home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3

Усе майно, що його мала везти на Батьківщину — подарунки рідним та Василькові, особисті речі, банківські картки й невелику суму готівкою, — жінка запакувала до однієї великої картатої торби, що їх використовують заробітчани, і принесла до станції метро Александерплац, вірніше, до автостоянки поблизу цієї станції. Таша активно допомагала подрузі. На те, щоб профільтрувати план дій та узгодити його з Ларисою, Наталя витратила три дні.

— Як щось піде не так, речі повернуться до мене, — доповідала знервованій Ларі.

На жінок чекав водій бусика, який докладно розповів, що робити далі.

— Зараз їхатимеш до Франкфурта-на-Одері, — звернувся до Наталки, яка вказала на Лауру, і чоловік повів далі, дивлячись на молодшу: — Сідаєш тут на потяг, і через годину ти на місці. Тоді сунеш від станції вглиб міста аж до лісу. — Знову зиркнув на Наталю. — Ти лишайся, ніяких проводжань! — Таша кивнула на знак згоди, а водій говорив напівпошепки, раз по раз зиркаючи собі за спину: — Там ліском пройдеш, не звертаючи, допоки не побачиш на узбіччі траси фуру. То поляки. Вони беруть наших, зачиняють у рефрижераторі. Чула про такий спосіб перетину кордону? — Чоловік загиготів, а тоді враз увірвав сміх, коли Наталка кинула на нього спопеляючий погляд. — Там недовго потрібно просидіти, хвилин сорок, допоки фури перетнуть кордон, їх, як правило, не затримують і не надто прискіпливо оглядають. Хоча треба взяти з собою теплі речі, бо й за сорок хвилин можна дуба врізати… — Поки Наталка, розкривши торбу, добувала Ларисиного светра, вовняні штани й поліетиленову торбинку, щоб було в чому все це нести, чоловік розповідав: — Поляки на місці докладно проконсультують, що робити. Даси їм сто п’ятдесят євро. Не більше і не менше. Нам демпінг не потрібний. З іншого боку, в Польщі, будеш чекати на мене в кафе, вже, в біса, не пам’ятаю, як воно там зветься, але відразу, за мостом.

— А коли ви приїдете?

— Питання не має відповіді. Коли мене пропустять через кордон. Ввечері. Ти можеш бути десь на годину раніше від мене.

— А раптом щось станеться?

— Як з тобою нічого не сталося за час твого гарування, то ти вже маєш імунітет. Випливеш, — зареготав.

Швидко розпрощалася з подругою, щоб без зайвих слів і сліз, пообіцяла подзвонити на мобільний, як дістанеться дому. Поїхала. Спочатку електричкою — якісною, чистою та світлою. Тоді йшла містом Франкфуртом, тим, що на Одері. Серце вибивало чечітку. В унісон із ним накрапав дрібний дощ, який замерзав на ходу. По тому пересувалася лісом і жодного разу не озирнулася, хоча було страшно. Уздрівши при дорозі далекобійників, зраділа… Але радість була недовгою. Поляки на мигах пояснили їй та ще двом білорускам, які вже стояли біля рефрижераторів, що сьогодні нічого не вийде. Вантажні машини не пропускають.

— Ви, панянки, там замерзнете на бурульки. Отмєна! — вимовив один із них чистою російською.

Поляки кинули молодицям: «Бувайте!» — і рвонули з місця, обдаючи трьох заробітчанок брудними бризками. Одна з жінок мала запасний план для відступу.

— Гайда до Одеру! Знаю стежинку. — Білоруска говорила загадками, а як побачила запитальні мармизи сусідок, пояснила, пхикнувши: — Як сюди перебиралась, то саме таким чином.

Що воно мало означати, Лариса так і не второпала, але, інфікована бажанням дістатися дому, потяглася за білорусками.


предыдущая глава | Гастарбайтерки | * * *