home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2

Перед ошелешеними диваками у купальних костюмах стояла стара жінка, постава та зверхній погляд якої видавали в ній аристократку.

— Можна увійти? — запитала німецькою.

«Це ще хто така?» — подумали одночасно всі учасники карнавалу, і кожному захотілося терміново вдягтися.

Першою подалася до вбиральні Хельга. Сергій накинув на себе светра й сів за стіл, аби не було видно його волохатих ніг. Лаура вкуталася картатим пледом, а німецькі парубки, як, власне, і Таша, не переймалися такими дрібницями. Перекрикуючи програвач, хазяйка квартири вимовила здивовано:

— Прошу!

Та вказала жестом, що шлях до вітальні відкритий.

Стару, здавалося, не бентежило, що незнайомці мають дещо дивний вигляд. Вона, стримуючи внутрішні хвилювання й дивлячись на Наталку, запитала:

— Хто з вас Таша? Я Ельза Краге.

Українка відчула, що всередині щось обірвалося, вона не могла второпати, чому на вустах пульсувало лише одне:

— Халла?

Старенька стисла губи, з її очей викотилися діамантово прозорі сльози. Жінка підхопила їх хустинкою та, прокашлявшись, повідомила:

— Халли немає…

Кожен, хто був у кімнаті, подумки додав: «Звичайно, немає, ми на неї чекаємо». Наталка схопилася руками за голову й одразу заридала, завила, чого собі не дозволяла четвертий рік.

Ніхто, крім неї та німкені, не міг сам дійти до істини, тому розпалені святкуванням гості очікували якогось викриття, думали, Таша знову щось вигадала і зараз вибухне сміхом, скаже: «Ага! Як я вас надурила!»

Але вона плакала занадто довго як для розіграшу. Згодом не на жарт перелякала присутніх: відчайдушно, не приховуючи ненависті, штовхнула магнітофон ногою. А коли той упав, але все ще грав, почала кидати його з гарячковою заповзятістю об підлогу, аж поки апарат замовк. Кожен розумів, що цієї секунди опинився в самому горнилі якоїсь трагедії.

— Коли? Як? — Голос Таші тремтів.

Ельза Краге розповіла, що Халла лягла спати, але наступного ранку не прокинулася.

— Серце! У неї було хворе серце… — додала наостанок. — Халла залишила вам, Ташо, листа. І ще оце.

Німкеня простягла українці жовтого конверта й пакунок у святковій обгортці та тихо пішла з квартири.

За нею зібралася додому німецька парочка, хоч вони й знали Халлу, зарадити горю не могли, тож почувалися зайвими. Якось зухвало виглядав торт на святковому столі. Таша, недовго думаючи, викинула його до смітника. Непомітно зникла Хельга, ймовірно, й собі згадавши про смерть, яка нікого не омине.

Вони лишилися втрьох — Сергій, Таша та Лаура. Сиділи мовчки аж до світанку. Сергій сумував про щось своє. Таша плакала. Лаура, зрозумівши, що її горе в порівнянні з іншим зовсім не є бідою, упевнилася в рішенні, яке прийшло одночасно зі звісткою про смерть Халли. Лаура ніколи не бачила Халлу, саме сьогодні Таша мала намір познайомити їх — двох найдорожчих своїх подруг тут, на чужині. Тепер вона, Лариса, вже ніколи не потисне руку невідомій Галині, жінці, яка так багато важила для Наталки. Саме тоді, як фрау Краге сказала, що Галя вмерла, Лаура почула голос, який благав: «Їдь додому, Ларо! Гроші — то не все».

— Я поїду додому, — перші слова, що були проголошені у кімнаті з часу, як її залишили німці.

— Правильно! — Таша.

— Василько буде щасливий, — Сергій.

— Давайте пом’янемо Галю, — запропонувала Таша, схопилася було за пляшку з шампанським, але подумала, що цей напій надто легковажний, пішла на кухню за горілкою, яка вже півроку стояла в холодильнику й була розкоркована з лікувальною метою, для компресів і розтирання.

Трійця вихилила по чарчині не чокаючись. Таша згадала про листа, якого їй принесла Ельза Краге. Нашвидкуруч розірвала конверт.

«Люба моя Наталочко! Не знаю, чому я оце надумала писати тобі. Адже ми можемо поспілкуватись віч-на-віч. Але щось таке незбагненне примусило мене взятися за писанину. От, тепер і не знаю, з чого його почати…

Наталю, часто згадую, як ми познайомились… Ні, не про це… Знаєш, у мене нікого немає, окрім тебе… Хоча Ельза мені як сестра, я з нею поріднилась, нас пов’язав час… Син… Ні, краще про нього не буду. (На цих словах літери розмиті, напевно, слізьми.)

Ти, знаєш, Наташо, я думаю, що тобі, молодій сильній жінці, не варто скніти тут, у Німеччині. Їдь додому, подруго, їдь додому. Візьмеш дитинку з сиротинця… Хлопчика чи дівчинку. Ось тобі і щастя. А чоловіки — то пусте. Потрібно жінці мати дитину, правильно її виховати… Правильно виховати — ось у чому сенс. Наталочко, не треба, не хочу, аби ти була до скону Ташею, ну що це за ім’я таке — Таша? Так само — яка я Халла? Галина Сергіївна вже, слава Богу, а тут усе Халла та Халла. Але я не про це.

Ось я вирішила… Не думай, що рішення це спонтанне, необдумане й швидкоплинне. Ні! Я вирішила віддати зароблені мною гроші тобі. Тільки не надумай зараз казитися, я тебе знаю, почнеш патякати, що я здуріла. Так от, якщо ти читаєш цього листа, значить, хтось тобі його передав. Адже я, скоріш за все, не зможу (знову крапля). Візьми їх і їдь додому. Обіцяй мені, дитинко, що зароблені мною впродовж років гроші підуть на користь якійсь дитинці… Це тобі подарунок. Володій з радістю. Не сумуй. Завжди твоя подруга, Халла (закреслено). Галина Сергіївна Манькович. Прощавай!»

Наталка випустила листа, він полетів, кружляючи, додолу. Не витираючи сліз, узяла запакований подарунок, розірвала папір — їй на коліна висипалися з’єднані паперовими стрічечками пачки євро.

— Я мушу йти, Наталю… Мені час, — стиха повідомив Сергій, але попри це не рухався.

— Так. Я поїду, вона просила, — гарячково почала збиратися Таша. — Ти, Лауро, живи тут. Ось зараз напишу список, до кого ходитимеш.

Жінка бігала з кутка в куток, виглядала незграбно, бо досі була вдягнена у блискучі шорти й майку. Нервово скидала до валізи свої речі.

— Ташо, що ти робиш? — схопив за руки кохану Сергій. — Ти не можеш просто так їхати. Потрібно домовитись.

Наталка знала, що таким, як вона, несила просто взяти квитка на потяг і рвонути додому. Вони — нелегали, можуть потрапити до в’язниці за порушення візового режиму. І до того ж як вона збирається перевозити таку величезну суму грошей?

— Ти йди, Сергію, йди. Твоя правда. Я від завтра почну готуватись. Іди… — Вона виштовхала чоловіка за двері й підійшла до Лаури. — От бачиш, як воно складається. Від смерті подруги і я, і ти виграємо.

— Усі ми колись помремо. Кожному свій час. Та чи кожен із нас зможе відчути, що смерть поряд, чи кожному випаде можливість зробити на останньому подиху добро ближнім? Напевно, лише обраним.

Таша раптово змінилася на обличчі.

— Ти поїдеш! — випалила, поспіхом витираючи зволожнілі щоки, і, вдаривши себе по них, почала скакати без музики, виконуючи джайв, берлінський джайв.

Тоді схопила Лауру за руки, примусила повторювати за собою танцювальні рухи. Коли обоє видихалися та гепнулися на підлогу, Таша повела далі, важко дихаючи й не випускаючи руки подруги зі своєї, надто гарячої:

— Мені не можна їхати. Я безпутна. Всі гроші віддам чоловікові, як не своєму, то чужому, — натякала на Сергія. — Я, як закохаюсь, живу лише для нього, для єдиного. До того ж не зможу я жити вдома… — Довгенько думала. — Так, не зможу. Затягне мене побут, не візьму я ніякого малюка з сиротинця, хоч би як хотіла. — Іще декілька хвилин прислухалася до внутрішніх терзань. — Ні, не візьму… Ти поїдеш, Ларисо, ти поїдеш.

Лариса слухала й не могла второпати, до чого веде Таша. Навіть схильна була скидати ці марення на шоковий стан. Та Наталка вклала Ларисі до рук гроші.

— Це треба покласти в банк на рахунок. Думаю, що не в один. По десять тисяч у п’ять банків. — Наталка гарячково розмірковувала вголос, тиняючись квартирою з кутка в куток. — Кілька штук забереш із собою. Що ще? Я розвідаю, як тобі краще вибиратись звідси…

— Василько! Я його скоро побачу? — шепотіла Лаура, зрошуючи зароблені невідомою їй жінкою гроші слізьми, й не вірила своєму щастю.

— Галя хотіла, щоб її гроші допомогли дитині. — Наталка виглядала надто збудженою. — Вони й допоможуть. Бо ж яка з того користь, як я візьму дитину, а ти втратиш?..


предыдущая глава | Гастарбайтерки | cледующая глава