?

— Я ж повернувся… Ну, добре, не будемо сперечатися. Твоє припущення, Феліксе, легко перевірити, але я не хотів би з нею зараз зустрічатися. Нам треба вислизнути звідси непоміченими.

— Можна спитати, про кого це ви говорите? — не втерпіла Доня.

— Про одну папужку, що зветься Алегорія. Вона — наш найбільший ворог. Хитрий і підступний!

— Вона не ворог, — заперечив Каспар, — вона просто самотня.

— То я найсамотніший у світі… — зажурився павук.

— Бо ти повиживав усіх павуків з дому!

— Вони — не мого роду, та й, смію зауважити, не всіх. Під твоїм кріслом, Феліксе, повно павутиння…

— Щось придумаємо, Альфреде, — мовив Каспар. — Ми з Донею вирушаємо завтра у подорож. Не може бути, щоб у цілому світі не знайшовся хтось тобі до пари. А щодо Алегорії, то від долі не втечеш. Ліпше з нею поговорити завтра. Ну, почнемо?..

— Угу, — муркнув кіт, стрибнувши Каспарові на коліна.

— «Приручуючи перших звірів, людина шанувала їх як братів по крові. Це вони зробили її сильнішою, а влада, як відомо, всіх псує. І повага змінилася небажанням зрозуміти душу тварини, а відтак — жорстокістю. Історія звірів існує поряд з історією людей. Звірі змінюються так само, як люди: ніщо не стоїть на місці. Є лише поодинокі випадки приязні тварин до людей, та й то серед приручених, а загалом усе пройняте боротьбою між ними. Тварини захищаються, люди нападають. Захист ніколи не приводить до перемоги.

Перша приручена тварина була, напевно, слабкою і потребувала захисту. Ці слабкі істоти породили собі подібних, у крові яких уже була неспроможність діяти самостійно. То був вік дитинства. Дорослість настала тоді, коли люди почали вважати приручених звірів своїми рабами, а згодом, що найгірше, речами. Річ, яка зіпсувалася, стає непотрібною. Деякі звірі служили як іграшки. Це стосується собак, котів, мавп, співочих птахів. Людина міркує так: раз я їх годую, вони мене повинні тішити. Тварина ж — довіряє. Кожен думає своє, однак звірі часто гинуть, ставши непотрібними.

Коли звір хоче вашої ласки, то це його потреба, а не бажання вам догодити…»


предыдущая глава | Втеча звірів або новий бестіарій | cледующая глава