home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2

Місцина, куди потрапили Наталка та ще двоє її супутників, називалась Марано-ді-Наполі. Інші люди вийшли по дорозі, а ще троє помчали комфортабельним пасажирським автобусом углиб країни — на південь. Більшість знала, куди їде, що їх тут чекає. Наталці ще вдома обіцяли, і за цю обіцянку вона розрахувалася щедро: працюватиме в будинку сеньйори на півставки. Італійці потрібна була допомога лише ввечері, вночі та годинку зранку. Цілий день мав бути вільним, тому, казали ті, що взяли гроші за працевлаштування, можна пошукати додаткових заробітків у місті — офіціанткою чи посудомийкою, якщо не знаєш мови. Звідки б Наталці знати мову? Вона вміє танцювати, особливо добре — джайв.

— Про це краще не думай… — порадили українські сусіди, коли Ната натякнула про свій хист. — Відійдеш від чорної роботи — засмокче.

Що це мало означати, жінка розшифровувала аж до самого місця дислокації.

Вийшовши на автобусній станції, уздріла доволі молоду жінку, огрядненьку італійку з написом на спеціально зробленому транспаранті «Natasha». Українка для годиться озирнулася, може, ще яка Наташа приїхала. Вінницькі, що вийшли з нею, підбадьорили, мовляв, іди, це твоя сеньйора. Після чого Наташа начепила на обличчя усмішку й рушила назустріч чорнявці.

Будинок, до якого вони дісталися пішки, видався українці образливо замалим. Лише чотири кімнати. «Наш і то більший», — промайнула згадка про власний довгобуд. Італійка, сеньйора Фреча, без упину торохтіла, а Наталя лише хитала головою, щоб упорядкувати думки, які розліталися, ніби сметана в сепараторі. Спочатку здавалося, що хазяйка гніватиметься через мовну перепону. Авжеж, приїхала помічниця, як в Італії називають чорноробів, яка ні бельмеса не розуміє, що від неї вимагають. Але Фреча попри, здавалося б, гарячий норов після вербальних настанов досить спокійно перекладала сказане мовою жестів. Показувала на мигах, вірогідно, вважаючи Наталку глухонімою.

До обов’язків української заробітчанки входили прибирання, приготування їжі та нічні вартування біля ліжка важкохворої матері Фречі, сеньйори Клавдії.

Стара лежала в окремій кімнаті обвішана дротами, з носа стирчали прозорі кембрики, якими сочилася до всохлого тіла баби безколірна рідина. Поруч із ліжком страхітливо розкарячився апарат штучного дихання, який постійно гудів та шипів. Фреча, як могла, пояснила, що її матуся в такому стані ось уже три роки. Вони думали про евтаназію[32], але Папа[33] не дозволяє. Вдень донька сама порається біля неньки, а вночі вже не має на це ні сил, ні можливостей, бо її уваги потребує ще й чоловік, густобровий Еміліо, схожий на орангутанга. У чоловіка були такі блакитні очі, що хотілося його повсякчас цілувати й пестити, незважаючи на подібність до примата. Що й робили четверо його дочок, схожих, як дві краплі води, на матір. Еміліо працював невідомо ким і невідомо де, але щоранку незмінно йшов із дому о восьмій та приповзав веселенький після восьмигодинного робочого дня плюс іще дві години обов’язкових посиденьок із товаришами в дешевій забігайлівці.

Через місяць роботи виявилося, що наймачам нема чим платити гастарбайтерці, й на цьому тлі розгорівся неабиякий, можна сказати, міжнародний скандал. Наталка, второпавши, що італійці не збираються їй платити, зчинила вереск, доповнюючи його потоком лайливих українських слів. Добре, що її не розуміли, хоча, зважаючи на те, скільки в цьому містечку працювало українців, можна припустити, що дещо італійці таки тямлять.

Земляки, зійшовшись на вимогу Наталі ввечері на нейтральній території, заспокоїли жінку й запевнили, що італійці всі такі, вони жмуть гроші, але з них треба не злазити, навіть можна використати погрози поліцією.

— То що, ви також вибиваєте зі своїх? — запитала розпашіла Наташа.

— Ні, зараз ми живемо душа в душу, а перші місяці бувало й таке. Вони просто ще не довіряють тобі. Запобігливо перестраховуються, можливо, ти щось у них поцупиш, а вони тобі ще й заплатили. От і очікують.

— Що я щось вкраду? — Здивуванню не було меж. Жінка вкрилася червоними плямами від такого припущення. — Та що в них красти, скажіть на милість? Стару почвару хіба що… На ній стільки дротів, можна здати в пункт прийому дрототари — обростеш статками.

Сміху було на цілісінький вечір. Українці придумували неймовірні методи, як вибити гроші з норовистих роботодавців, але все виходило ефемерно, по-мультяшному, так, що коли починали обмірковувати план серйозно, він розвалювався на друзки. Дійшли висновку: нічого, окрім як всістися на хвилю терпіння й чекати, Наталці не лишається.

Жінка почалапала до телефона-автомата, аби подзвонити Микиті. Витратила гроші, які привезла з собою й тримала на чорний день. Їй здалося, що цей чорний день уже прийшов.

— Мико, мені тут не так уже й добре, — скаржилася.

— То їдь додому, — відповідав надто спокійно.

— А витрачені гроші? — питала сухо.

— То не їдь, — спілкуватися далі не було сенсу.

«Якщо вони очікують, що я щось у них потягну, то вони цього дочекаються», — вирішила жінка й подалася до Фречового біленького бунгало.

У цій оселі ні на секунду не можна було залишитися на самоті. Дівчатка без дозволу забігали до кімнати-шафи, яку виокремили Наталці. Сюди влізло розкладне крісло, старий комод та невеличке дзеркало з пліснявою на кутиках. У малих саме розпочалися канікули. Літо… Люди відпочивають, а Наталка марудиться в цьому будинку з ранку до ночі. Здійснити злодійство виявилося справою не з легких. Фреча носилася оселею мов навіжена. Ось лише Наталка бачила її надворі, видихала повітря з грудей, щоб вгамувати нерви, тяглася рукою, що помітно дрижала, до вишитої бісером шкатулочки, аби перевірити, що в ній, як хазяйка матеріалізувалася в неї за спиною, кидаючи додаткове дрантя їй на коліна. Служниця саме штопала подерті лахи. Наскладалася чимала купа: дитячі шкарпетки, чоловікова майка та двійко джинсів, хазяйчині панчохи. Українці неабияк вдавалося посоюзити вбрання. Фреча піддивилася-побачила, що Наталя зашиває свої речі, й сходу попросила підлагодити «дещо» з її гардеробу. Це «дещо» вилилося у щоденне гаптування цілої купи непотребу. Наталка навіть припускала, що італійка приносить шмаття сусідів чи далеких родичів…

Одного погідного, можливо, навіть недільного ранку, бо ж усі були дуже милі, хазяїн не йшов на роботу, а, вмостившись у подерте крісло, розклав на колінах товсту газету, — через відчинене вікно долинули звуки запальної пісні.

— Це Джованні! — промовив Еміліо й усміхнувся. Сусідський підліток Джованні полюбляв виставляти на підвіконня колонки динаміками назовні та вмикати щось надто революційне саме тоді, коли люди збиралися до церкви. — Ех, колись я танцював! — Італієць смачно прицмокнув складеними у трубочку губами й зробив граціозний жест.

Минуло вже майже три місяці Наталчиного життя в Марано-ді-Наполі. Вона трохи нахапалася найбільш уживаних італійських слів та словосполучень. А відтак поводилася як корінна мешканка цього містечка, де жило трохи більше ніж п’ятдесят тисяч народу. Хазяї годували її, купили на осінь кросівки (лайно, а не кросівки) й навіть пообіцяли за гарну роботу розрахуватися наприкінці літа. Тож Наталя насолоджувалася чудовою погодою, безтурботністю та навіть роботою, яка час від часу скидалася на відпочинок у санаторії, якщо не зважати на нічні зміни, коли доводилося навсидячки куняти біля ліжка старої. Баба жодного разу не подала знаку, що хоче повернутися в це життя, й мирно собі лежала в своїй «кришталевій труні»…

— Ти танцював? — перепитала Наталка, й перед очима пропливли картинки з її далекого минулого. — Я також…

— Покажи! — голосно вигукнув Еміліо й покликав до себе все чимале посімейство.

Хутко зібравшись біля батька, гурт вирячився на Наталку, очікуючи цирку.

Вона плюнула під ноги, свиснула й застрибала на вільній від меблів невеличкій території. Танець закінчився, коли увірвалася музика. Захекана Наталя відвішувала театральні поклони, а італійське сімейство заклякло як один. Кожен дурнувато кліпав очима. Минуло зо п’ять мовчазних хвилин. І коли Наталя знову взялася за якусь неважку роботу на зразок витирання пилюки, Еміліо сказав стиха: «Браво!» — й відчайдушно заплескав у долоні. За ним ейфорія накрила інших.

За обідом Наталку всадовили на головне місце за столом, де зазвичай сидів глава родини. Не зводячи з артистки захоплених поглядів, запопадливо всміхалися. Цього ж вечора жінці було видано чималу суму, яку заборгували. Еміліо довго не наважувався почати розмову, але опанував себе, хильнувши червоного винця, й вимовив:

— Сеньйоро Наташа! — до цього вона була просто Наташка. — Чи не могли б ви навчити так рухатися моїх дочок?

До українки смисл прохання дійшов лише з четвертого повторення й деяких характерних жестів, які наштовхнули танцівницю на правильну хвилю.

— Вчити дівчат? — запитала. — Танцювати?

Італійці закивали чорнявими головами на знак згоди. Виявилося, що бальні танці — це мана Еміліо. Але віддати дітей до приватного хореографа й викласти за це чималу суму в чоловіка просто не піднімалася рука. А тут такий приємний збіг обставин. Домовилися, що платити будуть, як і раніше, лише заберуть з обов’язків українки будь-що на її вибір. Наталя відмовилася від нікому не потрібних нічних варт біля хворої. Запах, що випромінювала коматозниця, виводив Наталку із себе, їй здавалося, що вона сама наскрізь просякла цим моторошним присмаком смерті.

Взимку стара сконала, її ховали тихо, без музики і квітів, як це зазвичай робиться в Україні. Ніхто не ридав, хіба що дочка пустила скупу сльозу. Наталка також змочила солоним щоки через образу, що відмовилася не від того завдання.


предыдущая глава | Гастарбайтерки | * * *