home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



1

Лариса Петрівна Шимонко народилася та виросла в Харкові. Середньостатистична дитина, народжена у вісімдесятому. Батько питма пив і, впавши до каналізаційного люка у своєму звичайному стані, покалічився, а згодом і помер, коли Ларі виповнилося п’ять. Мама самотужки виховувала дочку. Важко було, сутужно. Саме божевільні роки почалися — перебудова, талони, дефіцит. Але те все промайнуло, віджило. Коли Лариса закінчувала школу, за нею назирці ходили отари хлопців. Гарна-бо, як мальована.

Високою тоненькою дівчиною ще в сьомому класі зацікавився тренер із легкої атлетики, запросив займатися стрибками у висоту. Пішла. Сподобалося. Перемагала в змаганнях, дострибалася до кандидата в майстри спорту. Та довелося кинути хобі, яке віщувало п’єдестали, медалі, пошану й у майбутньому чималі гроші, бо…

Олег Микитович, тренер, час від часу дозволяв собі ніби ненароком схопитися за місця на тілі дівчини, не для його рук призначені. Лара соромилася, червоніла, а дорослий чоловік пояснював, посміхаючись у вуса, що, мовляв, це — спорт, тут про шури-мури думати не треба. Лара потай сварила себе за дурні припущення, але внутрішній голос закликав триматися подалі від тренера. Коли Лариска перейшла в одинадцятий клас, завів Микитович розмову про інтимне. Запросив дівчину до тренерської, коли там нікого не було, й, розглядаючи підлогу, почав:

— Я не буду тут перед тобою брехні розводити… Справа в тому, що… Ну ти сядь, чого стовбичиш? — Лара послухалася, всілася на стільчик і склала долоні на колінах. Її брали дрижаки. І не від протягу, що носився тренерською. — Ти мені скажи як на духу… — Микитович присів біля дівчини, поклав долоню на гостре коліно й зазирнув у її карі очі. — Ти ще дівчинка?

Питання вибило спортсменку Шимонко з колії думок, які роїлися в голові. Думала, тренер гнівається, що минулого разу пропустила тренування. Міркувала, як пояснити, що вона закінчує школу й мама не горить бажанням, аби дочка йшла в інститут фізкультури. Тому Лариса час від часу сидить під домашнім арештом, а заразом студіює українську мову та літературу задля перспективи вступу на філологічний. Дівчина підвела на тренера очі з німим запитанням. Вона дивилася на чоловіка осудливо й уже виставила ногу, приготувавшись тікати з тренерської.

— Та що ти нашорошилась? — засміявся він, показово відходячи від Лариси. — Я ж заради твого блага. Справа в тому… — Він дістав із шухляди стола товстезну пошарпану книгу й потрусив нею перед очима Лариси. Побачивши, що дівчина ледь не плаче з переляку, змінив тон на командний і почав її вичитувати: — Це ж треба, подумати, що я тойво… Я ж заради тебе. Ось, прочитай. — Знайшов потрібну сторінку й сам вичитав підкреслене: — «Фізіологічні властивості дівчинки значно поліпшуються при переході до жіноцтва».

Лариса нічого з почутого не зрозуміла. Тренер знову підсів до Лари й, погладжуючи її плечі, заспокоїв:

— Я ж так. Було б краще, аби ти не трималась за цноту… Але й розгулюватись не потрібно.

— Як же це? Я що, шукати піду когось по вулицях та пропонувати? Мені ж немає коли знайомитися з хлопцями. Та я й не хочу… — Лариса опанувала свій страх і тепер по-діловому пояснювала причину своєї цноти.

Тренер лагідно засміявся, заспокоїв легкоатлетку, розповівши дуже смішний анекдот, перевів розмову на інше й ніби забув про те, з чого починав. Коли Лариса виходила з тренерської, радіючи, що її страхи виявилися безпідставними, тренер вигукнув:

— Сьогодні сауна! На дев’яту вечора.

Нічого особливого у тому, що спортсмени ходять до сауни, немає. Один раз на тиждень усі дівчатка збиралися у збудованій на території стадіону бані, аби зігнати зайвий жир. Спортивна школа оплачувала ці походи. У середу ходили дівчатка й жінки, а в четвер — чоловіки, хлопці з тренерами. Чому сауну перенесли на суботу, Ларисі було неясно. Ну, субота — то субота. Дев’ята вечора — то дев’ята.

Сауна була порожня, лише тренер сидів на лежаку, закутаний у рушник. Лариса, зайшовши, стрепенулася і подалася до виходу…

Олег Микитович умовив Ларису не боятися, сказав, хоче зробити їй масаж. Розповідаючи це, замикав на ключ вхідні двері до роздягальні. Лариса знала, що кричати немає сенсу, бо у комплексі нікого немає, коли йшла сюди, бачила. До того ж, якби й був хто, дівчині було соромно розкривати, що вона опинилася в такому місці сам на сам із чоловіком, утричі старшим за себе. Спочатку справді був масаж, а потім…

Потім Лариса перестала відвідувати стадіон. На радість мамі забула про мрії вступити до фізкультурного й пішла на філфак. Перший рік не вступила, їй прямим текстом повідомили, що це коштує грошей, яких у родині Шимонко не було зроду-віку.

— Погано готувалася, — щодня пиляла мама. Вона-бо відмовлялася вірити, що до інституту вступають лише через хабарі й блати.

Повз таку красуню, як Лариса, не міг пройти жоден потенційний кавалер. Їй ставили непристойні питання, завуальовані під жарт, на вулицях, у транспорті й магазинах представники чоловічої статі різних вікових категорій.

Карі її очі світилися особливим вогнем, бо відтінялися світло-русявим волоссям. Це робило світлошкіру красуню дуже привабливою. Густі брови дівчина не вискубувала, бо терпіти не могла біль, викликаний видиранням волосин. Він відлунював десь у п’ятах. Підборів ніколи не носила, соромилася свого зросту. Ця природна закомплексованість робила її ласим шматочком в очах чоловіків. Але характер у дівчини був чоловічий, загартований спортом. Вона не вміла фліртувати, не загравала й не стріляла очима. Хоч їй і було приємно чути компліменти на свою адресу, все ж відчайдушно давала відкоша кавалерам. «Бойова!» — казали про неї.

Наступного після закінчення школи року Лариса вступила до педагогічного, але на молодші класи. Туди не було такого шаленого конкурсу. Заздалегідь влаштувалася на тимчасову роботу в дитячий садок нянькою й майже півроку набиралася досвіду. Це їй допомогло пробитися до щасливчиків — змінити статус абітурієнтки на статус студентки.

— Не могла на щось краще вступити, — як завжди, була незадоволена мама Лариси. — Якщо хочеш у садку працювати, треба було після восьмого в училище йти.

«Треба було… треба було», — думала собі Лариса, згадуючи, скільки часу згаяла на спорт, котрий, окрім розчарувань і травм, нічого не приніс.

На третьому курсі інституту Лариса познайомилася з Володимиром. Гарна була пара. Всі пророкували їм щасливе подружнє життя, але Вова не поспішав робити пропозицію коханій. Коли Лариса довідалася, що вагітна, він одразу зник. Просто як у воду пірнув. Ніде немає, ніби й не було. Мама, звичайно, робила Ларисі «вирвані роки», навіть замахувалася на неї віником та ганчіркою, погрожувала вигнати шльондру з дому, закликала у свідки Небо й Бога, кляла Володю, який не раз бував у них удома, билася головою об стіл, вила ночами на місяць… Врешті-решт видихалася, спустивши пару, і, коли Лариса й на третьому місяці не пішла робити аборт, мовила спокійно:

— А що, не виростимо, Ларко? Виростимо! Я ж тебе, вважай, сама й підняла. Лише зітхнула, як твій батечко помер, царство йому небесне… — Тоді подумала й додала: — Та яке царство такому п’яниці?

Інститут довелося покинути, взяла академвідпустку, яка так і не скінчилася ніколи, повернулася до садочка. Не хотіли брати, бо припускали, що скоро вийде заміж, бо молода ж, почне народжувати, а тоді виплачуй декрет…

— Напиши розписку, що заміж не підеш років зо три, — ставила умови кадровичка, покусуючи дужку окулярів, які тримала в руці.

Лариса писала й подумки сміялася, бо ж кадровичка не уявляла, що Лариса втече в декрет за кілька місяців без усякого заміжжя. Поки що з довготелесої, з добрим пресом спортсменки не було видно, що в ній росте плід.

У вересні няня Шимонко шокувала всіх, коли повідомила, що за два місяці народжуватиме. Намагалася ходити на роботу у безформних робах, ніхто й не помітив, що животик росте. До того ж ніхто занадто й не звертав уваги на нову нянечку, бо вона завжди виконувала свої обов’язки вчасно й акуратно.

Коли народився Василько, мама Лариси не знала, куди себе подіти від щастя. Казала, що він як дві краплі води схожий на її батька, Лариного діда — героя Вітчизняної війни, який і досі жив у селі. Дві жінки порозумілися, ходили біля дитинки, милувалися, тішилися, обнімалися, плакали, недосипали, раділи, ламали голови, де взяти гроші.

— Василькові майже рік, а за що ми його будемо далі ростити? — задумливо питала мама. — Та й тобі час заміж вийти. Ти ж у мене така красуня, а щастя Бог не дав… — плакала.

— Не хочу я заміж… — відповідала мати-одиначка. — Ось мій заміж, — брала на руки маля й прикладала до грудей. — А от гроші де брати, не знаю.

— Та я ж кажу, заміж тобі треба. От чоловік і допомагав би… — Мама уважно подивилася на дочку. — Та хто ж на тебе, таку задрипанку, клюне? Зараз он які кралі вештаються вулицями. Лише вибирай. А чоловіки на цьому добрі й розбестилися. Подавай їм найкращу, і щоб із манікюром, і щоб борщ добрий був. Тьфу! — Мама Лариси була жіночкою емоційною, заводилася з півоберту з будь-якого приводу.

Василько ріс, потребував вітамінів, вбрання і взуття, а Лариса не могла дозволити собі найнеобхіднішого, бо маминої пенсії вистачало лише на оплату квартири, а її заробітку і грошей на дитину — на мінімальні харчі. Ночами думу думала, як бути і що робити. Якось, читаючи газету, натрапила на об’яву щодо працевлаштування за кордоном, де було вказано цифру можливих заробітків… Захмарну цифру. Лариса схопила олівець та шматок паперу й нервово почала писати у стовпчики цифри, множачи їх. Виходило, що за рік у неволі можна сколотити, за Ларисиними мірками, чималий капітал. Знову множила й ділила, складала й віднімала. «Їду!» — врешті вирішила й зі сльозами на очах зиркнула на синочка, який уткнувся їй у груди.

Всі ті оголошення в газетах не містили, на жаль, додаткових цифр. Ці неймовірні для Лариси кошти, сімсот-вісімсот доларів, за які вона з родиною могла б прожити півроку, вимагалися за працевлаштування. Де їх узяти? Питання висіло в повітрі довгі два роки. Лариса вже й забула про свої плани. Мама змирилася, що дочка залишить дитину на неї, бо спочатку, як молодиця повідомила неньку про таку перспективу, та встала на диби.

— Що за нісенітниця? Залишати малу дитину! Що люди скажуть?

Згодом мати змінила свою думку про гастарбайтерство.

— Он і Люськина Марійка поїхала. Залишила двох. А що робити? Життя таке…

Що далі, то більш оптимістично говорила про майбутнє.

— Катерина з дев’ятнадцятої квартири каже, дочка шле стільки, що вистачає і їй, і дитині, й чоловікові. Діти на літо до Італії їздять відпочивати. Катька сама, хоч і на п’ять років старша за мене, ходить як пава. І Сашко її туди ж — джинси нацупив, кепку і почимчикував. Лише ми, як ті злидарі, — пустила сльозу. — Василька на сміх діти у садку піднімають.

Те, що думка матеріальна, але потребує деякого часу, аби сублімуватися, старша й молодша Шимонко зрозуміли, коли мрії, кинуті у простір, абсолютно випадково повернулися до них у реальному втіленні.

— Людмила Василівна запрошувала у гості! — з кухні якось закричала мама до Лариси, яка гралася з синочком.

Людмила Василівна — це дочка материного рідного брата. Кличуть цю жінку усі по імені й по батькові, на відміну від удвічі за неї старшої Ларисиної мами, яка серед родичів відгукується на просте ім’я Зінка. Людмила Василівна вона, бо на такій роботі, що… А на якій саме, про це ніколи ніхто не договорює. Лариса знає, що це щось пов’язане з базаром та хабарами. Але чи то вона сама їх бере, чи то вишукує тих, хто нечистий на руку, а чи й працює на обидва фронти, — хтозна. Людмила Василівна заміжня. Її чоловік Сергій щось там возить бусом за кордон і привозить щось звідти. Знову ж таки, що саме — вкрите мороком. Взагалі члени цього сімейства, в тому числі брат Зінки, Василь, поводилися як справжні шпигуни, ні пари з вуст про роботу, лише пусті теревені про їхнє багатство, меблі, будинок, двійко товстих діточок, машину, золоті персні Людмили Василівни та її нову зачіску.

— В Берліні, наприклад, дуже багато наших працює, — серед загального шуму розповідав Сергій гостям. Він нещодавно повернувся з чергового відрядження. — По-чорному працюють.

Ларисі та її мамі ця розповідь видалася дуже цікавою, хоча вони ще й не знали, до чого вона приведе.

— Та кого це цікавить? — трохи зневажливо питала Людмила Василівна, показуючи тіткам сервіз.

— Мене цікавить, — відповіла стиха Лариса й пішла разом із мамою за Сергієм на сходовий майданчик, щоб не заважали слухати.

Там продовжили. Сергій розповідав про гастарбайтерів, переважно страшилки про те, як хтось тікав, комусь недодали грошей, когось запитали про документи, хтось замерз у рефрижераторі, перетинаючи нелегально кордон. Лариса зважилася і запитала, аж її мама схлипнула:

— А мені можна поїхати?

І завмерла, приготувалася до негативної відповіді.

— Чому ні? Провентилюємо! — оптимістично запевнив Сергій.

— Лише в мене немає семисот доларів.

— Навіщо? — запитав, наморщивши лоба.

— За працевлаштування.

— А! Це… — почухав потилицю. — Звідки знаєш таксу? — посміхнувся. — З цим проблем не буде. Відпрацюєш перший місяць — заплатиш. Так усі роблять.

Сергій знав потрібних людей у Берліні, часто їздив, от і наклеїлося друзів, переважно біженсько-емігрантсько-гастарбайтерська братія. На початку зими чоловік саме розмовляв із однією знайомою жінкою, котра не припиняла бідкатися, що мусить терміново повернутися додому десь на рік, а потім знову в Берлін.

— Така справа, — казала та жінка, заглядаючи Сергієві в очі. — Поїду — втрачу класне місце. Залишуся — втрачу чоловіка…

Тоді Серж не мав чим їй зарадити, а, повернувшись додому, натрапив на благання родички працевлаштувати її.

Цілу ніч у родині Шимонко не могли заспокоїтися. Жінки обмірковували перспективу, Лариса знову малювала цифри, які показувала мамі.

— Дивись, перший місяць у мінусі. Нічого не зароблю. На візу і квиток Сергій пообіцяв позичити. Це ще один місяць. Але ж потім, мамо! Потім, рахуй, залишається десять. Десять на сімсот… А може, й більше? — В Лариси аж очі свербіли від відчуття близького заробітку. — Ні! — спинила себе. — Давай по мінімуму. Десять на сімсот… Сім тисяч, мамо. Сім тисяч доларів.

Мама Зіна голосно видихнула повітря, яке накопичилося в легенях за п’ять хвилин таких підрахунків.

— Ремонт зробимо, — задумливо дивилася на облізлу стелю.

— Васюні черевички куплю, такі модні, німецькі. І комбінезон на зиму…

Так і поснули.


предыдущая глава | Гастарбайтерки | cледующая глава