home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2

…Лариса прокинулася в потязі міжнародного сполучення, коли під’їжджали до Берліна. Витягла з кишені маленьку фотокартку сина, поцілувала міцно і приготувалася до року життя без нього.

У районі Марцан, куди й прямувала новоспечена гастарбайтерка, в п’ятикімнатній квартирі на шостому поверсі десятиповерхового панельного будинку зразка соціалістичної архітектурної школи мешкали пани Квасіне. Чоловік, дружина та трирічний хлопчик. Дружина Пітера Квасіне Хелена була вагітна другою дитиною, за кілька місяців мала народити. Для Лариси ця родина була знахідкою, бо вони розуміли російську. Насправді прізвище батька Пітера звучало в молодості по-іншому — Кваснін. Він утік із СРСР до Німеччини у сімдесятих, одружився з німкенею, й у них народився Петро. Хелену ж привезли до країни вже в доволі дорослому віці, їй було дванадцять. Батьки родом із Поволжя, етнічні німці.

Онімечені росіяни готувалися до зустрічі з нацупленими зранку широкими посмішками-масками. Радіти по-справжньому вони ще не могли, бо кожного шкребли зсередини сумніви. «Яку ще стару шкапу нам підсуне попередня мегера, шльосен-бльосен[55]?..» — подумки лаявся глава сімейства. «Напевне, також німецькою ні бум-бум… Намучилася з тією, ще мучитися з цією», — розмірковувала молода фрау Квасіне, випустивши з уваги, що вповні знає мову, яку розуміють українські гастарбайтери, деякі навіть більше, ніж рідну. «Плюну на неї», — малолітній нащадок планував виконати свій задум, щойно чужинка увійде до квартири.

Лишень двері відчинилися, тато малого, зиркнувши раз на майбутню хатню робітницю, встиг подумати: «О-ля-ля!», а мама щось на кшталт: «Шайзе[56]!» Уве Квасіне, набравши якомога більше слини, смачно висадив на спортивну кофтину Лари чималого слиняка, який повільно поповз донизу. Батьки бешкетника зазвичай не надто переймалися, коли той робив щось подібне з попередньою домогосподаркою — сільською жіночкою невизначеного, майже похилого віку. Та тепер ситуацію потрібно було рятувати. Перед німцями стояла некоронована міс Всесвіт, і була ця дика постсоціалістична красуня підступно обпльована юним представником демократичного світу.

Пітер метнувся витирати долонею синову слину, але його зупинила дружина, якій, напевно, не до вподоби було, щоб її законний чоловік торкався цього досконалого тіла, нехай навіть через тканину. Хелена простягла Ларисі паперову хустинку, посміхнулася нервово й сказала: «Халльо!», піднявши долоньку й поворушивши пальчиками.

Новенькій показали її кімнату, ще раз представили підопічного Уве, якого встигли причесати й змусити висякатися. Детально обговорили умови оплати й обов’язки. Наостанок домовилися, що будуть називати її Лаура. Мовляв, коли дивляться на неї, на думку спадають нетлінні поезії Петрарки.

Велика квартира умовно поділялася на дві автономні території. Довжелезний коридор виступав нейтральною зоною. Кухня, суміжна з кімнатою Лариси, дитяча, Ларина опочивальня з виходом до окремої туалетної знаходилися під юрисдикцією українки. Чоловіковим кабінетом, родинною спальнею, вітальнею, гардеробною, яка не вважалася кімнатою, але займала найбільшу площу, та по-королівськи просторим суміжним санвузлом користувалися лише хазяї. Навіть хлопчиську не завжди дозволялося забігати на територію батьків, коли вони були вдома.

Пані Шимонко мала заводити білявого шибайголову до дитячого садка. За час, що їй розв’язувалися руки, мусила дати лад усьому помешканню, попрати, попрасувати, приготувати обід і вечерю — нічого надзвичайного, все як удома. А за це ще й платитимуть. Дуже добре платитимуть.

Покої Лариси не мали ознак індивідуальності, на відміну від хазяйських. От де було безліч симпатичних дрібничок, дорогих і не дуже, вишуканих і позбавлених слідів художнього смаку. Все це попримощувалося на делікатних столиках, етажерках і стелажах. Кабінет хазяїна, пофарбований у дивний, як для житлової кімнати, темно-зелений колір, був мебльований двома шикарними шкіряними кріслами й вишуканим столом із червоного дерева, на якому розміщувався недешевий комп’ютер фірми «Apple». Полиця з вагомими, як за розміром, так і за оздобленням книжками тішила око. Персидський килим трохи дисонував із меблями, бо був дещо вичовганий і призначався для того, аби приховати неоковирну підлогу. В тон килиму були дібрані оксамитові фіранки з золотавим орнаментом. Штори важкими хвилями звисали уздовж двох вікон. Бронзова статуя здибленого коня та мармурова рожева Афродіта з руками невідомого, скоріш за все, сучасного скульптора наводили на думку, що хазяїн — людина, близька до мистецтва.

Інші кімнати були облаштовані не настільки ретельно, та язик не повертався називати їх порожніми чи такими, з яких хочеться скоріше вискочити. Стіни дитячої, стилізованої під піратського човна, де головним флібустьєром був, авжеж, Уве, прикрашали шпалери з зображеннями Веселих Роджерів[57] та кривих ятаганів, схрещених із шаблюками. Над дитячим ліжечком майорів чорний прапор із тією ж атрибутикою. «Бракує фотокарток жертв», — подумала Лара й усміхнулася. Усвідомила, що цьому схожому на ангела хлопчикові не личили б машинки-роботи, ведмедики-зайчики чи кубики-головоломки. З Уве перло піратство, попри золотаві кучерики і блакитні очі. Дитя дивилося на новеньку няню з бажанням витворити щось заборонене. Кусаючи дрібними зубками губу, смачно потягло у себе шмарклю, що підступно виповзала зеленою доріжкою з однієї ніздрі. Лаура здригнулася. Згадалося старе кіно про ватажка червоношкірих, і засвербіло у вусі від передчуття складної виховної роботи.

— Сьогодні ти можеш відпочивати, — солодко повідомила Хелена. — Сходи у місто, роздивися. Завтра о сьомій підйом. Я покажу тобі дорогу до садка. А тоді вже сама — розгойдуватись немає коли.

Лаурі зовсім не хотілося блукати чужим Берліном. Але лишатися у квартирі не було сенсу. По-перше, жінка не мала ніякого уявлення, що їй робити у незнайомій оселі, по-друге, припекло поплакати, а по-третє… «Ні, нічого», — відмахнулася Лариса від спогадів про Василька.

Лариса не могла згадати, де вона бродила і що бачила. Пам’ятає лише бруківку. Ходила довго, аж до смерку. Дві години йшла в одному напрямку, нікуди не звертаючи й дивлячись виключно під ноги, а тоді, зиркнувши на годинник, різко крутонула та подалася тим самим шляхом назад. От і все ознайомлення з містом.

Зі своєї кімнати чула, як товклися за стіною, як Уве верещав і відмовлявся лягати спати, як знеможена Хелена пошепки погрожувала йому. Ларисі стало сумно й самотньо в кімнаті, де, окрім розкладеного дивана й великої картонної коробки для постільної білизни, нічого не було. Навіть вікна не прикрашали бодай якісь фіранки. Стелі в будинку були високі, вікна здоровенні, кімнатка вузенька й холодна. «Найголовніше — не розкисати!» — наказала собі Лара й легенько пошкреблася у двері, які вели з її «апартаментів» до «піратських». Там затихли, прислухаючись.

— Йди відпочивай, — увійшовши, звернулася до хазяйки. — Я спробую сама.

Хелена, в якої від тихого плачу почервонів ніс і дрижала нижня щелепа, не вагаючись пристала на пропозицію, кулею вилетіла з дитячої. Лариса знала, що мати стоїть у коридорі, підставивши вухо під двері, сама б так зробила.

— Ну що, пірате? — запитала Лара українською.

Той, почувши незнайому мову, затих, роззявив рота і вдивлявся в новеньку мученицю з особливим інтересом.

Нянька досить швидко вклала хлопчика, розповідаючи йому казки, які ще позавчора читала синові. Довго сиділа на підлозі, просунувши руку крізь дерев’яні ґратки ліжка, щоб тримати Уве за пухкеньку ручку. За півгодини маля засопло. Українка вивільнилася та навшпиньках пройшла до себе. Вляглася. Двері, що вели в спільний коридор, прочинилися, Хелена послала українці повітряний поцілунок та, осяяна радістю, зникла.

На Лауру крізь шибку витріщився повний місяць і не давав їй спати до півночі…

— Мамі! Мамі! — кричав хтось.

Лариса після третього крику рвонулася з ліжка й, не розрахувавши його ширину (вірніше, вузину), гепнулася на підлогу. Від удару прокинулася остаточно. З дитячої її кликав Уве. Годинник показував п’яту. Надворі було ще темно. Лаура вилаялася пошепки та почовгала до крикуна. Той підступно посміхався, стоячи в ліжку, та дитячою мовою пояснив українці, чого хоче. Нянька повернулася до своєї кімнати, взяла ковдру та попхалася назад. Вляглася біля ліжечка-галери, простягла малому руку, в яку той одразу міцно вчепився, заснула майже одночасно з Уве.

Перший день виявився найважчим. Заробітчанка багато чого не розуміла, Хелену це виводило з рівноваги, вона нервово посміхалася та зверхньо оглядала недоумкувату робітницю, яка не могла з першого разу второпати, що в кабінеті потрібно мити підлогу одним засобом, а в спальні — зовсім іншим; яка відстрибувала від пральної машини, як від маніяка; яка щось незрозуміле белькоче своєю дурнуватою українською мовою; яка, яка… Реальною причиною прискіпливого ставлення було зовсім інше. Насправді німкеню зачепило за живе побачене вранці. Коли Хелена прийшла будити сина, Уве замість верещати й бити робітницю ніжно обнімав її за руку, а вона, дурепа, валялася, замотана в ковдру, на підлозі.

— Якщо тобі не подобається, що я так роблю, я не буду, — вловивши справжню причину злості хазяйки, запропонувала Лаура.

Така прямота українки розбила паркани непорозумінь між двома жінками. Хелена притисла Лауру до себе і стиха перепросила, посилаючись на свій стан.

— Вагітність, сама розумієш, нервую, — вибачившись, зникла у своїх справах, даючи Лаурі волю робити так, як вона вміє.


предыдущая глава | Гастарбайтерки | * * *