home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



1

Цієї ночі Доня не спала. Лежала собі тихенько і дивилась у світле вікно, де за фіранками сховався місяць. Ні тато, ні мама не здогадувались, що незабаром їхня дитина покине дім, аби разом з Каспаром шукати Єдинорога. Може, Каспар хоче його приручити? Так завжди роблять з дикими звірами. Цей Каспар ніби й непоганий хлопець, але ніколи не має часу. Зрештою, коли вони знайдуть Єдинорога, то, може, Каспар побавиться з нею в хованки чи м’яча, бо звірі, як вона переконалася вранці, не дуже охочі до забав.

Доня вже знудилася чекати, та й трішечки хилило на сон. Вона на хвильку заплющила очі, щоб уявити собі, як жив у підземеллі Каспар, але тут захропів тато і їй не вдалося нічого відчути.

У вікні дівчинка побачила Каспара. Він поманив її рукою, і Доня, одягнена ще звечора, пішла по вузькій стежечці з місячного світла…

Каспар сказав:

— Треба перетворитися на пташок, так буде швидше.

— Угу, — зраділа Доня. — То ми полетимо?

— Ще й як полетимо! Єдиноріг удень відпочиває, тож ми його повинні наздогнати.

— А навіщо?

— Я вже казав: щоб взнати його наміри.

— І все?

— Хіба цього мало?

Доня скривилася.

— Нічого, ми зазнаємо стільки пригод що тобі й не снилось!

— А там будуть злі чарівники?

— Тобі дуже хочеться?

— Не знаю… У казках завжди є щось таке. Ні, не хочу!

— Те, що зараз відбувається, не казка, — і зітхнув Каспар. — Воно не конче мусить закінчитися добре. Звісно, я не допущу щоб з тобою трапилося щось лихе. Обіцяю, що ти повернешся до батьків!

— Слухай, Каспаре, — занепокоїлась Доня, а що буде, коли мене не побачать вранці?

— Вони цього не помітять.

— Як?

— Я так зроблю, що не помітять. Розумієш, нема якогось одного часу для всіх! Ми житимемо за часом Єдинорога, а твої батьки — за своїм. Наш час минатиме швидко, а їхній — повільно. Ну, то як — полетіли?

— Та вже полетіли, — згодилася Доня, хоч не дуже добре зрозуміла про час. Правда, вона здогадувалась, що її час не такий, як у батьків, але чому, не знала. Тобто чому для малих дітей час тягнеться довго, а для дорослих людей минає дуже швидко.

… І вони стали пташками. Маленькими, непомітними сірими горобцями. Доня й перед тим літала, уві сні, але тепер було інакше. Важко махати крильми супроти вітру. Птахи теж потребують спочинку. Доня постійно відставала, бо роззиралася довкола. Вони летіли над лісом, щоб не заблукати між деревами.

— Каспаре! — загукала Доня, бо місяць сховався за хмару й вона опинилася у темряві, та ще й у повітрі. Той почекав, доки вона надлетить. Для цього швидко-швидко замахав крильцями і наче зупинився.

— Куди ми летимо?

— До моря. О, я забув тобі сказати, що здогадався, куди міг податися Єдиноріг!

— Давай відпочинемо.

Вони сіли на кущ калини з твердими ягодами.

— Це ти мені допомогла.

— Я?

— Ага. Ти вчора сказала про останній; малюнок у книжці — корабель. А я згадав слова. Вони дуже сумні…

— Скажи!

— Врешті-решт усі інші живі істоти! ніким не зрозумілі, покинуть свою одвічну домівку. Вони збудують корабель і відпливуть на ньому туди, звідки немає вороття»!

— А чому?

— Ох, ти навіть не усвідомлюєш, як це буде жахливо, коли звірі покинуть Землю з болем у серці! Але я тобі вдячний, що ти згадала корабель. Ми мусимо чимось їм допомогти.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ | Втеча звірів або новий бестіарій | cледующая глава