home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2

Коли настав ранок, вони вже були так далеко, що Доня не змогла б сама повернутися, хоча спочатку запам’ятовувала дорогу. За лісом було поле, за полем — річка, за річкою — село, а там знову поле і ліс. Їй уже набридло летіти. Бо коли хочеться спати, ніщо не миле.

Нарешті Каспар вирішив зупинитися на галявині з суницями. Вони знову стали людьми. Доня нагребла сіна для себе й Каспара, а той пішов збирати суниці. Коли повернувся, Доня вже спала. Каспар поклав суниці на траву і замилувався чудовим золотим ранком. Галявина була скраєчку лісу і з поля чувся спів жайворонка. Роса висохла на його долонях, рожевих від суничного соку, а він і далі тримав їх на сонці. Думав, що зараз відчувають квіти, листя, трава… А Єдиноріг і дівчинка відпочивають. Хтозна, може, Єдиноріг не спить, а лише ховається від людського ока десь у гущавині. До суниць підповзло дві мурашки. Шкода було їх проганяти. Для Доні він назбирає ще ягід. Що менша комаха, то вона сильніша. Не відчуває страху перед небезпекою, як метелик, що боротьбою вкорочує собі віку, обсипаючи пилок з крилець. Велика істота — сама по собі, а мурашки, бджоли, вони не самі по собі: це одна істота з багатьох істот.

З тисячі мурашок — голова, з тисячі — серце, з тисячі — руки і ноги. Тільки вкупі вони мислять. Марно питати цих двох клітинок, чи не бачили вони Єдинорога, їх ніколи ні про що не можна спитати. Кожне сказане слово дуже важливе, адже слухає тебе цілий світ.

Сонце вже піднялося високо, коли Доня прокинулась — добре виспана і дуже голодна. Каспар з кимось розмовляв.

— … та ні, не думаю, щоб нам сьогодні перешкодив дощ. На дощ у мене зазвичай болять ноги. Зрештою, ти не знаєш, що таке дощ.

— Чому ж ні? Знаю, — продзвенів найтонший у світі голосок.

— Але ж ти щойно народилась!

— Знаю! Я знаю, що таке злива, спека, знаю усіх звірів у лісі, знаю, що сьогодні їх на одного менше і на двох більше.

— Як це?

— На одного звіра менше, бо зник дикий лісовий кінь, останній у світі. А на двох більше, бо з’явилися дві білки з отого лісу, що вирубують на горі.

— Дикий лісовий кінь? — вражено перепитав Каспар. — А що трапилось?

— Пішов кудись. Певно теж шукає іншого місця. Великим істотам тут залишатись небезпечно.

— Боже, як я хотів би з ним зустрітися!

— Кажуть, він пішов униз річкою.

— Шкода, але ми повинні наздоганяти Єдинорога.

— А я мушу облітати цілий світ, перш ніж відкладу яєчка. Хай вам щастить, Каспаре!

— Спасибі, тобі теж!

— А я вже прокинулась, — сказала Доня. — Привіт!

Каспар повернув до неї усміхнене лице:

— Привіт, як спалося?;

— Непогано. А з ким ти розмовляв?

— З мушкою-одноденкою. Дуже мила істота. Уявляєш, тільки народилася, а все знає!

— Як це?

— Та я тільки можу здогадуватись. Певно, комахи мають якусь спільну пам’ять! оскільки у них дуже коротке життя. Ця мушка живе лише один день.

— Який жах!

— Я спочатку теж так думав. Але нічого, увечері вона відкладе яєчка, а вранці народиться мушка-одноденка, яка пам’ятатиме і нас з тобою. У комах теж свій час.

— Ага, — кивнула Доня.

— Я тобі суниць назбирав.

— А ти їв?

— Так.

Попоївши, вона зажурилася. Втупилась у смужку лісу, що затуляла поле. Каспар наче й не помітив, що їй сумно.

— То що, полетіли? Якщо все буде гаразд, увечері потрапимо у мій Зимовий дім. Там ти відпочинеш, бо далі доведеться летіти через незнані краї. Хоч як це дивно, я не люблю довгих мандрів. На чужині почуваєшся незатишно. Подорожують зазвичай ті, хто ніколи не чувся добре у власному домі.

Доню трохи здивувала Каспарова мова, бо вона у себе в домі почувалася добре, але й подорожувати хотіла. Вони знову перетворилися на горобців і вилетіли з лісу. Тепер Доні здавалося, що йти легше, а то намахаєшся тими крильми, аж у голові свистить. За полем була річка. Скільки вони пролетіли цих річок і полів! Таким був цей край, де всього потроху, зате все є, як гордо казав Каспар. Навіть гори були, тільки далеко. Щоб їх дістатись, треба летіти супроти течії річок.

Нема що й казати: удень веселіше летіти. Каспар навчав Доню деяких штук, щоб та менше тратила сил і встигала помічати усе цікаве. Потім вони спинилися побалакати зі зграйкою горобців і пообідали разом з ними вишнями коло старенької хатини. Горобці не злякалися Доні і це їй дуже сподобалось.

— Горобці, — зауважив усезнаючий Каспар, — наймиліші мені птахи. Вони такі дружні й щирі, як жодна інша істота. Якби я не був людиною, то став би горобцем.

Чемні горобці навіть трохи провели їх. На якусь мить Доня згубила Каспара і злякалась: це ж так можна втратити одне одного.

… Була ще одна річка, зовсім маленька, геть розрита екскаваторами, що дуже не сподобалося Каспарові. Йому взагалі не подобалось усе зроблене людьми. Доня помітила кілька гіллястих верб, під якими сиділи діти-пастушки, а неподалік паслися їхні корови.

— Давай послухаємо, про що вони говорять, — запропонувала Доня.

Каспар скривився:

— Не люблю підслуховувати.

— А може, вони щось чули про Єдинорога? У нашому селі усі мене знають: хто я, скільки мені років.

— У селі так воно є. А от у місті ніхто нікого не хоче знати. Як написано у книзі: «Що більше ми віддаляємось від природи, то більше віддаляємось від людей».

— Я знаю, бо сама жила в місті, але маленькому. Там від природи ще не дуже віддалились…


предыдущая глава | Втеча звірів або новий бестіарій | cледующая глава