home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



1

На лихо надвечір почався дощ і в стомленої Доні поважчали крила. Та й сам Каспар летів повільніше. Вони часто відпочивали, хоч то невелика втіха мокнути на гілці. Але ось Каспар сказав нарешті:

— Зараз будемо!

Доня спробувала собі уявити Зимовий дім: увесь білий і холодний. Б-р-р!..

Вони полетіли не до села, а до річки, де в темряві під височезними деревами сховався будинок — здається, старовинний.

Жодне вікно в ньому не світилося.

— Тут живуть мої найліпші друзі: кіт Фелікс і павук Альфред. А часом і я.

— Ти ж казав, що не любиш жити в будинку.

— У чужому — так. А цей — мій.

— Ти його побудував?

— Ні, але ми з друзями дбаємо про нього. Більше він нікому не потрібен.

На сходах вони знову перетворилися на самих себе, але, на жаль, теж мокрих. У Доні зуб на зуб не потрапляв. Каспар щось зробив з дверима, і в домі почувся дзвінок. Не простий електричний, а срібний. Чекали вони досить довго. Доні було цікаво, як це кіт (бо павукові це, звісно, не під силу) відімкне важкі двері.

— Няв? — почувся запитальний котячий голос.

— То ми, Феліксе. Я й моя приятелька.!

Брязнув ланцюг, і двері прочинилися.

— Чекайте, зараз свічку запалю, — сказав кіт, присвічуючи тим часом очима. — От кого не ждав!..

— Поважна справа, котику.

Коли свічка спалахнула, Доня побачила гарного, але не пухнастого, чорно-білого кота!

— Познайомся, Доню, це — Фелікс.

— Дуже приємно, — відказала Доня і потиснула м’якеньку білу лапку.

— Дуже приємно, — вклонився кіт. — Прошу до вітальні. Жахлива погода! Сьогодні вогко, то я запалив камін.

— Чудово! — вигукнув Каспар і подав Доні руку. — Ми змокли, змерзли, а Доня ще й зголодніла.

— На жаль, не можу запропонувати нічого пристойного на вечерю…

— Не біда, я збігаю до Дмитра на село. А як поживає Альфред?

— Непогано. Меланхолія, правда, але то хвороба всіх павуків…

Вітальня була великою кімнатою з облупленими стінами блакитного кольору, з подекуди розкиданими золотими зірками. Коло різьбленого чорного столу було двоє крісел, а третє, зі смугастою подушечкою, з якої прозирала вата, — стояло перед каміном.

— Прошу сідати, — вказав на крісло Фелікс.

Коли Доня сіла, то побачила ще стару канапу, на якій було розкидано грубезні книжки. Камін прикрашала полиця з двома порцеляновими горнятками і дзбанком.

— Альфред на горищі, — сказав кіт. — Я його зараз принесу. Він так зрадіє, що; його меланхолія одразу минеться.

— От і добре! Нам би переодягтися. Зараз пошукаю у шафі.

Каспар вийшов. Кіт тим часом підставив бік під тепло, що струмувало з каміна. Доня помітила, що шерсть у тому місці рудувата, наче підпалена.

— Можна, я зватиму вас Філія? — запитав кіт. Так звучить ваше ім’я латиною.

Доня подумала й спитала:

— А чому?

— Бо я великий прихильник латини. Це така шляхетна й вишукана мова! Але якщо ви проти…

— Ні-ні, я не проти!

— Дуже дякую, — вклонився кіт.

Каспар тим часом переодягся в чорний костюм з білим комірцем. На ногах тепер мав сірі панчохи.

Хлопець подав Доні довгу зелену сукню з чорним мереживом і щось подібне до плаща, підбитого рудим шовком. Зразу було видно, що це старовинні речі.

— Хай наша гостя переодягається, а я піду до Дмитра. Коли він був хлопчиком, ми з ним дуже приятелювали. Але потім він виріс, одружився, і перестав бути таким цікавим до життя…

— Візьми парасолю, — нагадав Фелікс.

— Дякую, де вона?

— Як завжди, під канапою.

Коли Каспар пішов, кіт мовив:

— Як будете готові, покличете, — і зник у сусідній кімнаті.

Доня почувалася щасливою, адже, хоч кімната була майже порожня і досить занедбана, однак гарніша за всі кімнати, які їй доводилось бачити. А спортивні штани і картата сорочка, в яких Доня вешталася всеньке літо, виглядали жалюгідним ганчір’ям порівняно з атласом і мереживом! Вона хотіла скинути кеди, але від підлоги тягло. Тому просто сіла в крісло, підібгавши ноги.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ | Втеча звірів або новий бестіарій | cледующая глава