home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



5

Понеділки

До холостяка Гюнтера Джачека діставатися було доволі легко. Убаном до Фрідріхштрассе, західної її частини, тоді декілька кварталів в обхід задвірками. Можна було б скоротити шлях та перескочити через центральну вулицю, але надто вже, на сталу думку Таші, вона сама дисонувала з аристократичною Фрідріхштрассе, якою снували заклопотані «вершки суспільства».

«У своїх лахах стану всенародним посміховиськом. Не вистачало ще лякати німецьку еліту. Обов’язково згодом куплю щось елегантне», — будувала плани на майбутнє, щиро всміхаючись якомусь німецькому дідові, що чалапав навпроти. З першого ж дня у Німеччині Таша змінила загальмований ритм, у якому жила в південних країнах (ймовірно, через спекотний клімат), на вельми прискорений. Кров, що з невідомої причини ганяла по жилах зі швидкістю звуку, примушувала серце битись активніше, а ноги самі вистукували дрібною шрапнеллю чечітку по асфальту, коли хатня робітниця йшла на роботу.

Гюнтер зустрів Ташу надворі, тупцював, озираючись навсібіч, скоріш за все, запізнювався на роботу — в одну з міських лікарень, де працював асистентом хірурга. Про це повідала Таші Надія. Таша підійшла до молодика, який на ходу простягнув їй ключа й поспіхом випалив:

— Я усе написав… Ключ… Код: два три чотири два… — і помчав, махаючи правицею, до таксі, яке проїжджало поруч.

Ключ так і залишився у Таші. Джачека вона бачила раз на півроку, а може й рідше, та й то за неофіційних обставин.

Квартирка на Йоганесштрассе мала доволі незграбний вигляд. Дві спарені кімнатки. «Тю!» — подумала, добряче роздивившись апартаменти медика.

Коли він уперше приймав Ташу задля знайомства, вона зовсім не встигла роззирнутися довкола, а зовнішній вигляд молодого модника, його мелодійний голос та постава прикували тоді увагу жінки більше, ніж планування та вмеблювання оселі.

— І оце все?! — кинула питання у порожнечу кімнат і взялася читати каракулі роботодавця.

Розшифрувала нашкрябане у стовпчик: «Посуд, прасувати, прання, прибирання, полити квіти, вікна, дякую». На столику червоніли три купюри по десять євро.

Ташина праця оцінювалася у вісім євро за годину. Такса перейшла їй у спадок від попередньої працівниці. «Добре!» — подумала молодичка, бо ж працювати у Гюнтера вона мала три години, а він відвісив аж тридцятку, хоча мав би лише двадцять чотири. Понеділки Таша мала ділити між Гюнтером та Вернером, якого ще не бачила. Отож одному три години, іншому ще три.

Жінка взялася до роботи, іронічно зауваживши, що тут зовсім немає що впорядковувати. Понишпорила закутками, назбирала повний кошик брудного шмаття. Запустила машину і взялася до прибирання. На підлозі лежав добротний ортопедичний матрац із шовковою білизною. Таша спеціально перевірила спочатку пружність матрацу, а тоді написане на етикетці постільної білизни, чи це, бува, не синтетичний замінник. Ні, чорним по білому зазначалося: «Silk[42] 100 %». Тобто ці простирадла кольору червоного вина коштували неабияких капіталовкладень. «Оригінальний суб’єкт!» — думала собі прибиральниця. Таші було цікаво з речей довідуватися про їхнього хазяїна. Отже, матрац із гладенькою білизною Таша застелила не менш розкішним, гаптованим на східний манер покривалом.

Будинок, у якому жив лікар, був старим, із високими стелями та ліпниною. З орнаментної розетки у центрі жовтавої стелі звисала чорна мотузка з голою лампочкою. «Дисонанс!» — вголос прорекла робітниця, беручись за пилосос. Цей винахід людства виявився поламаним. Хоч як намагалася українка полагодити техніку, у неї нічого не виходило. Наостанок вона з пасії[43] дала копняка кругленькому пилососу, поскакала на одній нозі, тамуючи біль від удару, та випхала недоладний пристрій на балкон.

У ванній кімнаті, яка з першого погляду викликала в українки напад сміху, знайшла щітку і взялася нею підмітати. У дальньому кінці ванної кімнати, якщо можна так назвати трубу завширшки не більше метра, а завдовжки десь зо п’ять, було прилаштовано душову, відділену від іншого простору квітчастою китайкою, вщент укритою пліснявою. Клейонка сумно звисала з напівобірваних кріплень і плакала краплинами води, що потихеньку стікали цівочками донизу. До стіни десь посередині п’ятиметрівки було прип’ято унітаза. Як хазяїн всідався на нього, для Таші було загадкою. Адже Гюнтер був набагато вищий за жінку, отже, й ноги в нього мали бути довшими. Таша сіла, коліна впиралися в стінку навпроти. «Цікаво було б подивитися», — подумала, встаючи й відчайдушно тішачись. Ще за два метри, аж біля дверей, на рівні Ташиних грудей було причеплено умивальник. Чому саме на такій висоті — для українки залишилося ще однією таємницею. До дзеркала, яке висіло над умивальником, Таша взагалі не дотяглася, лиш бачила в ньому свою маківку.

Повернулася до кімнати. Щітка, найімовірніше, була призначена для чищення одягу, але прибиральниця подумала, що нічого страшного не станеться, якщо вона використає її не за прямим призначенням, а тоді ретельно помиє. З меблів у квартирі був стіл, на якому стояв комп’ютер; величенький, на всю стіну стелаж із книжками та вмонтована шафа, в яку було напхано усілякого мотлоху: костюм для підводного плавання, сорочки від П’єра Кардена, розпаровані шкарпетки, тенісні м’ячики, декоративні наручники, обшиті хутром, та безліч журналів для осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації.

— Опс! — Таша згадала, що Надя попереджала про вподобання Гюнтера, які той не афішував, але про які Надя, як справжня нишпорка, довідалася з речових доказів.

Наталка, злякавшись, що розкрила таємницю Гюнтера, запхала все назад і знову взялася за щітку. Але її муляло, як це вона залишить у шафі такий безлад. Жінка плюнула на упередження, закачала рукави й почала викладати на підлогу речі. Відчинивши інші дверцята, отримала по лобі ключкою для гри в хокей на траві. За спортивним знаряддям посипалася білизна чоловіка, коробки зі взуттям та насамкінець поламані полички. За годину Таша за голову вхопилася — такий у квартирі був хаос. А ще ж треба перебрати книги, бо з них аж курява йде. «Що тут Надя робила?» — дивувалася.

Складений горою посуд було вимито, сорочки попрасовано, вологий одяг розвішано на спеціальну розкаряку. З книжковим пилом Наталка вирішила боротися наступного понеділка, бо що ж робитиме, коли все вже буде в ажурі?.. Потрібно щось залишити й на потім. Написала Гюнтерові англійською: «Вікна — наступного разу», взяла гроші й вирушила до іншого хазяїна, зустріч із яким було призначено на першу годину по обіді.

Добиратися було недалеко — перебігти на інший бік Фрідріхштрассе та спуститися вузенькою вуличкою півкварталу. Вернер був удома, слухав Вівальді в записі, про що не забарився повідомити робітниці. Його здивуванню не було меж, коли жінка скромно оголосила назву твору. Це були «Пори року», надто популярна річ, аби про неї не знати. Вернер Хльост голосно повідомив, що мусить іти на роботу, взув блискучі черевики, поправив краватку, підхопив шкіряний портфель та, насвистуючи попурі з класиків, зник за дверима.

Квартира була також невеличка. Одна кімната й велика кухня. Меблів як таких не існувало зовсім, замість них — картонна імітація. Зроду-віку Наталя не бачила, щоб комод був зроблений із картону, на кшталт того, з якого роблять коробки для телевізорів та іншої побутової техніки. Щоправда, пофарбовані меблі були в колір морської хвилі й мали цупку фактуру. Тут Таша не віднайшла немитого посуду, як, власне, й чистого. Не існувало у Вернера холодильника, штор чи килимових покриттів на підлозі. Над розписом стін попрацював непоганий художник, на скромну мистецьку думку Наталки. Величезні картини на еротичні сюжети, зображення, в яких переважали червоні відтінки, — все це збуджувало й відволікало від роботи. Цей чоловік, котрому, як і Гюнтерові, було не більше тридцяти, також мав комп’ютер та гори розкиданих по квартирі книжок. Комп сиротливо тулився в кутку на підлозі, яка вщент була заплетена дротами, що зміюками тяглися до програвача, комп’ютера, телевізора й дівіді. Ліжко неоковирно росло посередині кімнати. Наталці воно здалося казковим, бо виглядало вельми незвично: старовинне, коване, з блискучими кульками на бильцях. Застелене було картатим вовняним пледом, з-під якого звисали такі самі, як у попереднього німця, наручники.

— Подуріли вони всі з цим причандаллям, чи що? — Наталка розреготалася і так, сміючись, взялася до роботи.

Планувала помити зависокі вікна, обмести павутину та якимось чином розкласти усі ці дроти, аби вони не загрожували безпеці. Наталка довго мізкувала, стоячи посеред хати. Мудруючи, помітила, що в плінтусах є потаємна заглибина. Віддерши маскувальну смужку, жінка взялася активно запихати дроти у плінтуси. За годину боротьби з непокірними кембриками[44] Наталя, підстрахувавшись, заліпила плінтуси в декількох місцях скотчем. Тепер кімната виглядала охайніше. Треба було щось робити з книгами. У квартирі був невеличкий балкон. Вийшовши туди, жінка зрозуміла: перше враження, що в помешканні немає що робити, було помилковим. Бо ж хазяїн увесь мотлох викидав саме сюди. Розгрібши собі дорогу, Таша дісталася сірого шматка обробленої деревини. Інтуїція її не зрадила. Виявилося, що перед нею розібрана полиця.

«Можна підрихтувати її та поскладати сюди хоча б частину книг», — вирішила й позносила всі частини поламаної полиці у квартиру. Роздивившись, зрозуміла, що ця річ зовсім не зламалася — до неї у хазяїна, скоріш за все, не дійшли руки. До однієї з деталей було прикріплено папірець зі схемою складання виробу фірми «Ікеа». Наталку неабияк потішило збирання меблів. Нічого складного, а як захопливо! Дивишся на схему, робиш точнісінько так, як показано. Конструктор для дорослих.

Невдовзі горда за себе українка, склавши на грудях руки, обдивилася обнову. З дощок вийшов нічогенький високий «пенал» без дверцят. Жінка безупинно совала витвір по кімнаті, намагаючись знайти йому достойне місце. Було б добре, аби шафка стояла саме там, де зараз примостився комп’ютер. «Вибач, дорогий!» — звернулася Наталя до техніки й відтягла комп подалі.

До п’ятої години перестановку було завершено. Ще як Вернер ішов, попросив робітницю дочекатися його, мовляв, грошей тобі не лишаю, прийду, тоді отримаєш. Три години вже вийшли, а хазяїна все не було. Таша, затаївши подих, очікувала, що скаже про її роботу німець, боялася, аби не сказав «фе» й не повикидав назад до балкону шафку й невеличкий столик на коліщатках, який також віднайшовся на «складі» й на якому зараз красувався звільнений від шару пилюки комп’ютер. Столик було приставлено ближче до ліжка, загальна картина інтер’єру хоч і була дещо спонтанною, та водночас її можна було назвати затишно-богемною.

У двері подзвонили. Наталя стрепенулася й заклякла. Якби це був хазяїн, відразу увійшов би, відчинивши своїми ключами. Хто б це міг бути? Як їй поводитися? Відчиняти чи вдавати, що у квартирі нікого немає? Наталка зробила один крок назустріч настирному дзвінку й почула, що у шпарині повертається ключ. «О, Боже!» — злякалася.

— Це я! — весело прозвучав голос Вернера. — Попереджувальний дзвінок!

«Цивілізовані люди, бляха-муха, — посміхнулася про себе Наталя, — бояться, аби не застукати на місці злочину…»

На слові «дзвінок» німець саме увійшов, не знімаючи взуття, до кімнати. З його рук, як таке часто показують у гостросюжетних фільмах, випав жовтий паперовий пакунок, а по підлозі розсипалися помаранчі й брюссельська капуста. Наталка відразу заходилася збирати овочі-фрукти. Насправді вона просто хотіла сховати очі, бо думала, що хазяїн із розпачу випустив продукти додолу.

— Це екстраординарно! — заверещав Вернер щодуху й підхопив Наталю. — Це екстраординарно! — ще раз вигукнув та поцілував її в лоба.

Він був такий збентежений, почав возити столика туди-сюди, влягався на ліжко і з нього дотягувався до клавіатури, брав зі столика дистанційний пульт і вмикав-вимикав телевізор, гладив шафку, наче улюблену тваринку, й захоплено всміхався Наталці. Тоді вручив їй п’ятдесят євро, вклонився доземно і вже з ліжка побажав гарного вечора. Жінка зачинила двері й, зітхнувши, попрямувала, стомлена, додому, на ходу чіпляючи ключа на зв’язку, де вже було їх два — один від дому, інший від квартири Гюнтера, а тепер іще й цей — Вернерів.

Понеділки свої вона любила. Називала їх «вергюнт». Так і казала Микиті телефоном:

— Гроші тобі надішлю десь у вергюнт, — що мало означати «в понеділок».

Чоловік не надто переймався, що вона мала на увазі, думав, що то так по-німецьки звучить «понеділок». Стримуючи роздратування, вимагав, аби жінка не відкладала на завтра таку важливу справу.

— Тут уся робота стоїть! Ти що там, у своїй Німеччині, не заробляєш? То їдь назад до Португалії! — дозволяв собі підвищувати на дружину голос.


предыдущая глава | Гастарбайтерки | * * *