home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



8

Четверги

Штефі! О, Штефі… Наталці за все життя не видавалося навіть поруч стояти з такою красунею, як Штефі. Афродіта, мрія поета, неперевершене диво природи.

Штефі — натуральна білявка. І не якась там, із рудими вкрапленнями чи жовтувата, альбіноска чи світло-руса. Стовідсоткова білявка, яких у світі лишилося стільки, що скоро на них заведуть окрему Червону книгу. Таша при першій зустрічі була ошелешена цією вродою. Просто стояла і, приліпившись поглядом до німкені, не могла вимовити й слова. Здавалося, що від Штефі струменить світло, принаймні Таша могла побожитися, що бачила гало[51]. Штефанія білозубо всміхалася до очамрілої іноземки, знала, що її згодом попустить, бо ж усі так реагують. Очі німецької богині яскравіли волошково, примушуючи Наталчині комплекси вилазити з потаємних дір і жерти мозок ізсередини. Губи… Губи Штефі — це окрема тема для написання якщо не роману, то повісті найгеніальнішими письменниками сучасності. На цей рот можна було дивитися вічно, не відводячи погляду. Коли уста були стулені й коли вони рухалися, випускаючи в ефір неземної краси звуки, їхній вигляд діяв на співрозмовника, як гіпноз. Наталка не звернула уваги на ніс Штефі, бо то не мало ніякого значення. Будь-який ніс на такому обличчі виглядав би ідеально.

Фігура, тіло і шкіра лялечки були варті того, аби все це куштувати на смак, дотик та запах. Навіть жінки не могли пройти повз Штефі, не облизнувшись. Дикі, позбавлені логічного трактування думки в одну мить пролітали спустошеним простором черепної коробки тих, хто стикався лицем до лиця зі Штефанією.

Німкеня на додаток до всього, дарованого їй небожителями, була актрисою. Хоча якщо подумати добренько — а ким іще? Як правило, зйомки проходили у другій половині дня, тому Штефі до дванадцятої не вилазила з ліжка. Подеколи на її ложі Наталка заставала якогось перчика. Соромлячись, зачиняла двері. Щораз перчик був інший. Перчиками Таша про себе не без ревнощів називала кавалерів Штефі. «Ну чого я чіпляюсь до мужиків? — сварила себе українка, прибираючи на кухні недоїдки від учорашньої романтичної вечері. — Чоловіки як чоловіки… Але ж щось не той… Їй би Бреда Піта. Ото пара… А це якесь миршаве».

Насправді Наталка була не надто об’єктивною в оцінюванні нічних гостей Штефі. Вона їх бачила лише під ковдрою, з закислими очима і скуйовдженим волоссям… Коли кавалери залишали помешкання, Таша не відала. Якщо виходило так, що з середи Штефі забувала, що до неї зранку припхнеться українка, і залишала в себе коханця, то відсилала Ташу в хімчистку, магазин, винести сміття й тим часом спроваджувала залицяльника.

— Обов’язково перестели ліжко, — просила німкеня, прискіпливо вдивляючись у люстерко і фарбуючи вії маскарою «Christian Dior».

Таша потайки користувалася косметикою Штефі й могла навіть перед високим судом засвідчити, що дорогий мейк-ап має свої переваги, результат, як кажуть, на обличчі.

Штефі на роботі мала бути рівно о дванадцятій, та раніше декількох хвилин на першу з дому не виходила. Звичку запізнюватися не полишала, хоч би й землетрус. Хай би й режисер дзвонив та верещав не своїм голосом у слухавку, жінка лише посміхалася, відповідно до свого нордичного характеру, відставляла верескливий телефон убік і робила свої справи, поки начальство втихомирювалося. Таша працювала дуже філігранно, допоки актриса не виходила з хати, аби не зачепити жінку, не перейти їй дорогу чи не стати на її шляху.

На початку Ташиної трудової діяльності трапився такий прикрий випадок. Штефанія саме бабралася біля люстра, а прибиральниця гасала зі шваброю. Дійшовши зі своїм вологим прибиранням до місця дислокації красуні, Таша чемно попросила відійти. Штефі подивилася на робітницю спопеляючим поглядом, від якого українка відчула такий сором, ніби щонайменше брала участь у військових діях на боці фашистів. З плином часу Таша Кулібаба, засвоївши ази субординації, вправно вивертала зі шваброю чи іншим знаряддям на звивистих віражах.

Штефі Грантбург користувалася таксі, власної машини не мала, казала: «Навіщо, коли у мене сотня шоферів напохваті». І це була чистісінька правда: пальчиком поманить — і будь-яке авто до її послуг. Таша навіть не сумнівалася, що таксисти не беруть із неї грошей. Хоч їхати, як кажуть, близенький світ: із Леопольдплац до Потсдама, а там ще до Бабельсберга, бо саме у Бабельсберзі розташована відома на цілий світ найстаріша у Європі кіностудія. Наталці понад усе кортіло побувати там. Будь-хто міг навідатися до цього місця, бо туди продавали квитки, водили екскурсії. На території кіностудії збудували парк розваг і стригли купюри з дурних відвідувачів, які марили доторком до живого кінематографа. Штефі не раз підсміювалася над тупими туристами, яких водять спустошеними вуличками-декораціями й розповідають, що тут кільканадцять років тому знімався той чи інший відомий фільм. «Немає їм що робити», — дивувалася актриса.

Пані Грантбург мешкала в непоганій орендованій квартирі з великими і світлими чотирма кімнатами. «Навіщо мені все це?» — бувало, запитувала сама себе, заламуючи руки й дивлячись у дзеркало. Штефі платила робітниці справно за шість годин роботи, іноді давала більше, але наступного четверга з математичною точністю відраховувала. Їй би вивчитися на економіста… Та, як виявилося, Штефі навіть не закінчила середню школу. З видань у цій оселі були лише глянцеві часописи. «Хоч щось», — виправдовувала красуню Таша.

Прибираючи, Наталя знаходила під ліжком, кріслами й диваном п’ятдесятицентові монети, а час від часу й один чи два євро. Спокуса забрати додаткові гроші була меншою, ніж обожнювання Штефі, яким інфікувалася Таша, тому, припнута ланцюгом поклоніння своєму кумирові, прибиральниця, виловивши монети зі сховків, чесно складала їх купками на тумбі при ліжку.

Штефі довго випробовувала гастарбайтерку і якось зранку, сьорбнувши наперсток елітного пійла, щоби похмелитися й набратися хоробрості, зізналася зі сльозами на очах, що вона розкидала гроші навмисне, аби переконатися в чеснотах робітниці.

— Я переконалася ще й у твоєму благородстві, — погрожуючи пальчиком, сповіщала німкеня.

У Штефі до Таші працювали доволі чесні робітниці. Надія, наприклад, брала лише половину віднайденого. І це влаштовувало роботодавицю. Бо до Надії Штефанія наймала своїх одноплемінниць, які не гребували забирати усе, ймовірно вважаючи, що гроші на підлозі — то сміття. Наталка ж перевершила усіх разом узятих.

— За рік — жодного випадку, — казала Штефі й виймала з бюро записник, де було нашкрябано дату й кількість монет, враховуючи номінали.

Наталка й не подумала образитися на підступну перевірку, бо досі була під впливом харизми Штефки, бачила в ній свої потаємні та, на жаль, нездійснені мрії.

Вона з дитинства марила акторством. Навіть ходила до студії, де діти вивчали сценічну мову, акторську майстерність, вокал. Потім подруга перетягла її на танці, але мрія про сцену дрімала на самому дні гіпофізу, чи де там відкладаються зазвичай мрії.

Коли довгостроковий тест на монетозалежність було завершено, Штефі дозволила Наталці підбирати гроші, які викотилися в когось із кишені. Українка подякувала та лаконічно зауважила про себе: «Перевірятиме!» З того часу сіяння грошима припинилося. Час від часу можна було витягти з-під ліжка двадцять центів, але розмінюватися на дрібниці Таші було соромно, і вона планомірно складала дріб’язок на тумбу.


* * * | Гастарбайтерки | * * *